Постанова № 69464317, 09.10.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/4355/17

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2017 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Стефанова С.О.,

за участю секретаря судового засідання Гунько О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2, яка дії в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірними та скасування рішень, зобов’язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 та ОСОБА_2, яка дії в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (надалі по тексту – позивачі) звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (надалі по тексту – відповідач або ГУ ДМС в Одеській області) про визнання неправомірними та скасування рішень, зобов’язання вчинити певні дії.

В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначили наступне.

ОСОБА_1 в липні 2017 року звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС в Одеській області з заявою про звернення за захистом в Україні. 17.08.2017 року позивач отримав повідомлення № 5/1-245 від 11.08.2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу № 151 від 11.08.2017 року у відповідності з яким на підставі п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ОСОБА_2, яка дії в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в серпні 2017 року звернулася до Управління у справах біженців ГУ ДМС в Одеській області з заявою про звернення за захистом в Україні. 28.08.2017 року позивач отримав повідомлення № 5/1-245 від 22.08.2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу № 159 від 22.08.2017 року у відповідності з яким на підставі п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивачі до моменту виїзду проживали в ОСОБА_5 Федерації. На даний час позивачі вказують, що не мають можливості повернутись в країну походження внаслідок побоювань зазнати переслідувань через діяльність в партії «Хізб ут-Тахрір», а також через те, що відносно ОСОБА_1 було відкрито кримінальне провадження та винесено запобіжний засіб утримання під вартою.

Позивачі не погоджуються з рішеннями відповідача, вважають їх неправомірними та такими, що підлягають скасуванню.

У судовому засіданні позивачі та їх представник підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в позові.

Представник відповідача у судовому засіданні позовні вимоги не визнала та просила суд в задоволенні позову відмовити, посилаючись на обставини, викладені в письмових запереченнях, в цілому зазначивши, що аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявників можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивачів нелюдського походження або катування у разі повернення на Батьківщину, в регіоні постійного проживання заявника наразі відсутні будь-які відкриті збройні конфлікти. За результатами аналізу клопотань позивачів було встановлено, що викладена ними історія переслідування в країні громадянської належності є необґрунтованою, а заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містять умов, передбачених пунктами 1 ч 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників процесу, які брали участь у розгляді справи, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та заперечення, перевіривши їх доказами, судом встановлені наступні факти та обставини.

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1; стать чоловіча; громадянин ОСОБА_5 Федерації; місце народження – м. Нижньовартовськ, Ханти-Мансійського автономного округу, Тюменської області, ОСОБА_5 РФСР, СРСР; за національністю росіянин; за етнічною належністю башкир; за віросповіданням мусульманин-суніт; рідна мова російська, іншими мовами не володіє; одружений на ОСОБА_2, з якою має двох спільних дітей: сина - ОСОБА_3 та доньку - ОСОБА_4.

ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2; стать жіноча; громадянка ОСОБА_5 Федерації; місце народження – смт. Чишми, Чишминського району, Республіки Башкорстан; за національністю татарка; віросповідання – іслам; перебуває у шлюбі з ОСОБА_1, з яким має двох спільних дітей: сина - ОСОБА_3 та доньку - ОСОБА_4.

