Ухвала суду № 69423508, 04.10.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 жовтня 2017 року м. Київ К/800/33010/16

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Суддів Рецебуринського Ю.Й. (доповідача),

Черпака Ю.К.,

Штульман І.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення,

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 липня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2016 року,

В С Т А Н О В И Л А :

У березні 2016 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМСУ), в якому просив: визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача від 30 січня 2015 року № 912-15 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати ДМСУ прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22 липня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2016 року, позов задоволено частково. Визнано частково протиправним та скасовано рішення ДМСУ України № 912-15 від 30 грудня 2015 року щодо відмови позивачу у визнанні його особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язано повторно розглянути заяву позивача про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням рішення суду по країні походження позивача.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвалені ними судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

З'ясувавши обставини справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права згідно статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів приходить до висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги.

Судами встановлено, що позивач є громадянином Сирії. У червні 2014 року він виїхав з м. Хомс (Сирія) до м. Аккар (Ліван), де перебував протягом місяця, після чого вибув кораблем до м. Марсін (Туреччина), де перебував протягом двох місяців. 12 вересня 2014 року позивач потрапив до України нелегально на вантажному кораблі з Туреччини.

17 вересня 2014 року позивач звернувся із заявою до ГУ ДМС в Одеській області про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

11 вересня 2015 року за результатами розгляду особової справи позивача, управлінням у справах біженців ГУДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Висновок мотивовано тим, що позивач ні під час проживання на Батьківщині, ні під час перебування поза межами країни своєї громадянської належності не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме: в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також відсутні умови для надання позивачу додаткового захисту в Україні, оскільки доведені факти серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження відсутні. Як і не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

30 грудня 2015 року на підставі матеріалів особової справи позивача ДМСУ прийняла рішення № 912-15 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з прийнятим рішення позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не було взято до уваги загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість існування серйозної та невибіркової загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства.

Разом з тим, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивачу не може бути наданий статус біженця, оскільки за матеріалами особової справи не вбачається переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також вважали безпідставними посилання позивача на побоювання бути призваним в армію, як на підставу надання йому притулку, так як в країнах, де військова служба є обов'язковою, факт ухилення від цього обов'язку або непокора, як правило, визнаються порушенням, за яке законом передбачена відповідальність, а тому побоювання переслідування або покарання за ухилення від призову самі по собі не є обґрунтованими підставами вважати позивача біженцем.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з вказаними висновками судів першої та апеляційної інстанцій.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України № 3671-VІ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, у тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до пунктів 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно положень частин 1 і 5 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з частиною 2 статті 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Ситуація у Сирії за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну, оскільки сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення. При цьому, ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним, й таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в особи на момент її звернення за захистом.

Як встановлено судом першої інстанції, позивач надав по країні походження інформацію компетентних інформаційних джерел «Великобританія: Home Office, Інформація по країні і Керівництво - Сирія: Безпека й гуманітарна ситуація», грудень 2014», рівень невибіркового насильства в основних містах і районах бойових дій в Сирії перебуває на такому рівні, що існують серйозні підстави вважати, що особа, тільки своєю присутністю там протягом будь-якого відрізку часу, стикається з реальним ризиком шкоди, що загрожує її життю або особистій недоторканності (http://www.refworld.org/docid/5492925f4.html).

Відповідно до практики Європейського Суду з прав людини, яка відображена в рішенні від 28 червня 2011 року № 8319/07 та 11449/07 у справі Суфі і Ельмі проти Сполученого Королівства, повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання (п.п.217-241).

Згідно офіційної позиції УВКБ ООН за листопад 2015 року, на даний момент майже всі райони країни охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, які частково накладаються один на одного, та в які все більшою мірою залучаються різні регіональні та міжнародні актори. Країна сильно роздроблена, оскільки сторони конфлікту, у тому числі Збройні сили Сирії, угрупування «Ісламська держава Іраку та аль - Шама», антиурядові озброєні групи і курдські сили, здійснюють контроль над різними регіонами країни, надаючи на них свій вплив. Оскільки міжнародні зусилля із припинення конфлікту в Сирії результатів досі не принесли, його активне продовження спричиняє руйнівні наслідки для сирійського населення, у тому числі зростання числа жертв серед цивільного населення, масштабне переміщення людей усередині країни і за її межі, а також безпрецедентну за масштабами гуманітарну кризу. У деяких районах між урядовими і неурядовими силами досягнуті неміцні угоди про локальне припинення вогню, які привели до тимчасової деескалації бойових дій на місцевому рівні. (частина 2 Рекомендацій з питань міжнародного захисту щодо осіб, які залишають САР УВКБ ООН від листопада 2015 року).

Відповідно до частини 7 Рекомендацій УВКБ ООН від листопада 2015 року, за наявними даними, кількість осіб, які загинули в результаті конфлікту з його початку у 2011 році, оцінюється від 145 до більше 250 тис. чол. Найбільша кількість жертв зареєстрована в провінції Риф Дамаск, далі за кількістю жертв йдуть провінції Алеппо, Хомс, Ідліб, Дераа і Хама. Найбільше число загиблих-серед чоловіків (як бойовиків, так і цивільних), тоді як на жінок та дітей, за повідомленнями, доводиться чверть усіх випадків смерті серед цивільного населення. Повідомляється, що погіршення стану сирійської системи охорони здоров'я в результаті конфлікту призвело до тисячі смертей від хронічних захворювань, яким можна було запобігти в звичайних умовах, а також до передчасних смертей від звичайно несмертельних інфекційних захворювань, захворювань, що виникають у новонароджених, і недоїдання. Крім того, в результаті конфлікту сотні тисяч людей отримали поранення, які часто призводять до тривалої непрацездатності, а ще більше людей страждають від наслідків психологічних травм, викликаних тим, що вони стали свідками насильства, втрати членів сім'ї, вимушених переміщень та поневірянь.

Згідно частини 41 Рекомендацій УВКБ ООН від листопада 2015 року, у світлі розвитку подій і зміни обставин в Сирії можливо, буде доцільно переглянути (якщо цього ще не було зроблено) рішення у справах сирійців та палестинців, що постійно мешкали у Сирії, чиї клопотання про надання притулку в минулому були відхилені, щоб ті, хто в силу обставин, що змінилися має обґрунтовані причини звернутися про надання притулку як біженці на місці (sur place), могли розраховувати на ухвалення відповідного рішення, яке дозволить їм користуватися захистом і правами, що випливають з визнання їх біженцями.

Відповідно до частини 44 Рекомендацій УВКБ ООН від листопада 2015 року, враховуючи актуальність даного питання на тлі збільшення навантаження на сусідні з Сирією держави і відновлення припливу біженців, УВКБ ООН повторює свій заклик до держав, які не є сусідами Сирії, вивчити конкретні та ефективні способи вираження солідарності та розділення відповідальності за захист сирійських біженців.

Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про часткову протиправність прийнятого ДМСУ рішення від 30 грудня 2015 року № 912-15 про відмову ОСОБА_3 у визнанні його особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням рішення суду по країні походження позивача.

З урахуванням зазначених обставин та норм права, суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права, тому підстав до скасування чи зміни їх судових рішень немає.

Керуючись статтями 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 липня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута у порядку і з підстав, передбачених статтями 237-239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді Ю.Й. Рецебуринський

Ю.К. Черпак

І.В. Штульман