Рішення № 69505210, 09.10.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.10.2017Справа №910/12109/17

За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Акватера»до1. Національного банку України 2. Публічного акціонерного товариства Комерційним банк «ПриватБанк»провизнання незаконною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії Суддя Босий В.П.

Представники сторін:

від позивача:Бережной Д.С.від відповідача 1:Амелін А.О., Голанова Д.В.від відповідача 2:Федоренко М.В.

Обставини справи:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Акватера» (надалі - «Товариство») звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Національного банку України (надалі - НБУ) та Публічного акціонерного товариства Комерційним банк «ПриватБанк» (надалі - «Банк») про визнання незаконною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії.

Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для визнання незаконною бездіяльності НБУ, яка виразилася у не прийнятті від Банку виконання зобов'язань (погашення заборгованості) за кредитним договором №19 від 03.03.2009 р., укладеним між відповідачами, а також зобов'язання Банка погасити заборгованість за вказаним договором, а НБУ - прийняти від Банка виконання зобов'язань щодо її погашення.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 26.07.2017 р. порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 07.08.2017 р.

03.08.2017 р. представником відповідача 1 до канцелярії суду подано клопотання про припинення провадження у справі в частині вимоги про визнання незаконною бездіяльності НБУ щодо не прийняття від Банку виконання грошового зобов'язання, яке мотивовано тим, що спір в цій частині має розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

Розглянувши вказане клопотання відповідача 1, суд відмовляє у його задоволенні з огляду на таке.

Згідно із ч. 3 ст. 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.

Підвідомчість справ загальним і господарським судам визначається законодавством, а у разі відсутності прямої вказівки закону застосовується принцип розмежування підвідомчості за суб'єктним складом.

Статтею 1 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Зазначене право на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовлено дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також встановленими ним передумовами для звернення до суду.

За змістом ст. 12 Господарського процесуального кодексу України господарським судам не підвідомчі справи зі спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів.

Пунктом 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 №10 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" роз'яснено, що з огляду на приписи частини третьої статті 22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", згідно з якими місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, та на вимоги статей 1, 41, 12 ГПК господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер.

Отже, господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання, наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Тобто, господарським судам не підвідомчі справи про оскарження суб'єктом дій органу державної влади, чи органу місцевого самоврядування, чи іншого суб'єкта владних повноважень, їхньої посадової чи службової особи, що випливають з наданих їм владних управлінських функцій, якщо ці дії (бездіяльність) не пов'язані з відносинами, у сфері господарювання чи не стосуються спору про право.

При цьому, згідно із п. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 16.08.2017 . у справі №377/215/16-ц, характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, основною визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні. Сторони в адміністративному спорі ще до його виникнення повинні перебувати у відносинах вертикального підпорядкування.

В той же час, вимога позивача про визнання незаконної бездіяльності НБУ стосується його діяльності виключно як сторони (кредитора) за кредитним договором №19 від 03.03.2009 р., а не суб'єкта владних повноважень.

З огляду на викладене, оскільки спір у даній справі, в тому числі, щодо оскарження бездіяльності НБУ під час виконання кредитного договору №19 від 03.09.2009 р., виник із приватноправових відносин, він підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а тому підстави для задоволення клопотання НБУ про припинення провадження в частині першої позовної вимоги відсутні.

Заперечуючи проти позовних вимог у поданому відзиві на позовну заяву, відповідач 1 вказує на відсутність у позивача порушеного права станом на момент звернення до суду із даним позовом, а також на невірно обраний спосіб захисту, що свідчить про передчасність та необґрунтованість позовних вимог.

Розгляд справи неодноразово відкладався з незалежних від суду обставин.

В судовому засіданні 02.10.2017 р. судом оголошувалась перерва на 10.10.2017 р.

Представник позивача в судове засідання з'явився, надав пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити повністю.

Представники відповідачів в судове засідання з'явилися, надали пояснення по справі, проти задоволення позовних вимог заперечували з огляду на викладені у відзивах на позовну заяву обставини.

В судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У судових засіданнях складалися протоколи згідно статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

03.03.2009 р. між НБУ (кредитор) та Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк», після зміни організаційно-правової форми - Банк, (позичальник) був укладений кредитний договір №19 (надалі - «Кредитний договір»).

