Постанова № 69506305, 11.10.2017, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" жовтня 2017 р. Справа№ 925/1376/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Майданевича А.Г.

суддів: Гаврилюка О.М.

Тищенко А.І.

за участю представників сторін: згідно з протоколом судового засідання від 11.10.2017

розглядаючи апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 на рішення Господарського суду Черкаської області від 07.02.2017 у справі №925/1376/16 (суддя К.І. Довгань)

за позовом Золотоніської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Драбівської селищної ради

до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2

про стягнення 132 530,05 грн.,-

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 07.02.2017 у справі №925/1376/16 позов задоволено частково. Стягнуто з фізичної особи- підприємця ОСОБА_2 на користь бюджету Драбівської селищної ради 101 628, 82 грн. заборгованість по орендній платі, 21 156, 62 грн. інфляційних втрат, 3 865, 25 грн. 3 % річних та 1 899,76 грн. судового збору. В решті позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ФОП ОСОБА_2 звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду Черкаської області від 07.02.2017 у справі №925/1376/16 скасувати повністю та прийняти нове рішення суду, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В своїх доводах апелянт посилається на те, що рішення місцевого господарського суду прийнято з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 07.08.2017 поновлено фізичній особі - підприємцю ОСОБА_2 строк на подання апеляційної скарги, прийнято до провадження вказану вище апеляційну скаргу та призначено розгляд справи №925/1376/16 у судовому засіданні за участю уповноважених представників сторін.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 25.09.2017 відкладено розгляд у зв'язку з неявкою в судове засідання прокурора та представника позивача.

Відповідно до протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів від 10.10.2017, у зв'язку з перебуванням судді Разіної Т.І. у відпустці, для розгляду справи №925/1376/16 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Майданевич А.Г., судді Тищенко А.І., Гаврилюк О.М.

Вказана судова колегія розпочала розгляд апеляційної скарги спочатку і прийняла постанову у даній справі.

Прокурором на підставі ст. 96 ГПК України надано суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення місцевого господарського суду - без змін.

Представник відповідача приймав участь у судових засіданнях, в яких надавав свої пояснення, підтримував доводи, що викладені в апеляційній скарзі та просив апеляційну скаргу задовольнити, а рішення Господарського суду Черкаської області від 07.02.2017 у справі №925/1376/16 - скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Прокурор приймав участь у судовому засіданні від 11.10.2017, в якому надавав свої пояснення, заперечував проти доводів, що викладені в апеляційній скарзі та просив апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Черкаської області від 07.02.2017 у справі №925/1376/16 - без змін.

Представники позивача в судових засіданнях участь не приймали, своїми процесуальними правами, передбаченим ст. 22 ГПК України не скористались. Про день та час розгляду справи сторони були повідомлені належним чином, про що свідчать зворотні поштові повідомлення про вручення поштових відправлень, які знаходяться в матеріалах справи. Однак, вказана обставина не перешкоджає розгляду справи, оскільки учасники судового процесу, які не з'явились в судове засідання, були належним чином повідомленні про час та місце розгляду справи. За таких обставин колегія суддів апеляційного господарського суду вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників позивача.

Відповідно до ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі.

Статтею 101 ГПК України встановлено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Судова колегія Київського апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників судового процесу, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, рішенням сесії Драбівської селищної ради від 14.09.2007 № 13-10/V фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 надано дозвіл на збір матеріалів на виготовлення проекту відведення земельної ділянки_за адресою: АДРЕСА_1

Рішенням сесії Драбівської селищної ради від 23.01.2008 № 16-14/V затверджено проект із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,916 га фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 під існуючий майновий комплекс дитячого садка "Веселка" та вирішено передати її в оренду терміном на 49 років для комерційного використання із земель, не наданих у власність та постійне користування в межах населеного пункту, за адресою: АДРЕСА_1

25.01.2008 між Драбівською селищною радою в особі селищного голови ОСОБА_3 (орендодавцем) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (орендарем) укладено договір оренди землі, що зареєстрований у Драбівському районному відділі Черкаської регіональної філії ДП "Центр Державного земельного кадастру" при Держкомземі України від 25.01.2008 № 040878100548.

