Рішення № 69230792, 28.09.2017, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №487/10131/14-ц 28.09.2017 28.09.2017 28.09.2017

Провадження №22-ц/784/1472/17

Справа № 487/10131/14-ц Головуючий першої інстанції: Разумовська О.Г.

Провадження № 22-ц/784/1472/17 Суддя-доповідач Апеляційного суду: Коломієць В.В.

Категорія 47

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2017 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі

головуючого Коломієць В.В.

суддів Данилової О.О., Лівінського І.В.,

із секретарем судового засідання Тищенко Л.С.,

за участю: прокурора Цвікілевич Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та прокуратури Миколаївської області на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 11 травня 2017 року у цивільній справі за позовом Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням закону у природоохоронній сфері до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_2 про визнання незаконним рішень, визнання недійсним державного акту про право власності на землю та витребовування земельної ділянки,

В С Т А Н О В И Л А :

16 жовтня 2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся до суду з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_2, в якому зазначав, що пунктом 29 рішення Миколаївської міської ради від 30 січня 2009 №33/37 ТОВ «Миколаївбудпроект» надано дозвіл для складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 23502кв.м. з метою надання її в оренду строком на 10 років для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1. Пунктами 38. 38.1 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 р. затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 982 кв.м. за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2. На підставі вказаного рішення міської ради ОСОБА_3 отримано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_3 від 28 жовтня 2009 року з кадастровим номером НОМЕР_1, який зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 29 жовтня 2009 р. за № 010949702135. На підставі договору купівлі-продажу від 14 травня 2010 р. за реєстровим номером 638 ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 вищевказану земельну ділянку, а в подальшому отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 від 08 грудня 2010 р., який за № 481013631000656 09 грудня 2010 р. зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею.

На думку прокурора, зазначена земельна ділянка перебуває у складі земель, що безпідставно передані в оренду ТОВ "Миколаївбудпроект" рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року, та знаходиться в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та зеленій зоні загального користування, що відноситься до перспективної ландшафтно-рекреаційної зони загального значення.

Посилаючись на те, що рішення органу місцевого самоврядування прийнято з порушенням вимог статті 17 Закону "Про основи містобудування", статей 62, 83 ЗК, що також суперечить державним інтересам, а право власності на цю ділянку відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 набуто незаконно, прокурор просив:

- поновити строк звернення до суду;

- визнати незаконними та скасувати рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року в частині надання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 982 кв.м. по АДРЕСА_3;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 14 травня 2010 р. між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .;

- визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, виданий ОСОБА_4,

- повернути земельну ділянку площею 982 кв.м. по АДРЕСА_2 до комунальної власності.

4 травня 2016 року при новому розгляді справи - після скасування заочного рішення судом першої інстанції - прокурор змінив позовні вимоги (т. 1 а.с. 99-103). Посилаючись на ті ж підстави незаконності рішення міської ради, незаконність правовстановлюючого документу, порушення інтересів територіальної громади, як належного власника землі, та державних інтересів, а також вибуття спірної земельної ділянки з власності громади поза її волі, як підстави витребування ділянки з незаконного володіння за статтею 388 ЦК України, прокурор просив:

- визнати незаконними та скасувати пункти 38, 38.1 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року, якими затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 982 кв.м. за рахунок земель ТОВ "Миколаївбудпроект" з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будівництва та споруд по АДРЕСА_3,

- визнати недійсним державний акт на право власності на землю серії НОМЕР_3 від 28 жовтня 2009 року з кадастровим номером НОМЕР_1, виданий ОСОБА_3,

- повернути спірну земельну ділянку територіальній громаді міста в особі Миколаївської міської ради шляхом витребування її у ОСОБА_2

Представник відповідача ОСОБА_2 позов не визнала, посилаючись на пропуск позивачем без поважних причин строку позовної давності, та просила застосувати наслідки його спливу і відмовити у задоволенні позову.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 11 травня 2017 р. позов задоволено частково. Визнано незаконними та скасовано пункти 38, 38.1 рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04.09.2009. Визнано недійсним державний акт на право власності на землю серії ЯИ №140175 від 28.10.2009 з кадастровим номером НОМЕР_1, виданий ОСОБА_3 В частині позовних вимог про повернення територіальній громаді міста Миколаєва спірної земельної ділянки шляхом витребування її у ОСОБА_2 - відмовлено.