За змістом п. 1.1 Кредитного договору відповідно до Тимчасового положення про надання Національним банком України кредитів для підтримки ліквідності банків у разі реальної загрози стабільності банківської системи, затвердженого постановою Правління НБУ №459 від 25.12.2008 р., постанови Правління НБУ №92/БТ від 25.02.2009 р., кредитор зобов'язується надавати позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання (кредит), на умовах, визначених цим договором та додатковими договорами до нього.

Протягом 2009-2016 років сторонами неодноразово укладалися додаткові договори №№1-81, якими, зокрема, змінювалися загальний розмір кредиту, процентна ставка, графіки погашення кредитної заборгованості тощо.

Відповідно до п. 1.2 Кредитного договору в редакції додаткового договору №66 від 12.06.2014 р. за цим договором кредитор надає позичальнику кредит на загальну суму 7 714 900 000,00 грн. на строк з 03.03.2009 р. по 23.12.2016 р. Загальна сума заборгованості за Кредитним договором складається з трьох частин:

- 2 031 100 000,00 грн., наданих в повному обсязі до 21.02.2014 р., зі строком погашення по 23.12.2016 р.;

- 2 968 800 000,00 грн., які будуть надані з 21.02.2014 р., з яких 1 662 500 000,00 грн. надаються 21.02.2014 р., 500 000 000,00 грн. надаються 25.02.2014 р., 306 300 000,00 грн. надаються 26.02.2014 р., зі строком погашення по 23.12.2016 р.;

- 2 715 000 000,00 грн., які будуть надані з 26.05.2014 р., з яких 770 000 000,00 грн. надаються 26.05.2014 р., 1 800 000 000,00 грн. надаються 29.05.2014 р., 145 000 000,00 грн. надаються з 07.07.2014 р., зі строком погашення по 23.12.2016 р.

Пунктом 1.4 Кредитного договору в редакції додаткового договору №42 від 26.01.2010 р. визначено, що в якості забезпечення позичальником виконання всіх зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати процентів, штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпечення заставою вимоги кредитор укладає з позичальником та/або майновими поручителями іпотечні договори, предметом іпотеки за якими є об'єкти нерухомого майна, що належить на праві власності позичальнику (і/або майновим поручителям), договори застави (іпотеки), предметом застави (іпотеки) за якими є інше ніж нерухомість високоліквідне забезпечення, а також договори застави майнових прав, предметом застави за якими є майнові права за наданими позичальником кредитами, у тому числі такі, що забезпечені нерухомістю і земельними ділянками.

На виконання умов Кредитного договору НБУ надав Банку кредитні кошти, а Банк частково повернув такі кошти та сплачував за їх користування проценти, що підтверджується наявними в матеріалах справи банківськими виписками та меморіальними ордерами.

В якості забезпечення виконання грошового зобов'язання за Кредитним договором, 29.05.2014 р. між НБУ (іпотекодержатель) та Товариством (іпотекодавець) був укладений іпотечний договір №35, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючковою Т.В. та зареєстрований в реєстрі за №5030 (надалі - «Іпотечний договір»).

Відповідно до п. 1 вказаного договору він забезпечує вимоги іпотекодержателя, що випливають з Кредитного договору, із майбутніми змінами та доповненнями, або новаціями, в тому числі, які збільшують розмір основного зобов'язання за ним та продовжують строк користування кредитом, укладеного між іпотекодержателем та Банком.

Пунктом 5 Іпотечного договору визначено, що в забезпечення виконання Банком зобов'язань за Кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно (предмет іпотеки) згідно опису, що міститься в додатку №1, який є невід'ємною частиною цього договору, а саме - нерухоме майно, що знаходиться в м. Дніпропетровську, на вул. Чкалова, 27, договірна вартість якого становить 24 977 962,00 грн.

