Ухвала суду № 69335717, 04.10.2017, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 352/6/17

Провадження № 22-ц/779/1480/2017

Категорія 27

Головуючий у 1 інстанції Хоминець М. М.

Суддя-доповідач Матківський

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 жовтня 2017 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого: Матківського Р.Й.

суддів: Девляшевського В.А., Малєєва А.Ю.

секретаря Капущак С.В.

з участю апелянта ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2, представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних, з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тисменицького районного суду від 01 серпня 2017 року,-

в с т а н о в и л а :

У січні 2017 року позивач звернувся до суду з даним позовом та просив стягнути з ОСОБА_4 на його користь інфляційні втрати в сумі 1 517 174, 54 гривень та 3% річних в сумі 76 541, 26 гривень за період з серпня 2012 року до листопада 2016 року за порушення грошового зобовязання.

Заявлені вимоги позивач обґрунтував тим, що 13 липня 2012 року позичив відповідачу 28 000 доларів США. Рішенням Тисменицького районного суду від 15 червня 2015 року з відповідача на його користь стягнуто 589 400 гривень заборгованості за даним договором позики. Відповідач до цього часу борг не повернув, судове рішення не виконав, чим прострочив виконання грошового зобовязання. Тому згідно вимог ч.2 ст.625 ЦК України відповідач зобовязаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, та 3 % річних від простроченої суми.

Рішенням Тисменицького районного суду від 01 серпня 2017 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 78 979, 60 гривень інфляційних втрат, 51 572, 50 гривень 3% річних, а всього 130 552, 10 гривень. У решті позову відмовлено за необґрунтованістю та спливом строку позовної давності.

На дане рішення позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, просить його змінити та постановити нове рішення про задоволення позовних вимог повністю.

Вважає рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог незаконним та необґрунтованим. Суд не взяв до уваги висновки викладені у постанові Пленуму ВССУ №5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішення спорів, що виникають з кредитних правовідносин», що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобовязання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки зобовязання залишається невиконаним відповідно до вимог ст.ст. 526, 599 ЦК України. Суд мав усі правові підстави для задоволення його позовних вимог з урахуванням рішення про стягнення боргу, яке набрало законної сили.

Вислухавши суддю-доповідача, апелянта та його представника, які вимоги скарги підтримали, представника відповідача, який вимоги скарги заперечив, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає з наступних підстав.

Задовольняючи позов частково суд першої інстанції виходив з того, що обґрунтованою є вимога про стягнення інфляційних втрат за період з часу постановлення судового рішення про стягнення з відповідача боргу у національній валюті, тобто з 15 червня 2015 року до 30 листопада 2016 року. У задоволенні решти позовних вимог про стягнення інфляційних витрат відмовлено за необґрунтованістю. Щодо стягнення 3% річних, позов задоволено у межах трирічного строку загальної позовної давності з врахуванням того, що позивач не обґрунтував поважності причин пропуску строку позовної давності, а відповідач заявив про його застосування.

Матеріалами справи встановлено, що у липні 2012 року між сторонами укладено договір позики, згідно якого ОСОБА_4 позичив у ОСОБА_1 28 000 доларів США, які зобовязався повернути в обумовлений термін.

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 15 червня 2015 року, яке набрало законної сили згідно ухвали апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2015 року з відповідача стягнуто на користь позивача 589 400 гривень боргу за договором позики, що еквівалентно на день постановлення рішення 28000 доларів США.

Пред'являючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що ОСОБА_4 зазначене рішення суду не виконав, що є підставою для стягнення сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Згідно постанови державного виконавця ВДВС Тисменицького районного управління юстиції від 29 січня 2016 року у рамках виконавчого провадження з примусового виконання судового рішення накладено арешт на належне відповідачу домоволодіння по вул. Незалежності, 9 в с. Підлісся Тисменицького району Івано-Франківської області. На даний час рішення суду не виконане.

Згідно статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно із частинами першою, четвертою статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Положеннями статті 611 ЦК України передбачено, що в разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

За змістом статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Така правова позиція міститься і у постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі №6-38цс11.

Правовий аналіз норм статей 525, 526, 599, 611, 625 ЦК України дозволяє зробити висновок про те, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором позики, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобовязання, передбаченої статтею 625 цього Кодексу.

За змістом статті 1 Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.

Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобовязання, визначеного у гривнях.

Оскільки рішення Тисменицького районного суду від 15 червня 2015 року не виконане до цього часу, то і зобов'язання між позивачем та відповідачем не припинене, тому позивач має право на отримання інфляційних втрат, в розмірі визначеному судом першої інстанції, оскільки внаслідок інфляційних процесів відбулося знецінення національної валюти України, що завдало шкоди позивачу.

Представник відповідача ОСОБА_4 звернувся із заявою про застосування строку позовної давності.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в ст. ст. 252 - 255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України).

Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Указаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 18 березня 2015 року № 6-30цс15 і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим.

З огляду на це право на нарахування 3 % річних у позивача виникло з моменту прострочення виконання відповідачем договору позики та суд першої інстанції правильно визначив період, за який підлягає до стягнення з відповідача 3% річних.

При вирішенні позовних вимог судом, на думку колегії суддів, правильно визначено характер спірних правовідносин, які виникли між сторонами; вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано оцінку доводам сторін.

Доводи скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло б призвести до неправильного вирішення справи.

Керуючись ст. ст. 218, 307, 308, 313-315 ЦПК України колегія суддів,

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Тисменицького районного суду від 01 серпня 2017 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий Р.Й. Матківський

Судді В.А. Девляшевський

ОСОБА_5