Постанова № 69330507, 04.10.2017, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2; e-mail: inbox@adm.lv.court.gov.ua; тел.: (032)-261-58-10 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 жовтня 2017 року Справа № 813/1069/17

Львівський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Хоми О.П.,

з участю секретаря судового засідання Тронки О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Львівської області, Державної судової адміністрації України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Державна казначейська служба України про визнання протиправними дій, зобовязання вчинити дії,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Апеляційного суду Львівської області (далі відповідач - 1), Державної судової адміністрації України (далі ДСА України, відповідач -2), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_2 казначейська служба України, в якому просить:

- визнати протиправними дії та бездіяльність Апеляційного суду Львівської області щодо не виплати йому при виході у відставку вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

- зобовязати апеляційний суд Львівської області нарахувати та виплатити йому вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, що складає 279 120 грн.

- зобовязати ДСА України профінансувати (виділити) Апеляційний суд Львівської області коштами для виплати ОСОБА_1 вищевказаної суми.

В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що дії і бездіяльність відповідачів щодо не нарахування та невиплати йому вихідної допомоги вчинені всупереч вимогам діючого законодавства України та порушують його законні права, свободи та інтереси.

Вважає, що він має право на отримання вихідної допомоги судді у звязку з відставкою на підставі прямих норм Конституції України, оскільки установлення менш сприятливих умов надання гарантій матеріального та соціального забезпечення суддям, що призначені (обрані) на посаду раніше введеного в дію нового правового регулювання, порівняно з тими умовами, що були законодавчо передбачені при призначенні (обранні) їх на посаду, за своїм значенням у системі правового регулювання практично означає зниження рівня незалежності суддів. Вказане є недопустимим виходячи з положень частини 3 статті 22, частин 1,2 та 7 статті 126 Конституції України та підтверджено практикою Конституційного суду України.

Позивач, повідомлений належним чином про час, місце та дату розгляду справи, явку уповноваженого представника не забезпечив. На адресу суду надіслав клопотання, в якому просив справу розглядати без його участі, позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити повністю.

Відповідач 1 та третя особа, належним чином повідомлені про час, місце та дату проведення судового засідання, явку уповноваженого представника не забезпечили, відношення до адміністративного позову не висловили.

Відповідач 2, належним чином повідомлений про час, місце та дату проведення судового засідання, явку уповноваженого представника не забезпечив, своє відношення до позову висловив у письмових запереченнях, суть яких зводиться до наступного. ДСА України не наділена правом самостійно, без правового регулювання та фінансової можливості здійснювати виплату вихідної допомоги, так як згідно з пунктом 2 Положенням про ОСОБА_2 судову адміністрацію України, затвердженим рішенням Ради суддів України від 22 жовтня 2010 року №12, ДСА України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, указами президента України та Постановами КМУ, рішеннями зїзду суддів України та Ради суддів України. Таким чином, ДСА України своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю не порушувала прав та законних інтересів позивача. Вважає, що позов є безпідставним, не обґрунтованим та таким, що не підлягає до задоволення.

Згідно з положеннями статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) справа вирішена на підставі наявних у ній доказів.

Суд, зясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, дослідивши докази, якими вони обґрунтовуються, встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

ОСОБА_1 згідно до ухвали №348 ХІV сесії 1-го демократичного скликання народних депутатів 07.12.1993 був обраний суддею Перемишлянського районного суду Львівської області.

21.12.1993 на підставі наказу Управління юстиції Львівської обласної державної адміністрації №104-к від 09.12.1993 приступив до виконання обовязків судді.

Постановою Верховної Ради України від 04.03.2004 №1589-ІV «Про обрання суддів» ОСОБА_1 обрано безстроково на посаду судді Апеляційного суду Львівської області.

31.03.2004 наказом №79-к Управління ДСА в Львівській області ОСОБА_1 звільнено з 01.04.2004 з посади судді місцевого Перемишлянського районного суду Львівської області у звязку з обранням на посаду судді Апеляційного суду Львівської області.

Згідно з наказом від 19.04.2004 №22 ОСОБА_1 приступив до виконання обовязків судді Апеляційного суду Львівської області 01.04.2004.

Відповідно до рішення Конституційного суду України від 08.06.2016 у справі №1-8/2016, яким визнано неконституційними ряд положень діючого до 30.09.2016 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI (далі Закон №2453-VI),ОСОБА_1 скористався своїм правом на відставку, оскільки має відповідний стаж роботи на посаді судді.

Постановою Верховної Ради України від 08.09.2016 №1515-VIII «Про звільнення суддів», позивача звільнено з посади судді Апеляційного суду Львівської області у звязку з поданням заяви про відставку відповідно до пункту 9 частини 5 статті 126 Конституції України.

На підставі зазначеної постанови 22.09.2016 наказом голови Апеляційного суду Львівської області №45-к ОСОБА_1 виключено зі штату Апеляційного суду Львівської області.

Згідно з розрахунком стажу судді, який дає право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, стаж роботи станом на 22.09.2016 ОСОБА_1 становить 33 роки, 07 місяців, 25 днів.

09.03.2017 ОСОБА_1 звернувся до голови Апеляційного суду Львівської області з заявою про проведення нарахування та виплату йому вихідної грошової допомоги без сплати податку у розмірі 10 місячного заробітку за останньою посадою судді.

Листом Апеляційного суду Львівської області від 10.03.2017 №024/33/2017 ОСОБА_1Я повідомлено про те, що на суддів, звільнених з посади постановами Верховної Ради України до 30.09.2016, не поширюються норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року №1402-VІІІ, а тому підстави для виплати вихідної допомоги суддям у звязку з відставкою відсутні.

