Рішення № 69426400, 05.10.2017, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 0907/11645/2012

Провадження № 22-ц/779/1416/2017

Категорія 20

Головуючий у 1 інстанції Бородовський С. О.

Суддя-доповідач Мелінишин

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2017 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Мелінишин Г.П.

суддів: Василишин Л.В., Пнівчук О.В.

за участю секретаря Турів О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Івано-Франківське спеціалізоване управління механізації будівництва» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Івано-Франківське спеціалізоване управління механізації будівництва» на рішення Івано-Франківського міського суду від 24 листопада 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У липні 2012 року ПАТ «Івано-Франківське спеціалізоване управління механізації будівництва» звернулося в суд з позовом, уточнивши його в подальшому, до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Позовні вимоги мотивовано тим, що в січні та листопаді 2009 року між сторонами укладено договір купівлі-продажу будівельних матеріалів на загальну суму 185 657,70 грн. За період з січня до липня 2009 року, а також в травні 2010 року ОСОБА_1 частково внесено оплату за товар у розмірі 80 850,00 грн. У вересні 2011 року останньому направлено вимогу сплатити протягом семи днів заборгованість у розмірі 104 807,70 грн. Оскільки ці кошти не сплачено, позивач просив їх стягнути з відповідача. А, крім того, 747,60 грн інфляційних втрат та 2 433,45 грн - 3% річних від простроченої суми.

Справа судами слухалася неодноразово.

Останнім рішенням Івано-Франківського міського суду від 24 листопада 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

На вказане рішення ПАТ «Івано-Франківське спеціалізоване управління механізації будівництва» подало апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції прийшов до необгрунтованого висновку про наявність між сторонами трудових відносин. При цьому помилково вважав, що ця обставина встановлена ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2015 року. Водночас зі змісту ухвали вбачається, що скасовуючи попередні судові рішення в даній справі та передаючи її на новий розгляд до місцевого суду, суд касаційної інстанції вказав тільки на невідповідність мотивувальної частини рішень судів вимогам п. 3 ч.1 ст. 215 та п.3 ч.1 ст. 315 ЦПК України.

Разом з тим, матеріали справи містять достатньо належних та допустимих доказів, якими підтверджується укладення сторонами саме договорів купівлі-продажу будівельних матеріалів. Зокрема, факт укладення цих правочинів підтверджується накладними №4 від 16 січня 2009 року та №352 від 3 листопада 2009 року, які підписані сторонами та скріплені печаткою позивача. А також частковою сплатою відповідачем коштів за отриманий товар. При цьому будь-яких доказів неотримання цих будівельних матеріалів відповідачем не представлено.

Проте, судом цих обставин не враховано та не дано їм правильної юридичної оцінки.

Поза увагою суду залишилася і та обставина, що як на час укладення спірних правочинів, так і на момент звільнення ОСОБА_1 з роботи, в позивача були відсутні підстави для застосування до нього матеріальної відповідальності. Дійсно, відповідач працював у ПАТ «Івано-Франківське спеціалізоване управління механізації будівництва» на посаді старшого виконроба та був матеріально відповідальною особою. Однак, фактів порушення покладених на нього трудових обов'язків, а звідси спричинення матеріальної шкоди не виявлено. А отже, жодних претензій до нього при звільненні не було.

З цих підстав апелянт просив рішення суду скасувати.

В засіданні апеляційного суду представник апелянта доводи скарги підтримав з наведених у ній мотивів.

ОСОБА_1 та його представник доводів скарги не визнали посилаючись на обґрунтованість висновків суду.

Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ «Івано-Франківське спеціалізоване управління механізації будівництва» суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено і судом не встановлено наявності правових підстав для стягнення на його користь з ОСОБА_1 грошових коштів за оплату товару, які не були передані у його власність.

Вислухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які буди досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Однак, рішення суду першої інстанції цим вимогам закону не відповідає виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно накладної №4 від 16 січня 2009 року та накладної №352 від 3 листопада 2009 року ОСОБА_1 отримав у ПАТ «Івано-Франківське спеціалізоване управління механізації будівництва» будівельні матеріали відповідно на суму 117 507,24 грн та 68 150,46 грн (а.с.3,4,5,6 т.1). Будівельні матеріали передані на підставі заяв відповідача (а.с.8,9 т.1).

З матеріалів справи вбачається, що відповідач частково здійснив оплату товару на загальну суму 80 850,00 грн. Зокрема, на розрахунковий рахунок позивача 27 січня 2009 року - на суму 19 000,00 грн; 27 квітня 2009 року - 31 000,00 грн; 14 липня 2009 року - 30 000,00 грн та в касу підприємства 21 травня 2010 року - 850,00 грн (а.с. 3-10 т. 2). Оригінали виписок по рахунках та оригінал прибуткового касового ордеру, що ці обставини підтверджують, також оглянуті в засіданні апеляційного суду і ОСОБА_1 не оспорюються.

