Ухвала суду № 69374123, 02.10.2017, Апеляційний суд Київської області

УХВАЛА

Іменем України

02 жовтня 2017 року м. Київ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Київської області в складі:

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «МОФ» на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 травня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_5 до товариства з обмеженою відповідальністю «МОФ» про поновлення на роботі, скасування наказу про звільнення, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И Л А:

Позивач ОСОБА_5 у вересні 2015 року звернулась до суду із позовом до ТОВ «МОФ» про поновлення на роботі, скасування наказу про звільнення, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що з 10 вересня 2012 року вона працювала на посаді бухгалтера в ТОВ «МОФ». Керівництво ТОВ «МОФ» неодноразово порушувало її трудові права, а також права інших працівників, а саме примушували працювати у вихідні та святкові дні, в понаднормований робочий час і виконувати не свої обов»язки. У квітні 2015 року їй зачитали наказ про скорочення посади, а в травні 2015 році - про переведення на роботу в іншу місцевість, проте копії наказів не видали.

12 травня 2015 року відповідачем видано наказ про встановлення з 12 серпня 2015 року працівниками ТОВ «МОФ» неповного робочого часу-30 годин на тиждень (6 годин на день) з оплатою в розмірі 0,75 посадового окладу. Ознайомившись з наказом, позивач повідомила роботодавця про свою незгоду з даним наказом, подавши відповідну заяву.

Також, позивач ОСОБА_5 вказувала, що з 27 липня 2015 року по 14 серпня 2015 року вона перебувала у щорічній відпустці, а 17 серпня 2015 року дізналась, що наказом від 14 серпня 2015 року її було звільнено з займаної посади бухгалтера на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України.

Відповідно до наказу № МОФ028-В-0000000018 від 22 липня 2015 року їй надана щорічна основна відпустка з 27 липня 2015 року по 14 серпня 2015 року на 9 календарних днів, і приступити до виконання роботи вона зобов»язана 17 серпня 2015 року, так як 15 та 16 серпня були вихідні дні. 27 липня 2015 року вона подала заяву на невикористані дні відпустки -5 днів з 17 серпня 2015 року.

17 серпня 2015 року вона дізналась, що її звільнено і перераховано їй на картку заробітну плату.

17 серпня 2015 року вона отримала копію наказу № МОФ012К-00000000018 від 14 серпня 2015 року про звільнення її з посади бухгалтера на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України з 14 серпня 2015 року, коли вона знаходилась у відпустці. Мотиви звільнення були викладені, як відмова від продовження роботи у зв»язку із зміною істотних умов праці.

Позивач ОСОБА_5 зазначала, що змін в організації виробництва і праці на підприємстві не було, і крім цього, вона є одинокою матір»ю та виховує двох неповнолітніх дітей, тому при її звільненні відповідачем також порушені вимоги ст. 184 КЗпП України.

Позивач ОСОБА_5 неодноразово подавала суду заяви про збільшення розміру позовних вимог. Час вимушеного прогулу розраховується нею з 17 серпня 2015 року по 16 лютого 2017 року за вирахуванням періоду з 22 лютого 2016 року по 14 квітня 2016 року.

Згідно розрахункових листків заробітна плата ОСОБА_5 за червень 2015 року склала 831,25 грн., за липень 2015 року склала 0 грн. Середньомісячна заробітна плата ОСОБА_5 за один день роботи становить 166,25 грн., виходячи з наступного розрахунку: 831,25 грн. (заробітна плата за червень)+0 (заробітна плата за липень) / 5 (кількість фактично відпрацьованих днів за червень та липень)=166,25 грн.. Отже, 166,25*341 робочих днів (з 17 серпня 2015 року по 16 серпня 2016 року)=56 691 грн. 25 коп.

Таким чином, заборгованість відповідача ТОВ «МОФ» перед ОСОБА_5 за час вимушеного прогулу становить 56 691 грн. 25 коп.

Згідно рішення від 29 жовтня 2016 року їй було виплачено 5057 грн. 24 коп. за час вимушеного прогулу за період з 17 серпня 2015 року по 21 жовтня 2015 року. Також згідно рішення від 29 жовтня 2016 року вона була поновлена на роботі з 22 лютого 2016 року по 14 квітня 2016 року. Таким чином, різниця заборгованості, яка підлягає до стягнення складає 51 634 грн. 01 коп.