Додатковим рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 червня 2017 р. розподілено судові витрати.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просила рішення скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Апелянт посилалась на порушення судом норм процесуального права, а також зазначала про те, що позов, на її думку, подано прокурором в інтересах неналежного позивача - Державної інспекції сільського господарства України, крім того, даним позовом прокуратура втручається у здійснення територіальною громадою м. Миколаєва права власності, до того ж прокурором без поважних причин пропущена позовна давність, про застосування якої було заявлено суду першої інстанції.

В апеляційній скарзі перший заступник прокурора Миколаївської області, посилаючись на помилковість висновку суду щодо пропуску позовної давності та недоведеності передбачених законом підстав для витребування від ОСОБА_2 у власність територіальної громади м. Миколаєва спірної земельної ділянки, просив рішення в частині відмови у задовленні вимог про витребування ділянки - скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов прокурора в цій частині задовольнити. Рішення суду в іншій частині залишити без змін.

Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає відхиленню, виходячи з наступного.

Судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що рішенням Миколаївської міськради №35/51 від 19 червня 2009 року (пункт 54) затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22 156 кв.м, з яких 20 236 кв.м. під зеленими насадженнями, за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з віднесенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1 з встановленими обмеженнями, та передано ТОВ "Миколаївбудпроект" в оренду строком на 10 років та зобовязано землекористувача укласти договори оренди земельної ділянки (т. 1 а.с. 8).

Дана земельна ділянка розташована у межах міста (мікрорайон "Леваневців") та перебувала у комунальній власності територіальної громади м.Миколаєва.

Договір оренди землі між Миколаївською міською радою та ТОВ "Миколаївбудпроект" не укладався.

Рішенням Миколаївської місьради № 36/61 від 4 вересня 2009 року затверджені проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок за рахунок земель ТОВ "Миколаївбудпроект", в тому числі пунктом 38 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 982 кв.м. за рахунок земель ТОВ "Миколаївбудпроект" з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2, обмеження на використання відсутні. Пунктом 38. 1 цього ж рішення земельну ділянку площею 982 кв.м. надано у власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по пров. Авіаційному, 1 (т. 1 а.с. 9-10).

28 жовтня 2009 року ОСОБА_3 отримала державний акт серії НОМЕР_3 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1, який зареєстровано в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 29 грудня 2009 року за № 010949702135 (т. 2 а.с. 61).

10 травня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі - продажу вищевказаної земельної ділянки, а 08 грудня 2010 року остання отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, який за № 481013631000656 09 грудня 2010 р. зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею (т. 1 а.с. 11, т. 2 а.с. 59-60).

Задовольняючи позовні вимоги прокурора про визнання незаконними та скасування пунктів 38, 38.1 рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04.09.2009. та визнання недійсним державного акту на право власності на землю, виданого ОСОБА_3, суд правильно виходив із обґрунтованості таких позовних вимог.

Відповідно до статей 13-14 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є обєктами права власності Українського народу. Кожний громадянин має право користуватися природними обєктами права власності народу відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону і гарантується державою.

Відповідно до статей 78, 80, 81, 116 Земельного кодексу України (далі ЗК України) право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Громадяни є субєктами права власності на землі приватної власності та набувають це право лише з підстав, передбачених законом, зокрема у разі безоплатної передачі ділянок із земель державної і комунальної власності. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Обмеженням цьому є пряма заборона законом передачі земель у приватну власність громадян.

