Постанова № 69314368, 02.10.2017, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" жовтня 2017 р. Справа № 917/747/16

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Тихий П.В., суддя Гетьман Р.А. , суддя Россолов В.В.

при секретарі Деппа-Крівіч А.О.

представників сторін:

позивача - Надточій Т.М., (довіреність від 03.01.2017 року);

відповідача - Дробах А.Е. (довіреність №4 від 21.08.2017року), Гнида Ф.А. (довіреність б/н від 03.01.2017 року);

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача (вх.№2772П/1-43) на ухвалу господарського суду Полтавської області від 21.08.2017 р. у справі №917/747/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Добробут", смт. Козельщина, Козельщинський район, Полтавська область,

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Гадячсир", Полтавська область, м. Гадяч,

про стягнення 3303001,10 грн., -

ВСТАНОВИЛА:

Ухвалою господарського суду Полтавської області від 21.08.2017 р. у справі №917/747/16 (суддя Гетя Н.Г.) частково задоволено заяву ТОВ "Гадячсир" про відстрочку виконання рішення суду, відстрочено на 12 місяців виконання рішення господарського суду Полтавської області від 12.07.2016 р. у справі №917/747/16

Позивач з оскаржуваною ухвалою не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що ухвала суду прийнята з недотриманням норм матеріального та процесуального права. Просить скасувати ухвалу господарського суду Полтавської області від 21.08.2017 р. у справі №917/747/16 та винести нову ухвалу, якою відмовити ТОВ "Гадячсир" у задоволенні заяви про відстрочку виконання рішення господарського суду Полтавської області від 12.07.2016р. у справі №917/747/16.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 18.09.2017 року апеляційну скаргу позивача прийнято до провадження та призначено до розгляду на 02.10.2017 року.

Відповідач надав відзив (заперечення) на апеляційну скаргу позивача (вх.№10098 від 03.10.2017 року) в яких зазначає, що апеляційна скарга є необґрунтованою та безпідставною та просить відмовити в її задоволенні, а ухвалу господарського суду Полтавської області від 21.08.2017 р. у справі №917/747/16 залишити без змін.

У судовому засіданні 02.10.2017 року представник позивача підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі та просив скасувати ухвалу господарського суду Полтавської області від 21.08.2017р. та відмовити Товариству з обмеженою відповідальністю "Гадячсир" у задоволенні заяви про відстрочення виконання рішення господарського суду Полтавської області від 12.07.2016 року у справі.

Представники відповідача заперечували проти задоволення апеляційної скарги, просили оскаржувану ухвалу місцевого господарського суду залишити без змін.

Разом з тим, представником відповідача в судовому засіданні було заявлено усне клопотання про відкладення розгляду справи для подання додаткових пояснень.

Колегія суддів відмовляє у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи, оскільки згідно з вимогами статті 102 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга на ухвалу господарського суду розглядається протягом п'ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про прийняття апеляційної скарги до провадження, таким чином останнім днем зазначеного строку є 03.10.2017 року. Відповідно до вимог статті 77 ГПК України господарський суд відкладає розгляд справи, коли спір не може бути вирішено в даному засіданні, зокрема, через нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу. Враховуючи те, що у судовому засіданні 02.10.2017 року було заслухано пояснення представників учасників процесу, а також, що їх позицію достатньо повно викладено в апеляційній скарзі та у відзиві до неї, судова колегія не вбачає підстав для відкладення розгляду апеляційної скарги.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі доводи позивача, заслухавши присутніх в судовому засіданні представників сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги, зважаючи на наступне.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 12.07.2016 у справі №917/747/16 (суддя Гетя Н.Г.) позов задоволено. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Гадячсир" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Добробут" 4153028,10 грн. основного боргу, 282961,07 грн. процентів за користування грошовими коштами, 32020,96 грн. 3% річних, 152678,15 грн. інфляційних втрат, 426 439,99 грн. пені та 75709,87 грн. витрат по сплаті судового збору

Постановами Харківського апеляційного господарського суду від 21.09.2016 року та Вищого господарського суду України від 30.11.2016 року рішення господарського суду Полтавської області від 12.07.2016 року залишено без змін.

07.08.2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Гадячсир" звернулося до господарського суду Полтавської області з заявою про відстрочку виконання рішення господарського суду Полтавської області від 12.07.2016 року.

Задовольняючи вказану заяву про відстрочку виконання рішення, місцевий суд дійшов висновку про те, що одномоментне виконання рішення суду та сплата такої значної суми, що підлягає стягненню з відповідача, для підприємства у короткий строк наразі не є можливим. Це може призвести до негативних наслідків для підприємства, невчасної виплати заробітної плати працівникам, невчасної сплати податків, може призвести до повної неплатоспроможності підприємства перед іншими контрагентами. Відтак заходи примусового стягнення з ТОВ "Гадячсир" заборгованості не тільки не дадуть очікуваного результату, а й матимуть своїм наслідком зупинення діяльності ТОВ "Гадячсир" та накопичення нових боргів при неможливості їх погашення. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність у даному випадку виключних обставин, які є підставою для надання відстрочки виконання рішення суду, оскільки відповідач на даний час неспроможний виконати рішення суду з об'єктивних причин, які не залежать від відповідача.

Проте, колегія суддів не може погодитись з таким висновком місцевого господарського суду, з огляду на наступне.

Згідно ч.1 ст.121 Господарського процесуального кодексу України, за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони виконавчого провадження або за власною ініціативою господарський суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з викликом сторін, прокурора і у виняткових випадках, залежно від обставин справи, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови.

Відповідно до п.7.1.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року N 9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України", відстрочка - це відкладення чи перенесення виконання рішення на новий строк, який визначається господарським судом.

Пунктом 7.2 вказаної постанови передбачено, що підставою для відстрочки, розстрочки, зміни способу та порядку виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим господарським судом способом. При цьому слід мати на увазі, що згоди сторін на вжиття заходів, передбачених статтею 121 ГПК України, ця стаття не вимагає, і господарський суд законодавчо не обмежений будь-якими конкретними термінами відстрочки чи розстрочки виконання рішення. Проте, вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, щодо фізичної особи (громадянина) - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, скрутний матеріальний стан, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.

Виходячи з наведеного вище, законодавець у будь-якому випадку пов'язує відстрочення виконання судового рішення у судовому порядку з об'єктивними, непереборними, виключними обставинами, що ускладнюють виконання судового рішення.

Отже, підставою для відстрочення виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у строк встановлений судом, тому всі ці обставини повинні бути доведені заявником.

Таким чином, виходячи з приписів чинного законодавства України, відстрочення виконання судового рішення може бути встановлена судом лише у виняткових випадках, тобто за наявності обставин, які ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у строк.

Із змісту заяви про відстрочення виконання судового рішення вбачається, що заявник посилається на неможливість виконання рішення суду та сплату суми, що підлягає до стягнення за наказом в даній справі у найближчий час, оскільки це може значно погіршити і так тяжкий фінансовий стан, призвести до значних негативних наслідків для підприємства, невчасної виплати заробітної плати працівникам, сплати податків, до повної неплатоспроможності підприємства перед іншими контрагентами. Негайне та примусове виконання рішення суду заблокує господарську діяльність товариства-боржника та унеможливить виконання підприємством своїх зобов'язань як перед стягувачем в даній справі, так і перед іншими контрагентами.

Також, вказує на те, що він є переробним підприємством харчової промисловості України, основним видом продукції якого є твердий сир, з метою ведення господарської діяльності проводить закупівлю молочної сировини у населення, юридичних осіб-сільськогосподарських виробників та посередників. Основним ринком збуту виготовленої продукції був ринок Російської Федерації, однак починаючи з 2014 року, Російська Федерація ввела продуктове ембарго для продукції українського виробництва та ввела обмеження та заборони на транзит української продукції митною територією Російської Федерації до Республіки Казахстан та Киргизької Республіки. Втрата основних ринків збуту, збільшення вартості палива та енергоносіїв, зменшення платоспроможності населення та інше призвели до значного зниження обсягів виробництва та реалізації продукції підприємством-заявником. Вказані чинники призвели до скрутного фінансового стану боржника, що мало наслідком несвоєчасне здійснення розрахунків із постачальниками за отриману молочну сировину, виникнення заборгованості по виплаті заробітної плати перед працівниками, простроченої заборгованості перед банками за кредитними договорами, боргу за податковими зобов'язаннями.

Так, з матеріалів справи вбачається, що даний спір виник з вини відповідача за неналежне виконання ним зобов'язання з поставки товару.

Місцевий господарський суд, задовольняючи заяву про відстрочення рішення суду зважив на посилання боржника про його тяжкий фінансовий стан, що спричинено відсутністю ринку збуту продукції через введення Російською Федерацією продуктового ембарго, однак залишив поза увагою той факт, що зазначена обставина має місце з 2014 року, в той час як заборгованість відповідача за неналежне виконання ним зобов'язань виникла за договором поставки від 17.01.2015 року №16/0115/2 та угоди від 22.10.2015 року.