Обгрунтовуючи позовні вимоги ПАТ «Івано-Франківське спеціалізоване управління механізації будівництва» покликалось на те, що між товариством та відповідачем укладено договір купівлі-продажу будівельних матеріалів на загальну суму 185 657,70 грн. Однак, останнім тільки частково оплачено цей товар - на суму 80 850,00 грн. Тому просив стягнути з останього заборгованість за отриманий товар у розмірі 104 807,70 грн. А також відповідно до ст. 625 ЦК України 747,60 грн інфляційних втрат та 3% річних від простроченої суми, що складає 2 433,45 грн.

Заперечуючи ці вимоги ОСОБА_1 зазначав про наявність між ними тільки трудових відносин, в межах яких для виконання своїх трудових обов'язків він отримував матеріальні цінності. Що відповідно відображалося в матеріальних звітах. Багато з них, які не були обліковані на підприємстві, використані директором підприємства ОСОБА_2 на будівництво власного житлового будинку. Саме останній після виявлення в результаті проведеної на підприємстві інвентаризації недостачі матеріальних цінностей, змусив його написати заяви на придбання будівельних матеріалів та повертати їх вартість. Однак, такі фактично ним не придбавалися, відповідно відсутні будь-які цивільно-правові відносини. В даному випадку, що випливають з договору купівлі-продажу цих будівельних матеріалів.

Як передбачено ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Скасовуючи попередні рішення місцевого та апеляційного судів по цій справі, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначав про необхідність встановити, які правовідносини існують між сторонами - трудові чи інші цивільно-правові.

Згідно ч.4 ст.338 ЦПК України висновки і мотиви, з яких скасовані судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Перевіряючи відповідно до ст. 303 ЦПК України законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, враховуючи водночас вказівки суду касаційної інстанції, колегія суддів приходить до переконання, що в даному спорі між сторонами існувають саме цивільно- правові відносини, а не трудові правовідносини.

При цьому колегія суддів виходить з наступного.

До правовідносин працівника та роботодавця з приводу матеріальної відповідальності за заподіяну шкоду, слід застосовувати положення Глави ІХ КЗпП України.

Стаття 130 КЗпП України містить загальні підстави і умови матеріальної відповідальності працівників. Ч.1 цієї статті передбачена матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обовязків.

За трудовим законодавством суб'єктом матеріальної відповідальності може бути лише працівник, який знаходиться в трудових правовідносинах з підприємством, установою, організацією і заподіяв матеріальну шкоду внаслідок трудового майнового правопорушення, тобто невиконання чи неналежного виконання покладених на нього трудових обов'язків.

Трудові обов'язки працівника визначаються законодавством, трудовим договором, посадовою інструкцією, наказами керівника тощо.

В силу вимог ст. 134 КЗпП України, працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли: між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей; майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами; шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування; відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків.

З'ясовано, що ОСОБА_1 дійсно з 17 березня 1997 року перебував у трудових відносинах з позивачем та працював на посаді виконроба. Наказом від 30 вересня 2011 року звільнений з роботи за власним бажанням за ст. 38 КЗпП України (а.с. 21-24 т.2).

Згідно класифікатора професій виконроб - це посада керівника середньої ланки на будівництві. Виконроб здійснює керівництво будівництвом на своїй ділянці. Виконроб забезпечує виконання завдань із введення об'єктів в експлуатацію у встановлені терміни, організує виробництво, забезпечує дотримання технології виробництва, веде облік виконаних робіт, оформляє технічну документацію, бере участь у здачі об'єктів в експлуатацію, встановлює майстрам виробничі завдання за обсягами будівельно-монтажних і пусконалагоджувальних робіт, контролює їх виконання.

Наказом від 10 квітня 2006 року №26 його призначено особою, відповідальною за безпечне проведення робіт по переміщенню вантажів вантажопідіймальними кранами на будмайданчику «Житловий будинок на вул. Хіміків-Тролейбусна», а також за справний стан вантажозахоплюючих пристроїв і тари буд. № 5 (а.с.86 т.1).

В подальшому на підставі наказу від 10 травня 2007 року № 54 він визначений відповідальним за безпечне проведення БМР, охорони праці, складування необхідних будівельних матеріалів, за переміщення вантажів, ведення журналів будівельних робіт (а.с. 87 т.1).

Разом з тим, зі змісту цих наказів не вбачається, що ОСОБА_1 був відповідальним за зберігання матеріальних цінностей.

