Рішення № 69313646, 28.09.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.09.2017Справа №910/4266/16

За позовом Першого заступника військового прокурора центрального регіону України

в інтересах держави в особі:

1. Міністерства оборони України

2. Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони

України

До Київської міської ради

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача

Державне підприємство «Управління капітального будівництва та інвестицій»

Про скасування рішення

Суддя Ващенко Т.М.

Представники учасників судового процесу:

від прокуратури: Лесько Г.Є.

від позивача-1: Романенко Р.О.

від позивача-2: Романенко Р.О.

від відповідача: Власенко І.І.

від третьої особи: Салівон В.І.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Перший заступник військового прокурора центрального регіону України звернувся до Господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі: Міністерства оборони України, Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України з позовом до Київської міської ради про скасування рішення № 134/1968 від 26.07.07.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.06.17. у справі № 910/4266/16 (залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 04.10.16.) в позові відмовлено повністю.

Постановою Вищого господарського суду України від 01.12.16. вказані рішення та постанову скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

За результатами нового розгляду справи № 910/4266/16 рішенням Господарського суду міста Києва від 31.01.17. (залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.03.17.) в позові відмовлено повністю.

Постановою Вищого господарського суду України від 22.06.17. вказані рішення та постанову скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Розпорядженням від 12.07.17. було призначено повторний автоматичний розподіл справи, відповідно до якого справу № 910/4266/16 передано для розгляду судді Ващенко Т.М.

Ухвалою від 14.07.2017р. справа №910/4266/16 прийнята до свого провадження суддею Ващенок Т.М. та призначена до розгляду на 27.07.2017р.

27.07.2017р. позивачем 1 через відділ діловодства суду було подано письмові пояснення по справі.

Представником відповідача через відділ діловодства суду було подано пояснення по справі.

Представником третьої особи у судовому засіданні 27.07.2017р. було подано клопотання про долучення документів до матеріалів справи.

Представником прокуратури в судовому засіданні 27.07.2017р. було подано заяву про об'єднання справ №910/7662/17 та №910/4266/16 в одне провадження.

Представниками учасників судового процесу розгляд означеного клопотання було залишено на розсуд суду.

Судом було розглянуто та відмовлено в задоволенні клопотання прокуратури про об'єднання справ в одне провадження.

Представником прокуратури у судовому засіданні 27.07.2017р. було заявлено усне клопотання про оголошення перерви у судовому засіданні.

Вказане клопотання прокуратури було розглянуто за задоволено судом.

Згідно приписів ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 27.07.2017р. було оголошено перерву до 31.08.2017р.

У судовому засіданні 31.08.2017р. представником прокуратури позовні вимоги було підтримано в повному обсязі.

Представником позивача-1 вимоги прокурора також було підтримано.

Представник позивача-2 у судовому засіданні 31.08.2017р. надав усні пояснення, згідно змісту яких позов прокурора підтримав в повному обсязі.

Представником відповідача проти задоволення позовних вимог було надано заперечення.

Представником третьої особи було надано усні пояснення по справі, згідно змісту яких проти задоволення позовних вимог було надано заперечення.

Згідно приписів ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 31.08.2017р. було оголошено перерву до 15.09.2017р.

Представником позивача-1 вимоги прокурора також було підтримано.

Представник позивача-2 у судовому засіданні 31.08.2017р. надав усні пояснення, згідно змісту яких позов прокурора підтримав в повному обсязі.

Представником відповідача проти задоволення позовних вимог було надано заперечення.

Представником третьої особи було надано усні пояснення по справі, згідно змісту яких проти задоволення позовних вимог було надано заперечення.

Відповідно до ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 15.09.2017р. було оголошено перерву до 28.09.2017р.

В судовому засіданні 28.09.2017р. прокуратурою та позивача ми підтримано позовні вимоги в повному обсязі.

Відповідач та третя особа в судовому засіданні 28.09.2017р. проти позову заперечували.

Враховуючи, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, за висновками суду, справа може бути розглянута по суті за наявними у ній документами в судовому засіданні 28.09.2017р.

В судовому засіданні 28.09.2017р. на підставі приписів ст.ст.82-85 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення всіх учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів №1028/2 від 17.07.1978р. постановлено надати в користування квартирно-експлуатаційній частині Київського військового округу земельні ділянки площею близько 70 га, на яких розміщені військові частини та організації Київського військового округу в Жовтневому районі, в тому числі: Київське вище військове училище ім. Фрунзе площею біля 17 га по Брест-Литовському проспекту, 71/2, військова частина 63630 площею біля 14 га по вул. Трудових резервів; військове містечко 165 площею біля 39 га по вул. Качалова,3. Пунктом 2 вказаного рішення зобов'язано квартирно-експлуатаційну частину виконати генеральні плани забудови територій, що їй відносяться, та погодити їх в головному АПУ виконкому міськради; виконати благоустрій вулиці Качалова, прилеглої до містечка 165.