Зі слів позивача - ОСОБА_1 на момент виїзду з регіону постійного проживання мешкав за адресою: ОСОБА_5 Федерація, Тюменська область, Ханти-Мансійський автономний округ, АДРЕСА_1. Щодо виїзду з країни громадянської належності, позивач повідомив наступне. Приблизно 10-15 березня 2017 року позивач разом з другом, ім’я якого він називати не бажає, вибув з міста постійного проживання на території країни громадянської належності (ОСОБА_5 Федерація, Тюменська область, Ханти-Мансійський автономний округ, м. Нижньовартовськ) автомобілем марки «Тоуоtа» білого кольору, яким дістався до м. Москви. В м. Москві особа проживала в орендованому житловому приміщенні в районі Митищі протягом приблизно 7-8 днів. В подальшому, шукач захисту вибув з м. Москва до м. Брянськ на маршрутному таксі. В м. Брянськ заявник перебував протягом приблизно 12 годин. В зазначеному місті заявник зустрів посередника приблизно 25-30 річного віку, з яким у нього була попередня домовленість стосовно виїзду до України. В подальшому, позивач автомобілем марки «ВАЗ 2105» бордового кольору дістався російсько-українського кордону. Позивач прямував до державного кордону України протягом приблизно трьох годин, не зупиняючись на шляху в транзитних пунктах. В подальшому, приблизно 22-23 березня 2017 року він перетнув державний кордон України пішим шляхом, через лісосмугу, місце перетину кордону особі невідомо. Після потрапляння на територію України позивач автомобілем марки «ВАЗ 2110» зеленого кольору дістався м. Київ, де перебував приблизно дві години, після чого спрямував рейсовим автобусом до м. Одеси.

31.07.2017 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області. Звернення позивача за міжнародним захистом відбулося із зволіканням, у зв’язку з чим на останнього було складено протокол та винесено постанову про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 203 КУпАП.

Виїзд з країни громадянської належності, зі слів позивача, відбувся через кримінальне переслідування на території країни громадянської належності через його участь у забороненій на території РФ партії «Хізб ут- Тахрір», наразі він не планує повертатися до країни громадянської належності через бажання уникнути призначеного йому покарання на Батьківщині.

Зі слів позивача - ОСОБА_2, 04.05.2017 року вона разом із дітьми вибула з ОСОБА_5 Федерації до України, авіарейсом Нижньовартовськ (РФ) - Москва (РФ) - Мінськ (Білорусь) – Київ (Україна). Державний кордон перетнула 04.05.2017 року на підставі паспортного документу для виїзду за кордон серії №736556574, паспортних документів дітей серій №736424520, №736424529 та запрошення на в’їзд від громадянки України на ім’я Анастасія (повні установчі дані позивачу не відомі).

07.08.2017 року ОСОБА_2 звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області. Звернення позивача за міжнародним захистом відбулося із зволіканням, у зв’язку з чим на останню було складено протокол та винесено постанову про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 203 КУпАП.

Зі слів позивача, її чоловіка ОСОБА_1 переслідують за релігійними та політичними поглядами правоохоронні структури на території РФ. Додатково, позивач повідомила про проведення обшуків на власній квартирі та арешт чоловіка 25.03.2016 року. Після вибуття чоловіка з РФ до України позивач вирішила виїхати разом з дітьми з метою возз’єднання сім’ї. Позивач стверджує, що у разі повернення до країни громадянської належності її можуть затримати та відкрити проти неї кримінальну справу як співучасницю, а дітей забрати до дитячого будинку.

За результатами розгляду вищезазначених заяв Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області склало висновки від 11.08.2017 року та від 22.08.2017 року щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту.

Наказами Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 11.08.2017 року № 151 ОСОБА_1 та від 22.08.2017 року № 159 ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 206 том 1, 165 том 3).

17.08.2017 року ОСОБА_1 та 28.08.2017 року ОСОБА_2 отримали повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області за № 5/1-245 від 11.08.2017 року та за № 5/1-255 від 22.08.2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 207-210 том 1, 166-170 том 3).

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч.3 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), добросовісно; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

Перевіривши законність дій та рішень відповідача, суд дійшов висновку, що накази Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 11.08.2017 року № 151 та від 22.08.2017 року № 159, якими ОСОБА_1 та ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняті відповідачем обґрунтовано, на підставі Конституції та законів України, в зв’язку з чим заявлені позовні вимоги не належать до задоволення.

Свій висновок суд вмотивовує наступним чином.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець – особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

В свою чергу, відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 ОСОБА_6 Європейського Союзу “Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту” (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з ч.2 ст.5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Разом з цим, процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначається Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884.

Відповідно до п.3.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, у разі відсутності підстав для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: а) забезпечує можливість для заявника особисто або за допомогою законного представника скласти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи у журналі реєстрації заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) ознайомлює заявника або його законного представника під їхній власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами і обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; г) у разі потреби направляє заявника на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; ґ) заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; д) приймає від заявника на зберігання документи: національний паспорт або інший документ, який посвідчує особу заявника, а також документи, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що оформлюється розпискою; е) оформлює особову справу згідно з описом документів, що знаходяться в особовій справі заявника); є) долучає до справи по чотири фотокартки заявника та членів його сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, відомості про яких внесено до заяви, а також інші, передбачені Законом та цими Правилами, документи; ж) призначає дату та час співбесіди та повідомляє цю інформацію заявникові та його законному представникові (за наявності) під підпис в особовій справі; з) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Згідно з п.4.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону; б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п.4.3 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень: а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п.4.6 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття територіальний орган ДМС надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень.

Відповідно до ч.6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до статті 4 ОСОБА_6 Європейського Союзу “Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту” (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

З огляду на матеріали справи суд встановив, що відповідач за результатами аналізу матеріалів клопотань позивачів встановив, що історія переслідування є необґрунтованою, а заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містять умов, передбачених п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Суд погоджується з такими висновками відповідача з огляду на наступні обставини.

Що стосується ОСОБА_1, то: за матеріалами особової справи ОСОБА_1 встановлено, що останній на території країни громадянської належності не зазнавав переслідувань за ознаками громадянства, національності або до певної соціальної групи; ніколи не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля які були пов’язані з його расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами; водночас, не визнаються ймовірні переслідування позивача на Батьківщині за ознакою його віросповідання; під час процедури набуття міжнародного захисту, позивач стверджував, що він сповідує іслам сунітського напрямку; завжди асоціював себе з ісламською релігією, почав ретельно дотримуватися канонів ісламу починаючи з 2003 року, однак як вбачається з інформації по країні громадянської належності позивача, ОСОБА_5 Федерація є багатоконфесійною державою, значна частина населення РФ сповідує іслам; ОСОБА_1 повідомив, що на території країни громадянської належності він регулярно відвідував мечеті, здійснював відповідні богослужіння, ніколи не зазнавав жодних проблем або переслідувань у зв’язку із вищезазначеною обставиною, мав можливість безперешкодно сповідувати іслам, не вступаючи до лав партії «Хізб ут-Тахрір», на що також вказує повідомлена позивачем обставина, відповідно до якої він не зазнавав жодних проблем з представниками правоохоронних структур країни громадянської належності до вступу до партії «Хізб ут-Тахрір»; зі слів позивача, не існує принципових розбіжностей в основах розуміння ісламу між представниками офіційного муфтіяту ОСОБА_5 Федерації та членами партії «Хізб ут-Тахрір», що вказує на можливість вільного сповідування ісламської релігії без обов’язкового вступу до лав партії «Хізб ут-Тахрір»; відповідно до спостережень позивача, лише приблизно 5-10 % мусульман країни громадянської належності поділяють погляди членів партії «Хізб ут-Тахрір».

Суд погоджується з доводами відповідач відносно того, що з проведеного аналізу можливо зробити висновок, що кримінальні переслідування позивача на території країни громадянської належності жодним чином не пов’язані із сповідуванням ним ісламської релігії. Натомість, вони мають відношення до позивача у забороненій на території ОСОБА_5 Федерації ісламській партії «Хізб ут-Тахрір», відповідним визнанням позивачем партійної ідеології, гасел, мети та методів її досягнення.

Також за аналізом матеріалів особової справи ОСОБА_1 встановлено можливість підтвердження його членства у партії «Хізб ут-Тахрір», враховуючи прямі посилання позивача на вищезазначену обставину, а також надані позивачем матеріали кримінальної справи, порушеної проти нього на території країни громадянської належності (вирок Приволзького окружного військового суду від 22.02.2017 року) та загальну обізнаність позивача в питаннях партійної ідеології та основних засадах функціонування партії.