Відсутні в матеріалах справи також і докази того, що будівельні матеріали, перелік яких міститься у вищезазначених накладних, видавалися позивачу під звіт та були використані підприємством на будівництві. Як і докази про наявність шкоди, заподіяної підприємству, а саме: дані бухгалтерського обліку, матеріали інвентаризації, акти ревізії та облікових документів, активів й інших документів про недостачу, зіпсуття, втрату, знищення майна тощо.

При цьому доводи ОСОБА_1 та його представника про те, що передача будівельних матеріалів у зв'язку із виконанням трудових обов'язків та використання їх саме в процесі здійснення таких, підтверджується матеріальними звітами, що безпідставно знищені, є неспроможними.

З'ясовано, що 1 жовтня 2012 року директором ПАТ «Івано-Франківське СУМБ» затверджено акт про виділення до знищення документів, що не підлягають зберіганню. Зі змісту цього акту вбачається, що до знищення відібрано та спалено ряд документи, в тому числі матеріальні звіти (позиція №2) за період 2 кв.2006 - 3 кв.2009 років (а.с.88 т.1).

Відповідно до п. 6.6. Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року N 88 (в редакції станом на день складання акту) строк зберігання первинних документів, облікових регістрів, бухгалтерської та іншої звітності в архіві підприємства, установи визначається згідно з нормативно-правовим актом з питань визначення строків зберігання документів, затвердженим центральним органом виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства.

Наказом Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України від 20 липня 1998 року N 41 затверджено Перелік типових документів, що утворюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших підприємств, установ та організацій, із зазначенням строків зберігання документів. П.315. цього Переліку передбачено, що первинні документи і додатки до них, що фіксують факт виконання господарських операцій і є підставою для записів у реєстрах бухгалтерського обліку та податкових записах (касові, банківські документи, повідомлення банків і переказні вимоги, виписки банків, наряди на роботу, табелі, акти про приймання, здавання і списання майна й матеріалів, квитанції і накладні з обліку товарно-матеріальних цінностей, авансові звіти та ін.) зберігаються три роки.

Відтак, будь-яких порушень строків зберігання документів колегією суддів не встановлено.

Крім того, згідно з ч.4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Матеріалами справи підтверджується, що відповідач, заперечуючи укладення договорів купівлі - продажу подавав до суду зустрічний позов про визнання їх недійсними з підстав удаваності, оскільки сторонами фактично приховано інший правочин- недостачу товарно-матеріальних цінностей та частково його згоду (шляхом написання відповідних заяв на вимогу директора підприємства) на відшкодування шкоди, завданої підприємству. При цьому жодна із сторін не мала наміру відчужувати (придбавати) ці матеріали. А отже, правочини містять дефект волі - невідповідність волі та волевиявлення сторін правовідношення, яке вони мали на меті встановити (а.с.45-47 т.1). Разом з тим, ухвалою Івано-Франківського міського суду від 28 серпня 2013 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 до ПАТ «Івано-Франківського спеціалізованого управління механізації будівництва» залишено без розгляду (а.с.201 т.1). В цій частині ухвала сторонами не оскаржувалась.

Не було також представлено відповідачем суду першої інстанції та апеляційному суду будь-яких доказів стосовно написання вказаних заяв під тиском адміністрації підприємства тощо.

Аналогічно колегія суддів вважає неспроможними і твердження ОСОБА_1 та його представника щодо неможливості використання для власних потреб такої великої кількості будівельних матеріалів, відсутність доказів їх перевезення тощо, що на їх думку також спростовує факт укладення договору купівлі-проджу. При цьому враховує, що способи їх використання могли бути різними. Крім того, законодавством України не забороняється укладення договору купівлі-продажу не для власних потреб.

За таких обставин колегія суддів вважає, що будь-яких належних та допустимих доказів, якими б підтверджувалося те, що спір між сторонами стосується саме трудових відносин, відповідачем суду не надано.

Натомість, існування між сторонами цивільно-правових відносин підтверджується такими доказами.

Так, як вбачається зі змісту заяв від 16 січня 2009 року та від 3 листопада 2009 року ОСОБА_1 просив виписати будівельні матеріали за власні кошти, обумовлюючи порядок оплати. Саме на підставі їх та відповідних накладних в подальшому і було здійснено відпуск матеріалів та частково сплачено їх вартість (а.с.8,9 т.1). Вказані заяви ним особисто написані та підписані. Особисті підписи відповідача містяться і в накладних, чого останній не заперечував. Оригінали цих документів оглянуті апеляційним судом в судовому засіданні за участю сторін.