Трудову книжку, як зазначала позивач ОСОБА_5, вона одержала 17 серпня 2015 року.

Крім того, позивач ОСОБА_5 зазначала, що вона була засмучена та відчувала душевні страждання з приводу протиправної поведінки відповідача відносно неї, яка виражалась у неправомірній поведінці до неї на протязі всього робочого процесу та незаконного і безпідставного звільнення, залишивши її і двох її дітей без засобів до існування. Спричинену їй відповідачем моральну шкоду позивач оцінила в розмірі 12 000 грн.

Враховуючи викладене, з посиланням на вимоги ст. 43 Конституції України, ст. ст. 184, 232, 233, 235 КЗпП України, ст. 23 ЦК України просила визнати незаконним і скасувати наказ про звільнення № МОФ012К-0000000018 від 14 серпня 2015 року бухгалтера ОСОБА_5 на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України, визнати незаконним звільнення за п. 6 ст. 36 КЗпП України ОСОБА_5-відмова від продовження роботи у зв»язку зі зміною істотних умов праці та поновити її на посаді бухгалтера ТОВ «МОФ», стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 56 691 грн. 25 коп., стягнути з відповідача завдану моральну шкоду, заподіяну незаконним звільненням, в розмірі 12 000 грн.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 травня 2017 року позов ОСОБА_5 задоволено частково.

Визнано незаконним і скасовано наказ про звільнення № МОФ012К-0000000018 від 14 серпня 2015 року ОСОБА_5 на підставі вимог п. 6 ст. 36 КЗпП України.

Визнано незаконним звільнення за п. 6 ст. 36 КЗпП України ОСОБА_5 у зв»язку з відмовою від продовження роботи у зв»язку із зміною істотних умов праці та поновити ОСОБА_5 на посаді бухгалтера Товариства з обмеженою відповідальністю «МОФ».

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «МОФ» на користь ОСОБА_5 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 56 691 грн. 25 коп.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «МОФ» на користь ОСОБА_5 2 500 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди.

У решті позову відмовлено.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «МОФ» 2 028 грн. 51 коп. судового збору на користь держави.

В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити. В апеляційній скарзі апелянт посилався на те, що територіальною державною інспекцією праці у Київській області встановлено відсутність у ТОВ «МОФ» порушень під час припинення трудових відносин з ОСОБА_5, що підтверджується довідкою від 10.09.2015 № 22/02-05. Також зазначає, що позивач відмовилась від продовження роботи у зв’язку зі зміною істотних умов праці, про що власноручно написала заяву, на підставі чого відповідачем прийнято рішення про її звільнення із займаної посади з 14.08.2015, що не суперечить положенням п.6 ст. 36 КЗпП України. Вважає, що моральна шкода не підлягає задоволенню, оскільки всі виплати, що підлягали сплаті відповідачем проведені в повному обсязі, в зв’язку з чим докази вини у спричиненні моральної шкоди позивачу відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до вимог ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За правилами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_5 перебувала в трудових правовідносинах з відповідачем ТОВ «МОФ» з 10 вересня 2012 року на підставі наказу № 15-к про прийняття на роботу в ТОВ «МОФ» на посаду бухгалтера.

Відповідно до наказу № МОФ028-В-0000000018 від 22 липня 2015 року ОСОБА_5 надана щорічна основна відпустка тривалістю 19 календарних днів з 27 липня 2015 року по 14 серпня 2015 року включно.

12 червня 2015 року відповідачем ТОВ «МОФ» видано наказ про встановлення з 12 серпня 2015 року працівникам ТОВ «МОФ» неповного робочого часу - 30 годин на тиждень (6 годин на день) з оплатою в розмірі 0,75 посадового окладу. В п. 2 наказу вказано, що в разі відмови від продовження роботи у зв»язку із зміною істотних умов праці працівникам необхідно подати директору заяву про таку відмову та звільнення за п. 6 ст. 36 КЗпП України.

В цей же день - 12 червня 2015 року ОСОБА_5 ознайомилась з наказом та написала заяву про незгоду з ним, оскільки вона є матір»ю-одиначкою, яка виховує сама двох дітей віком до 14 років.