Тобто, на момент укладення сторонами договору поставки від 17.01.2015 року №16/0115/2 вже існувало продуктове ембарго Російської Федерації для продукції українського виробництва.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що укладаючи договір 17.01.2015 року з позивачем, відповідач знав про ситуацію, яка склалася на міжнародному ринку з 2014 року і що у випадку неналежного виконання своїх зобов'язань за цим договором мав нести ризики такого невиконання.

Крім того, приписами статті 42 Господарського кодексу України встановлено, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Надані відповідачем до господарського суду першої інстанції договори постачання продукції від 02.06.2017 року №39/17, від 25.04.2017 року №33/17, від 30.05.2017 року №37/17 свідчать про те, що відповідач зобов'язався здійснювати поставку власної продукції контрагентам в Грузія, Республіку Польша, Республіку Латвія.

Вказані договори укладені на загальну суму 14 млн. доларів США, два з яких на умовах попередньої оплати.

Також, з повідомлення прес-служби Мінагрополітики України (http://minagro.gov.ua/node/19947), розміщеного на офіційному сайті Міністерства аграрної політики та продовольства України, вбачається, що відповідач став одним з 10 підприємств, який отримав дозвіл на експорт молочної продукції до ЄС починаючи з 10.01.2016 року.

Таким чином, продуктове ембарго Російської Федерації не є тією виключною обставиною, що зумовила невиконання відповідачем рішення суду від 12.07.2016 року.

Окрім того, на підтвердження тяжкого фінансового стану відповідачем до матеріалів справи надано копії балансів (звіти про фінансовий стан) та звіти про фінансові результати (звіти про сукупний дохід) за 2015 -2016 р.р. і перший квартал 2017р.

Однак, вказані документи не можуть достовірно свідчити про фінансову неспроможність боржника виконати рішення господарського суду.

А отже, надання відстрочення виконання рішення господарського суду на підставі тяжкого фінансового стану не може вважатися підставою для застосування положень ст.121 Господарського процесуального кодексу України, адже за змістом ч.1 ст. 229 Господарського кодексу України та ч.1 ст. 625 Цивільного кодексу України, за невиконання грошового зобов'язання боржник відповідає, хоч би його виконання стало неможливим не тільки в результаті його винних дій чи бездіяльності, а й внаслідок дії непереборної сили або простого випадку.

Таким чином, колегія суддів вважає, що наведені відповідачем підстави для відстрочення виконання судового рішення, зокрема, тяжкий фінансовий стан не є тією виключною обставиною, в розумінні ст. 121 Господарського кодексу України, які б давали підстави для відстрочення виконання судового рішення.

За таких обставин, відповідачем не підтверджено належними та допустимими доказами в розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України факту відсутності у нього коштів для виконання рішення господарського суду.

А отже, колегія суддів приходить до висновку, що обставини, наведені відповідачем в заяві про відстрочення виконання судового рішення носять не особливий і надзвичайний характер, а свідчать про негативні явища в поточній діяльності відповідача, яка за приписами статті 42 Господарського кодексу України є самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, відтак, не є підставою вважати збиткову діяльність відповідача винятковим випадком у розумінні статті 121 Господарського процесуального кодексу України, що зумовлював би ускладнення чи відсутність можливості виконати судове рішення.

Разом з цим, при вирішенні питання щодо доцільності надання відстрочення виконання судового рішення судом враховуються матеріальні інтереси обох сторін.

Колегія суддів зазначає, що надання відстрочення виконання рішення суду у даній справі може призвести до порушення майнових інтересів стягувача, як учасника господарських відносин, який належним чином виконав договірні зобов'язання.

Отже, необхідною умовою задоволення заяви про відстрочення виконання рішення суду є з'ясування факту дотримання балансу інтересів сторін, повинні досліджуватися та оцінюватися не тільки доводи боржника, а й заперечення кредитора.

При цьому, необхідно враховувати можливі негативні наслідки для боржника при виконанні рішення у встановлений строк, але перш за все необхідно врахувати такі ж наслідки і для стягувача при затримці виконання рішення.