Рішенням Київської міської ради №134/1968 від 26.07.2007р. припинено Київському квартирно-експлуатаційному управлінню Міністерства оборони України, як правонаступнику квартирно-експлуатаційної частини Київського військового округу, право користування земельною ділянкою площею 2,85 га, відведеною відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів №1028/2 від 17.07.1978р. «Про надання в користування земельних ділянок квартирно-експлуатаційної частини Київського військового округу в Жовтневому районі» (лист-клопотання Київського КЕУ МО України №303/25/3-210 від 21.02.2006р.), та віднесено її до земель запасу житлової та громадської забудови.

Також вказаним рішенням затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Державному підприємству «Управління капітального будівництва та інвестицій» для будівництва житлового комплексу з об'єктами соціальної інфраструктури на просп. Відрадному, 42 у Солом'янському районі м. Києва.

Окрім того, передано Державному підприємству «Управління капітального будівництва та інвестицій», за умови виконання пункту 4 цього рішення, в короткострокову оренду на 5 років земельну ділянку площею 2,85 га для будівництва житлового комплексу з об'єктами соціальної інфраструктури на просп. Відрадному, 42 у Солом'янському районі м. Києва за рахунок земель запасу житлової та громадської забудови.

Згідно зі ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

За змістом ч. 1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України. При цьому, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 13 Конституції України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст.ст.142, 143 Основного Закону України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Положеннями ст. 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції України чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Згідно ч. ч. 1, 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову (п.2 Роз'яснення №02-5/35 від 26.01.2000р. Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»).

За таких обставин, приймаючи до уваги наведене вище, з огляду на приписи Господарського процесуального кодексу України, прокурором при зверненні до суду з вимогами про визнання рішення Київської міської ради недійсним, повинно бути доведено невідповідність таких актів нормам чинного на момент їх видання законодавства та порушення внаслідок їх прийняття прав позивачів.

Наразі, за твердженнями прокурора та позивачів Київської міської ради від 26.07.2007р. №134/1968, яким припинено Київському квартирно-експлуатаційному управлінню Міністерства оборони України як правонаступнику квартирно-експлуатаційної частини Київського військового округу право користування земельною ділянкою площею 2,85 га, відведеною відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 17.07.1978р. №1028/2 «Про надання в користування земельних ділянок квартирно-експлуатаційної частини Київського військового округу в Жовтневому районі» (лист-клопотання Київського КЕУ МО України від 21.02.2006р. №303/25/3-210), та віднесено її до земель запасу житлової та громадської забудови, суперечить приписам чинного на момент його прийняття законодавства, зокрема, щодо правового режиму та порядку використання (відчуження) земель оборони. Одночасно, прокурором наголошено, що фактично припинення права користування позивача 2 на земельну ділянку, розміщену за адресою: м.Київ, проспект Відрадний, 42, здійснено з порушенням вимог земельного законодавства щодо припинення права користування на землю, оскільки вказана земельна ділянка належить до земель до земель оборони.

З приводу правомірності звернення Першого заступника військового прокурора центрального регіону України до суду з розглядуваним позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України, суд вважає за доцільне звернути увагу на наступне.

Згідно з абзацом четвертим частини першої та частиною другою статті 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовами прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Частиною другою згаданої статті передбачено, що у позовній заяві прокурор самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, за відсутності ж такого органу або відсутності у нього повноважень зазначає про це в позовній заяві.

Відповідно до частини першої статті 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступати за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. З метою вступу у справу прокурор може подати апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд рішення Верховним Судом України, заяву про перегляд рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб. Статтею 24 Закону України "Про прокуратуру" визначено права прокурора стосовно подання позовної заяви (заяви) в порядку господарського судочинства, внесення апеляційної, касаційної скарги на судові рішення господарських судів, заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України. Аналогічну позицію наведено у п.1 Постанови №17 від 23.03.2012р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам».

За приписами ч.ч.1, 3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Системний аналіз приписів статей 23, 24 Закону України «Про прокуратуру» і норм Господарського процесуального кодексу України (зокрема, статті 29 та пункту 6 частини першої статті 81) свідчить про наявність у прокурора права на звернення до господарського суду з позовом в інтересах громадянина (в тому числі фізичної особи-підприємця) за наявності підтверджених належними доказами підстав, передбачених частиною другою статті 23 названого Закону, та з урахуванням правил статті 12 Господарського процесуального кодексу України стосовно підвідомчості справ господарському суду.

Згідно рішення №3-рп/99 від 08.04.1999р. Конституційного Суду України представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

Право прокурора на здійснення представництва в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави виникає у випадках нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування або іншим суб'єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Виходячи зі змісту ч.1 ст.8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Як зазначено Конституційним Судом України в рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р., види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними.