Відповідно до статті 58 Земельного кодексу України, статті 4 Водного кодексу України (далі ВК України ) до земель водного фонду належать прибережні захисні смуги вздовж морів, річок та навколо водойм.

Прибережна захисна смуга є частиною водоохоронної зони вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони, з метою охорони поверхневих водних обєктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (стаття 60 ЗК України, статті 1, 88 ВК України).

Уздовж лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води (частини 2, 9 стаття 88 ВК).

Землі прибережних захисних смуг перебувають у державній та комунальній власності та можуть надаватися в користування лише для цілей, визначених цим Кодексом.

У межах прибережної захисної смуги лиманів встановлюється пляжна зона, ширина якої визначається залежно від ландшафтно-формуючої діяльності моря, але не менше 100 метрів від урізу води.

Користування пляжною зоною здійснюється з дотриманням вимог щодо охорони морського середовища, прибережної захисної смуги від забруднення та засмічення і вимог санітарного законодавства. У межах пляжної зони забезпечується безперешкодний і безоплатний доступ громадян для загального водокористування, крім земельних ділянок, на яких розташовані гідротехнічні, гідрометричні та лінійні споруди, санаторії та інші лікувально-оздоровчі заклади, дитячі оздоровчі табори.

У межах пляжної зони прибережних захисних смуг забороняється будівництво будь-яких споруд, крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних (стаття 62 ЗК України, стаття 90 ВК України).

Землі прибережних захисних смуг перебувають виключно у державній або комунальній власності і можуть надаватись у передбаченому законом порядку лише у користування фізичних та юридичних осіб та лише для цілей, визначених земельним та водним законодавством (статті 59, 84 ЗК України, статті 85, 88 ВК України).

Прибережні захисні смуги (з установленою в них пляжною зоною) встановлюються за окремими проектами землеустрою, які є документами, що містять графічні матеріали та відомості про обчислену площу в розмірі й межах.

Відповідно до пункту 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого Наказом Мінприроди України 05.11.2004 N 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 Водного кодексу України, орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.05.96 N 486 "Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них", з урахуванням конкретної ситуації.

Отже, відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не може трактуватись як відсутність самої прибережної захисної смуги, а тому і свідчити про правомірність передачі у приватну власність ділянки, розташованої у нормативно визначеній смузі від урізу води.

Такий підхід до застосування правил зазначених вище норм відповідає правовим позиціям Верховного Суду України, які викладеним в постановах від 2 вересня 2014 року (справа №915/1223/13, №905/6025/13) від 9 вересня 2014 року (справа №915/1220/134).

Крім того, відповідно до статті 17 Закону "Про основи містобудування" основою для вирішення питання щодо передачі, надання земельних ділянок у власність чи користування громадян та юридичних осіб, є містобудівна документація.

Містобудівною документацією, чинною на момент передачі землі у власність ОСОБА_3, є Генеральний план м.Миколаєва, затверджений рішенням Миколаївської міськради №35/18 від 18 червня 2009 року.

Земельна ділянка по пров. Авіаційному загальною площею 12424 кв.м, до складу якої входить і спірна ділянка, знаходиться на відстані 9 метрів від урізу води Бузького лиману та має ширину 84,5 м (т. 1 а.с.14-15).

Згідно даних публічно-кадастрової карти України відстань спірної ділянки від урізу води становить від 33,8 м. до 76,38м. (т. 1 а.с. 199, 200). Отже, зазначена земельна ділянка знаходиться у межах прибережної захисної смуги.

Крім того, земельна ділянка № 1 по пров.Авіаційному згідно з Генеральним планом міста Миколаєва віднесена до території земельних насаджень загального користування (т. 1 а.с. 12).

Матеріали справи не містять відомостей про надходження до Управління містобудування та архітектури Миколаївської обласної держадміністрації проектів землеустрою щодо передачі спірної ділянки у власність та зміни її цільового призначення.