При вирішення спору суд керувався наступним.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 9 частини 5 статті 126 Конституції України, в редакції, що була чинна на момент виникнення спірних правовідносин, суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі, зокрема, подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Згідно до частини 1 статті 136 Закону № 2453-VI судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України» від 27.03.2014 № 1166-VII (далі - Закон № 1166-VII), який набрав чинності 01.04.2014, було внесено зміни до Закону№ 2453-VI, а саме - виключено статтю 136, яка передбачала виплату судді, який вийшов у відставку, вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Конституційним Судом України не приймалося рішення щодо неконституційності Закону № 1166-VIIв частині виключення статті 136 із Закону № 2453-VI.

У рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Отже, в даному випадку, до спірних правовідносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача.

Отже, на момент прийняття рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду Львівської області у звязку з поданням заяви про відставку не було визначено субєктивного права, як і не передбачено підстав, порядку реалізації, обовязку відповідача щодо нарахування вихідної допомоги.

Крім того, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 19.11.2013 №10-рп/2013 висловив думку, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обовязків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, повязаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У звязку з цим, парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.

Тож, суд не приймає до уваги доводи позивача із посиланням на рішення Конституційного Суду України щодо наявності підстав для виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги, оскільки Конституційним Судом України така не відноситься до конституційних гарантій незалежності судді.

Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено у рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12.10.2004. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

Слід зазначити, що відповідно до статті 22 Загальної декларації прав людини кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення та на реалізацію необхідних для підтримання її гідності та для вільного розвитку її особистості прав в економічній, соціальній і культурній сферах за допомогою ресурсів кожної держави.

При цьому, згідно до частини 1 статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобовязується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів.

Тобто міжнародними договорами, які ратифіковані Україною, передбачено можливість встановлення розмірів соціального забезпечення населення у межах наявних ресурсів держави.

Крім того, право встановлювати тимчасові обмеження щодо виплати соціальної допомоги узгоджуються з правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у справі «Великода проти України» та «Суханов та Ільченко проти України», яка полягає в тому, що зменшення розміру пенсійного забезпечення не є порушенням права власності у розумінні Протоколу №1, оскільки таке зменшення відбувається шляхом внесення законодавчих змін до акту, яким встановлено таке право власності. Крім того, суд стверджує, що перша і найважливіша вимога ст. 1 Протоколу №1 є те, що будь-яке втручання з боку державних органів в мирне володіння майном, повинно бути законним і що воно повинно переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційними переслідуваній меті. Іншими словами, необхідно знайти справедливий баланс («золоту середину») до вимог загальних інтересів спільноти та вимог захисту основних прав особистості. Необхідний баланс не буде знайдений, якщо особі або особам доводиться нести індивідуальний і надмірний тягар. У той же час, ЄСПЛ зазначає, що зменшення розміру пенсії мабуть було зроблено державою через економічну політику і фінансові труднощі.

Таким чином, оскільки на день припинення повноважень позивача як судді частина 1 статті 136 Закону була виключена, а інші законодавчі акти виплати вихідної допомоги не передбачали, відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Вищим адміністративним судом України, зокрема, у постановах від 01.12.2016 у справі №826/22688/15, від 26.01.2017 у справі №823/5424/15, від 28.02.2017 у справі №821/427/16, від 23.03.2017 у справі №809/4211/15.

Враховуючи те, що позивач реалізував свою власну волю на вихід у відставку, а також був звільнений у відставку постановою Верховної Ради України у період відсутності норми про виплату вихідної допомоги, суд дійшов висновку, що у позивача відсутнє право на отримання такої допомоги.

Що стосується позовної вимоги про зобовязання ДСА України профінансувати (виділити) Апеляційний суд Львівської області коштами для виплати позивачу суми вихідної допомоги судді при звільненні з посади у відставку, суд зазначає, що ОСОБА_2 судова адміністрація України є головним розпорядником бюджетних коштів. Відповідно до частини 3 статті 145 Закону № 2453-VI, видатки кожного місцевого та апеляційного суду всіх видів та спеціалізації визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку. Статтею 146 цього ж Закону передбачено, що суди загальної юрисдикції фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, передбачених ОСОБА_2 бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Тобто, будь-яка виплата, у тому числі і виплата вихідної допомоги, здійснюється відповідно до наказу голови суду, як розпорядника бюджетних коштів, а не ОСОБА_2 судовою адміністрацією України.

Оскільки у Апеляційного суду Львівської області не було підстав для виплати такої допомоги ОСОБА_1, тому не було підстав для фінансування Апеляційного суду Львівської області на здійснення виплат суми вихідної допомоги судді при звільненні з посади у відставку.

Відповідно до статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім того, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Даючи оцінку оскаржуваним діям відповідача, суд дійшов висновку, що відмова у нарахуванні та виплаті вихідної допомоги Апеляційним судом Львівської області, відповідає вимогам Закону № 2453-VI, а тому у задоволені позовних вимог слід відмовити.

Відповідно до положень статті 94 КАС України не підлягають відшкодуванню понесені позивачем судові витрати у вигляді судового збору.

Керуючись ст.ст. 7-14, 69-71, 86, 87, 94, 159, 160-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

п о с т а н о в и в :

У задоволенні позову відмовити повністю.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови відповідно до частини другої статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Якщо субєкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 Кодексу адміністративного судочинства України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення пятиденного строку з моменту отримання субєктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Постанова суду першої інстанції, якщо інше не встановлено Кодексом адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Суддя Хома О.П.