За змістом п. 15.8 Іпотечного договору з метою задоволення своїх вимог іпотекодержатель має право:

- звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання зобов'язань, передбачених Кредитним договором, вони не будуть виконані (п. 15.8.1);

- звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання якого-небудь із зобов'язань за Кредитним договором у випадках: порушення Банком зобов'язань, передбачених Кредитним договором; порушення іпотекодавцем правил про заміну предмету іпотеки; порушення іпотекодавцем зобов'язань за цим договором; виявлення іпотекодержателем погіршення стану предмету іпотеки, або зменшення вартості предмету іпотеки понад нормального фізичного зносу, або фактичної часткової відсутності предмету іпотеки; встановлення невідповідності дійсності відомостей, що містяться кредитному договорі або в цьому договорі; невиконання вимог п. 17.1 даного договору; порушення господарським судом справи про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом іпотекодавця, чи про визнання недійсними його установчих документів, чи про скасування його державної реєстрації; прийняття власником або компетентним органом рішення про ліквідацію іпотекодавця; ліквідація юридичної особи іпотекодавця (п. 15.8.2).

Позивач вказує, що незважаючи на можливість Банку погасити утворену за Кредитним договором заборгованість, НБУ допускає бездіяльність щодо прийняття від Банку належного виконання такого зобов'язання з метою задоволення своїх вимог за рахунок переданого в заставу (іпотеку) майна, в тому числі за Іпотечним договором.

Спір у справі виник у зв'язку з наявністю, на думку позивача, підстав для визнання незаконною вказаної бездіяльності НБУ, а також зобов'язання Банка погасити заборгованість за Кредитним договором, а НБУ - прийняти від Банка виконання зобов'язань щодо її погашення.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою законодавства, яке полягає у наданні особі, що вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Згідно із ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ч. 2 ст. 345 Господарського кодексу України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Як було встановлено судом, на підставі Кредитного договору НБУ зобов'язався надати Банку кредитні кошти, а Банк - повернути такі кошти та сплатити проценти за користування ними.

Відповідно до п. 1.2 Кредитного договору в редакції додаткового договору №66 від 12.06.2014 р. за цим договором кредитор надає позичальнику кредит на загальну суму 7 714 900 000,00 грн. на строк з 03.03.2009 р. по 23.12.2016 р.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Таким чином, кінцевим строком повернення грошових коштів на користь НБУ сторонами за погодженням було встановлено 23.12.2016 р.

Національним банком України на виконання вимог ухвали суду було надано електронний лист Банку №20.1.0.0.0/7-20535 від 17.02.2017 р., згідно якого ПАТ КБ «Приватбанк» повідомляв НБУ про свій намір частково погасити 28.02.2017 р. заборгованість за кредитними договорами №7 від 04.03.2014 р., №26 від 04.04.2014 р., №19 від 03.03.2009 р., №10 від 20.02.2015 р. та додатковим договором до №18 від 21.02.2014 р. до кредитного договору №19 від 24.10.2008 р. у загальному розмірі 2 384 615 385,00 грн. та просив НБУ підтвердити розрахунок та погодити погашення кредитів 28.12.2017 згідно з графіком.

Згідно листа заступника Голови НБУ №41-00009/14703 від 24.02.2017, надісланого в якості відповіді про наміри Банку здійснити планове погашення заборгованості, висловлено позицію НБУ щодо неприпустимості зменшення обсягу відповідальності фінансового та майнових поручителів за рахунок наданої Банку державної підтримки шляхом погашення утвореної заборгованості.

Викладені обставини, на думку позивача, свідчать про умисну бездіяльність НБУ щодо невиконання боржником умов Кредитного договору, що в свою чергу порушує права Товариства як майнового поручителя за Іпотечним договором, оскільки за наявності у боржника грошових коштів для погашення заборгованості, останній зобов'язаний виконати своє грошове зобов'язання, оскільки його невиконання призводить до прострочення та має наслідком збільшення загальної суми заборгованості, що зумовить неможливість виконання такого зобов'язання у майбутньому ні самим боржником, ні майновим поручителем та фактично призведе до втрати позивачем права власності на нерухоме майно.

Майновий поручитель - це особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи - боржника (пункт 7 частини 1 статті 1 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до положень ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

За змістом ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Невиконання зобов'язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов'язання, а неналежним є виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.

Відтак, обов'язок іпотекодавця (майнового поручителя) виконати за боржника обов'язок перед кредитором з'являється у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником.

