Рішення № 69544614, 09.10.2017, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.10.2017р. Справа № 914/1623/17

За позовом: Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, м. Львів

до відповідача: Львівського державного університету безпеки життєдіяльності, м. Львів

за участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_1 академії сухопутних військ імені гетьмана ОСОБА_2, м. Львів

про усунення перешкод в користуванні майном

Суддя Манюк П.Т.

За участю секретаря Марінченко Р.І.

Представники:

від позивача: ОСОБА_3 представник;

від відповідача: ОСОБА_4 адвокат;

від третьої особи: ОСОБА_5 - представник.

Зміст ст. 22 ГПК України представникам сторін розяснено.

Розглядається справа за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова до Львівського державного університету безпеки життєдіяльності за участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ОСОБА_1 академії сухопутних військ імені гетьмана ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні майном.

Ухвалою суду від 07.08.2017 позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до судового розгляду на 21.08.2017.

Розгляд справи відкладався з підстав викладених у відповідних ухвалах суду, в судових засіданнях оголошувалися перерви.

Ухвалою суду від 21.08.2017 було залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_1 академію сухопутних військ імені гетьмана ОСОБА_2.

Представник позивача в судових засіданнях позовні вимоги підтримав з підстав наведених у позовній заяві, усних та письмових поясненнях.

Представник відповідача в судових засіданнях щодо задоволення позову заперечив з підстав наведених у відзиві на позовну заяву, усних та письмових поясненнях.

Представник третьої особи в судове засідання 09.10.2017 зявився, надав пояснення по суті позову та зазначив що вирішення позовних вимог покладає на розсуд суду.

Розглянувши матеріали справи, суд встановив таке.

Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова (надалі позивач, КЕВ м. Львова) звернувся в господарський суд з позовом до Львівського державного університету безпеки життєдіяльності (надалі відповідач, університет) про усунення перешкод в користуванні майном.

Позовні вимоги обгрунтовуються тим, що в жовтні 2013 року відповідно до акта приймання (передачі) Львівському державному університету безпеки життєдіяльності від позивача передано будівлю № 2 Управління (за генпланом) для утримання і експлуатації на території військового містечка № 13 у м. Львові по вул. Клепарівська, 22 (надалі будівля). Згідно вищевказаного акту, будівлю передав Тимчасово виконуючий обовязки начальника квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова ОСОБА_6, а отримав її ректор Університету ОСОБА_7, що посвідчено підписами цих осіб на акті.

Як стверджується у позовній заяві, приймання (передачу) будівлі здійснено з відома та згоди Міністра оборони України ОСОБА_8 за попереднім листом - зверненням начальника Львівського гарнізону, генерал-лейтенанта ОСОБА_9 за вих. від 03.09.2013 № 2773.

Однак, як стверджує позивач, рішення про передачу університету згаданої вище будівлі було прийняте одноособово Міністром оборони України, за відсутності відповідної постанови Кабінету Міністрів України, що не відповідає вимогам чинного законодавства України.

У звязку з наявною потребою використання вказаної будівлі в інтересах Міністерства оборони України, 24.05.2017 на адресу відповідача було надіслано лист-претензію № 2899 щодо вирішення питання про повернення у користування позивача, як законного балансоутримувача, вищевказаної будівлі. Однак, 09.06.2017 позивачем отримано відповідь ректора Львівського державного університету безпеки життєдіяльності ОСОБА_7 від 07.06.2017 за вих. № 5/1274/06-01, в якій позивачу відмовлено в добровільному поверненні спірної будівлі, що і стало підставою для звернення з позовом до суду про усунення перешкод у користуванні майном.

Відповідач щодо позову заперечує з тих підстав, що робота з передачі спірної будівлі в управління Міністерства надзвичайних ситуацій України та користування університету проводилась починаючи з 2004 року, про що свідчать численні звернення на адреси Міністерства оборони України, Львівської обласної державної адміністрації та Міністерства надзвичайних ситуацій. Згідно з інформаційною довідкою № 94605602 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна, за позивачем не зареєстрована спірна будівля. Крім того відповідач зазначає, що права чи охоронювані законом інтереси позивача, щодо такого майна, не є порушеними та останній не може звертатися до суду покликаючись як на підставу своїх позовних вимог на положення ст. ст. 387 та 391 ЦК України. Львівським державним університетом безпеки життєдіяльності за час використання будівлі, її було відремонтовано, у звязку з практичною неможливістю до використання в момент одержання. У звязку з цим, відповідач зазначає, що ним було повністю відновлено системи функціонування будівлі, а саме: виконано промивку систем опалення; встановлено лічильники холодної та гарячої води; ремонт системи опалення; ремонт кімнат для вмивання 1-го, 2-го та 3-го поверхів з заміною перекриття і систем водопостачання та каналізації; капітальний ремонт всіх житлових приміщень.

