Постанова № 69587781, 17.10.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/4354/17

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2017 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі колегії:

головуючої судді Потоцької Н.В.

судді Самойлюк Г.П.

судді Тарасишиної О.М.

за участю секретаря Сердюк І.С.

сторін:

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправним та скасування наказу № 1420к від 31.07.2017 р.,-

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Одеського окружного адміністративного суду знаходиться справа за позовом ОСОБА_3 до Державної служби України з безпеки на транспорті в якому позивач просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби України з безпеки на транспорті №1420к про звільнення ОСОБА_3 за посади начальника Управління Укртрансбезпеки в Одеський області;

- зобовязати Державну службу України з безпеки на транспорті поновити ОСОБА_3 на посаді начальника Управління Укртрансбезпеки в Одеський області;

- стягнути з Державної служби України з безпеки на транспорті заробітну плату за весь час вимушеного прогулу.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що його звільнення відбулося з порушення законодавчо визначеної процедури, з огляду на наступне.

По перше, позивач по справі ОСОБА_3 заяву про звільнення за угодою сторін в період лікарняного з 27.07.2017 по 08.08.2017 р. не подавав.

По друге, має місце порушення процедури погодження, призначення та звільнення з посади позивача, визначеної Постановою КМУ № 818 від 09.10.2013 р. (в редакції від 05.08.2015 р.).

По третє, порушені норми спеціального Закону України «Про державну службу» (ст. 86) щодо обовязковості погодження дати звільнення, як працівником, так і роботодавцем.

Отже, відповідач протиправно видав наказ № 1420к про звільнення ОСОБА_3

В судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги, з підстав викладених в адміністративному позові та наданих в судовому засіданні поясненнях.

Представник відповідача проти позову заперечував, в обґрунтування заявленої правової позиції надав до суду письмові заперечення (т. 1 а/с. 13 22), в яких зокрема зазначив.

Підпунктом 10 пункту 12 Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 № 103, визначено, що ОСОБА_4 Укртрансбезпеки призначає на посаду за погодженням з Міністром інфраструктури та головами відповідних місцевих держадміністрацій, звільняє з посади керівників територіальних органів Укртрансбезпеки.

Пунктом 5.2. розділу 5 Положення про Управління Укртрансбезпеки в Одеській області, затвердженого наказом Державної служби України з безпеки на транспорті від 20.02.2017 р. № 157 визначено, що начальник Управління призначається на посаду ОСОБА_4 Укртрансбезпеки за погодженням з Міністром інфраструктури України та головою відповідної місцевої державної адміністрації та звільняється з посади ОСОБА_4 Укртрансбезпеки за погодженням з Міністром інфраструктури України.

На виконання вказаних приписів відповідач листом від 27.07.2017 № 1759/11/14-17 надіслав до ОСОБА_5 інфраструктури України матеріали для погодження звільнення Позивача з посади начальника Управління Укртрансбезпеки в Одеській області.

За результатами розгляду матеріалів ОСОБА_5 інфраструктури України листом від 27.07.2017 №7262/10/10-17 погодило звільнення позивача.

31.07.2017 року головою Державної служби України з безпеки на транспорті підписано наказ № 1420к про звільнення ОСОБА_3 за угодою сторін.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, колегія суддів встановила наступне.

Наказом № 784-к від 28.04.2016 року ОСОБА_3 призначений на посаду заступника начальника Управління - начальника відділу державного контролю та нагляду за безпекою на автомобільному та міському електричному транспорті Управління Укртрансбезпеки в Одеський області з 29 квітня 2016 року.

Згідно Наказу №1879-к від 30.06.2016 року ОСОБА_3 успішно пройшов випробування на зазначеній посаді з 30.06.2016 року.

Наказом № 259-к від 02.03.2017 року ОСОБА_3 призначено на посаду начальника Управління Укртрансбезпеки в Одеський області.

27.07.2017 року, у звязку із перебуванням на лікарняному, ОСОБА_3 звернувся до Державної служби України з безпеки на транспорті із службовою запискою вих. № 5645/31-17 щодо покладання обовязків начальника Управління Укртрансбезпеки в Одеський області на начальника відділу державного контролю та нагляду за безпекою на залізничному

транспорті ОСОБА_6 з 27.07.2017 року (а/с. 10).

Крім того, до листа була додана письмова згода начальника відділу державного контролю та нагляду за безпекою на залізничному транспорті ОСОБА_7 на виконання обовязків начальника Управління Укртрансбезпеки в Одеський області з 27.07.2017 року на період лікарняного ОСОБА_3 (а/с. 11).