Безпідставне надання відстрочення без обґрунтованих на те мотивів, надане на тривалий період без дотримання балансу інтересів стягувача та боржника порушує основи судового рішення, яке ухвалене іменем України, позбавляє кредитора можливості захистити свої права, знижує авторитет судового рішення, тому таке судове рішення не може вважатися законним та справедливим.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Вищого господарського суду України від 26.07.2017 року у справі №917/1500/16, від 26.05.2015 року у справі №922/1671/14, від 04.03.2015р. у справі №917/1228/14.

Також колегією суддів враховується правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до якої несвоєчасне виконання рішення суду може бути мотивоване наявністю певних обставин, відстрочка виконання рішення суду не повинна шкодити сутності права, гарантованого п.1 ст. 6 Конвенції.

Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II).

Так, у рішенні від 20.07.2004 року у справі "Шмалько проти України" (заява №60750/00) зазначено про те, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом має розцінюватися як невід'ємна частина судового розгляду.

У рішенні від 17.05.2005 року "Чижов проти України" вказано на те, що на державі лежить позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як в теорії, так і на практиці, а затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається відповідно до параграфу 1 статті 6 Конвенції.

За певних обставин, затримка з виконанням судового рішення може бути виправданою, але затримка не може бути такою, що спотворює сутність гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції права (рішення у справі "Іммобільяре Саффі проти Італії", N 22774/93, п. 74, ECHR 1999-V).

Існування заборгованості, підтверджене обов'язковими та такими, що підлягають виконанню, судовими рішеннями, надає особі, на чию користь воно було винесено, "легітимні сподівання" на те, що заборгованість буде йому сплачено та така заборгованість становить "майно" цієї особи у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення у справі "Пономарьов проти України" від 3 квітня 2008 року, заява N 3236/03, п. 43).

Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2012 року N 18-рп/2012).

Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012).

Отже, з метою недопущення порушення гарантованих Конституцією України та Конвенцією права на справедливий суд та права на повагу до приватної власності суд, який надає відстрочку у виконанні рішення, у кожному конкретному випадку повинен встановити: 1) чи затримка у виконанні рішення зумовлена особливими і непереборними обставинами; 2) чи передбачена домовленістю сторін чи у національному законодавстві компенсація "потерпілій стороні" за затримку виконання рішення, ухваленого на його користь судового рішення, та індексації присудженої суми; 3) чи не є період виконання рішення надмірно тривалим для "потерпілої сторони", 4) чи дотримано справедливий баланс інтересів сторін у спорі.

Тобто, у цьому контексті для виправдовування затримки виконання рішення суду недостатньо лише зазначити про відсутність у боржника коштів. Обов'язково мають враховуватися і інтереси іншої сторони спору, на користь якої прийнято рішення.

Виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (рішення від 19.03.1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", Reports 1997-II, п. 40; рішення у справі "Бурдов проти Росії", заява N 59498/00, п. 34, ECHR 2002-III, та рішення від 06.03.2003 року у справі "Ясюнієне проти Литви", заява N 41510/98, п. 27).

Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (рішення від 7 червня 2005 року у справі "Фуклев проти України", заява N 71186/01, п. 84).

Саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції.

Сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (рішення у справі "Comingersoll S. A. проти Португалії", заява N 35382/97, п. 23, ECHR 2000-IV).

Отже, висновок місцевого господарського суду щодо задоволення заяви про відстрочення виконання рішення суду від 12.07.2016 року у даній справі не відповідає принципам справедливого судового розгляду у контексті частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Стаття 33 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Приписами статті 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (рішення у справі "Трофимчук проти України", no. 4241/03 від 28.10.2010р.)

Питання справедливості розгляду не обов'язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення у справі "Яременко проти України", no. 32092/02 від 12.06.2008р.)

Таким чином, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Добробут" підлягає до задоволення.

Отже, ухвала господарського суду Полтавської області від 21.08.2017 р. у справі №917/747/16 підлягає скасуванню, в задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Гадячсир" про відстрочення виконання рішення господарського суду Полтавської області від 12.07.2016 року у справі №917/747/16 слід відмовити повністю.

Керуючись ст.ст. 99, 101, п.4 ч.1 ст. 104, 105, 106 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу позивача задовольнити.

Ухвалу господарського суду Полтавської області від 21.08.2017 р. у справі №917/747/16 скасувати.

В задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Гадячсир" про відстрочення виконання рішення господарського суду Полтавської області від 12.07.2016 року у справі №917/747/16 відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Повний текст постанови складений 04.10.2017 року.

Головуючий суддя Тихий П.В.

Суддя Гетьман Р.А.

Суддя Россолов В.В.