Таким чином, рішення Миколаївської міськради № 36/61 від 4 вересня2009 року (пункти 38, 38.1) про передачу у власність ОСОБА_3 земельної ділянки комунальної власності, що розташована у межах законодавчо визначеної пляжної зони прибережної захисної смуги Бузького лиману, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, суперечить вимогам земельного, водного та містобудівного законодавства.

За правилами статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам.

Визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування відповідає і способам захисту порушених земельних прав, передбаченим пунктом "г" частини 3 статті 152 ЗК України.

З огляду на викладене, оскільки пункти 38, 38.1 рішення Миколаївської міськради №36/61 від 4 вересня 2009 року щодо передачі землі у власність ОСОБА_3 прийняті Міською радою всупереч діючому законодавству, суд першої інстанції обґрунтованого визнав незаконним та скасував рішення в цій частині.

Державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

За правилами статті 152 ЗК недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Такий правовий висновок Верховного суду України викладено у постанові від 19 червня 2013 року (справа № 6-57цс13).

За такого, суд першої інстанції також дійшов вірного висновку, що державний акт, який був виданий ОСОБА_3 на підставі оспорюваного рішення Міськради також суперечить вимогам чинного законодавства, а тому правильно визнав його недійсним.

Разом із тим, відмовляючи у задоволенні позову в частині вимог про повернення територіальній громаді міста Миколаєва спірної земельної ділянки шляхом витребування її у ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що зазначене майно вибуло із володіння власника (територіальної громади) з його волі, що унеможливлює застосування механізму ст. 388 ЦК України.

Проте, з такими висновками суду погодитись не можна.

Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Відповідно до приписів частини п'ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною п'ятою статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Миколаївська міська рада.

При цьому статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Територіальна громада міста Миколаєва як власник спірної землі делегувала Миколаївській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Тобто воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 2 листопада 2016 року у справі № 6-2161цс16.

Таким чином, здійснення Миколаївською міською радою права власності, зокрема розпорядження майном, не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі територіальної громади.

З огляду на те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади м. Миколаєва поза її волею, колегія суддів дійшла висновку, що вимоги прокурора про витребування цього майна у ОСОБА_2 на підставі статті 388 ЦК України - відповідають вимогам закону, а тому підлягають задоволенню.

Оскільки суд першої інстанції при вирішенні позовних вимог про витребовування від ОСОБА_2 у власність територіальної громади м. Миколаєва спірної земельної ділянки дійшов помилкового висновку щодо відсутності передбачених законом підстав для задоволення цих вимог, то відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 309 ЦК України рішення в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення - про задоволення даних вимог.

Посилання апеляційної скарги ОСОБА_2 на недоведення прокурором належними доказами того, що спірна земельна ділянка належить до земель прибережної захисної смуги, є безпідставними, оскільки суперечать встановленим обставинам справи та ґрунтуються на помилковому тлумаченні положень закону, що регулює спірні правовідносини.

Оскільки спірна земельна ділянка, яка розташована в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та зеленій зоні загального користування міста, вибула з комунальної власності всупереч встановленому законом порядку, що порушило не тільки право власності територіальної громади, а й право громадян на екологічну безпеку, забезпечення якої є обовязком держави, дії по витребуванню майна з володіння ОСОБА_2 відповідають критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати: захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (стаття 13), споживачів (стаття 42), захист прав і свобод людини і громадянина судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, відповідними міжнародними судовими установами чи міжнародними організаціями (стаття 55).

У статті 15 ЦК України безпосередньо не визначаються органи, які здійснюють захист цивільних прав.

Так, крім органів, зазначених у статті 55 Конституції України, відповідно до окремих актів законодавства України здійснюють захист цивільних прав та інтересів або сприяють їх захисту, зокрема, органи прокуратури.

За частиною другою статті 3 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Одним з таких органів є прокуратура, на яку пунктом 2 статті 121 Конституції України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.

