Рішення № 69398584, 03.10.2017, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

___________

Провадження № 22ц/790/4470/17 Головуючий 1 інст. - Омельченко К.О.

Справа № 638/11812/15-ц Доповідач - Бурлака І.В.

Категорія: право власності

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«03» жовтня 2017 року м. Харків

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Харківської області в складі:

Головуючого судді: Бурлака І.В.,

Суддів: Карімової Л.В., Яцини В.Б.,

за участю секретарів: Колесник О.Е., Баранкової В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 квітня 2017 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю «АІА ІНТЕРНЕЙШЕНЛ ГРУП ІНК» про визнання права спільної сумісної власності на майно, визнання договору недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння,

в с т а н о в и л а:

У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, після уточнення якого просила визнати недійсним іпотечний договір від 07 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про передачу в іпотеку квартири АДРЕСА_1 та машиномісця АДРЕСА_2 загальною площею 15,0 кв. м.; витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю «АІА Інтернейшнл Груп Інк» квартиру АДРЕСА_1 та машиномісце АДРЕСА_2 загальною площею 15,0 кв. м.; визнати квартиру АДРЕСА_1 та машиномісце АДРЕСА_3, загальною площею 15,0 кв. м. спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

В обгрунтування позову посилалася на те, що спірне майно набуто у період шлюбу, таким чином є спільною сумісною власністю подружжя, тому необхідно визнати недійсним іпотечний договір від 07 жовтня 2013 року, оскільки його було укладено без згоди ОСОБА_1 Обґрунтовуючи вимоги щодо витребування спірного майна у Товариства з обмеженою відповідальністю «АІА Інтернейшнл Груп Інк», позивач послався на те, що воно вибуло з сумісної власності внаслідок укладання спірного іпотечного договору.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 квітня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові витрати покладено на позивача.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення суду - скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позов.

При цьому посилалася на неповне з'ясування судом обставин справи, що мають значення для справи, на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. Вважала, що судом не було дано належну оцінку факту повідомлення ОСОБА_2 завідомо неправдивих відомостей нотаріусу ОСОБА_5 про час та обставини набуття ОСОБА_2 нерухомого майна; що судом був невірно встановлений момент припинення шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, який визначається часом набрання законної сили рішення судової колегії судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Харківської області від 21 серпня 2014 року щодо зміни рішення Київського районного суду м. Харкова у справі № 2018/2-4919/11 від 09 квітня 2012 року; що шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 тривав двадцять один рік; що факт належності коштів, що були використані ОСОБА_2 для придбання нерухомого майна, до особистих не доведено; що документів щодо передачі коштів від ОСОБА_6 до ОСОБА_2 не надавалося; що доказів отримання подарунку у вигляді грошових коштів суду не надавалося; що спадщини ОСОБА_2 не отримував; що інших, крім спільних, коштів у подружжя не було, тому висновки суду ґрунтуються на припущеннях; що зі змісту рішення неможливо зрозуміти мотиви залишення правочинів щодо розпорядження спільним майном подружжя під час їх вчинення дійсними; що згоди позивач не надала; що нотаріус під час вчинення нотаріальної дії не перевіряв джерело набуття майна, набутого під час зареєстрованого шлюбу; що представник ОСОБА_7 подав завідомо недостовірні відомості, що призвело до позбавлення майна позивача; що єдиною метою укладання спірних правочинів, була зміна правового статусу нерухомого майна - зі спільного майна подружжя на особисте майно ОСОБА_2 (договір дарування від позичальника за іпотечним договором), що і сталося за менше ніж три тижні; що ні іпотекодержатель ОСОБА_3, ні позичальник ОСОБА_8 фактично нерухомим майном не володіли та не користувались; що Товариство з обмеженою відповідальністю «АІА Інтернейшнл Груп Інк» стало власником спірного майна вже під час судового розгляду - 03 грудня 2015 року.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з'явившихся осіб, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, рішення суду - скасувати.

При цьому судова колегія виходить з наступного.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки спірна квартира та машиномісце придбані ОСОБА_2 за особисті кошти, вони не є спільною сумісною власністю подружжя.

Проте, з таким висновком суду погодитися не можна, виходячи з наступного.

Згідно із ч. 3 ст. 368 ЦК України та ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь - яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Частиною 1 статті 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Із роз'яснень, наданих в пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» та пункті 5 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясувати джерело і час його придбання.

Аналізуючи наведені норми права слід зазначити, що статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Як вбачається з матеріалів справи сторони перебували в шлюбі з 29 січня 1993 року по 21 серпня 2014 року. Під час шлюбу придбана ними спірна квартира АДРЕСА_1 та машиномісце АДРЕСА_2 загальною площею 15,0 кв. м.

Посилання представника ОСОБА_2 на те, що спірна квартира є особистою власністю ОСОБА_2, оскільки придбавалась для нього його родичем є безпідставними, оскільки спростовуються матеріалами справи.