Для розуміння поняття «охоронюваний законом інтерес» важливо врахувати й те, що конфлікт інтересів притаманний не тільки правовим і не правовим інтересам, а й конгломерату власне законних, охоронюваних законом і правом інтересів.

Поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Статтею 1, ч.2 ст.5 Конституції України встановлено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Згідно із ст. 41 Конституції України передбачено, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Відповідно до п.4 Положення про Міністерство оборони України, яке затверджено Указом №406/2011 від 06.04.2011р. Президента України, Міноборони України відповідно до покладених на нього завдань: надає згоду або відмовляє в наданні згоди на відчуження майнових об'єктів, що відносяться до основних фондів підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління Міноборони України, а також на передачу в заставу цілісних майнових комплексів підприємств, будівель та споруд, що належать до сфери управління Міноборони України, його структурних підрозділів; здійснює в установленому порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управління центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та в комунальну власність, готує пропозиції щодо зміни цільового призначення земельних ділянок Збройних Сил.

Згідно п.3 Положення про Київське квартирно-експлуатаційне управління, яке затверджено Наказом №139 від 24.09.2013р. Тимчасово виконуючого обов'язки начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних сил України, метою та завданнями Київського квартирно-експлуатаційного управління є ведення обліку казарменно-житлового фонду, комунальних споруд та земельних ділянок, що надані для розквартирування військових частин, військових начальних закладів, установ та організацій у гарнізоні м.Києва, Переяслав-Хмельницькому, Бориспільському, Броварському, Васильківському, Гостомельському та Семиполківському гарнізонах.

У п.4 означеного положення визначено, що Київське квартирно-експлуатаційне управління веде облік, в тому числі, земельних ділянок що надані для розквартирування структурних підрозділів Збройних Сил України та Міністерства оборони України.

Квартирно-експлуатаційний відділ м.Києва є правонаступником Київської квартирно-експлуатаційної частини району та Дарницької квартирно-експлуатаційної частини району (п.10 Положення про Київське квартирно-експлуатаційне управління).

Як вказувалось вище, рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів №1028/2 від 17.07.1978р. постановлено надати в користування квартирно-експлуатаційній частині Київського військового округу земельні ділянки площею близько 70 га на яких розміщені військові частини та організації Київського військового округу в Жовтневому районі, в тому числі, Київське вище військове училище ім. Фрунзе площею біля 17 га по Брест-Литовському проспекту, 71/2; в/ч 63630 площею біля 14 га по вул. Трудових резервів; військове містечко 165 площею біля 39 га по вул. Качалова,3. Пунктом 2 вказаного рішення зобов'язано квартирно-експлуатаційну частину виконати генеральні плани забудови територій, що їй відносяться, та погодити їх в головному АПУ виконкому міськради; виконати благоустрій вулиці Качалова прилеглої до містечка 165.

Отже, виходячи з наведеного вище, з огляду характер спірних правовідносин, суд дійшов висновку щодо обґрунтованості звернення до суду з розглядуваним позовом Першого заступника військового прокурора центрального регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, враховуючи вказівки Вищого господарського суду України, які наведено у постанові від 22.06.2017р., що у відповідності до ст.11112 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи, суд вважає, що вимоги Першого заступника військового прокурора центрального регіону України не підлягають задоволенню. При цьому, суд виходить з наступного.

Земельний кодекс УСРР, прийнятий 3 сесією Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету VI скликання 16 жовтня 1922 року та затверджений в остаточній редакції Президією ВУЦВК 29 листопада 1922 року із змінами і доповненнями, внесеними до цього Кодексу втратив чинність на підставі Указу Президії Верховної Ради Української ССР від 30.09.1971 р. №156-VІІІ. Земельний кодекс Української РСР, затверджений Законом Української РСР від 08.07.1970р. втратив чинність на підставі постанови Верховної ради Української РСР "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" від 18.12.1990р. №562- ХІІ.

За приписами статей 15, 16 Земельного кодексу Української РСР (в редакції, чинній станом на 17.07.1978р.) земля надається в безстрокове або тимчасове користування. Безстроковим (постійним) визнається землекористування без заздалегідь встановленого строку. Надання земельних ділянок у користування здійснюється в порядку відведення. Відведення земельних ділянок провадиться на підставі постанови Ради Міністрів УРСР або рішення виконавчих комітетів обласної, районної, міської, селищної і сільської Рад депутатів трудящих в порядку, встановлюваному законодавством Союзу РСР і Української РСР. У постановах або рішеннях про надання земельних ділянок вказується мета, для якої вони надаються, і основні умови користування землею.

Отже, наведеною нормою врегульовані відносини щодо набуття громадянами та юридичними особами права користування земельними ділянками та встановлена підстава набуття такого права, а саме: рішення органів місцевого самоврядування (виконавчої влади) в межах повноважень встановлених Земельним кодексом Української РСР.