Також, щодо ситуації із членством в релігійній організації «Хізб ут-Тахрір», ОСОБА_1 повідомив, що вирішив стати членом партії «Хізб ут- Тахрір», оскільки його привабили партійні ідеї, погляди, відновлення халіфату як кінцева мета діяльності зазначеної організації.

Суд погоджується з доводами відповідача, що елемент членства позивача в партії «Хізб ут-Тахрір» не може приймається територіальним підрозділом ДМС з позиції конвенційного переслідування, оскільки партія «Хізб ут-Тахрір» не входить до переліку політичних партій країни громадянської належності позивача, діяльність, здійснювана особою в партії «Хізб ут-Тахрір», не містить ознак політичної. При цьому, позивач висловлює особисте не сприйняття основ організації політичної діяльності, він заперечує можливість прийняття участі у виборах відповідно до встановлених світових процедур; позивачу була відома інформація з приводу заборони діяльності організації на території країни громадянської належності, проте, він свідомо її не дотримувався, чим цілеспрямовано порушував положення законодавства країни громадянської належності. Разом з цим, ідеологія «Хізб ут-Тахрір» відрізняється радикалізмом, а саме нетерпимістю до будь-яких інших форм віросповідання; тексти літератури цієї організації містять пропаганду релігійної винятковості ісламу, поєднану з нетерпимістю до інших релігій, наругою над святинею християнства - хрестом, проявами ворожнечі до євреїв, заперечення права націй на національну самоідентифікацію, що порушує рівноправність громадян залежно від їх расової, національної належності та віросповідання, а також сприяє розповсюдженню серед мусульман всього світу настроїв неприязні, почуття ворожнечі та нетерпимості до інших етнічних груп чи конфесій, у зв’язку з чим діяльність організації заборонена в багатьох країнах світу.

Так, на думку Європейського суду з прав людини «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не є виключно мирною організацією, запропоновані нею зміни в конституційному устрої держав (наприклад, встановлення різних правових систем для різних категорій віруючих) є несумісними з принципами демократичного суспільства, а сама організація відмовляється від участі в демократичному процесі для досягнення влади (відповідно до рішення ЄСПЛ по справі «Касимуханов і Сайбаталлов проти Росії» (Kasymakhunov and Saybatalov v. Russia, № 26261/05 и 26377/06).

Позивач під час протоколу співбесіди від 09.08.2017 року стверджував, що став членом партії «Хізб ут-Тахрір» починаючи з 2004 року; тривалий час перебування позивача у вищезазначеній організації дозволяв йому зрозуміти деструктивний характер ідеології «Хізб ут-Тахрір», її потенційну небезпеку на новонавернених, водночас позивач продовжував поширювати ідеї специфічного трактування ісламу серед ісламської частини населення країни громадянської належності, роз’яснювати населенню керівні партійні Ідеї організації «Хізб ут-Тахрір», не володіючи при цьому відповідною релігійною освітою. Додатково під час співбесід, позивач стверджував, що в процесі власної партійної діяльності стосовно нього було встановлено контроль з боку партійного керівництва, були поставлені завдання стосовно кількості людей, яких необхідно було залучити до сповідування ісламу у розумінні представників партії «Хізб ут-Тахрір» (протоколу співбесіди від 10.08.2017 року), що свідчить про тоталітарний характер управління в партії «Хізб ут-Тахрір», нав’язування власної ідеології з боку членів партії.

Крім того, відповідач виявив, що позивач повністю підтримує положення партійної ідеології, вважає, що партійна ідеологія відповідає інтересам кожного мусульманина (додатковий протокол співбесіди від 11.08.2017 року); стверджує, що він у достатній мірі ознайомлювався з партійною літературою організації «Хізб ут-Тахрір» ( протокол співбесіди від 10.08.2017 року).