Відповідно до ч. 1 ст. 527 Цивільного кодексу України, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Отже, під виконанням зобов'язання розуміється вчинення боржником та кредитором дій, спрямованих на виконання прав та обов'язків, що є змістом зобов'язання.

Якщо боржник вчинив на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передав майно, виконав роботу, надав послугу, сплатив гроші тощо) або утримався від певної дії відповідно до договору, то право вимоги кредитора на дії боржника припиняє своє існування як фактично реалізоване право. Забезпечувальні зобов'язання можуть перейти в стадію реалізації лише із невиконанням або неналежним виконанням боржником основного зобов'язання.

При цьому, виконання зобов'язання за боржника саме майновим поручителем, яким є позивач у даній справі, за рахунок належного йому майна не може залежати від небажання кредитора прийняти належне виконання зобов'язання від боржника, оскільки Іпотечний договір є зобов'язанням, укладеним на забезпечення виконання основного зобов'язання - повернення Банком кредитних коштів, та не має наслідком заміну боржника в основному зобов'язанні чи встановлення двох боржників у основному зобов'язанні.

Тобто, Іпотечний договір є похідним зобов'язанням, спрямованим на забезпечення виконання Банком своїх грошових зобов'язань перед НБУ, та право вимоги у НБУ до позивача виникає лише внаслідок прострочення виконання Банком своїх зобов'язань, а отже першочерговий обов'язок із сплати коштів НБУ наявний саме у ПАТ КБ «Приватбанк».

В направленому на адресу відповідача 2 листі №41-0009/14703 від 24.02.2017 р. НБУ висловив застереження щодо зменшення внаслідок погашення утвореного боргу обсягу відповідальності фінансового та майнових поручителів за зобов'язаннями Банку перед НБУ, що, на думку останнього, може мати негативний вплив на спроможність Банку досягти прийнятних умов реструктуризації корпоративного кредитного портфелю та структури забезпечення.

Таким чином, НБУ як кредитор за Кредитним договором застеріг боржника, що належне виконання ним своїх грошових зобов'язань може призвести до зменшення обсягу відповідальності майнових поручителів, що прямо свідчить про небажання кредитора прийняти належне виконання зобов'язання від боржника.

Водночас, відповідно до інформації, що міститься в «Окремій проміжній скороченій фінансовій звітності за квартал, що закінчився 30 червня 2017 року ПАТ КБ «Приватбанк»», що опублікований на офіційній сторінці ПАТ КБ «Приватбанк» в мережі Інтернет за посиланням https://static.privatbank.ua/files/qvart2kv2017.pdf, залишок на рахунку ПАТ КБ «Приватбанк» в НБУ станом на 30.06.2017 р. складає 7 669 000 000 грн.

Крім того, із пояснень представників сторін також вбачається, що як станом на момент звернення позивача із даним позовом до суду, так і станом на момент розгляду даної справи по суті, у відповідача 2 були наявні грошові кошти, за рахунок яких могло бути здійснене погашення заборгованості за Кредитним договором у встановленому таким договором порядку.

Отже, незважаючи на можливість та намір ПАТ КБ «Приватбанк» виконати свої грошові зобов'язання перед НБУ, останній фактично ухиляється від прийняття такого виконання та ініціює звернення стягнення на передане в іпотеку нерухоме майно позивача.

Приписами статті 13 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Зокрема, суд відзначає, що приписи ст. 610 Цивільного кодексу України про порушення виконання зобов'язання поширюється як на боржника, так і на кредитора.

З огляду на приписи статті 613 Цивільного кодексу України можна дійти висновку, що прострочення кредитора, в тому числі відмова прийняти належне виконання, запропоноване боржником, є порушенням з боку кредитора.

Крім того, відмова кредитора від прийняття виконання за основним зобов'язання з метою звернення стягнення на майно, передане в іпотеку майновим поручителем, може свідчити про його недобросовісність відносно останнього.

Згідно з ч. 1 ст. 73 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк має переважне і безумовне право задовольняти будь-яку основану на здійсненому рефінансуванні банку вимогу, оформлену у встановленому законом порядку, за якою настав строк погашення.