Згідно з вимогами частини 3 Земельного кодексу Української РСР відповідно до Конституції СРСР і Конституції Української РСР земля є державною власністю, тобто всенародним добром. Земля є виключною власністю держави і надається тільки в користування. Дії, які в прямій або прихованій формі порушують право державної власності на землю, забороняються.

Відповідно до пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України в редакції, чинній на день прийняття оскаржуваного рішення, до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів відповідні органи виконавчої влади.

Як було встановлено вище, рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів №1028/2 від 17.07.1978р. постановлено надати в користування квартирно-експлуатаційній частині Київського військового округу земельні ділянки площею близько 70 га на яких розміщені військові частини та організації Київського військового округу в Жовтневому районі, в тому числі: Київське вище військове училище ім. Фрунзе площею біля 17 га по Брест-Литовському проспекту, 71/2; в/ч 63630 площею біля 14 га по вул. Трудових резервів; військове містечко 165 площею біля 39 га по вул. Качалова,3. Пунктом 2 вказаного рішення зобов'язано квартирно-експлуатаційну частину: виконати генеральні плани забудови територій, що їй відносяться, та погодити їх в головне АПУ виконкому міськради; виконати благоустрій вулиці Качалова прилеглої до містечка 165.

Частиною 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У відповідності до п. 1 розд. Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України рішення про надання в користування земельних ділянок, а також про вилучення (викуп) земель, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу.

Проте, станом на момент виникнення спірних правовідносин Квартирно-експлуатаційній частині Київського військового округу право користування у відповідності до п. 1 розд. Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України зареєстровано не було. Відповідний державний акт на право користування земельною ділянкою в матеріалах справи відсутній.

Наразі, за висновками суду, відсутність у Квартирно-експлуатаційної частини Київського військового округу державного акту на право користування земельною ділянкою по проспекту Відрадному, 42, не припиненяє та не нівелює права користування вказаної особи на земельну ділянку, надано згідно рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів №1028/2 від 17.07.1978р.

При цьому, у даному випадку судом враховано, що у Рішенні №5-рп/2005 від 22.09.2005р. Конституційного Суду України вказано, що Україна як демократична і правова держава закріпила принцип поваги і непорушності прав та свобод людини, утвердження і забезпечення яких є головним обов'язком держави. Конституційний принцип правової держави вимагає від неї утримуватися від обмеження загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина, в тому числі майнових прав (стаття 1, частина друга статті 3, статті 21, 22, 64 Конституції України.

Інститут постійного користування земельною ділянкою - право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку - останнім часом зазнав істотної трансформації.

Земельний кодекс Української РСР від 8 липня 1970 року встановлював безстрокове і тимчасове користування землею (стаття 15). Землекористувачами визначалися: колгоспи, радгоспи, інші сільськогосподарські державні, кооперативні, громадські підприємства, організації і установи; промислові, транспортні, інші несільськогосподарські державні, кооперативні, громадські підприємства, організації та установи; громадяни. Поняття «користування землею» у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року (стаття 7) поряд з постійним (без заздалегідь встановленого строку) передбачало тимчасове користування (короткострокове - до трьох років і довгострокове - від трьох до десяти років). Користування землею на умовах оренди для сільськогосподарських цілей, як правило, мало бути довгостроковим. Для ведення селянського (фермерського) господарства земля надавалася в оренду районною, міською радою (частина третя статті 8). У зазначеному кодексі з'явилася нова форма володіння землею: довічне успадковуване володіння, яке надавалося громадянам, зокрема, для ведення селянського (фермерського) господарства, ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, у разі одержання у спадщину жилого будинку або його придбання і т. ін., та постійне володіння, яке надавалося колгоспам, радгоспам, іншим державним, кооперативним, громадським підприємствам, установам і організаціям, релігійним організаціям.

Конституційний принцип правової держави передбачає встановлення правопорядку, який повинен гарантувати кожному утвердження і забезпечення прав і свобод. Конституція України закріпила рівність суб'єктів права власності перед законом, гарантії права власності та обов'язки власників, положення про те, що сама власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (статті 13, 41 Конституції України). Із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.

Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства не мають зворотної дії в часі, їх дія поширюється на відносини, які виникли раніше, лише у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують цивільну відповідальність

особи. Цей принцип закріплено на конституційному рівні (стаття 58

Конституції України, що є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі між державою і громадянином. Він гарантує впевненість громадян у тому, що їхнє теперішнє становище не буде погіршено прийняттям нового закону чи іншого

нормативно-правового акта.

