Ухвала суду № 69532155, 10.10.2017, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Кривий Ріг)

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 216/6094/16-ц Головуючий в першій інстанції

Провадження №22ц/774/1796/К/17 суддя Бондарєва О.І.

Категорія - 54 ( І ) Суддя-доповідач - Зубакова В.П.

УХВАЛА

Іменем України

10 жовтня 2017 року колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого судді - Зубакової В.П.

суддів - Барильської А.П., Бондар Я.М.

за участю секретаря - Борщ А.А.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача Іноземного підприємства «Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед» на рішення Центрально-Міського районного суду м.Кривого Рогу від 09 червня 2017 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Іноземного підприємства «Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Особи, які беруть участь у розгляді справи:

представник відповідача Іноземного підприємства «Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед» - Марченко Катерина Олександрівна,

представники позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_5, ОСОБА_6, -

ВСТАНОВИЛА:

У грудні 2016 року позивач ОСОБА_3. від імені та в інтересах якого діяв представник ОСОБА_6, звернувся до Іноземного підприємства «Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що працював у іноземному підприємстві «Кока-Кола Беверіджиз України Лімітед» (Відповідач), з 28.10.2015 по 22.11.2016 р.р., на посаді представника торговельного. Не звертаючи уваги на зміст власноруч складеної 22.11.2016 року ним заяви з проханням зберегти за ним робоче місце та середню зарплату, яку він надав директору Дніпропетровського філіалу ОСОБА_7, наказом за №1134 від 15.11.2016 року, без отримання відповідної заяви від Позивача з проханням звільнити його з роботи у зв'язку з призивом на строкову військову службу, останній був звільнений з роботи на підставі ч.3 ст.36 КЗпП України, у зв'язку з призовом на військову службу. Позивач вважає, що не міг бути звільнений за п.3 ст.36 КЗпП України, оскільки за ним зберігається місце роботи та середній заробіток на підприємстві.

Уточнивши позовні вимоги, просив суд: скасувати наказ №1134 від 15 листопада 2016 року його звільнення останнього; поновити його на роботі на посаді представника торговельного іноземного підприємства «Кока-Кола Беверіджиз України Лімітед» з 23.11.2016 року; стягнути з Відповідача середній заробіток середній заробіток за час вимушеного прогулу, який згідно розрахунку від 02.06.2017 року, складає - 38 396,10 грн.; допустити рішення суду в частині поновлення на роботі до негайного виконання.

Рішенням Центрально-Міського районного суду м.Кривого Рогу від 09 червня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено.

Скасовано наказ Іноземного підприємства «Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед» за №1134 від 15.11.2016 року про звільнення ОСОБА_3 за п.3 ст.36 КЗпП України.

Поновлено ОСОБА_3 на посаді представника торговельного Іноземного підприємства «Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед» з 23 листопада 2016 року.

Стягнуто з Іноземного підприємства «Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед» на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 23 листопада 2016 року по 02 червня 2017 року у розмірі 38 396, 10 грн.

Стягнуто з Іноземного підприємства «Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед»на користь держави судовий збір у розмірі 2 756, 00 грн.

В апеляційній скарзі відповідач Іноземне підприємство «Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед» просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду. Так, на думку представника відповідача, суд дійшов помилкового висновку щодо призову позивача на військову службу під час мобілізації на особливий період, адже згідно повістки останній був призваний саме на строкову службу. Представник відповідача зазначає, що гарантії ст. 119 КЗпП України поширюються на працівників, призваних на строкову військову службу під час дії особливого періоду. При цьому, він вважає, що для визначення настання та дії особливого періоду ключовим є такі фактори, як мобілізація та введення воєнного стану в України, або їх відсутність. Оскільки Указами Президента України були чітко визначені межі особливих періодів, представник відповідача наголошує на тому, що з 22.08.2015 року в Україні немає особливого періоду.

В письмових запереченнях на апеляційну скаргу представники позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 зазначають, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, відхиливши апеляційну скаргу.

Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача Іноземного підприємства «Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед» - Марченко К.О., яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити, представників позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які, кожен окремо, заперечували проти доводів апеляційної скарги та просили її відхилити, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та письмових заперечень на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.

Згідно із ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

На думку колегії суддів, підстави для скасування рішення суду відсутні.

Як встановлено судом першої інстанції та не спростовано в суді апеляційної інстанції, позивач ОСОБА_3 у період з 28 жовтня 2015 року по 22 листопада 2016 року працював на посадах молодшого представника торговельного, представника торговельного Іноземного підприємства «Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед» (а.с.4).

Згідно наказу №1134 про припинення трудового договору від 15.11.2016 року, ОСОБА_3 був звільнений із займаної посади з 22.11.2016 року у зв'язку з призовом на строкову військову службу за п.3 ч.1 ст.З6 КЗпП України (а.с.23).

Станом на теперішній час ОСОБА_3 проходить строкову військову службу у військовій частині А 3011.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з доведеності і обґрунтованості позовних вимог та прийшов до висновку, що позивача звільнено із порушенням вимог КЗпП України.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду з наступних підстав.

Закон України «Про військовий обов'язок та військову службу» здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби. Ст. 1 цього Закону передбачено, що змістом військового обов'язку є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України. Ст. 2 цього Закону визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом .

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 був звільнений із займаної посади з 22.11.2016 року у зв'язку з призовом на строкову військову службу за п.3 ч.1 ст.З6 КЗпП України, згідно наказу №1134 про припинення трудового договору від 15.11.2016 року (а.с.23).

22 листопада 2016 року ОСОБА_3 письмово повідомив роботодавця про його призов на строкову військову службу, додавши копію повістки Військового комісару Центрально-Міського районного комісаріату підполковника ОСОБА_9 (а.с. 7- зворот), та просив забезпечити за ним збереження робочого місяця та середнього заробітку на час проходження строкової служби у відповідності до ст. 119 КЗпП України та Закону України «Про військовий обов'язок та строкову службу» (а.с. 7).

28 листопада 2016 року роботодавець повідомив ОСОБА_3, що на нього не розповсюджують вищезазначені норми права, оскільки він був призваний на строкову військову службу не під час мобілізації, особливого періоду або воєнного стану (а.с. 5).

28 листопада 2016 року Військовий комісар Центрально-Міського районного комісаріату підполковник ОСОБА_9 направив на адресу відповідача Іноземного підприємства «Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед» повідомлення про призов ОСОБА_3 на строкову військову службу та додатково роз'яснив роботодавцю гарантії працівника, закріплені статтею 119 КЗпП України (а.с. 8).

Спір виник з приводу невизнання роботодавцем Іноземним підприємством «Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед» поширення на ОСОБА_3 гарантій, закріплених статтею 119 КЗпП України, у зв'язку з тим, що на думку відповідача, останній був призваний на строкову службу не під час мобілізації, особливого періоду або воєнного стан.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» від 20 травня 2014 року № 1275-VII внесені зміни до чинних законодавчих актів України, у тому числі КЗпП України, КУпАП, ЦК України, Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» тощо.

Пунктом 2 Прикінцевих положень указаного Закону поширено дію частин 2 і 3 ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», частини 3 ст. 2 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та ч. 3 ст. 119 КЗпП України (в редакції цього Закону) на громадян України, які починаючи з 18 березня 2014 року були призвані на військову службу на підставі Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію».

Відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, в яких вони працювали на час призову.

Отже, для вирішення питання про наявність у позивача права на гарантії, передбачені вказаною нормою трудового законодавства, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого стану, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законами України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року № 1932-XII, «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII, «Про військовий обов'язок та військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII, «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

Ст. 2 Закону України «Про оборону України» встановлюється, що оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, єдиної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.

Ст. 3 Закону України «Про оборону України» передбачено, що підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

В статті першій Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» дано визначення особливого періоду, мобілізації та демобілізації.