Крім того, відповідачем подано заяву про застосування до позовних вимог позовної давності.

Представник третьої особи у поданому на адресу суду клопотанні та в поясненні, наданому в судовому засіданні при вирішенні спору покладається на розсуд суду.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, оцінивши докази в їх сукупності, суд прийшов до наступних висновків.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з приписами ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України.

Згідно з ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною 2 цієї норми передбачені способи захисту прав та інтересів, зокрема, припинення дії, яка порушує право.

Згідно зі статтею 3 Закону України "Про Збройні Сили України", Положення про Міністерство оборони України, затвердженим Указом Президента України від 06.04.2011 № 406/2011, Міністерство оборони України є центральним органом влади і військового управління, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції, зокрема, надає згоду або відмовляє в наданні згоди на відчуження майнових об'єктів, що відносяться до основних фондів підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління Міноборони України, а також на передачу в заставу цілісних майнових комплексів підприємств, будівель та споруд, що належать до сфери управління Міноборони України, його структурних підрозділів; здійснює у межах повноважень інші функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери управління Міноборони України; здійснює в установленому порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управління центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та в комунальну власність, готує пропозиції щодо зміни цільового призначення земельних ділянок Збройних Сил.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.

Згідно статті 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. Військові частини ведуть облік закріпленого за ними майна в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України (стаття 4 цього Закону) .

Відповідно до частини 2 статті 14 Закону України "Про Збройні Сили України" земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків.

Відповідно до Положення, Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова є органом військового управління Збройних Сил України і призначений для реалізації у військових частинах, дислокованих у межах відповідальності КЕВ м. Львова, державної військово-технічної політики з питань квартирно-експлуатаційного забезпечення з метою підтримання військових частин у високій бойовій та мобілізаційній готовності.

Як встановлено судом, Міністр оборони України ОСОБА_8 за попереднім листом - зверненням начальника Львівського гарнізону генерал-лейтенанта ОСОБА_9 за вих. від 03.09.2013 № 2773 надав згоду (від 24.09.2013 № 16923/С) на передачу відповідачу будівлі № 2 Управління (за генпланом) для утримання і експлуатації на території військового містечка № 13 у м. Львові по вул. Клепарівська, 22.

15.10.2013 тимчасово виконуючий обовязки начальника квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова ОСОБА_6 видав наказ № 199 про створення комісії з передачі майна відповідачу у справі.

18.10.2013 відповідно до акта приймання (передачі) Львівському державному університету безпеки життєдіяльності від позивача було передано спірну будівлю. Згідно вищевказаного акта, будівлю передав тимчасово виконуючий обовязки начальника квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова ОСОБА_6, а отримав її ректор Університету ОСОБА_7, що засвідчено підписами цих осіб на актів.

24.05.2017 позивачем на адресу відповідача було надіслано лист-претензію № 2899 щодо вирішення питання про повернення у користування позивача, як законного балансоутримувача, вищевказаної будівлі. 09.06.2017 квартирно-експлуатаційним відділом м. Львова отримано відповідь ректора Львівського державного університету безпеки життєдіяльності ОСОБА_7 від 07.06.2017 за вих. № 5/1274/06-01, в якій позивачу відмовлено в добровільній передачі спірної будівлі, що і стало підставою для звернення з позовом до суду.

Як вбачається з матеріалів справи, та не заперечуються сторонами, спірне майно є державною власністю.

За змістом ст.ст. 317, 326 ЦК України власникові належать права водіння, користування та розпоряджання своїм майном. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Відповідно до статті 113, 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, спрямовує та координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснює управління обєктами державної власності відповідно до закону.

Обгрунтовуючи позовні вимоги позивач вказує на те, що спірне майно було передане відповідачу за згодою Міністра оборони України, однак за відсутності погодження Кабінету Міністрів України у вигляді відповідної постанови. Позивач, посилається на норми ст.ст. 387 та 391 Цивільного кодексу України як на підставу своїх позовних вимог, просить зобовязати відповідача усунути перешкоди в користуванні спірною будівлею.