Згідно Наказу №75 від 22.02.1977р. Міністра оборони СРСР «Про введення в дію положення про квартирно-експлуатаційну службу і квартирне постачання Радянської Армії і військово-морського флоту» (чинний станом на 17.07.1978р.) надання в користування земельних ділянок для потреб Міністерства оборони СРСР здійснюється у порядку відведення. Відведення земельних ділянок проводиться на підставі постанови Ради Міністрів союзної республіки або Ради міністрів автономної республіки, або рішення виконавчого комітету відповідної ради депутатів трудящих в порядку, що встановлюється законодавством Союзу РСР і союзних республік. У постановах або рішеннях про надання земельних ділянок зазначаються основні умови користування землею.

Тобто, з системного аналізу наведеного вище, з огляду на конституційні засади землекористування та позицію Конституційного суду України, суд дійшов висновку, що у даному випадку нездійснення Квартирно-експлуатаційною частиною Київського військового округу оформлення права на земельні ділянки та неотримання відповідних державних актів, наданими останньому у користування згідно рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів №1028/2 від 17.07.1978р., не нівелює права Квартирно-експлуатаційної частини Київського військового округу на користування вказаними земельними ділянками.

До того ж, обставини щодо наявності та визнання у позивача 2, як правонаступника Квартирно-експлуатаційної частини Київського військового округу речового права (права користування земельною ділянкою) фактично підтверджено відповідачем у спірному рішенні, оскільки п.1 рішення №134/1968 від 26.07.2007р. Київської міської ради таке право позивача 2 було припинено.

Судом зазначалось, що частиною 1 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Згідно п.2 Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних Сил, який затверджено Постановою №1282 від 29.07.2002р. Кабінету Міністрів України, визначено, що військове містечко - майновий комплекс будівель, споруд, іншого нерухомого військового майна разом із житловим фондом, об'єктами соціальної та інженерної інфраструктури, які використовуються для його обслуговування, розміщений на відокремленій земельній ділянці, яка належить до категорії земель оборони.

Тобто, з системного аналізу наведеного вище вбачається, що фактично земельні ділянки, на яких розміщені військові містечка є землями оборони.

У рішенні №1028/2 від 17.07.1978р. виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів визначено, що на земельних ділянках площею близько 70 га, розміщені військові частини та організації Київського військового округу в Жовтневому районі, в тому числі: Київське вище військове училище ім. Фрунзе площею біля 17 га по Брест-Литовському проспекту, 71/2; в/ч 63630 площею біля 14 га по вул. Трудових резервів; військове містечко 165 площею біля 39 га по в від ул. Качалова,3 (проспект Відрадний, 42).

Судом також враховано, що у листі №163/2588 від 09.06.2003р. начальника розквартирування військ і капітального будівництва Збройних Сил - начальника Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства Оборони України вказано, що, в тому числі, земельна ділянка передана третій особі, згідно спірного рішення, вивільняється як частина земельних ділянок військових містечок у місті Києві від розміщення на них військових частин. Відомості, що на земельній ділянці по ул. Качалова,3 (проспект Відрадний, 42) знаходилось військове містечко, в тому числі, підтверджено у наявних матеріалах проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки Державному підприємству «Управління капітального будівництва та інвестицій» для будівництва житлового комплексу з об'єктами соціальної інфраструктури на проспекті Відрадному, 42 у Солом'янському районі, листі №3/37 від 21.07.2003р. Державного підприємства «Управління капітального будівництва та інвестицій», листі №071/04-4-19/1987 від 08.07.2004р. Управління охорони навколишнього природного середовища Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), №5067 від 09.07.2004р. Головного державного санітарного лікаря міста Києва, №001-09/3042 від 19.05.2005р. Головного управління культури, мистецтв та охорони культурної спадщини.

До того ж, у листі №071/04-4-16/1045 від 23.03.2006р. Управління охорони навколишнього природного середовища Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вказано, що земельна ділянка на проспекті Відрадному, 42 у Солом'янському районі, розташована в частині земель, відведених відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів №1028/2 від 17.07.1978р. квартирно-експлуатаційній частині Київського військового округу земельної ділянки, категорія земель - землі оборони.

Крім того, в матеріалах справи наявний лист №220/2039 від 04.07.2005р. Міністра оборони України, в якому також зазначено, що означена земельна ділянка, розташована на території військового містечка №165.

Таким чином, виходячи з наведеного вище, суд дійшов висновку, що земельна ділянка, на якій було розміщене військове містечко 165 площею біля 39 га по вул. Качалова,3 (проспект Відрадний, 42), належить до земель оборони.

Судом неодноразово зазначалось, що відповідно до статті 77 Земельного кодексу України, яка кореспондується із статтею 1 Закону України «Про використання земель оборони», землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Згідно з статтею 14 Закону України «Про Збройні Сили України» земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління.

Держава є власником земель оборони за законом, при цьому наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Відповідний висновок викладено Верховним Судом України в постанові від 16.09.2015р. у справі № 926/1017/14.