17 серпня 2015 року ОСОБА_5 отримала копію наказу № МОФ012К-0000000018 від 14 серпня 2015 року, згідно якого її звільнено з посади бухгалтера на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України з 14 серпня 2015 року.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 звільнена з роботи 14 серпня 2015 року, тобто в день перебування її у відпустці. В наказі про звільнення за № МОФ012К-0000000018 зазначено, що датою його складання є 14 серпня 2015 року, і звільнити ОСОБА_5 слід 14 серпня 2015 року. Про припинення трудового договору з позивачем з 12 серпня 2015 року в наказі про звільнення не зазначено.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що зі змісту наказу ТОВ «МОФ» № 1ФС про встановлення неповного робочого часу вбачається, що таке рішення прийнято з метою запобігання масовому звільненню працівників, у зв»язку із значним падінням обсягів послуг, які надаються товариством, погіршенням фінансового стану, відсутністю обігових коштів. Однак, під час розгляду справи судом не встановлено та представником відповідача не доведено, що в ТОВ «МОФ» відбулось значне падіння обсягів послуг, які надаються товариством, погіршення фінансового стану, відсутність обігових коштів. Фінансовими документами, якими звітується ТОВ «МОФ» перед фіскальною службою, і які б мали бути доказом фінансового стану товариства, не підтверджено, що в товаристві стався спад виробничих послуг.

Крім того, під час судового розгляду не знайшли свого підтвердження і пояснення представника відповідача щодо понесення і збільшення витрат товариства. Також, представник не зміг пояснити чому підвищувався неодноразово посадовий оклад працівникам, якщо у ТОВ «МОФ» було скрутне становище.

Таких висновків, суд першої інстанції дійшов, встановивши наступні обставини справи.

З табелів робочого часу працівників, які надані відповідачем, вбачається, що у березні 2015 року, у червні 2015 року, у серпні 2015 року та у вересні 2015 року всім працівникам збільшувався посадовий оклад. Згідно наказу №01/01-к від 31 березня 2015 року зменшення заробітної плати на 25% розраховувалось вже із збільшеного посадового окладу.

Наказ №01/01-к від 31 березня 2015 року про встановлення неповного робочого часу та зменшення заробітної плати на 25% у зв»язку із значним зменшенням обсягу послуг та збільшення витрат товариства, був складений задля уникнення масового звільнення робітників, але до дня звільнення позивача ОСОБА_5 звільнилось 4 працівники, і відповідач працевлаштовував на роботу інших працівників. Зокрема, ОСОБА_6, який був прийнятий на роботу 05 травня 2015 року на посаду вантажника, працював повний робочий день та отримував заробітну плату, в той час, коли інші працівники працювали неповний робочий день.

Також, з’ясовано, що в додатку до наказу № 01/1-К від 31 березня 2015 року відсутні підписи робітників Росомахіна та Пахара, які звільнилися в 2 кварталі.

Відсутність в додатку до наказу № 01/1-К від 31 березня 2015 року бухгалтера ОСОБА_5, представник відповідача пояснював тим, що ОСОБА_5 є одинокою матір»ю, яка виховує двох малолітніх дітей, і з метою захисту прав працівника було прийнято рішення не застосовувати дію наказу. Та 09 квітня 2015 року, як зазначала позивач ОСОБА_5, директором ТОВ «МОФ» ОСОБА_7 був виданий наказ про скорочення посади бухгалтера і звільнення ОСОБА_5

В місцевому суді представник відповідача не заперечував, що звільнення ОСОБА_5 відбулось з порушенням вимог чинного законодавства, а саме, в останній день її відпустки - 14 серпня 2015 року.

Крім того, під час розгляду справи судом неодноразово витребовувалися у відповідача фінансові бухгалтерські документи, якими він звітує у фіскальній службі, для з»ясування дійсного фінансового стану підприємства. Однак такі документи, надані відповідачем не були.

А отже, висновки суду першої інстанції про те, що заперечення відповідача, якими він обгрунтовавав правомірність звільнення позивача, саме у зв»язку зі зміною істотних умов праці на знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, а тому позовні вимоги є доведеними та підлягають задоволенню, на думку колегії суддів є цілком законними та обгрунтованими, виходячи з наступного.