Натомість, проведеним аналізом основних ідеологічних базисів ідеології організації «Хізб ут-Тахрір» можливо визначити, що вона має чітко виражений антидемократичний, дискримінаційний, репресивний характер, характеризується ознаками нігілізму, не сприйняття основ функціонування та основних порядків існуючих країн, зневажливим ставленням до законодавства, санкціонованого представниками органів державної влади, що ставить під сумнів необхідність отримання позивачем міжнародного захисту відповідно до визначених міжнародним та національним законодавством процедур.

Так, проведеним відповідачем аналізом положень партійної ідеології «Хізб ут-Тахрір» встановлено, що представники партії прагнуть до відновлення халіфату, встановлення якого містить ознаки державного перевороту, подальшого втілення законів шаріату, трансформації правових систем нині існуючих країн при повному недотриманні встановлених демократичних принципів, заперечення та зневажливе ставлення до встановлених демократичних систем та інститутів, дискримінація населення за релігійною та статевою ознаками.

Окремі елементи підтримки зазначеної партійної ідеології з боку позивача спостерігаються також і під час проведення протоколів співбесід, з яких вбачається, що позивач цілковито підтримує партійну мету відновлення халіфату (протокол співбесіди від 10.08.2017 року, додатковий протокол співбесіди від 11.08.2017 року), висловлює зневагу до будь-яких форм державного правління окрім ісламської (додатковий протокол співбесіди від 11.08.2017 року), неготовність дотримуватися законів, санкціонованих уповноваженими органами державної влади (додатковий протокол співбесіди від 11.08.2017 року), заперечує право особистості на індивідуальне визначення власної манери поведінки, сексуальної орієнтації тощо (додатковий протокол співбесіди від 11.08.2017 року), заперечення визнаної демократичної системи обрання влади та реалізації політичних ідей (додатковий протоколу співбесіди від 11.08.2017 року), встановлення репресивного законодавства за нормами шаріату (додатковий протокол співбесіди від 11.08.2017року) тощо.

Крім того, з матеріалів особової справи позивача також вбачається, що під час розгляду кримінальної справи, порушеної проти позивача на території країни громадянської належності, останній мав та користався можливістю отримання правової допомоги, залучення адвокатів (додатковий протокол співбесіди від 11.08.2017 року). Так, зі слів позивача, на час розгляду кримінальної справи, порушеної проти нього, йому було призначено державного адвоката, роботою якого заявник залишився задоволений (додатковий протокол співбесіди від 11.08.2017року).

Також, позивач повідомив співробітникам Управління, що по відношенню до нього не застосовувалися тортури, нелюдське або таке, що принижує людську гідність поводження під час перебування на території країни громадянської належності (додатковий протокол співбесіди від 11.08.2017 року.

При цьому суд приймає до уваги доводи відповідача, що за злочини, що інкримінують заявнику на Батьківщині також не передбачено покарання у вигляді смертної кари, довічного ув’язнення або іншого виду надмірного покарання; ризик можливого покарання шукача захисту на території країни громадянської належності не перевищує загального ризику покарання, яке застосовується по відношенню до інших фігурантів кримінальних справ, пов’язаних з діяльністю екстремістських організацій.

З матеріалів справи вбачається, що позивач особисто чітко вказує на те, що він вирішив виїхати за межі країни громадянської належності у зв’язку з тим, що бажає уникнути покарання у вигляді позбавлення волі на Батьківщині (анкета від 09.08.2017року); не бажає повертатися до ОСОБА_5 Федерації через можливість тюремного ув’язнення в країні громадянської належності (анкета від 09.08.2017 року).

При цьому, суд зазначає, що відповідно до пунктів 56, 59 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються визначення статусу біженця), переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону відповідно до правових норм. Особи, що рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями.

Що стосується ОСОБА_2, то: за матеріалами особової справи ОСОБА_2 не спостерігається фактів переслідування позивача в країні громадянської належності за наступними конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками, раси, національності, громадянства (підданства) або належності до певної соціальної групи; щодо віросповідання, встановлено, що особа сповідує іслам сунітської спрямованості з дитинства, проте повністю дотримуватись заповітів ісламу розпочала лише у 2007 році.

При цьому, за матеріалами заяви, анкети та протоколів співбесід не спостерігається елементу переслідування особи за ознакою віросповідання як в країні громадянської належності, так і поза її межами; відповідно до інформації, наданої позивачем під час процедури набуття міжнародного захисту, на території країни громадянської належності вона регулярно відвідувала мечеті: Іхлас, Хамза, Гуфран, здійснювала відповідні богослужіння, ніколи не зазначаючи при цьому жодних проблем або переслідувань у зв’язку із вищезазначеною обставиною; причиною вибуття позивачки з території РФ є факт того, що її чоловік був змушений виїхати, тому і в подальшому вона виїхала з метою саме возз’єднання родини, а не через можливі переслідування щодо неї з боку правоохоронних органів.

При цьому, з матеріалів особової справи ОСОБА_2 вбачається, що: основною метою звернення особи до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стали не побоювання зазнати особистих переслідувань, а проблеми, що виникли у її чоловіка, акцент зроблений саме на факту його кримінального переслідування; факти проведення обшуків у будинку позивачки у такому випадку не вважаються переслідуванням або дискримінацією особи за релігійними переконаннями, основоположні права та свободи особи порушені не були; позивач закликала людей до зміни віросповідання та агітувала до членства в організації «Хізб ут-Тахрір», не володіючи при цьому відповідною релігійною освітою; позивач стверджувала, що в процесі власної діяльності стосовно неї було встановлено контроль з боку керівництва, були поставлені завдання стосовно кількості людей, яких необхідно було залучити до сповідування Ісламу у розумінні представників організації «Хізб ут-Тахрір», що свідчить про тоталітарний характер та нав’язування власної ідеології з боку членів зазначеної структури; особа мала можливість безперешкодно сповідувати Іслам, не вступаючи до лав організації «Хізб ут-Тахрір», на що також вказує повідомлена обставина, що вказує на можливість вільного сповідування ісламської релігії без обов’язкового вступу до лав «Хізб ут-Тахрір»; відповідно до пояснень позивача, у випадку повернення до ОСОБА_5 Федерації вона зазнає ймовірних проблем з боку правоохоронних структур РФ, зокрема, позивач повідомила про усні погрози в її адресу зі сторони представників правоохоронних органів щодо залучення її до карної справи як співучасниці, водночас позивачка безперешкодно перебувала на території РФ протягом періоду з 10.03.2017 року по 04.05.2017 року після вибуття чоловіка та чекала моменту закінчення шкільного року та отримання документів сина.

При цьому суд погоджується з доводами відповідача, що елемент членства особи в організації «Хізб-ут Тахрір», який відповідно до пояснень позивача слугує підставою для порушення проти неї кримінальної справи на території РФ, не може приймається територіальним підрозділом ДМС з позиції наявності зв’язку з Конвенцією про статус біженців від 1951 року, Протоколом від 1967 року, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Під час опитування позивачем були зазначені деякі моменти, які вона вважає «елементами переслідування» з боку правоохоронних структур РФ за ознаками віросповідання та політичних переконань, а саме: проведення обшуків у власному будинку; вилучення правоохоронними структурами літератури, пов’язаної з ісламською релігією та організацією «Хізб ут-Тахрір»; порушення кримінальної справи проти її чоловіка за членство в забороненій організації, яка визнана терористичною в РФ. У той же час, позивач зазначила, що володіла інформацією про заборону діяльності «Хізб-ут Тахрір» на території РФ з 2003 року; вона та її чоловік свідомо стали членами зазначеної організації та повністю усвідомлювали, що порушують чинне російське законодавство, мотивуючи це поняттям «необхідності».

Крім того під час проведених співбесід позивач розповіла, що основною метою діяльності «Хізб-ут Тахрір» є розповсюдження Ісламу та кінцевою метою є відновлення ісламського образу життя «халіфату» (співбесіди від 21.08.2017року).