Статтею 124 Земельного кодексу України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Підстави припинення права користування земельною ділянкою встановлено статтею 141 ЗК України, відповідно до якої, такими підставами, зокрема є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою та вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом.

За приписами частин 3 та 4 статті 142 Земельного кодексу України припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень (ч. 2 ст. 149 ЗК України).

Згідно з частиною першою статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

З наведених вище положень законодавства, які діяли на момент виникнення відповідних правовідносин, вбачається, що передача третій особі в оренду спірної земельної ділянки, віднесеної до земель оборони, могла здійснюватись лише за умови належного припинення права користування цією землею попереднього користувача.

Частиною 1 ст. 3 Закону України «Про Збройні Сили України» визначено, що Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України. Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій.

Згідно зі ст. 14 Закону України «Про Збройні Сили України» земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків відповідно до законів з питань оподаткування.

Статтею 15 Закону України «Про Збройні Сили України» встановлено, що фінансування Збройних Сил України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Фінансування витрат Міністерства оборони України на виконання завдань, до яких можуть залучатися з'єднання, частини і підрозділи Збройних Сил України, здійснюється Кабінетом Міністрів України за рахунок коштів, що виділяються у встановленому законом порядку на виконання цих завдань, або додаткових коштів (надходжень).

Правовий режим майна, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, і повноваження органів військового управління та посадових осіб щодо управління цим майном визначається Законом України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України».

За змістом ст. 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.

Згідно ст. 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном, а також визначення порядку вилучення і передачі його до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність належить до компетенції Кабінету Міністрів України. Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування. Київське квартирно-експлуатаційне управління Міністерства оборони України є структурною складовою Міністерства оборони України та, відповідно, державною госпрозрахунковою установою, що заснована на державній власності, підзвітна і підконтрольна Міністерству оборони України.

Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування (ч. 2 ст. 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України»). Міністерство оборони України відповідно до ст. 3 Закону України "Про Збройні Сили України", Положення про Міністерство оборони України, затверджене Указом Президента України №406/2011 від 06.04.2011р., є центральним органом влади і військового управління, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Зокрема, надає згоду або відмовляє в наданні згоди на відчуження майнових об'єктів, що відносяться до основних фондів підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління Міноборони України, а також на передачу в заставу цілісних майнових комплексів підприємств, будівель та споруд, що належать до сфери управління Міноборони України, його структурних підрозділів; здійснює у межах повноважень інші функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери управління Міноборони України; здійснює в установленому порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управління центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та в комунальну власність, готує пропозиції щодо зміни цільового призначення земельних ділянок Збройних Сил.

Згідно п.п.44, 45 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, яке затверджено Наказом №483 від 22.12.1997р. Міністра оборони України, за відсутністю потреби або по закінченню терміну користування землі, надані для потреб Збройних Сил України, підлягають передачі місцевим органам влади згідно з статтею 27 Земельного кодексу України. Передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оборони України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного, управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України.

Відповідно до п.47 Положення інженерне управління Військово-Морських Сил України, квартирно-експлуатаційні управління військових округів, квартирно-експлуатаційний відділ Північного оперативно-територіального командування і відповідні управління центрального апарату Міністерства оборони України узагальнюють відомості про наявність земель, що не використовуються для бойової підготовки військ, та надають їх до Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України. Відомості надаються разом з топографічними картами масштабу 1:25000 чи 1:50000, на яких нанесені земельні ділянки з координатами (землі, що розташовані в містах наносяться на плани міст), що пропонуються для передачі місцевим органам влади.

За приписами п.48 Положення перелік земель, які пропонуються до передачі місцевим органам влади, Головне управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України погоджує з заступниками Міністра оборони України - командувачами видів Збройних Сил України, начальниками управлінь центрального апарату Міністерства оборони України, командуючими військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування, на території яких знаходиться земельна ділянка, і подає на затвердження Міністру оборони України.

Оформлення передачі земель місцевим органам влади здійснюють землекористувачі спільно з квартирно-експлуатаційною частиною, відділенням морської інженерної служби Військово-Морських Сил України, на обліку яких знаходяться земельні ділянки в порядку, встановленому Земельним кодексом України (п.50 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями).

Таким чином, Положенням про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженим наказом Міністра оборони України №483 від 22.12.1997 , передбачено певну процедуру відмови від користування землею, наданою для потреб Збройних Сил України, за відсутністю потреби у подальшому використанні, та передачі цієї землі місцевим органам влади згідно з ст.27 Земельного кодексу України. Аналогічних висновків дійшов і Вищий господарський суд України у постанові від 13.06.2017р. по справі №916/1476/13.

Зокрема, у даному випадку вилученню земельної ділянки, що належить до земель оборони, передує отримання відповідної згоди Міністра оборони України або за його дорученням начальника розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного, управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України. Аналогічну правову позицію висловлено у постановах від 24.02.2009р. Верховного Суду України, від 11.04.2017р. та від 12.04.2017р. Вищого господарського суду України по справах №922/42/16, №5017/2889/2012р.