Відповідно до умов укладеного договору оренди землі орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку комерційного призначення, яка знаходиться в адміністративних межах Драбівської селищної ради. В оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,916 га.

Нормативна грошова оцінка земельної ділянки згідно з договором оренди становить 24,71 грн./м2.

Орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 2,52 грн. за 1 м2 в сумі 23083, 20 грн. за рік і вноситься орендарем щомісячно в рівних частинах до 25 числа кожного місяця.

25.01.2008 спірна земельна ділянка передана ОСОБА_2 на підставі договору оренди землі, що знаходиться в адміністративних межах Драбівської селищної ради Драбівського району Черкаської області, вказане підтверджується актом приймання-передачі земельної ділянки.

Отже, між Драбівською селищною радою та ФОП ОСОБА_2 існують договірні відносини з приводу оренди земельної ділянки, кадастровий НОМЕР_1.

Як вбачається з розрахунку Драбівського відділення Золотоніської ОДГП Черкаської області станом на 25.09.2016 заборгованість з орендної плати за укладеним сторонами договором становить суму 101628,82 грн.

У зв'язку неналежним виконанням ФОП ОСОБА_2 умов договору в частині сплати орендної плати за користування земельною ділянкою, у листопаді 2016 року Золотоніська місцева прокуратура в інтересах держави в особі Драбівської селищної ради звернулась до Господарського суду Черкаської області з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 про стягнення 132 530,05 грн. боргу за договором оренди землі від 25.01.2008, з яких: 101628,82грн. - борг по орендній платі, 21 156,62грн.- інфляційні втрати, 3865,25грн.- 3% річних та 5879,36грн. пені.

При прийняті оскаржуваного рішення, місцевий господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ФОП ОСОБА_2 звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду Черкаської області від 07.02.2017 у справі №925/1376/16 скасувати повністю та прийняти нове рішення суду, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначає, що договір оренди землі від 25.01.2008 не пройшов державну реєстрацію у порядку, встановленому законом, оскільки постановою Вищого адміністративного суду України від 20.04.2010 № К-8025/09 скасовано п. 3.2 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04.05.1999 № 43. Крім того, зазначає, що прокурор, звертаючись в інтересах держави, не обґрунтував наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави у порядку, передбаченому ст.ст. 23, 29 Закону України «Про прокуратуру».

Колегія суддів Київського апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін з наступних підстав.

Статтею 121 Конституції України передбачено, що прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються, в тому числі, представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Як передбачено ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

З положень ст. 1-2 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Рішенням Конституційного суду України у справі №1-1/99 від 08.04.1999 визначено, що інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6,7,13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Відповідно до ст. 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно зі ст. 78 Земельного кодексу України земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

За змістом ст. 83 Земельного кодексу України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

Відповідно до ст. 12 Земельного кодексу України, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст; організація землеустрою; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства; обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства; підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу; встановлення та зміна меж районів у містах з районним поділом; інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок; внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст; вирішення земельних спорів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Драбівська селищна рада Драбівського району Черкаської області, як орган місцевого самоврядування, який здійснює розпорядження землями територіальної громади та який уповноважений на здійснення в межах своєї території контролю за додержанням вимог земельного законодавства, з огляду на заявлені предмет позову та підстави позову, колегія суддів вважає, що Драбівська селищна рада є належним позивачем у даній справі.

Тому, посилання апелянта на те, що прокурор, звертаючись в інтересах держави, не обґрунтував наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави у порядку, передбаченому ст.ст. 23, 29 Закону України «Про прокуратуру», колегія суддів апеляційної інстанції вважає безпідставними.

Згідно ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Статтею 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Частиною 1 пункту 4 статті 179 Господарського кодексу України визначено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Відповідно до ст. 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений строк у володіння та користування за плату.

Статтею 13 Закону України «Про оренду землі» (у редакції чинній на момент укладання правочину) передбачено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Так, договір, укладений між Драбівською селищною радою та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2, за своєю правовою природою відноситься до договорів найму (оренди).