31.07.2017 року наказом № 1420к Державної служби України з безпеки на транспорті ОСОБА_3 звільнений із займаної посади відповідно до п. 1 ст. 36 ЗпП України, ч. 2 ст. 86 Закону України «Про державну службу». Підставою для звільнення в наказі зазначено: заяву ОСОБА_3, погодження ОСОБА_5 інфраструктури України від 27.07.2017 р. № 7262/10/10-17 (а/с. 9). Позивач був ознайомлений з наказом 31.07.2017 р.

Також, судом встановлено, що ОСОБА_3 знаходився на лікарняному з 27.07.2017 р. по 08.08.2017 р, що підтверджується листком тимчасової непрацездатності 27.07.2017 року (листок непрацездатності серія АДЖ № 353314).

В свою чергу Державна служба України з безпеки на транспорті надала до суду заяву за підписом ОСОБА_3 з проханням звільнити з займаної посади за угодою сторін, без дати (а/с. 104).

Крім того, надано погодження ОСОБА_5 інфраструктури України за №7262/10/10-17 від 27.07.2017 р. за умови дотримання вимог законодавства (а/ с. 105).

Надаючи належну правову оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів виходить з наступного.

Приписами ст. 43 Конституції України встановлено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, застосування правила про пріоритет норми з найбільш сприятливим для особи тлумаченням може бути здійснене також шляхом використання практики Європейського суду з прав людини.

Необхідність визнання обовязковості практики Європейського Суду з прав людини законодавчо грунтується на нормах п. 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції від 17.07.1997 року, згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обовязковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 р., у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду, як джерело права.

Приписами ч. 1 статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Згідно статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні справи суд керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. В цьому аспекті верховенство права проявляється у субординації закону перед правом, як таким.

В рішенні Європейського Суду з прав людини, у справі Фадєєва проти Росії від 09.06.2005, суд зазначив, що: Згідно з усталеною практикою Суду саме національні органи влади мають дати вихідну оцінку необхідності втручання як стосовно законодавчого поля, так і реалізації конкретного заходу, але, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду, їхнє рішення підлягає перевірці Судом на предмет його відповідності вимогам Конвенції.

При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (пункт 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, стаття 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року).

Закон України «Про державну службу» визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо повязані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Приписами ст. 83 Закону України «Про державну службу» встановлені підстави для припинення державної служби, зокрема,

1. Державна служба припиняється:

1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження;

2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби;

3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін;

4) за ініціативою субєкта призначення;

5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін;

6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у звязку із зміною її істотних умов;

7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом;

8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади".

Пунктом 8 частини 2 статті 18 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» визначено, що Міністр погоджує призначення на посади та звільнення з посад керівників і заступників керівників територіальних органів центрального органу виконавчої влади.

Пунктом 16 частини 4 статті 19 Закону визначено, що керівник центрального органу виконавчої влади призначає на посади за погодженням із відповідним міністром та головами відповідних місцевих державних адміністрацій, звільняє з посад керівників територіальних органів центрального органу виконавчої влади.

Підпунктом 10 пункту 12 Положення «Про Державну службу України з безпеки на транспорті» (затверджено Постановою КМУ № 103 від 11.02.2015 р.) встановлено, що ОСОБА_4 Укртрансбезпеки, зокрема, призначає на посаду за погодженням з Міністром інфраструктури та головами відповідних місцевих держадміністрацій, звільняє з посади керівників територіальних органів Укртрансбезпеки.

Постановою КМУ № 818 від 09.10.2013 р. затверджений Порядок погодження з ОСОБА_4 міністрів Автономної Республіки Крим, головами місцевих державних адміністрацій призначення на посади та звільнення з посад керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

Судом встановлено, що ОСОБА_3, начальник Управління Укртрансбезпеки в Одеській області, звільнений із займаної посади 31.07.2017 року за угодою сторін ( ч. 2 ст. 86 Закону України «Про державну службу»).

Приписами ч. 2 ст. 86 Закону України «Про державну службу», встановлено, що державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із субєктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обовязків державним органом.

В якості підстави для звільнення за угодою сторін вказані:

- заява ОСОБА_3;

- погодження ОСОБА_5 інфраструктури України від 27.07.2017 р. № 7262/10/10-17.

В судовому засіданні представник позивача наголошував, що ОСОБА_3 не писав заяви про звільнення за угодою сторін, а отже, не мав наміру припиняти трудові відносини із відповідачем.