У листі Вищого господарського суду України «Узагальнення судової практики розгляду господарськими судами справ у спорах, пов'язаних із земельними правовідносинами» від 01.01.2010р. зазначається, що з аналізу судової практики вбачається, що Верховним Судом України та господарськими судами переважно підтримується правова позиція, згідно з якою необхідною умовою передачі земель оборони є згода на це Міністра оборони України або, за його дорученням, начальника Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України. Аналогічна позиція викладена у постановах Вищого господарського суду України від 18.02.2014 р. у справі №901/2544/13, від 14.12.2016р. у справі №911/1529/16.

Проте, в матеріалах справи відсутні докази дання Міністром оборони України або надання останнім доручення начальнику розквартирування військ та капітального будівництва - начальнику Головного, управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України на припинення користування земельною ділянкою, право користування позивача 2 якою припинено за оспорюваним рішенням.

У даному випадку наявний в матеріалах проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки державному підприємству «Управління капітального будівництва та інвестицій» для будівництва житлового комплексу з об'єктами соціальної інфраструктури на просп. Відрадному, 42 у Солом'янському районі м. Києва, лист №303/25/3-210 від 21.06.2006р. начальника Київського квартирно-експлуатаційного управління Івах С.Н. спрямований на адресу Голови Київської міської ради та Начальника Державного підприємства «Управління капітального будівництва та інвестицій», відповідно до змісту якого Київське квартирно-експлуатаційне управління, як правонаступник квартирно-експлуатаційної частини Київського військового округу, просило припинити право користування частиною земельною ділянкою площею 2,93 га на користь Державного підприємства «Управління капітального будівництва та інвестицій», не свідчить про дотримання визначеного чинним на момент виникнення спірних правовідносин порядку вилучення земельних ділянок з земель оборони.

З приводу наявного в матеріалах справи листа №220/2039 від 04.07.2005р. Міністра оборони України, адресованому Київському міському голові, суд зазначає наступне.

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ч.1 ст.32 Господарського процесуального кодексу України).

За приписами ст.36 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Згідно зі ст.34 вказаного нормативно-правового акту господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи (п.2.5 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

Наразі, суд не приймає лист №220/2039 від 04.07.2005р. Міністра оборони України в якості належного та допустимого у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказу надання Міністром оборони України згоди на вилучення земельної ділянки на проспекті Відрадному, 42 у Солом'янському районі міста Києва.

При цьому, судом прийнято до уваги, що у вказаному листі зазначено лише про необхідність прискорення оформлення земельних ділянок для Державного підприємства «Управління капітального будівництва та інвестицій» під будівництво житлових комплексів, проте, ніяким чином не висловлення міністром згоди на вилучення земельної ділянки з земель оборони.

За таких обставин, виходячи з наведеного вище у сукупності, суд дійшов висновку щодо обґрунтованості тверджень прокурора та прийняття Київською міською радою рішення № 134/1968 від 26.07.2007р. «Про передачу земельної ділянки державному підприємству «Управління капітального будівництва та інвестицій» для будівництва житлового комплексу з об'єктами інфраструктури на просп.Відрадному, 42 у Солом'янському районі міста Києва» з порушенням, передбаченого чинним на момент його прийняття законодавства щодо порядку припинення права користування (вилучення) земельних ділянок, що належать до земель оборони.

Проте, як вказувалось вище в процесі розгляду справи відповідачем було заявлено про пропуск строків позовної давності. З приводу вказаних доводів Київської міської ради суд зазначає наступне.

Згідно з положеннями ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається, за загальним правилом, від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 Цивільного кодексу України), за винятком випадків, зазначених у частинах другій і третій цієї статті.

При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.ч.3 та 4 ст.267 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п.2.1 Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.

За приписами п.2.2 зазначеної постанови Пленуму Вищого господарського суду України за змістом ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Аналогічна позиція міститься також в постанові від 12.06.2007р. Верховного Суду України у справі №П-9/161-16/165.

Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст.267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати, насамперед, обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Європейським судом з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошено, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Аналогічну правову позицію підтримано Верховним Судом України у постанові від 16.11.2016р. по справі №6-2469цс16.

Аналіз норм чинного законодавства дає підстави для висновку, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і суб'єктами, уповноваженими законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Частиною 1 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції, чинній на момент звернення до суду з розглядуваним позовом) встановлено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно із Рішенням №3-рп/99 від 08.04.1999р. Конституційного Суду України представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

Відповідно до п.4.1 Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор.

Тобто, прокурор, як представник держави в особі відповідного органу може бути наділений лише правами, належними особі, яку він представляє.