Так, із іпотечного договору від 07 жовтня 2013 року вбачається, що спірна квартира АДРЕСА_1 та машиномісце АДРЕСА_2 загальною площею 15,0 кв. м., які є предметом іпотеки, придбані у 2010 році, тобто під час знаходження сторін у шлюбі. Твердження представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 про те, що ОСОБА_2 придбав предмет іпотеки за особисті грошові кошти, і це майно не є спільною сумісною власністю подружжя є безпідставними, належними та допустимими доказами не підтверджені, а грунтуються тільки на твердженнях представника ОСОБА_2 Не може слугувати доказом і те, що спірна квартира є особистою власністю ОСОБА_2, оскільки придбавалась на підставі договорів цільової позики від 28 лютого 2008 року, 18 березня 2008 року, 18 квітня 2008 року, 15 травня 2008 року, 19 червня 2008 року, укладеними між ОСОБА_6 та ОСОБА_9, так як жодним доказом не підтверджено, що ці договори укладалися не в інтересах сім'ї. Матеріали справи свідчать про те, що за ОСОБА_2 09 квітня 2010 року було зареєстровано спірну квартиру, а 24 червня 2010 року - машиномісце.

Із роз'яснень, які містяться в пункті 25 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» вбачається, що положення статті 65 Сімейного кодексу України щодо порядку розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів. При оспоренні договору застави (іпотеки) суд має враховувати положення статті 578 ЦК України, згідно з якими майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою іншого з подружжя, який у разі пред'явлення позову про звернення стягнення на таке майно має бути залучений до участі у справі.

Як вбачається з матеріалів справи спірна квартира АДРЕСА_1 та машиномісце АДРЕСА_2 загальною площею 15,0 кв. м., які є предметом іпотеки за іпотечним договором від 07 жовтня 2013 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на виконання договору позики від 07 жовтня 2013 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 укладено без згоди ОСОБА_1 Заява представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 про те, що це нерухоме майно не є спільною сумісною власністю подружжя не є належним та допустимим доказом відповідно до статей 57 - 60 ЦПК України, оскільки ця заява зареєстрована приватним нотаріусом 07 жовтня 2013 року, коли шлюб між сторонами ще не було розірвано.

Статтею 8 Загальної декларації прав людини передбачено, що кожна людина має право на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення його основних прав, наданих їй конституцією або законом.

В силу статті 17 Загальної декларації прав людини кожна людина має право володіти майном як одноосібно, так і спільно з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

В силу статті 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Таким чином, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції неповно дослідив обставини справи, не надав доказам у справі належну оцінку і дійшов помилкового висновку щодо відмови Тарасовій Н.В. в задоволенні позову в цій частині.

У зв'язку з чим рішення суду підлягає скасуванню з частковим задоволенням позову Тарасовій Н.В. в частині визнання квартири АДРЕСА_1 та машиномісця АДРЕСА_2 загальною площею 15,0 кв. м. спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визнання недійсним іпотечного договору від 07 жовтня 2013 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про передачу в іпотеку ? частки квартири АДРЕСА_1 та ? частки машиномісця АДРЕСА_2 загальною площею 15,0 кв. м.

В іншій частині, а саме в частині витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю «АІА Інтернейшнл Груп Інк» квартири АДРЕСА_1 та машиномісця АДРЕСА_4, загальною площею 15,0 кв. м. в задоволенні позову Тарасовій Н.В. необхідно відмовити, оскільки як вбачається з змісту статті 388 ЦК України витребувати можливо тільки реальну частку нерухомого майна, а не ідеальну частку, а позовних вимог щодо виділу майна, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, в натурі ОСОБА_1 не заявляла.

Питання щодо стягнення судового збору вирішено відповідно до вимог статті 88 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір» від 08 липня 2011 року із змінами та доповненнями та підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в розмірі 2453, 08 грн. за подачу позовної заяви та 2698, 39 грн. за подачу апеляційної скарги.

Керуючись ст. ст. 303, 304, п.2 ч.1 ст.307, п.3 ч.1 ст.309, ст.313, ч.2.ст.314, ст. ст. 316, 317, 319 ЦПК України судова колегія

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 квітня 2017 року - скасувати.

Позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Визнати квартиру АДРЕСА_1 та машиномісце АДРЕСА_2 загальною площею 15,0 кв. м. спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Визнати недійсним іпотечний договір від 07 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про передачу в іпотеку ? частки квартири АДРЕСА_1 та ? частки машиномісця АДРЕСА_2 загальною площею 15,0 кв. м.

В іншій частині в задоволенні позову - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2453, 08 грн. за подачу позовної заяви та 2698, 39 грн. за подачу апеляційної скарги.

Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів з дня набрання законної сили.

Головуючий суддя Судді колегії