Частиною 2 вказаної статті визначено, що переважне і безумовне право реалізується Національним банком шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває у заставі як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження. Національний банк здійснює відчуження майна, набутого у власність, у рахунок погашення боргу за наданими банкам кредитами для підтримки ліквідності у визначеному ним порядку, без погодження з іншими органами державної влади.

Згідно з п. 5.3 Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління НБУ №327 від 13.07.2010 р., Національний банк має право реалізувати своє переважне і безумовне право відповідно до статті 73 Закону України «Про Національний банк України» шляхом списання у безспірному порядку заборгованості з рахунків банку і відчуження майна, що перебуває в заставі/іпотеці як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок чистого доходу від їх відчуження, та/або вимагати дострокового виконання зобов'язань за кредитним договором за наявності викладених у цьому пункті фактів.

Постановою Правління НБУ №220 від 31.03.2016 р. було затверджено Технічний порядок проведення операцій з надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України (надалі - «Порядок»), розроблений з метою врегулювання взаємодії Національного банку України і банків України під час надання стабілізаційного кредиту, зміни умов кредитного договору, контролю за виконанням банком умов кредитного договору і договору застави/іпотеки.

Згідно з п.п. 1 п. 42 Порядку у разі невиконання або неналежного виконання банком зобов'язань, передбачених кредитним договором, щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування ним: заборгованість відображається в перший робочий день, що настає за днем закінчення строку виконання зобов'язань згідно з умовами кредитного договору/вимоги Національного банку щодо дострокового виконання банком зобов'язань за кредитним договором, за рахунками з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів.

Пунктом 43 вказаного порядку передбачено, що Департамент супроводження кредитів не пізніше наступного робочого дня після віднесення заборгованості банку на рахунки з обліку простроченої заборгованості та/або прострочених нарахованих доходів, надсилає вимогу банку про необхідність сплати простроченої заборгованості за кредитним договором не пізніше наступного робочого дня після отримання вимоги.

Відповідно до п. 44 Порядку у разі невиконання банком вимоги Національного банку щодо сплати простроченої заборгованості у строки, визначені в пункті 43 розділу V цього Технічного порядку, сума простроченої заборгованості підлягає списанню у безспірному порядку відповідно до статті 73 Закону України «Про Національний банк України».

Відповідно до п. 2.6 вказаного договору позичальник доручає здійснювати договірне списання коштів з рахунків позичальника на виконання зобов'язань за цим договором, в тому числі в разі його дострокового розірвання (відмови, припинення).

За змістом п. 3.2.4 Кредитного договору кредитор має право здійснювати договірне списання коштів з рахунків позичальника на виконання зобов'язань за цим договором, у тому числі в разі його дострокового розірвання.

Відтак, внаслідок настання строку виконання Банком грошового зобов'язання за Кредитним договором, та за наявності грошових коштів Банку на рахунках в НБУ, у відповідача-1 були наявні правові підстави для списання у безспірному порядку коштів Банку в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором після направлення Банку відповідної вимоги.

В той же час, НБУ не було вчинено жодних дій, спрямованих на стягнення (в тому числі, шляхом списання у безспірному порядку) з Банку грошових коштів після настання строку повернення кредиту (23.12.2016 р.).

Зокрема, згідно ч. 1 ст. 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

З аналізу наведених норм вбачається, що майновий поручитель відповідає перед кредитором не лише в розмірі основного зобов'язання, а й зобов'язаний відшкодувати суми процентів, неустойки, відшкодування збитків, які можуть виникнути на підставі відповідного договору у разі невиконання (неналежного виконання) боржником його умов.

Отже, майновий поручитель відповідає перед кредитором певним матеріальним благом, яке може бути виражене в будь-якому активі (грошові кошти, рухоме/нерухоме майно, майнові права).

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно приписів національного законодавства у разі якщо боржником буде прострочено виконання основного зобов'язання, а умовами договору передбачено відповідальність за невиконання (неналежне виконання) такого зобов'язання, загальний обсяг суми, яка підлягатиме стягненню з боржника, а відтак обсягу зобов'язання, за яке поручився майновий поручитель, буде пропорційно збільшуватись в залежності від терміну прострочення.