Згідно вимог п. 6 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є, зокрема, відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв»язку із зміною істотних умов праці.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Згідно вимог ст. 56 КЗпП України за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Оплата праці в цих випадках провадиться пропорціонально відпрацьованому часту або залежно від виробітку, робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років-частина шоста ст. 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов»язковим працевлаштуванням. Обов»язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Позивач ОСОБА_5 посилалась на те, що 12 червня 2015 року відповідачем ТОВ «МОФ» видано наказ про встановлення з 12 серпня 2015 року працівникам ТОВ «МОФ» неповного робочого часу - 30 годин на тиждень (6 годин на день) з оплатою в розмірі 0,75 посадового окладу.

ТОВ «МОФ» обгрунтував необхідність встановлення для працівників товариства неповного робочого часу зменшенням обсягу послуг та зменшенням об»єму роботи цього товариства, у зв»язку із чим було прийнято рішення про зміну організації виробництва і праці.

Згідно роз»яснень Пленуму Верховного Суду України, даних у п. 10 постанови «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06 листопада 1992 року, судам роз»яснено, що припинення трудового договору за п. 6 ст. 36 КЗпП України при відмові працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обгрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці (раціоналізацією робочих місць, введенням нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадженням передових методів, технологій тощо).

В матеріалах справи наявна доповідна записка економіста ОСОБА_8 на ім»я директора ТОВ «МОФ» ОСОБА_7, в якій економіст доповів, що враховуючи проведений аналіз діяльності товариства, ТОВ «МОФ» є платоспроможним і фінансово стійким підприємством. Проте, щомісячно спостерігається значене зменшення об»ємів реалізації наданих послуг, і фінансовий стан підприємства є нестабільним. Динаміка показників, як доходів так і витрат змінюється кожного місяця, а саме доходи від операційної діяльності знижуються, а витрати на заробітну плату, податку, оренду і обслуговування складського приміщення збільшуються, і це пов»язано безпосередньо з нестабільною ситуацією в країні. Тому, на його думку, для покращення економічного стану підприємства та уникнення простою необхідно зменшити кількість годин робочого часу і відповідно зменшити витрати на заробітну плату.

Жодного належного та допустимого доказу на підтвердження фактів викладених у доповідній записці економіста ОСОБА_8 на ім»я директора ТОВ «МОФ» до суду надано не було.

Тому, посилання представника відповідача ТОВ «МОФ» в судовому засіданні в заперечення заявлених вимог позивача на ту обставину, що зміна істотних умов праці працівників ТОВ «МОФ» була викликана доповідною запискою економіста ОСОБА_8 на ім»я директора ТОВ «МОФ», районний суд вірно вважав необгрунтованими.

Отже, колегія суду погоджується з думкою суду першої інстанції щодо недоведеності відповідачем тих обставин, що зміна істотних умов праці працівників ТОВ «МОФ», а саме переведення на режим неповного робочого часу, були викликані потребами виробництва у зв»язку з погіршенням фінансового стану, відсутністю обігових коштів та з метою запобігти масовому звільненню працівників.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Згідно вимог ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Крім того, встановивши, що звільнення позивача було незаконним, суд першої інстанції вірно вважав обгрунтованими та доведеними позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 51 634,01 грн. При цьому, навів змістовний та детальний розрахунок сумми, яка підлягає до стягнення та зазначив наступне.

Згідно ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, а саме, в день звільнення.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Час вимушеного прогулу підлягає розрахуванню з 17 серпня 2015 року по 16 лютого 2017 року, за виключенням періоду з 22 лютого 2016 року по 14 квітня 2016 року, а саме: серпень 2015 року-10 робочих днів, вересень 2015 року-22 робочих днів, жовтень 2015 року-21 робочих днів, листопад 2015 року-21 робочих днів, грудень 2015 року-23 робочих днів, січень 2016 року-19 робочих днів, лютий 2016 року-15 робочих днів, квітень 2016 року-11 робочих днів, травень 2016 року-19 робочих днів, червень 2016 року- 20 робочих днів, липень 2016 року-21 робочих днів, серпень 2016 року-22 робочих днів, вересень 2016 року-22 робочих днів, жовтень 2016 року-20 робочих днів, листопад 2016 року-22 робочих днів, грудень 2016 року-22 робочих днів, січень 2017 проку-20 робочих днів, лютий 2017 року-11 робочих днів.