В свою чергу судом встановлено, що 27.07.2017 року позивач подав на імя ОСОБА_4 Державної служби України з безпеки на транспорті «Службову записку» (вхід. № 5645/31-17), де просив вирішити питання щодо покладення обовязків начальника Управління Укртрансбезпеки в Одеській області на начальника відділу державного контролю та нагляду за безпекою на залізничному транспорті ОСОБА_6, у звязку із тимчасовою непрацездатністю.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що звільнення під час знаходження на лікарняному суперечить приписам чинного законодавства.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_3 знаходився на лікарняному з 27.07.2017 р. по 08.08.2017 р, що підтверджується листком тимчасової непрацездатності 27.07.2017 року (листок непрацездатності серія АДЖ № 353314).

Форма листка непрацездатності та Інструкція про порядок його заповнення затверджені наказом від 03.11.2004 р № 532/274/136-ос/1406.

Листок непрацездатності - це багатофункціональний документ, який є підставою для звільнення від роботи у зв'язку з непрацездатністю та з матеріальним забезпеченням застрахованої особи в разі тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів. На лицьовій стороні цього листка вказуються дати, з якої і по яку особу звільнено від роботи. Отже, «незакритий лікарняний» - це листок непрацездатності, в якому вказана тільки перша дата, а друга відсутня. Це в свою чергу вказує, що період непрацездатності ще не закінчився і звільнити таку особу з ініціативи власника або уповноваженого ним органу КЗпП забороняє.

Колегія суддів приходить до висновку про наявність обгрунтованих підстав для задоволення адміністративного позову з огляду на наступне.

Підстав припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін (пункт 1 статті 36 КЗпП).

Судова палата у цивільних справах ВСУ під час розгляду справи від 26.10.2016 р. №6-1269цс16 зробили наступний правовий висновок: "Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 КЗпП)."

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за угодою сторін, суди повинні зясувати:

·чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою;

·чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення;

·чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін.

Правове регулювання припинення трудового договору засноване на поєднанні принципу свободи договору (його розірвання) і публічно-правових гарантіях трудових прав працівників у певній мірі обмеженні свободи розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця.

Механізм правового регулювання припинення трудового договору повязаний із волевиявленням його сторін працівника і роботодавця. У ст. 36 КЗпП України визначені й інші підстави припинення трудового договору. При цьому у законодавстві застосовується термін «розірвання трудового договору» припинення договору з ініціативи однієї зі сторін чи за угодою обох сторін. Термін «звільнення», як правило, застосовується як синонім припинення трудового договору.

Однією з підстав припинення трудового договору є волевиявлення його сторін щодо звільнення за угодою (домовленістю) сторін (п.1 ст.36 КЗпП України). Припинення трудового договору за угодою сторін іноді використовується роботодавцем з метою незастосування імперативних норм, які регулюють порядок звільнення працівників з ініціативи роботодавця. Звільнення за угодою сторін дозволяє роботодавцю і працівнику уникнути трудових спорів, повязаних із розірванням трудового договору за іншими підставами з ініціативи роботодавця. Ці обставини вимагають визначеної у законі процедури досягнення домовленості сторін щодо звільнення за цією підставою, та й взагалі щодо взаємного волевиявлення сторін договору щодо підстав його припинення.

Трудовий договір це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою. Виходячи з цього, ініціативу щодо звільнення за угодою сторін може виявити як працівник, так і роботодавець. У п.8 постанови пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів» містяться розяснення, що сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження про звільнення з роботи не означає, що трудовий договір припинено за п. 1 ст. 36 КЗпП, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору.

У п. 1 ст. 36 КЗпП України не визначено форму домовленості (угоди сторін) про звільнення за цією підставою припинення трудового договору. Однак вільне волевиявлення сторін на укладення і припинення трудового договору варто розглядати у звязку з формою його вираження, встановленою у законі. Трудовий договір укладається, як правило, у письмовій формі (ст.24 КЗпП України), і угоду про припинення трудового договору за п.1 ст.36 КЗпП України теж варто укладати у письмовій формі.

Крім того, у п.1 ст.36 КЗпП України не вказані причини, які обмежують можливість припинення трудового договору за угодою сторін. Тому при досягненні домовленості між працівником і роботодавцем трудовий договір припиняється у строк, визначений сторонами наприклад, в останній день щорічної відпустки. У п.8 зазначеної вище постанови пленуму Верховного Суду України є й розяснення, що за домовленості між працівником і роботодавцем про припинення трудового договору за п.1 ст.36 КЗпП (за згодою сторін) договір припиняється у строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді сторін трудового договору.