Зокрема встановлено, що особливий період це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ i органiзацiй, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цiлiсностi України, який настає з моменту оголошення рішення про мобiлiзацiю (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобiлiзацiї чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобiлiзацiї, воєнний час i частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Із змісту приведених визначень вбачається, що вони дають чітке поняття початку перебігу особливого періоду, але не встановлюють його закінчення.

За таких обставин висновок про закінчення особливого періоду слід формувати з урахуванням юридичних визначень про мобілізацію, демобілізацію та змісту указів Президента України, який за ст. 5 Конституції України та відповідно до норм наведених Законів, наділений повноваженнями щодо оголошення цих станів та стану воєнного часу.

Крім того, мають бути враховані рішення Ради Національної безпеки та оборони України, яка відповідно до ст. 7 Закону України «Про оборону України», наділена повноваженнями з координації та контролю органів виконавчої влади з питань оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Зокрема, Рада національної безпеки, згідно зі ст. 3 Закону України «Про Раду Національної безпеки і оборону України» від 5 березня 1998 року № 183/98-ВР вносить пропозиції Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; виконує функції координації та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України а також, у відповідності до ст. 4 цього Закону приймає рішення щодо невідкладних заходів із розв'язання кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Зазначені рішення згідно зі ст. 10 Закону України «Про Раду Національної безпеки і оборону України» вводяться в дію Указами Президента України та є обов'язковими до виконання.

Так, мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, дiяльностi органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ i органiзацiй на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на органiзацiй i штати воєнного часу. Мобiлiзацiя може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту на організацію і штати мирного часу.

Тобто, особливий період закінчується прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Указом виконуючого обов'язки Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 "Про часткову мобілізацію", який затверджено Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про часткову мобілізацію" від 17 березня 2014 року прийняте в межах конституційних повноважень рішення про часткову мобілізацію військовослужбовців строком на 45 діб.

Таким чином, з дня публікації Указу, тобто з 18 грудня 2014 року почався особливий період, рішень про закінчення якого, на час розгляду справи, Президент не приймав.

Навпаки, в подальшому Указами Президента від 06 травня 2014 року, від 21 липня 2014 року та від 14 січня 2015 року оголошувалася часткова мобілізація військовослужбовців в декілька черг, які були в подальшому звільнені в запас.

Останнє рішення про звільнення в запас військовослужбовців, які були призвані на час мобілізації на особливий період під час третьої черги часткової мобілізації було прийняте Указом Президента України № 441/2016 від 26 вересня 2016 року.

Рішень про демобілізацію усіх призваних військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу, після видачі цих Указів, Президент не приймав.

Крім того, на час призову позивача на строкову військову службу набрало чинності рішення Ради Національної безпеки та оборони України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України", введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 02 березня 2014 року, яким констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Таким чином, на час призову позивача на строкову військову службу існувала кризова ситуація, що загрожує національній безпеці України, а невідкладні заходи, запроваджені рішенням Ради національної безпеки та оборони України, щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України вимагали, крім іншого, проведення часткової мобілізації, з початком якої, настав особливий період діяльності усіх інституцій України, який не закінчився на час розгляду судового спору, а доводи апеляційної скарги щодо відсутності в Україні такого періоду є надуманими.

Оскільки, саме з цим періодом та наявністю кризової ситуації частиною третьою статті 119 КЗпП України пов'язане право позивача на збереження за ним на час строкової служби місця роботи та посади, то у відповідача Іноземного підприємства «Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед» не було підстав для припинення з працівником трудового договору за п. 3 ст. 36 КЗпП України.

Доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами та фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів особами, які беруть участь у розгляді справи, діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, надав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону.

Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами, а доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків та не містять підстав для відмови в задоволенні позову.

За таких обставин колегія суду вважає, що рішення суду ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст. 303, 307, 308, 313 - 315 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу відповідача Іноземного підприємства «Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед» відхилити.

Рішення Центрально-Міського районного суду м.Кривого Рогу від 09 червня 2017 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий:

Судді: