Постанова № 69330699, 04.10.2017, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, код 34390710

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

04 жовтня 2017 р. № 820/3074/17

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді - Шляхової О.М. ,

суддів - Заічко О.В., Мар"єнко Л.М.

при секретарі судового засідання - Молчанової О.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 Чінь до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківської області про скасування наказу, -

ВСТАНОВИВ:Позивач, ОСОБА_1 Чінь звернувся до Харківського окружного адміністративного суду, з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківської області, в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просить суд: скасувати п. 13 (п.п. 13.1-13.3) Наказу Державної міграційної служби України №193 від 21.07.2016 р., про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне місце проживання в Україні громадянину ОСОБА_2 ОСОБА_1 Чінь, ІНФОРМАЦІЯ_1.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він прибув до України відповідно до Угоди, укладеної між Урядом ГУМВ Соціалістичної республіки ОСОБА_2 та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981 р. Згодом позивач з родиною залишився на постійне проживання в Україні. В липні 2017 року ОСОБА_1 Чінь звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про обмін посвідки, на який отримав оформлену листом відповідь, де було зазначено, що згідно Рішення ДМС України № 1193 від 21.07.2016 р. та Наказу Державної міграційної служби України №193 від 21.07.2016 р. - посвідку на постійне місце проживання в Україні скасовано.

Позивач не погоджується з рішенням відповідача, оскільки вважає його прийнятим з надуманих підстав, що не ґрунтуються на нормах чинного законодавства, які вільно трактуються відповідачем на власний розсуд, що призводить до грубого порушення законного проживання іноземця ОСОБА_1 Чінь в Україні та членів його родини.

Позивач вважає оскаржуваний наказ незаконним і необґрунтованим, прийнятим без належних на то підстав, і тому просить скасувати цей наказ в частині, що стосується позивача.

Позивач у судове засідання не прибув, про дату, час і місце судового засідання повідомлений судом належним чином.

Через канцелярію суду 04.10.2017 року від представника позивача надійшло клопотання, в якому він просить суд розглядати справу без своєї участі та зазначив, що позовні вимоги підтримує у повному обсязі та просить їх задовольнити.

Відповідач, Державна міграційна служба України, проти позову заперечував. У письмових запереченнях (а.с. 21-23) зазначив, що спірний наказ було прийнято за наслідками перевірки проведення законності надання дозволу на імміграцію в Україну та документування посвідкою на постійне проживання в Україні громадянина СРВ ОСОБА_1 Чінь.

В обґрунтування своєї позиції також зазначає, що на момент звернення у 2003 році позивача із заявою щодо отримання посвідки, норма Закону, котра надавала іноземному громадянину право отримати посвідку без дозволу на імміграцію, вже не могла бути застосована. Відносини, які виникли після 07 лютого 2002 року та стосуються отримання іноземцями посвідок на постійне проживання в Україні без отримання дозволу на імміграцію, перебувають поза площиною дії Прикінцевих Положень Закону України «Про імміграцію», а тому потребують регулювання органом міграційної служби.

Відповідач зазначає, що, оскільки за наслідками перевірки встановлено порушення вимог пункту 2.9 розділу II Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом МВС України від 15.07.2013 року № 681, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06.08.2013 року за №1335/23867 (зі змінами) наказом Голови ДМС. Посвідки, що були видані на підставі рішень, які скасовані наказом Голови Державної міграційної служби, визнаються недійсними та підлягають вилученню. Таким чином, спірний наказ повністю відповідає вимогам чинного законодавства України та прийнятий у межах наданих повноважень.

Представник відповідача та третьої особи - Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області - просив суд прийняти рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Оскільки визначене ч.1 ст.2 КАС України завдання адміністративного судочинства залишається незмінним при розгляді будь-якої адміністративної справи і дотримання вказаного завдання є обовязковим в силу приписів ч.2 ст.19 Конституції України, то з огляду на приписи ст.41, ч.4 ст.122, ч.6 ст.128 КАС України, а також подане позивачем клопотання про розгляд справи за його відсутності, суд, зібравши докази, що в своїй сукупності повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, дійшов висновку, що справа може бути розглянута та вирішена на підставі наявних в ній доказів в порядку письмового провадження.

Колегія суддів, вивчивши доводи позову та заперечень проти нього, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з наступних підстав та мотивів.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Судом встановлено, що позивач, громадянин ОСОБА_3 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_1 Чінь у 1993 році прибув до України відповідно до Угоди, укладеної між Урядом ОСОБА_3 Республіки ОСОБА_2 та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981 р. та був працевлаштований на заводі "Ленінська кузня", на якому працював в період з 15.01.1994 року по 15.07.1994 року. Згодом позивач залишилася на постійне проживання в Україні.

Судовим розглядом встановлено, що у 2003 році до ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області звернувся громадянин СРВ ОСОБА_1 Чінь, ІНФОРМАЦІЯ_2, з клопотанням щодо видачі йому посвідки на постійне проживання, оскільки він прибув в Україну з метою працевлаштування.

В подальшому, 16.08.2004 року керівництвом ВГІРФО ГУМВС України в Київській області на підставі заяви ОСОБА_1 Чінь було прийнято рішення щодо документування його посвідкою на постійне проживання відповідно до абзацу четвертого пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» (а.с. 11).

Матеріалами справи підтверджено, що 01 липня 2017р. позивач звернувся до Головного управління ДМС України в Харківській області із заявою щодо обміну Посвідки на постійне місце проживання в Україну у звязку з непридатністю її до подальшого використання.

Згідно п.14 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2012 р. № 251 (далі - Порядок), обмін посвідки здійснюється у разі: 1) зміни прізвища, імені та по батькові іноземця та особи без громадянства тощо; 2) установлення розбіжностей у записах (невідповідності внесених до посвідки записів записам в інших документах); 3) непридатності посвідки до користування (пошкодження з різних причин тощо).

Пунктом 15 цього ж Порядку передбачено, що для обміну посвідки подаються: 1) заява, зразок якої встановлюється МВС; 2) паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства (після пред'явлення повертається), та його копія; 3) посвідка, що підлягає обміну; 4) квитанція про сплату державного мита або документ, який підтверджує наявність пільг щодо його сплати; 5) документи, що підтверджують обставини, на підставі яких посвідка підлягає обміну (документи, видані компетентними органами іноземних держав, підлягають легалізації в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України); 6) дві фотокартки іноземця та особи без громадянства розміром 3,5 х 4,5 сантиметра (на матовому папері).

Зазначені документи іноземець та особа без громадянства подають не пізніше ніж через місяць після зміни прізвища та (або) власного імені чи по батькові, встановлення розбіжностей у записах або непридатності посвідки для користування.

Так, згідно вимог п.2.9 Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України 15.07.2013 № 681 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 6 серпня 2013 р. за № 1335/23867, за результатами розгляду заяви протягом семи днів з дати подачі всіх визначених цим Тимчасовим порядком документів Головою ДМС (а в разі його відсутності - заступником Голови ДМС) чи начальником територіального органу або підрозділу ДМС чи його заступником приймається рішення про видачу або відмову у видачі посвідки.

Під час розгляду даної заяви та у звязку із тим, що рішення щодо документування позивача посвідкою на постійне проживання приймалось керівництвом ВГІРФО ГУМВС України в Київській області 16.08.2004 р., Головним управлінням ДМС України в Харківській області було направлено запит до Управління ДМС України в Київській області щодо законності надання дозволу на імміграцію в Україні громадянину ОСОБА_2 ОСОБА_1 Чінь.

Відповідач та третя особа зазначають, що в ході цієї перевірки зясовано, що з відповідною заявою на отримання посідки звернувся із заявою у 2003 році, тобто після закінчення строку, вказаного у Законі, яким було передбачено термін для такого звернення, а саме - до 7 лютого 2002 року, оскільки з 08 лютого 2002 року абзац 4 пункту 4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» не міг бути застосованим.

З урахуванням встановлення пропущеного строку для отримання посвідки на постійне проживання позивача, Головне управління ДМС України в Харківській області своїм листом №04/1-15517 від 07 липня 2017р. повідомило позивача про те, що Посвідка на постійне проживання в Україні громадянина ОСОБА_2 ОСОБА_1 Чінь, ІНФОРМАЦІЯ_2, скасована, згідно Рішення № НОМЕР_1 України від 21.07.2016 року (а.с. 10).

Зазначений лист гр. ОСОБА_1 Чінь вручено 07.07.2017 р. за № 04/1-15517, але, як зазначає позивач, копію зазначеного рішення про скасування Посвідки на постійне місце проживання в Україну ОСОБА_1 Чінь надано не було.

Судом за матеріалами справи з'ясовано, що Наказом ДМС України №193 від 21.07.2016 року, на підставі висновку УДМС України у Київській області від 23.05.2016 року, серед іншого, стосовно ОСОБА_1 Чінь:

- скасовано повністю рішення відділу ГІРФО УМВС України в Київській області від 16.08.2004 року про документування посвідкою на постійне проживання в Україні громадянина ОСОБА_3 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_1 Чінь, ІНФОРМАЦІЯ_2 (п.13.1);

- видану на підставі цього рішення посвідку на постійне проживання серії КВ №8802/50771 від 16.08.2004 року визнати недійсною та такою, що підлягає вилученню (п. 13.2);

- начальникові ГУ ДМС у Харківській області ОСОБА_4 за місцем проживання іноземця забезпечити вилучення зазначеної в підпункті 13.2 пункту 13 цього наказу посвідки на постійне проживання, а також здійснити заходи, передбачені законодавством України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства (п.13.3 Наказу) (а.с. 28).

Також, з матеріалів справи вбачається, що перевіркою проведеною Головним управлінням ДМС України в Київській області було встановлено, що рішення про надання посвідки на постійне проживання в Україні було прийнято з порушенням вимог абз.4 п.4 розділу V "Прикінцевих положень" Закону України "Про імміграцію", а саме порушення позивачем терміну звернення з заявою про надання посвідки на постійне проживання.

Перевіряючи відповідність спірного рішення суб'єкта владних повноважень вимогам ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає наступне.

Як підтверджено матеріалами справи, видача посвідки на постійне проживання позивача здійснювалась відповідно до абз.3 п.4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію", згідно з яким вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом ОСОБА_3 Республікою ОСОБА_2 та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні. Зазначені підстави для видачі посвідки на постійне проживання були самостійно визнані ГУ ДМС України в Київській області та зазначені у висновку. Під час видачі посвідки на постійне проживання ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області керувався зазначеними положеннями Закону України "Про імміграцію", будь-яких заперечень не висловлював, таким чином визнав позивачку такою, що має дозвіл на імміграцію.

Як зазначалося раніше, 16.08.2004 р. ВГІРФО ГУ МВС в Київській області оформило і видало гр. ОСОБА_1 Чінь посвідку на постійне проживання Серії КВ №8802/50771 термін дії "безстроково".

На думку відповідача, на момент звернення у 2003 році та отримання вищезазначеної посвідки, а саме: 18.06.2004 року - положеннями законодавства України не було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до абз. 4 розділу 5 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", оскільки позивач звернувся після передбаченого законом шестимісячного терміну.

З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з абз. 6 ст. 1 Закону України "Про імміграцію", посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

Згідно п.18 Порядку, посвідка на постійне проживання скасовується територіальним органом або підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію".

Так, згідно п.4 Розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію", особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.

Тобто, з аналізу вказаної норми вбачається, що посвідка на постійне проживання видається уповноваженим органом за заявою, та не передбачає попереднього оформлення дозволу на імміграцію. А відтак, позивач отримав посвідку на постійне проживання в межах законодавства.

Суд зазначає, що позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки він прибув до України в 1994 році, а Закон України "Про імміграцію", прийнятий 07 червня 2001 року, передбачив набуття дозволу на імміграцію позивача в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб'єкта владних повноважень. І позивачу в силу дії цього Закону щодо набуття права на дозвіл на імміграцію надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію.

При наданні 16.08.2004 р. позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області проводило перевірку законності залишення його на постійне проживання на території України та керувалося положеннями Закону України "Про імміграцію", підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявило та надало посвідку на постійне місце проживання в Україні.

Цією ж нормою Закону ГУ ДМС України в Київській області обґрунтовує прийняття протилежного рішення - висновку про перевірку матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні, на підставі якого ДМС України п. 13 (п.п. 13.1-13.2) Наказом № 193 від 21.07.2016 року, скасувало як рішення ВГІРФО ГУ МВС в Київській області від 16.08.2004 року, так і видані на підставі такого рішення посвідки позивача на постійне місце проживання в Україні.

Згідно положень ст. 12 Закону України "Про імміграцію", дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

При цьому відповідачем та третьою особою не враховано, що перелік підстав для прийняття такого рішення визначений ст. 12 Закону України "Про імміграцію", а "інших випадків", зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинне законодавство не було передбачено. Крім того, Порядок формування квоти імміграції, Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядок оформлення і видачі посвідки на постійне проживання було затверджено Постановою Кабінету Міністрів України лише 26 грудня 2002 року, тобто поза межами шестимісячного строку, визначеного абз.3 п.4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію".

При вирішенні даної справи судом враховані також наступні обставини:

Позивач тривалий час проживає в Україні. За весь час проживання на Україні не порушував чинного законодавства України, в тому числі про правовий статус іноземців, не вчиняв злочини.

У м. Харкові позивач проживає разом із родиною з 2004р.: дружиною - Чінь Тхі Зуієн, шлюб з якою укладено у ОСОБА_2 та дітьми ОСОБА_1 Куінь Чі, ІНФОРМАЦІЯ_3; ОСОБА_1 Ієн Ні, ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_5 Бао, ІНФОРМАЦІЯ_5 Працює приватним підприємцем на ринку «Барабашова» в м. Харкові. На утриманні позивача перебуває його родина з неповнолітніми дітьми, громадянами України.

Суд вважає, що оскаржуваний Наказ ДМС України порушує права ОСОБА_1 Чінь на постійне проживання в Україні та права і законні інтереси, як іноземця та батька, оскільки змушує його виїхати з України та покинути свою родину и проживати окремо. Крім того зазначене рішення змушує покинути Україну його дружину, яка отримала дозвіл на імміграцію як дружина іммігранта.

Ці обставини кореспондують до міжнародно-правових розпоряджень, згідно з якими кожен при здійсненні своїх прав і свобод повинен зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом, необхідні для забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших осіб, для охорони державної (національної) безпеки, територіальної цілісності, публічного (громадського) порядку, запобігання злочину, захисту здоров'я чи моральності населення (добрих звичаїв), задоволення справедливих вимог моралі і загального добробуту в демократичному суспільстві і є сумісними з іншими правами, визнаними нормами міжнародного права (п. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини, п. З ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, п. 2 ст. 10 та п. 2 ст. 11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, а також п. З ст. 2 Протоколу № 4 до неї).

Загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи.

Відповідно до ст.ст. 9, 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Так, міжнародними договорами, ратифікованими Україною, встановлено, що дитина не має розлучатися з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (Конвенція про права дитини, затверджена ООН від 20 листопада 1989, Конвенція (Конвенцію ратифіковано постановою ВР № 789-ХІІ від 27.02.91 (ст.9 ); дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним, такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини (Конвенція про контакт з дітьми (ЕТ8 N 192) (укр/рос) № ЕТ8БИ92, 15.05.2003, Конвенція, Рада Європи (Конвенцію ратифіковано із заявою Законом № 166-У від 20.09.2006 (ст. 4 ).

Вирішуючи спірні правовідносини, суд має застосувати положення ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», якою встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Згідно судової практики: "для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання" (постанова по справі "МакМайкл проти Сполученого Королевства" (МсМісЬаеІ V. Еіпііесі Кігшсіот) від 24.02.1995 р., Бегіез А, № 307, р. 55, § 86).

Таким чином, оскаржуваний наказ відповідача породжує негативні наслідки для позивача та його родини. Втручання органу державної влади в сімейне життя позивача є неправомірним, не враховувалось неповнолітній вік двох дітей, законні права дітей на проживання разом з батьками, економічне благополуччя держави матір'ю дитини не порушується, позивачкою будь-яких злочинів не вчинялось, - отже не може бути підставою оскаржуваного рішення бажання відповідача захистити громадян від можливих протиправних дій батька - ОСОБА_1 Чінь.

Судом зясовано також, що ані відповідач, ані третя особа при розгляді питання щодо оформлення матеріалів для скасування рішення про документування ОСОБА_1 Чінь посвідкою на постійне проживання та визнання їх недійсними - не викликав позивача для надання відповідних роз'яснень.

Таким чином, пункт 13 Наказу ДМС України № 193 від 21.07.2016 року, що оскаржується, прийнятий з порушенням вимог ст. 2 КАС України, а саме: без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; без урахування принципу пропорційності, тобто при прийнятті рішення мало місце відсутність досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямоване рішення та дії, та інтересами позивача; без урахування права особи на участь у процесі прийняття рішення, чим порушено положення "Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень", затвердженого Постановою КМУ №1983 від 26 грудня 2002 року; несвоєчасно: посвідка на постійне проживання оформлена позивачу у 2004 році, тоді як Наказ ДМС України №193 винесений 21.07.2016 року.

Як встановлено приписами ст. 19 Конституції України відповідач - суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 2 КАСУ завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

За приписами процесуального законодавства рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

За таких обставин, пункт 13 Наказу ДМС України № 193 від 21.07.2016 року, яким скасовано повністю рішення відділу ГІРФО УМВС України в Київській області від 16.08.2004 року про документування посвідкою на проживання в Україні для іноземця гр. СРВ ОСОБА_1 Чінь; визнанні недійсною та такою, що підлягає вилученню, видані на підставі цього рішення посвідки на постійне проживання Серії КВ №8802/50771 від 16.08.2004 р. (п.п.13.1-13.2 Наказу № 193) (а.с. 28) не може бути визнано таким, що прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З огляду на викладене, суд вважає вимоги позивача правомірними та такими, що ґрунтуються на положеннях діючого законодавства, належним чином обґрунтовані, підтверджені матеріалами справи, а тому підлягають задоволенню у повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 11, 12, 24, 51, 71, ст. 158, ст. 159, ст. 160, ст. 161ст. 162, ст. 163, ст. 167, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 Чінь до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління державної міграційної служби в Харківській області про скасування наказу - задовольнити.

Скасувати п. 13 п. 13 (п.п. 13.1-13.3) Наказу Державної міграційної служби України №193 від 21.07.2016 р., про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне місце проживання в Україні громадянину ОСОБА_2 ОСОБА_1 Чінь, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України (01001, м.Київ, вул.Володимирська, 9, ЄДРПОУ 37508470) на користь громадянина ОСОБА_3 Республіки ОСОБА_2 ОСОБА_1 Чінь, ІНФОРМАЦІЯ_1 (ІПН НОМЕР_2; 61105, м. Харків, вул. Киргизька, буд 15, гуртожиток) судовий збір у розмірі 640 грн. 00 коп. (шістсот сорок гривень 00 коп.).

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення протягом десяти днів з дня її проголошення, у разі застосування судом частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Головуючий суддя Шляхова О.М.

Судді Заічко О.В.

ОСОБА_6