Згідно розрахункових листків заробітна плата ОСОБА_5 за червень 2015 року склала 831,25 грн., за липень 2015 року-0 грн.

Середньомісячна заробітна плата ОСОБА_5 за один день роботи становить 166,25 грн., виходячи з наступного розрахунку: 831,25 грн. (заробітна плата за червень) + 0 (заробітна плата за липень) / 5 (кількість фактично відпрацьованих днів за червень та липень) = 166,25 грн. Отже, 166,25*341 робочих днів (з 17 серпня 2015 року по 16 серпня 2016 року)=56 691 грн. 25 коп.

Таким чином, заборгованість відповідача перед ОСОБА_5 за весь період часу вимушеного прогулу становить 56 691 грн. 25 коп.

Згідно рішення суду від 29 жовтня 2015 року позивач була поновлена на роботі з 22 лютого 2016 року по 14 квітня 2016 року і їй було виплачено 5 057 грн. 24 коп. за час вимушеного прогулу за період з 17 серпня 2015 року по 21 жовтня 2015 року.

Таким чином, заборгованість, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача складає 51 634 грн. 01 коп. (56 691,25 грн. – 5 057,24 грн. = 51 634 грн. 01 коп.).

Однак, як вбачається зі змісту рішення суду першої інстанції, в його резолютивній частині суд допустив описку зазначивши помилково, що до стягнення з відповідача на користь позивача підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 56 691 грн. 25 коп.

Відповідно до ст. 219 ЦПК України суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у судовому рішення описки чи арефмитичні помилки.

Згідно ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведені норми права, колегія суддів вважає, що вказаний недолік може бути усунутий шляхом виправлення описки, на суть та справедливість рішення суду не впливає, оскільки в мовивувальній його частині суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необхідність стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 51 634 грн. 01 коп., а тому не є підставою для його скасування, в силу ч.2 ст. 308 ЦПК України.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції щодо необхідності стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 51 634 грн. 01 коп, а також вважає вірними висновки суду про часткове задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди та судових витрат у даній справі, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 40 КЗпП України, не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності.

Верховним Судом України роз’яснено про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 ст. 40 КЗпП України), які стосуються як передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України випадків, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (п. 17 Постанови Пленуму від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів»).

Дану правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 26 грудня 2012 року у справі №6-156цс12.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Згідно з ч. 2, 3 ст. 23 ЦК України, моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї, близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

У п.п. 1, 9 Постанови Пленуму від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» Верховний Суд України звернув увагу на те, що право на відшкодування моральної шкоди встановлено Конституцією України і є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, інших обставин. Зокрема, враховуються ступінь зниження престижу, ділової репутації тощо.

Як вбачається з матеріалів справи, порушення відповідачем ТОВ «МОФ» законних прав ОСОБА_5 в зв»язку з незаконним звільненням призвело до моральних страждань позивача, втрати нормальних життєвих зв”язків і вимагає від ОСОБА_5 додаткових зусиль для організації свого життя, що відповідно до вимог ст. 237-1 КЗпП України є підставою для відшкодування завданої відповідачем моральної шкоди.

Відповідно Методичних рекомендацій Міністерства юстиції України від 13.05. 2004 року «Про відшкодування моральної шкоди» п.6.4- моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає і не може бути точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь яка компенсація моральної шкоди, не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь який її розмір може мати суто умовний вираз, тим більше, якщо така компенсація стосується юридичної особи.

У будь якому випадку розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді.

Враховуючи глибину моральних страждань перенесених ОСОБА_5 в зв»язку з її незаконним звільненням з посади бухгалтера ТОВ «МОФ», враховуючи вимоги розумності і справедливості, суд першої інстанції, на думку колегії суддів, вірно визначив моральну шкоду в розмірі 2 500 грн., і у зв»язку з цим задовольнив позовні вимоги частково.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що оскільки, висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи та ґрунтуються на наявних у справі доказах, доводи апеляційної скарги зазначених висновків не спростовують, а відтак вимоги апеляційної скарги задоволені бути не можуть.

При цьому, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «МОФ» відхилити.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 травня 2017 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: В.О.Фінагєє

ОСОБА_3