Прострочення боржника в даному випадку має безпосередній вплив на розмір майнового блага майнового поручителя, зменшення обсягів якого залежатиме від проміжку часу протягом якого боржник прострочує виконання свого зобов'язання перед кредитором.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатись «правом власності», а відтак і «майном» (рішення Європейського суду з прав людини «Іатрідіс проти Греції»).

При з'ясуванні змісту поняття «майно» недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції. Щоб вирішити питання щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції до конкретної справи, суд повинен з'ясувати чи обставини справи в цілому надають заявнику право на самостійний інтерес, що захищається цією статтею (рішення «Бейєлєр проти Італії».

В даному випадку прострочення боржника призводить до зростання обсягу зобов'язання Банку перед НБУ, за виконання якого поручилося ТОВ «Акватера», та таке зростання є обернено пропорційним можливості позивача виконати перед кредитором зобов'язання боржника з метою припинення зобов'язань іпотеки та збереження права власності на нерухоме майно, а в подальшому взагалі може призвести до унеможливлення виконання позивачем зобов'язань боржника у зв'язку з його надмірним збільшенням та відповідно до унеможливлення зберегти позивачем своє право власності на предмет іпотеки.

Суд відзначає, що оскільки майновий поручитель не є солідарним боржником, порядок пред'явлення вимоги кредитором відрізняється від того, що встановлений законом для відносин поруки.

Так, кредитор не може заявити вимогу до іпотекодавця як до солідарного боржника за правилами ст. 555 Цивільного кодексу України.

Виходячи із загальних положень про зобов'язання загалом та заставу (іпотеку) зокрема, принципів добросовісності виконання договору кредитор не має права відмовитися від прийняття виконання від боржника з тим, щоб звернути стягнення на предмет іпотеки.

Водночас, у разі звернення кредитора до боржника із вимогою про виконання основного зобов'язання, боржник зобов'язаний його виконати, оскільки конструкція застави не передбачає не тільки солідарності боржників, але й заміни іпотекодавцем боржника у основному зобов'язанні.

В свою чергу, НБУ звернувся до Товариства з вимогою №41-0009/57108 від 17.08.2017 р., в якій вказував, що станом на 01.08.2017 р. заборгованість Банку за Кредитним договором становить 4 342 180 000,00 грн. за основним зобов'язанням та 64 627 568,50 грн. за відсотками, у зв'язку з чим вимагав сплатити таку заборгованість у тридцяти денний строк, а у випадку невиконання такого зобов'язання - буде звернуто стягнення на передане в іпотеку нерухоме майно.

За змістом п. 15.8 Іпотечного договору з метою задоволення своїх вимог іпотекодержатель має право:

- звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання зобов'язань, передбачених Кредитним договором, вони не будуть виконані (п. 15.8.1);

- звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання якого-небудь із зобов'язань за Кредитним договором у випадках: порушення Банком зобов'язань, передбачених Кредитним договором; порушення іпотекодавцем правил про заміну предмету іпотеки; порушення іпотекодавцем зобов'язань за цим договором; виявлення іпотекодержателем погіршення стану предмету іпотеки, або зменшення вартості предмету іпотеки понад нормального фізичного зносу, або фактичної часткової відсутності предмету іпотеки; встановлення невідповідності дійсності відомостей, що містяться кредитному договорі або в цьому договорі; невиконання вимог п. 17.1 даного договору; порушення господарським судом справи про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом іпотекодавця, чи про визнання недійсними його установчих документів, чи про скасування його державної реєстрації; прийняття власником або компетентним органом рішення про ліквідацію іпотекодавця; ліквідація юридичної особи іпотекодавця (п. 15.8.2).

Частиною 1 статті 35 Закону України «Про іпотеку» визначено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Отже, виходячи із змісту норм Цивільного кодексу України, Закону України «Про іпотеку» та призначення іпотеки як правового інституту, кредитор повинен надіслати письмову вимогу про усунення порушення основного зобов'язання боржнику та майновому поручителю, але при цьому обов'язок виконання основного зобов'язання до майнового поручителя не переходить і місце боржника він не заступає.