Крім того, суд враховує, що позивач перебуваючи на території України починаючи з початку травня 2017 року до 07.08.2017 року не зверталась за міжнародник захистом до територіального підрозділу ДМС, а чекала моменту прийняття кінцевого рішення по справі чоловіка з боку колегії у справах військовослужбовців Верховного суду ОСОБА_5 Федерації та мала тримісячний термін легального перебування після в’їзду до України, що додатково свідчить про те, що позивач зловживала процедурою набуття міжнародного захисту, а її звернення обумовлене не потребою у міжнародному захисті, а бажанням перебувати на території України разом із чоловіком, який уникає покарання у РФ.

Додатково, на зазначену обставину вказують ті факти, що під час процедури набуття міжнародного захисту позивач систематично не бажала відповідати на окремі питання, що стосуються діяльності організації «Хізб ут-Тахрір» на території РФ, що свідчить про приховування важливих відомостей, що істотно знижує рівень довіри до особистої заяви позивача та зловживання процедурою набуття міжнародного захисту.

Також, відповідно до матеріалів особової справи ОСОБА_2 можливо визначити, що подружжя дізнавалося про можливість отримання міжнародного захисту на території країн Європейського Союзу, а саме було здійснено телефонний дзвінок до Посольства Австрії в Україні, що свідчить про незацікавленість особи у подальшому перебуванні на території України, бажання у подальшому виїзду з України на постійне проживання до країн Європейського Союзу.

При цьому з матеріалів особової справи ОСОБА_2 вбачається, що остання чітко вказує на те, що чоловік вирішив виїхати за межі країни громадянської належності у зв’язку з тим, щоб уникнути покаранні Батьківщині та не бажає повертатися до ОСОБА_5 Федерації через можливість тюремного ув’язнення.

Згідно з позицією Управління Верховного комісару ООН у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Таким чином, з урахуванням зазначеного, суд дійшов висновку, що у позивачів відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвами переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця на території ОСОБА_5 Федерації, за ознаками раси, національності, громадянства (підданства) або належності до певної соціальної групи у відповідності до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачам додаткового захисту в Україні згідно з п.13 ч.1 ст.1 вищевказаного Закону через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Надані позивачами відомості дають можливість стверджувати, що вони звернулися не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Тобто, згідно з п.F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців позивачі є мігрантами, а не біженцями (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці; він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру; якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).

На підставі встановлений фактів суд вважає, що аналіз наданих матеріалів особових справ позивачів підтверджує той факт, що заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2, яка дії в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є очевидно необґрунтованими, оскільки в них відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а деякі подані факти носять характер зловживання.

Тобто, з урахуванням зазначеного, суд дійшов висновку, що позивачам правомірно було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, суд встановив, що накази Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 11.08.2017 року № 151 та від 22.08.2017 року № 159 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняті відповідачем в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Згідно з ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач довів суду належними та допустимими в спірних правовідносинах доказами з посиланням на відповідні положення законодавства про необґрунтованість позовних вимог позивачів.

Доводи позивачів, якими вони обґрунтовували свої позовні вимоги, не знайшли свого підтвердження впродовж розгляду справи та спростовуються наведеними в рішенні суду обставинами. Адже, відповідно до ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Згідно з ч.1 ст.86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Відповідно до вимог ст.94 КАС України судові витрати не стягуються.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2, яка дії в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірними та скасування рішень, зобов’язання вчинити певні дії - відмовити.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги. Якщо апеляційну скаргу не буде подано в строк, встановлений ст. 186 КАС України, постанова суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Постанова суду може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги до Одеського окружного адміністративного суду протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Вступна та резолютивна частина постанови складена у нарадчій кімнаті та проголошена у судовому засіданні 02 жовтня 2017 року.

Постанова у повному обсязі виготовлена 09 жовтня 2017 року.

Суддя С.О. Cтефанов

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2, яка дії в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірними та скасування рішень, зобов’язання вчинити певні дії - відмовити.

09 жовтня 2017 року.