Порядок передачі обєктів права державної власності визначається Положенням про порядок передачі обєктів права державної власності затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.1998 № 1482 (надалі - Положення № 1482). Це Положення визначає порядок безоплатної передачі обєктів права державної власності із сфери управління міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Фонду державного майна, інших державних органів, які відповідно до законодавства здійснюють функції з управління державним майном, обєднань підприємств, яким делеговано функції з управління майном підприємств і організацій, заснованих на державній власності (далі - органи, уповноважені управляти державним майном), ОСОБА_1 академії наук, галузевих академій наук, інших установ та організацій, яким державне майно передано у безоплатне користування (далі - самоврядні організації), до сфери управління інших органів, уповноважених управляти державним майном, або самоврядних організацій.

Відповідно до п. 3. Положення № 1482 ініціатива щодо передачі обєктів права державної власності може виходити відповідно від органів, уповноважених управляти державним майном, або самоврядних організацій.

Відповідно п. 4 Положення №1482 (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), передача об'єктів права державної власності здійснюється за рішенням:

а) Кабінету Міністрів України - щодо об'єктів, визначених підпунктами "а", "в" і " ґ" пункту 2 цього Положення;

б) органів, уповноважених управляти державним майном, або самоврядних організацій за погодженням з Міністерством економічного розвитку і торгівлі, Мінфіном і Фондом державного майна - щодо об'єктів, визначених підпунктами "б" і "е" пункту 2 цього Положення.

Так, абз. 2 підпункту "а" п. 2 Положення №1482, передбачав, зокрема, передачу обєктів державної власності, а саме нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва, крім об'єктів, зазначених в абзаці другому пункту 1 цього Положення, а також нежитлові приміщення), яке входить до складу цілісних майнових комплексів підприємств, що не підлягають приватизації, або використовується для розміщення органів державної влади, після виділення його в окрему облікову одиницю (інвентарний об'єкт) та за умови подальшого укладення з іншими балансоутримувачами будинку, в якому передаються приміщення, договору про спільне користування та утримання будинку і прибудинкової території.

Підпункт "б" п. 2 Положення № 1482, передбачав передачу обєктів державної власності, а саме: нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва, крім об'єктів, зазначених в абзаці другому пункту 1 цього Положення, а також нежитлові приміщення), крім майна, зазначеного в абзаці другому підпункту "а" цього пункту, після виділення його в окрему облікову одиницю (інвентарний об'єкт) за умови подальшого укладення з іншими балансоутримувачами будинку, в якому передаються приміщення, договору про спільне користування та утримання будинку і прибудинкової території.

Таким чином, зважаючи що спірна будівля не входила до складу цілісних майнових комплексів підприємств, що не підлягають приватизації, або використовується для розміщення органів державної влади, вона підлягала передачі за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, тобто Міністерства оборони України. Не представлення сторонами до матеріалів справи доказів погодження такої передачі з Міністерством економічного розвитку і торгівлі, Мінфіном і Фондом державного майна, не може в достатній мірі свідчити про незаконність такої передачі.

Виходячи із приписів пунктів 8 та 10 Положення № 1482 (в редакції чинній на час спірних правовідносин), передача обєктів права державної власності здійснена комісією з питань передачі обєктів, а право на управління обєктом передачі виникло у відповідача з дати підписання акта приймання-передачі.

Суд приймає до уваги також заперечення відповідача, що Львівським державним університетом безпеки життєдіяльності за час використання спірного майна було відремонтовано будівлю, а саме повністю відновлено системи функціонування спірного майна, а саме: виконано промивку систем опалення; встановлено лічильники холодної та гарячої води; ремонт системи опалення; ремонт кімнат для вмивання 1-го, 2-го та 3-го поверхів з заміною перекриття і систем водопостачання та каналізації; капітальний ремонт всіх житлових приміщень.

Щодо предмету позову - зобовязання відповідача усунути перешкоди в користуванні спірною будівлею, з посиланням на приписи ст. ст. 387, 391 ЦК України, зазначеного позивачем в позовній заяві поданій до суду, суд зауважує, що главою 29 Цивільного кодексу України визначені способи захисту права власності.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Віндикаційний позов є одним із основних способів захисту права власності, який визначають як позов про повернення свого майна з чужого незаконного володіння. Позов про витребування майна з чужого незаконного володіння належить до речових способів захисту права.

До умов пред'явлення віндикаційного позову належать такі: 1) власник чи титульний володілець (в тому числі субєкт, якому майно належить на праві господарського відання чи оперативного управління) не повинен мати можливості здійснювати фактичне володіння над річчю; 2) майно, яке хоче повернути колишній власник чи титульний володілець, збереглося в натурі та перебувало у фактичному володінні іншої особи; 3) майно, яке підлягає віндикації, має бути індивідуально визначеним; 4) віндикаційний позов має недоговірний характер та спрямований на захист речових прав; 5) між позивачем і відповідачем мають бути відсутні договірні відносини, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов'язально-правових способів. Тобто, зазначені позивачем в позовній заяві підстави повинні підтверджувати право власності (інше суб'єктивне право титульного володільця) позивача на витребуване майно, факт вибуття майна з його володіння, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном (безтитульний статус його володіння). На підтвердження наявності у позивача суб'єктивного права на витребуване майно, останній повинен подати суду відповідні докази, зокрема правовстановлюючі документи.

Правовстановлюючі документи, які підтверджують право власності чи право користування у позивача відсутні, відповідне право згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за позивачем зареєстроване не було.

Власник майна вправі звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном з підстав, передбачених ст. 391 Цивільного кодексу України (негаторний позов). Із зазначеним позовом може звернутися також особа, яка відповідно до закону або договору має право володіння та користування майном, у тому числі у випадку, коли зазначені перешкоди чиняться власником такого майна. Слід звернути увагу на неможливість одночасного предявлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого невласника) і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (оскільки негаторний позов це позов про захист права власності від порушень, не повязаних із позбавленням володіння).

Матеріали справи свідчать, що відповідачем набуто право користування спірним майном за наявності правових підстав, оскільки позивачем спірну будівлю було передано відповідачу на підставі акта приймання (передачі) від 18.10.2013, за наявності згоди Міністра оборони України від 24.09.2013 № 16923/С.

Таким чином, застосування речово-правового способу захисту права, зокрема подання позивачем негаторного позову (зобовязання відповідача усунути перешкоди в користуванні спірною будівлею), з посиланням одночасно на приписи цивільного законодавства, що регулюють віндикаційний та негаторний способи захисту права, не відповідає приписам законодавства.

Щодо доводів відповідача про те, що позивач неправомірно звернувся до позовом до суду, оскільки не є власником спірного майна, суд зауважує що будівля, яка є предметом позову перебуває у державній власності та до моменту передачі відповідачу перебувала в оперативному управлінні позивача, а відповідно до ч. 3 ст. 137 ГК України, право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

В процесі розгляду справи відповідачем подано заяву про застосування позовної давності. Заява обґрунтована тим, що позивач знав про порушення свого права з моменту підписання акта приймання передачі спірного майна від 18.10.2013, однак, до суду звернувся лише 27.07.2017. Крім того, як вбачається із матеріалів справи, робота по передачі спірного обєкта в управління Міністерства надзвичайних ситуацій України та користування Університету проводилась починаючи з 2004 року, про що свідчать численні звернення на адреси Міністерства оборони України, Львівської обласної державної адміністрації та Міністерства надзвичайних ситуацій.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 цієї Конвенції), наголошує що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав-учасниць названої Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 57 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №№ 22083/93, 22025/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

За загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України). Як зазначено в п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", за змістом ч.1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Оскільки судом встановлено необгрунтованість позовних вимог, що в свою чергу є підставою для відмови від позову, підстав для застосування позовної давності суд не вбачає.

Відповідно до ст. 49 ГПК України, судовий збір при відмові в задоволенні позову, покладається на позивача. Судом встановлено, що при поданні позову до суду, позивачем сплачено судовий збір в розмірі 1 600, 00 грн, однак, згідно з інформації наданої позивачем балансова вартість спірної будівлі на момент передачі відповідачу становила 170 472, 00 грн, тобто з позивача в дохід Державного бюджету України підлягає стягненню 957, 08 грн недоплаченого судового збору.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 49, 82-85 ГПК України, суд,-

в и р і ш и в:

1. У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

2. Стягути з Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова (79007, м. Львів, вул. Батуринська, 2, код ЄДРПОУ 07638027) в дохід Державного бюджету України 957, 08 грн судового збору.

3. Наказ видати в порядку передбаченому ст. 116 ГПК України.

Повне рішення складено 17.10.2017.

Суддя Манюк П.Т.