Таким чином, направлення відповідачем 1 вимоги №41-0009/57108 від 17.08.2017 р. щодо виконання позивачем грошового зобов'язання за Кредитним договором може мати наслідком звернення стягнення на майно, що належить позивачу та було передано в іпотеку за Іпотечним договором, а відтак, зважаючи на те, що боржник має можливість виконати своє грошове зобов'язання перед НБУ та висловив відповідний намір, перекладання обов'язку зі сплати кредитних коштів з Банку на Товариство під загрозою втрати права власності на нерухоме майно суперечило б засадам добросовісності.

Твердження НБУ про набуття ТОВ «Акватера» права вимоги до ПАТ КБ «Приватбанк» у зв'язку із виконанням ним зобов'язання Банку, не є рівнозначно набутим майном взамін праву власності на нерухоме майно, оскільки фактично матиме місце втрата права власності на нерухоме майно та набуття взамін нього права грошової вимоги до Банку, яке на відміну від вимог НБУ, не буде забезпеченим, а тому у ТОВ «Акватера» наявний самостійний майновий інтерес у виконанні Банком грошових зобов'язань перед НБУ, який також в силу приписів ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає захисту на рівні із правом власності.

З наведеного вбачається, що прострочення боржника у даному випадку може обґрунтовано розцінюватись позивачем як втручання у його право мирно володіти майном, оскільки у останнього наявний самостійний майновий інтерес у належному виконанні Банком зобов'язань перед кредитором та відповідно збереження свого права власності на нерухоме майно.

Зважаючи на наявні в матеріалах докази наміру Банку (боржника) виконати свої грошові зобов'язання перед НБУ (кредитором), докази застереження НБУ Банку від виконання таких зобов'язань, а також визначену Кредитними договорами можливість НБУ здійснити списання з рахунків боржника коштів на погашення кредитної заборгованості, проте не вчинення жодних дій, спрямованих на стягнення (в тому числі, шляхом списання у безспірному порядку) з Банку грошових коштів після настання строку повернення кредиту, суд приходить до висновку про обґрунтованість тверджень позивача, що НБУ фактично відмовляється прийняти належне виконання, запропоноване боржником, з метою задовольнити свої грошові вимоги за рахунок переданого в іпотеку майна позивача (що не заперечувалось представниками сторін у судовому засіданні), що в свою чергу не відповідає приписам ст. 13 Цивільного кодексу України та суті забезпечувального зобов'язання.

Твердження відповідача 1 про те, що за відсутності порушеного права позивач позбавлений можливості звернутися до суду із відповідним позовом, судом відхиляються з огляду на наступне.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб, встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч. 2 ст.16 Цивільного кодексу України. Аналогічні положення містить ст. 20 Господарського кодексу України.

Відповідно до приписів ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України застосування судом будь-якого способу судового захисту вимагає наявності наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).

Тобто, важливою умовою застосування судом певного способу захисту права або інтересу є його належність - встановлення судом тих обставин, що вжиття саме обраного позивачем способу захисту спроможне поновити порушені права особи, що звертається до суду з відповідним позовом.

Стаття 55 Конституції України наділяє кожну особу правом захищати свої права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами від порушень і протиправних посягань.

За змістом ч. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Захист легітимного інтересу майнового поручителя щодо збереження свого права власності на предмет іпотеки має ознаки превентивності. Це зближує такий захист майнового інтересу майнового поручителя із конструкцією превентивного захисту права власності, закріпленого в ст. 386 Цивільного кодексу України., відповідно до якої власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Норма ч. 2 ст. 386 Цивільного кодексу України закріплює за власником право у разі наявності в нього достатніх підстав припускати можливість порушення свого права власності іншою особою звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Зазначена норма гарантує власнику можливість вимагати не лише усунення порушень його права власності, що вже відбулися, а й звертатися до суду за захистом своїх прав, що можуть бути реально порушені в майбутньому, тобто застосовувати такий спосіб захисту своїх порушених прав, як попередження або припинення можливого порушення його прав власника в майбутньому. Таке правило відповідає особливому характеру права власності як його абсолютного права.

Відтак, частиною другою статті 386 Цивільного кодексу України закріплений окремий превентивний (попереджувальний) спосіб захисту права власності, який на відміну від інших способів передбачає захист права власності у випадку, коли порушення права ще не відбулося, але є підстави вважати, що воно має статися.