Сторони в судовому процесі мають рівні права, тому прокурор, який звернувся з позовом в інтересах держави не має в розумінні чинного господарського процесуального законодавства привілейованого статусу порівняно з іншими учасниками процесу, зокрема, особою, в інтересах якої він звернувся.

За таких обставин, за висновками суду, дія правового інституту позовної давності та положення щодо наслідків її спливу, встановлені законом, мають розповсюджуватися на всіх учасників судового процесу, у тому числі, на прокурора.

Аналогічна за змістом правова позиція викладена у постановах Вищого господарського суду України від 02.10.2012р. у справі №16/296-31/91-2012, від 06.12.2011р. у справі №16/183, від 19.04.2012р. у справі №31/108, від 18.02.2015р. по справі №916/3135/13, постановах від 23.12.2014р., від 22.04.2015р., від 13.04.2016р. Верховного Суду України по справах №3/194гс14, №3-54гс15, №3-224гс16.

Як вказувалось вище, порядок відліку позовної давності наведено у ст. 261 Цивільного кодексу України, зокрема відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому, судом прийнято до уваги позицію Верховного Суду України у своїй постанові у справі №6-152цс14 від 29.10.2014р. стосовно того, що для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Як вбачається з матеріалів справи, 30.11.2007р. в газеті «Хрещатик» було опубліковано рішення Київської міської ради від 26.07.2007р. №134/1968.

За висновками суду, публікація тексту оспорюваного рішення у засобах масової інформації вказує на наявність у позивачів дійсної можливості дізнатись про припинення Київському квартирно-експлуатаційному управлінню Міністерства оборони України, як правонаступнику Квартирно-експлуатаційної частини Київського військового округу право користування земельною ділянкою площею 2,85 га, відведеною відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів №1028/2 від 17.07.1978р. «Про надання в користування земельних ділянок квартирно-експлуатаційної частини Київського військового округу в Жовтневому районі» та віднесено її до земель запасу житлової та громадської забудови, а отже, порушення їх прав та законних інтересів. При цьому, судом прийнято до уваги, що газета «Хрещатик» є офіційним виданням Київської міської ради.

У даному випадку твердження позивачів стосовно відсутності обов'язку відповідача у 2007р. здійснювати публікацію рішень ненормативного характеру у друкованих виданнях не нівелює висновків суду щодо наявності у Міністерства оборони України, Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України реальної можливості дізнатись про оспорюване рішення.

До того ж, з системного аналізу повноважень та завдань діяльності позивача 1, які передбачені Положенням про Міністерство оборони України, яке затверджено Указом №406/2011 від 06.04.2011р. Президента України та позивача 2, викладених в Положенні про Київське квартирно-експлуатаційне управління, яке затверджено Наказом №139 від 24.09.2013р. Тимчасово виконуючого обов'язки начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних сил України, на останніх покладено обов'язок з управління, обліку земель оборони.

Проте, прокурор звернувся до суду з розглядуваним позовом лише 11.03.2016р., про що свідчить відтиск печатки реєстрації вхідної кореспонденції Господарського суду міста Києва, тобто, більш ніж через 8 років з моменту оприлюднення спірного рішення.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Щодо фізичної особи (громадянина) останніми можуть бути документально підтверджені тяжке захворювання, тривале перебування поза місцем свого постійного проживання (наприклад, за кордоном) тощо. Стосовно підприємства (установи, організації) зазначені обставини не можуть братися судом до уваги, оскільки за відсутності (в тому числі й з поважних причин) особи, яка представляє його в судовому процесі, відповідне підприємство (установа, організація) не позбавлене права і можливості забезпечити залучення до участі у такому процесі іншої особи; відсутність зазначеної можливості підлягає доведенню на загальних підставах (п.п.2.2 Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»).

Проте, у даному випадку прокурором та позивачами не доведено, а судом не встановлено обставин, що вказували б на поважність причин пропуску позовної давності, внаслідок чого клопотання позивачів про визнання причин пропуску строків позовної давності поважними залишене судом без задоволення.

Згідно із п.4 ст.267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За таких обставин, приймаючи до уваги наведене вище, з огляду на пропущення прокурором трирічного строку позовної давності, господарський суд дійшов висновку, що позов Першого заступника військового прокурора центрального регіону України в інтересах держави в особі: Міністерства оборони України, Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України до Київської міської ради про скасування рішення № 134/1968 від 26.07.07 підлягає залишенню без задоволення.

Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Судовий збір згідно із ст.49 Господарського процесуального кодексу України залишається за прокурором.

Одночасно, за приписами п.4.4 Постанови №7 від 21.02. 2013р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» у випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Враховуючи результати апеляційного та касаційного оскарження рішень по справі, з огляду на кінцеві висновки суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, судові витрати за оскарження судових актів залишаються особою, яка їх понесла.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 03.10.2017р.

Суддя Т.М. Ващенко