Крім цього, укладення договору купівлі-продажу матеріальних цінностей відображено і в даних податкової звітності, зокрема, податкових накладних від 29 січня 2009 року № 5 та від 3 листопада 2009 року № 170. Так, із їх змісту видно, що ВАТ «СУМБ», правонаступником якого є позивач, та відповідач виступили як продавець та покупець за угодою про поставку матеріалів згідно накладної, відповідно на загальну суму з ПДВ 117 307,24 грн та 68 150, 46 грн (а.с.12-13 т.2). Аналогічно зі змісту реєстру отриманих та виданих податкових накладних за листопад 2009 року також вбачається, що ОСОБА_1 є покупцем товарів на загальну суму 68 150,46 грн (а.с.18-19 т.).

Відповідно до ч. 1 ст. 652 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару (ст. 692 ЦК України).

В ч. 1 ст. 694 ЦК України вказано, що за договором купівлі-продажу, продаж товару може бути зроблений в кредит, з розстроченням платежу або (з відстроченням) платежу.

За змістом ст.ст. 525, 526, 599, 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Зобов'язання мають виконуватися належним чином згідно з умовами договору та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Як підтверджується матеріалами справи заборгованість покупця за отриманий товар становить 104 807,82 грн (а.с.4-7 т.2). Сума заборгованості відповідачем не оспорювалась та не спростована жодними доказами.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (ст. 530 ЦК).

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Встановлено, що ОСОБА_1 подано заяву про застосування позовної давності (а.с.146 т.1).

За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (ч. 5 ст. 261 ЦК України).

Статтею 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Як видно зі змісту заяви від 16 січня 2009 року ОСОБА_1 просив відтермінувати оплату коштів за будівельні матеріали на загальну суму 117 507,24 грн до трьох місяців, тобто до 16 квітня 2009 року. З матеріалів справи вбачається, що остання оплата за отриманий товар здійснена ним 21 травня 2010 року (а.с. 11 т.2). При цьому у прибутковому касовому ордері не зазначено, за яким договором (від 16 січня 2009 року чи від 3 листопада 2009 року) ці кошти внесено.

В засіданні апеляційного суду ОСОБА_1 пояснив, що вказана сума сплачена частково за обома договорами.

Відтак, у зв'язку із визнанням відповідачем боргу (здійсненням відповідного погашення як по договору від 16 січня, так і по договору від 3 листопада 2009 року) має місце перерив позовної давності, після чого перебіг її починається заново.

Зважаючи на початок перебігу позовної давності після її переривання та дату пред'явлення позову 27 липня 2012 року, ТОВ звернулось до суду за захистом свого порушеного права у встановлений законом строк.

Відповідно до ст.625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно розрахунку позивача, 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання за період з 27 вересня 2011 року по 6 березня 2012 року складають 2 433,45 грн. Інфляційні втрати за період з вересня 2011 року і до травня 2014 року (включно) становлять 747,60 грн. Спростування вказаних розрахунків матеріали справи не містять. Не представлено таких аналогічно і апеляційному суду.

За таких обставин, враховуючи принцип диспозитивності, колегія суддів приходить до висновку, що з ОСОБА_1 на користь позивача підлягає стягненню 104 807,70 грн заборгованості за поставлений товар, 747,60 грн інфляційних втрат та 2 433,45 грн - 3% річних від простроченої суми.

При цьому колегія суддів не приймає до уваги твердження відповідача про те, що він не отримував вимогу про сплату протягом семи днів заборгованості у розмірі 104 807,70 грн, а відповідно не повинен сплачувати суму боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% процентів річних. Вказані обставини не звільняють останнього від відповідальності за порушення грошових зобов'язань.

Вирішуючи даний спір суд першої інстанції всупереч статей 212, 214 ЦПК України на зазначені вимоги закону уваги не звернув, не встановив, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; у достатньому обсязі не визначився щодо характеру спірних правовідносин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права рішення, що призвело до неправильного вирішення справи, не може залишатися в силі і підлягає до скасування з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Розподіл судових витрат між сторонами слід провести згідно ст. 88 ЦПК України та з врахуванням їх документального підтвердження (а.с.1 т.1, а.с.39, 170 т.2 ).

Керуючись ст. ст. 307, 309, 313-314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Івано-Франківське спеціалізоване управління механізації будівництва» задовольнити.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 24 листопада 2015 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позов Публічного акціонерного товариства «Івано-Франківське спеціалізоване управління механізації будівництва» задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Івано-Франківське спеціалізоване управління механізації будівництва» 104 807,70 грн заборгованості за поставлений товар, 747,60 грн інфляційних втрат, 2 433,45 грн - 3% річних від простроченої суми, а також 2 466,94 грн понесених судових витрат.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий Г.П. Мелінишин

Судді: Л.В. Василишин

О.В. Пнівчук