Таким чином, виходячи зі змісту вказаної статті, позов про превентивний захист права власності може бути пред'явлений власником, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 19.11.2014 р. у справі №6-180цс14.

За таких обставин, навіть при умові відсутності порушеного права Товариства станом на момент звернення до суду із даним позовом, проте зважаючи на наявність реальної загрози такого порушення, позивач вправі реалізувати превентивний спосіб захисту своїх прав з метою запобігання їх порушення в майбутньому.

З огляду на встановлені судом обставини, що свідчать про можливість виконання Банком основного зобов'язання перед НБУ, проте неприйняття останнім такого виконання та не вчинення жодних дій на стягнення коштів з Банку, водночас із вжиттям заходів до стягнення такої заборгованості з позивача, цілком обґрунтованим є звернення Товариства з позовом до суду з метою недопущення зменшення його майнового блага, яким було забезпечено виконання Банком основного зобов'язання.

При цьому суд відзначає, що у разі наявності можливості боржника виконати забезпечене зобов'язання належним чином, виконання майновим поручителем такого обов'язку замість боржника та набуття права вимоги до останнього не може вважатись ефективним способом захисту порушеного права майнового поручителя, оскільки у даному випадку існує реальний ризик невиконання боржником зобов'язання як перед кредитором, так і в подальшому перед поручителем.

З огляду на викладене, найефективнішим способом захисту майнового поручителя від ризику порушення його прав у зв'язку з невиконанням боржником забезпеченого зобов'язання за наявності реальної можливості його виконання, є зобов'язання боржника виконати основне зобов'язання перед кредитором.

Відповідно до положень статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

А ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Наведений правовий висновок цілком відповідає висновку Верховного Суду України, який викладений у постанові №6-32цс13 від 12.06.2013 р.

Зважаючи на приписи Конституції України та ч. 2 ст. 386 Цивільного кодексу України, звернення позивача із даним позовом про зобов'язання боржника виконати зобов'язання є обґрунтованим та ефективним способом захисту його права від порушення в майбутньому.

За таких обставин суд приходить до висновку про те, що вимога Товариства про зобов'язання Банку виконати зобов'язання (погасити заборгованість) за кредитним договором №19 від 03.03.2009 р. шляхом перерахування на банківський рахунок НБУ грошових коштів у повній сумі заборгованості, є правомірною та обґрунтованою.

Одночасно з цим, з огляду на обраний позивачем спосіб захисту, господарський суд зазначає, що статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

В той же час, зважаючи на наявне у НБУ в силу умов Кредитного договору та норм законодавства право на списання коштів з рахунків Банку у разі його прострочення, вимоги позивача про визнання незаконною бездіяльності НБУ щодо не прийняття від Банку виконання зобов'язань за Кредитним договором, а також зобов'язання НБУ прийняти від Банку виконання зобов'язань, не підлягають задоволенню, оскільки з урахуванням встановлених судом обставин справи та положень ч. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України, належним способом для запобіганню порушенню в майбутньому прав позивача було б зобов'язання НБУ списати в безспірному порядку грошові кошти в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором з рахунків Банку, відкритих в НБУ.

З урахуванням викладеного, в задоволенні позовних вимог в цій частині необхідно відмовити.

Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Акватера» задовольнити частково.

2. Зобов'язати Публічне акціонерне товариство Комерційним банк «ПриватБанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д; ідентифікаційний код 14360570) виконати зобов'язання (погасити заборгованість) за кредитним договором №19 від 03.03.2009 р., укладеним між Публічним акціонерним товариством Комерційним банк «ПриватБанк» та Національним банком України, шляхом перерахування на банківський рахунок Національного банку України грошових коштів у повній сумі заборгованості. Видати наказ.

3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційним банк «ПриватБанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д; ідентифікаційний код 14360570) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Акватера» (49038, м. Дніпро, вул. Княгині Ольги, 22; ідентифікаційний код 32614130) судовий збір у розмірі 1 600 (одна тисяча шістсот) грн. 00 коп. Видати наказ.

4. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 11.10.2017 р.

Суддя В.П. Босий