Статтею 45 ЦПК України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Звертаючись з даним позовом 16 жовтня 2014 року, прокурор підкреслював особливий статус прибережних захисних смуг, їх значення у формуванні водно-екологічного правопорядку, забезпечення екологічної безпеки населення України. При цьому прокурор посилався на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, незаконно позбавленої права власності на землю, так і публічного, суспільного інтересу, як складової державного інтересу. Такий інтерес полягає у важливості відновлення водоохоронної зони, що створена для можливості охорони водних обєктів від забруднення, засмічення, збереження їх водності, зменшення коливань стоку вздовж водних обєктів тобто для забезпечення екологічної безпеки, що є обовязком держави (стаття 15 Конституції України). Крім того, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка також знаходиться в зеленій зоні міста, відноситься до перспективної ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення, а зміна її цільового призначення порушує суспільний інтерес. Також прокурор посилався на те, що органом, уповноважений здійснювати відповідні функції держави у спірних правовідносинах відповідно до ст. 10 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" є Державна інспекція сільського господарства в Миколаївській області, якій закон не надає повноважень звертатися до суду із оскарженням рішень органів місцевого самоврядування, прийнятих із порушенням земельного законодавства. Проте, положення про Державну інспекцію сільського господарства України було затверджено Указом Президента України № 459 від 13 квітня 2011 року, а Державна інспекція сільського господарства в Миколаївській області була утворена відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №1300 від 12 грудня 2011 року. Отже, зазначений орган на момент прийняття Миколаївською міською радою оскаржуваного рішення та видачі ОСОБА_3 державного акту на право власності на земельну ділянку, не був утворений. Крім того, спірна земельна ділянка не відносилась до земель сільськогосподарського призначення, а тому не можна вважати, що вказаним рішенням порушуються, не визнаються або оспорюються права Державної інспекції сільського господарства в Миколаївській області.

4 травня 2016 року прокурором була подана заява про зміну предмету позову, підставами якого зазначені порушення прав територіальної громади рішенням її органу - Миколаївською міською радою, яка вийшла за межі наданих повноважень та є відповідачем у справі, а також інтересів держави при відсутності органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції, в тому числі і щодо звернення до суду.

У цьому випадку прокурор, залишаючись особою, яка за законом здійснює право на захист прав, свобод та інтересів інших осіб (стаття 45 ЦПК), набуває права позивача.

Така правова позиція ґрунтується на висновках Верховного Суду України, викладених в постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

З урахуванням викладеного не можна вважати обґрунтованими доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про звернення прокурора з даним позовом в інтересах неналежного позивача - Державної інспекції сільського господарства в Миколаївській області, та про підвідомчість вимог щодо визнання недійсним рішення Миколаївської міськради до юрисдикції господарського судочинства, оскільки, на думку апелянта, ці вимоги заявлені в інтересах юридичної особи Миколаївської міськради, яка є належним позивачем.

Відповідно до ч. 3 ст. 309 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

За такого, посилання ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на порушення судом вимог процесуального закону у зв'язку із не вирішенням судом заявлених прокурором у первісному позові вимог про визнання недійсними укладеного між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 договору купівлі продажу та виданого останній Державного акту на спірну земельну ділянку, з огляду на те, що позивач від цих вимог не відмовлявся та заяву про залишення їх без розгляду не подавав. До того ж, правила ч. 2 ст. 31 ЦПК України надають позивачу право збільшити або зменшити розмір позовних вимог, а також до початку розгляду справи по суті шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову. В заяві прокурора про зміну предмету позову, що була подана при новому розгляді справи - після скасування заочного рішення судом першої інстанції -позивачем вимоги про визнання недійсними укладеного між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 договору купівлі-продажу та виданого останній Державного акту на спірну земельну ділянку - не були заявлені. З технічного запису судових засідань вбачається, що зазначені вимоги після 30 травня 2016 року прокурором не заявлялися та не були ним підтримані.