Відповідно до Земельного кодексу (у редакції чинній на момент укладання правочину) орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені особи. Закон «Про оренду землі» (у редакції чинній на момент укладання правочину) уточнює, що орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є органи місцевого самоврядування. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України у межах їх повноважень.

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом та Закон України «Про оренду землі».

Особливістю договору оренди земельної ділянки є визначений законом перелік істотних умов договору. Так, відповідно до ст. 15 Закону «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди; термін договору оренди; орендна плата; цільове призначення, умови використання і збереження якості землі; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки; сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

Згідно ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у редакції чинній на момент укладання правочину) орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності.

Згідно з ст. 21 Закону України "Про оренду землі" (у редакції чинній на момент укладання правочину) орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України "Про плату за землю"). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, надходить до відповідних бюджетів, розподіляється і використовується відповідно до закону і не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення - розміру земельного податку, що встановлюється Законом України "Про плату за землю"; для інших категорій земель - трикратного розміру земельного податку, що встановлюється Законом України "Про плату за землю". Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може перевищувати 12 відсотків їх нормативної грошової оцінки. При цьому у разі визначення орендаря на конкурентних засадах може бути встановлений більший розмір орендної плати, ніж зазначений у цій частині.

У разі визнання у судовому порядку договору оренди землі недійсним отримана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається.

Відповідно до ст. 182 Цивільного кодексу України (у редакції чинній на момент укладання правочину) право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації, а порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість і підстави відмови в ній установлюються законом.

Так, договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації (стаття 18 Закону «Про оренду землі»).

В свою чергу, відповідно до ст. 20 Закону «Про оренду землі» (у редакції чинній на момент укладання правочину) укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації.

Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом.

Частиною 1 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно їх обтяжень» № 1952-IV від 01.07.2004 (в редакції від 30.01.2006, що діяла на дату реєстрації договору) речові права на нерухоме майно, їх обтяження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов'язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом.

Нормами ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно їх обтяжень» передбачено, що державній реєстрації прав підлягають: право власності та речові права, похідні від права власності, зокрема право користування земельною ділянкою та право оренди (суборенди) земельної ділянки.

Так, відповідно ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (від 01.07.2004 № 1952-IV) речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:

1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;

2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.

Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону.

Відповідно до п. 3.2. Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04.05.1999 № 43 (далі - Інструкція) державна реєстрація державних актів на право власності на земельну ділянку, на право користування постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі здійснюється структурними підрозділами Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України.

Так, Наказом Держкомзему України від 23.05.2003 № 135 «Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру та удосконалення структури державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27.05.2003 за № 408/7729 реєстрація договорів оренди землі здійснювалась державним підприємством Центр державного земельного кадастру, його філіями та відділеннями.

Як вже зазначалось вище, договір оренди землі від 25.01.2008 зареєстрований у Драбівському районному відділі Черкаської регіональної філії ДП «Центр ДЗК при Держкомземі України».

З матеріалів справи видно, що договір оренди землі від 25.01.2008 не визнаний недійсним у судовому порядку, не розірваний, відомості про те, що такий договір є не чинним, матеріали справи також не містять. (постанова Вищого господарського суду України від 28.10.2013 № 4/253-07/14).

Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що державна реєстрація договору оренди землі від 25.01.2008, укладеного між Драбівською селищною радою та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2, який зареєстрований у Драбівському районному відділі Черкаської регіональної філії ДП «Центр ДЗК при Держкомземі України», проведена відповідно до вимог законодавства, яке діяло на час укладання договору. Отже даний договір є дійсним та між сторонами існують договірні зобов'язання.

Таким чином, посилання апелянта на постанову Вищого адміністративного суду України від 20.04.2010 у справі № К-5028/09 є помилковим, оскільки скасування п. 3.2. Інструкції у 2010 році, не може слугувати підставою для не виконання умов договору оренди, який зареєстрований у встановленому законом порядку у 2008 році, оскільки він не визнаний недійсним у судовому порядку, не розірваний, відомості про те, що такий договір є не чинним, матеріали справи також не містять.