Зміст домовленості про звільнення за угодою сторін у п.1 ст.36 КЗпП також не визначено. За цією підставою може припинятись строковий трудовий договір до закінчення його строку чи трудовий договір, укладений на невизначений строк. Якщо після поновлення на роботі працівник не приступив до виконання своїх обовязків, роботодавець теж може запропонувати йому звільнитися за угодою сторін (з виплатою гарантійних і компенсаційних виплат).

Відповідно до ч.1 ст.21 КЗпП України, трудовий договір укладається між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом. У звязку з цим і угода про припинення трудового договору згідно до п.1 ст.36 КЗпП України укладається між сторонами трудового договору, якими є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, а рішення про розірвання трудового договору приймається власником або органом управління підприємства, установи, організації, який наділений такими повноваженнями.

Таким чином, за угодою сторін розірвання трудового договору, укладеного як на невизначений, так і на визначений строк, допускається при досягненні домовленості між працівником і роботодавцем у будь-який час і у строк, визначений сторонами. При цьому бажання однієї сторони трудового договору недостатньо для звільнення працівника за цією підставою, і анулювання такої домовленості щодо строку і підстави звільнення можливе лише за волевиявленням працівника і роботодавця.

Звільнення за угодою сторін визнається універсальним способом припинення договору, що має нейтральний характер і є альтернативою звільнення з ініціативи роботодавця чи працівника. Дійсні причини припинення трудового договору спонукають сторони досягти домовленості щодо припинення трудового договору саме за угодою сторін.

При розгляді справи судом не підтверджено наявність домовленості сторін про припинення трудового договору за угодою сторін та наявність волевиявлення працівника на припинення трудового договору.

Так заява про звільнення позивача за угодою сторін не містить інформації про дату її складання або про дату з якої особа звільняється (за домовленістю).

Домовленість - це взаємна згода з високим рівнем відповідальності за ключовими питань (як правило, про права і обов'язки). Як правило, домовленості укладаються на якийсь термін.

Отже, суд повинен перевірити чи відповідає кінцевий результат такої домовленості, тому що є наслідком її укладення.

Натомість в матеріалах справи наявне погодження ОСОБА_5 інфраструктури України датоване 27.07.2017 р.

Резолюція на заяві позивача (а/с. 104) 31.07.2017 р.

Наказ № 1420к про звільнення ОСОБА_3 датований 31.07.2017 р. Сама ж заява не містить, а ні погодженої дати, а ні дати її написання.

Крім того, службова записка ОСОБА_3 про покладення обовязків начальника управління Укртрансбезпеки в Одеській області на начальника відділу державного контролю та нагляду за безпекою на залізничному транспорті ОСОБА_6 на період тимчасової непрацездатності позивача датована 27.07.2017 р.

Колегія суддів вважає, що конкретна дата звільнення має бути погоджена між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом. Матеріали справи не містять доказів погодження такої дати.

Крім цього, судом встановлено, що відповідачем також порушено порядок звільнення з посади.

Так, всупереч приписам Постанови КМУ № 103 від 11.02.2015 р., Постанови КМУ № 157 від 20.02.2017 р., відсутнє погодження на звільнення ОСОБА_3 голови Одеської обласної державної адміністрації.

Порядок такого погодження затверджений Постанови КМУ № 818 від 09.10.2013 р.

Пунктом 6 вказаної постанови визначено, що повідомлення про погодження або вмотивовану відмову у погодженні призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства разом з карткою погодження (вмотивованої відмови) призначення на посаду або звільнення з посади керівника підприємства не пізніше 5 днів після її надходження надсилається керівникові центрального органу виконавчої влади, які додаються до особової справи кандидата на посаду за місцем роботи.

Відповідачем по справі визначене повідомлення про погодження з карткою погодження до суду не надано.

Відсутність такого погодження також підтверджується і листом Одеської обласної державної адміністрації за № Ш-4616-в/п-07 від 18.09.2017 р. (на адвокатський запит ОСОБА_1Д.), згідно якого, пропозицій щодо погодження звільнення ОСОБА_3 з посади начальника Управління Укртрансбезпеки в Одеській області від Державної служби України з безпеки на транспорті до обласної державної адміністрації не надходило.

Розглядаючи питання, які мають загальний інтерес , органи державної влади повинні діяти коректно, дуже послідовно (рішення у справі «Беєлер проти Італії»).

Крім того, як охоронець громадського порядку держава має моральне зобовязання бути взірцевою, вона повинна стежити за тим, щоб такими були й державні органи, що захищають публічний порядок (рішення ЄСПЛ від 19.06.2001 у справі «Звежинський проти Польщі» (заява № 34049/96).

Суд неодноразово підкреслював особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" Онер'їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" "Москаль проти Польщі").

Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", "Тошкуце та інші проти Румунії") і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", "Беєлер проти Італії").

Крім того, слід зазначити, що пріоритет міжнародного договору за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права для вирішення конкретного спору.

Одним із таких джерел є Висновок Венеціанської комісії «За демократію через право» (Мірило правовладдя), ухвалений Венеціанською Комісією на 106-му пленарному засіданні 11-12 березня 2016 р. та схвалений Комітетом Міністрів на 1263-му засіданні 6-7 вересня 2016 року і Конгресом місцевих і регіональних влад ОСОБА_4 Європи на 31 й сесії 19-21 жовтня 2016 року.

Позиція Венеційської Комісії полягає в тому, що засаднича вимога правовладдя полягає в тому, що повноваження органів публічної влади має бути визначено приписами права. Позаяк законність висунуто щодо дій посадовців публічної влади, вона так само вимагає, щоб посадовці мали дозвіл на чинення дії та надалі діяли в межах повноважень, наданих їм, і як наслідок дотримувалися і матеріальних приписів права. Рівносильні має бути встановлено приписами права щоразу, коли здійснення повноважень публічних органів влади субєктам приватного сектору особливо (але не винятково) коли йдеться про повноваження примусового характеру. До того ж органи публічної влади мають в активний спосіб охороняти засадничі права особи від їх порушення іншими приватними субєктами (п. 45) (ECtHR Bгrbulescu v. Romania, 61496/08, 12 January 2016, § 52ff).

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що згідно з ч. ч. 1, 2, 3, 5 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Таким чином, ст. 235 КЗпП України передбачено, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється у випадках: звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу (ч. 1); у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству (ч. 3); у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу (ч. 5).

Отже, положення ст. 235 КЗпП України передбачають виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу у визначених цією статтею випадках, перелік яких є вичерпним.

Такого висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 02 листопада 2016 року у справі № 6-2261цс16.

Згідно із правовим висновком, зазначеним у Постанові ВСУ від 14 січня 2014 року по справі № 21-395а13, суд ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.

Застосовуючи аналогію закону, передбачену ч.7 ст. 9 КАС України, при визначенні грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, судом застосовуються норми законодавства, які регулюють визначення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а саме постанова КМУ № 100 від 08.02.1995 року.

Згідно довідки від 08.09.2017 року № 04/114-17 грошове забезпечення за два календарних місяці перед звільненням ОСОБА_3 за травень червень 2017 року склав відповідно 19 400, 00 грн. та 9 452, 27 грн.

Таким чином згідно з Постановою КМУ № 100 від 08.02.1995 року середньоденне грошове забезпечення позивача складає 473, 00 грн. з розрахунку: (19 400, 00 + 9 452, 27):(30 дні + 31 дні).

Відповідно до ОСОБА_5 соціальної політики України від 20.07.2015 року № 10846/0/14-15/13 Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2016 рік кількість днів у період з 31.07.2017 року по 31.08.2017 року 32 дні, у період з 01.09.2017 року по 30.09.2017 року 30 днів, у період з 01.10.2017 року по 11.10.2017 року - 11 днів.

Тобто, у період з 31.07.2017 року по 11.10.2017 року загальна кількість днів складає - 73 днів.

Таким чином, суд дійшов висновку про необхідність стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 31.07.2017 року по11.10.2017 року у розмірі 34 529, 00 грн. (73 днів х 473, 00 грн.) без урахуванням обовязкових відрахувань.

Згідно з п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 256 КАС України, негайно виконуються постанови суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Згідно з ч.3 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо.

Відповідно до ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. Згідно з ч.2 ст.71 цього КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно з ч.1 ст. 69 та ч.1 ст.70 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Відповідно до ст. 86 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Згідно зі ст. 159 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Керуючись приписами ст. ст. ст. 6-8, 94, 158-163, 256 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Позовні вимоги задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби України з безпеки на транспорті №1420к.

Поновити ОСОБА_3 на посаді начальника Управління Укртрансбезпеки в Одеський області з 31.07.2017 року.

Стягнути з Державної служби України з безпеки на транспорті на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 31.07.2017 року по 11.10.2017 року в розмірі 67 942, 56 грн.

В частині поновлення на посаді та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 19 400,00 грн. допустити негайне виконання постанови суду.

Постанова набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 254 КАС України.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з моменту отримання копії постанови з одночасним поданням її копії до суду апеляційної інстанції.

Головуючий суддя Потоцька Н.В.

Суддя Самойлюк Г.П.

Суддя Тарасишина О.М.

.