Крім того, скаржник посилається на рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99, яким визначено, що Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права. Тобто щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт, що пом'якшує або скасовує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопорушення і відповідальність за нього. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державою органу.

Таким чином, посилання скаржника на рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99 є безпідставним, оскільки апелянтом помилково ототожнюються поняття юридичної відповідальності особи та зобов'язання за договором орендаря.

Як вбачається з розрахунку Драбівського відділення Золотоніської ОДГП Черкаської області станом на 25.09.2016 заборгованість з орендної плати за укладеним сторонами договором становить суму 101628,82 грн., а саме:

- за листопад 2013 - грудень 2014 року - 32 854, 22 грн. в рік (2346, 73 грн. щомісячно);

- за січень - грудень 2015 року - 35 172, 84 грн. (2 931, 07 грн. щомісячно);

- за січень - серпень 2016 року - 33 601, 6 грн. (4 200, 2 грн. щомісячно).

Згідно із статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Частиною 1 ст. 623 ЦК України передбачено, боржник, який порушив зобов'язання має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

У відповідності до ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Крім того, ч. 2 ст. 625 ЦК України передбачено обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Також ч. 1 ст. 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до п. 1.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені. Якщо у договорі виконання грошового зобов'язання визначається до настання певного терміну, наприклад, до 1 серпня 2014 року (частина друга статті 252 ЦК України), то останнім днем виконання такого зобов'язання вважається день, що передує цьому терміну (в даному прикладі - 31 липня 2014 року). Водночас коли у тексті договору виконання грошового зобов'язання визначено "по 1 серпня 2014 року" або "включно до 1 серпня 2014 року", то останнім днем виконання такого зобов'язання буде 1 серпня 2014 року.

За правилами ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до ч. 1 ст. 550 ЦК України право на неустойку (штраф, пеню) виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Згідно з п. 13 договору у разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим Договором (до 25 числа поточного місяця п. 9 договору), справляється пеня у розмірі 0,5 % несплаченої суми за кожен день прострочення.

Водночас, ч. 6 ст. 231 ГК України визначає, що штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено договором або законом.

Законом України від 22.11.1996 "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", який діє на даний час без змін, в статті З встановлено, що розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Частиною 6 ст. 232 ГК України вказано, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи наведені норми, а також те, що відповідач в порушення умов договору не сплатив в повній мірі та своєчасно визначену договором орендну плату, про що свідчить довідка Драбівського відділення Золотоніської ОДГП Черкаської області, перевіривши розрахунок заборгованості, колегія суддів погоджується з висновком суду про стягнення 101628,82 грн. основної заборгованості, 21156,62 грн - інфляційний втрат, 3865,25 - 3% річних, які підлягають до стягнення на користь бюджету.

Крім того, відповідно до вимог ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", прокурор нарахував пеню виходячи із подвійної облікової ставка НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, а саме у період з 25.10.2015 по 25.09.2016. Проте, заборгованість відповідача виникла з листопада 2013, тобто розрахунок здійснено з порушенням приписів ст. 232 ГК України. За таких обставин суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вимога про стягнення пені задоволенню не підлягає.

Відповідно до вимог ст. ст. 32, 33, 34 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з нормами ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду Черкаської області від 07.02.2017 у справі №925/1376/16 прийнято після повного з'ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, та відповідністю висновків, викладених в рішенні суду обставинам справи, а також у зв'язку із правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

З огляду на те, що доводи позивача законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, рішення Господарського суду Черкаської області від 07.02.2017 у справі №925/1376/16 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 - без задоволення.

Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 49 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 49, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 на рішення Господарського суду Черкаської області від 07.02.2017 у справі №925/1376/16 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Черкаської області від 07.02.2017 у справі №925/1376/16 залишити без змін.

3. Матеріали справи №925/1376/16 повернути до Господарського суду Черкаської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена у встановленому чинними законодавством порядку.

Головуючий суддя А.Г. Майданевич

Судді О.М. Гаврилюк

А.І. Тищенко