Отже, викладене, як і несплата судового збору за додатковою вимогою, не може бути підставами для скасування оскаржуваного рішення суду.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про пропуск прокурором позовної давності не можуть бути прийняті до уваги з огляду на нижчевикладене.

Відповідно до статей 256, 257 ЦК позовна давність, як строк, у межах якого особа може звернутися до суду, установлюється тривалістю у три роки.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина 4 статті 267 ЦК).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК).

За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком предявлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими субєктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи носія порушеного права (інтересу).

Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення до суду прокурора.

Оскільки прокурор звернувся до суду на захист порушених інтересів як громади, так і державних (суспільних, публічних) інтересів при відсутності іншого органу, який за законом уповноважений на захист цих прав, та набув, як зазначалось вище, процесуальні права позивача, то визначенню підлягає факт, коли прокурор довідався або міг довідатись про порушення прав громади та держави.

При цьому колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду України викладений у постанові від 22 лютого 2017 року у справі №6-17цс17, на яку посилається апелянт, щодо обов'язку прокурора, як позивача, довести не тільки факт, через який він не знав про правопорушення, а й факт того, що він не міг дізнатись про це вчасно.

Так, ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_5, наполягаючи на застосуванні позовної давності, посилались на присутність представника прокуратури на засіданні Миколаївської міськради 4 вересня 2009 року, що, на їх думку, свідчить про обізнаність прокурора про прийняття незаконного рішення.

Проте, текст та зміст рішення не містять жодної інформації, яка би свідчила про порушення вимог закону при його прийнятті. У власність фізичним особам передавались земельні ділянки, що перебували в оренді ТОВ "Миколаївбудпроект" (комерційного призначення), без визначення обмежень, під житлову забудову.

Відомостей про те, що ця земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги (пляжної зони) Бузького лиману та рекреаційній (зеленій) зоні загального значення з тексту рішення не вбачається. Оскаржуване рішення приймалось загалом стосовно 56 земельних питань.

Не містить таких відомостей (привязки на місцевості) і виданий на підставі рішення ММР державний акт на і'мя ОСОБА_3

Отже, навіть у разі присутності на засіданні ради 4 вересня 2009 року прокурор не міг зі змісту рішення довідатись про його незаконність та порушення державних інтересів і інтересів громади.

Дізнатися про незаконність передачі землі у приватну власність прокурор міг лише внаслідок витребовування та ретельного дослідження всієї землевпорядної документації, перевірки дійсного розташування земельної ділянки на місцевості з залученням спеціалістів землевпорядних організацій, отримання від них додаткових відомостей тощо.

За правилами статті 19 Закону "Про прокуратуру", в чинній та той час редакції, прокурор проводить перевірку виконання законів лише за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності та за наявності приводів. Втручання у господарську діяльність інших субєктів здійснюється лише у разі, якщо така діяльність суперечить чинному законодавству.

Проте у період 2009-2011 років заяв та повідомлень про порушення законності рішенням міськради до органів прокуратури не надходило.

Підставою для здійснення прокурорської перевірки стало повідомлення у засобах масової інформації про огородження території на березі лиману металевим парканом та масову порубку зелених насаджень під будівництво котеджів у лютому 2013 року.

Внаслідок проведеної перевірки у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів за повідомленнями у засобах масової 15 березня 2013 року зареєстроване кримінальне провадження № 420131600070000005 за ознаками злочину, передбаченого частиною 2 статті 376 КК.

Отже, колегія суддів вважає, що про дійсне порушення інтересів громади та державних інтересів рішенням Миколаївської міськради прокурор міг довідатись лише при проведенні у встановленому законом порядку перевірки у березні 2013 року.

При цьому відповідачами не було доведено належними, допустими та переконливими доказами того, що інформацію про порушення вимог закону при передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_3 могла бути отримана прокурором раніше

Таким чином, звернувшись з позовом у жовтні 2014 року, прокурор не пропустив позовну давність, встановлену статтею 257 ЦК.

Викладене не суперечить правовим позиціям Верховного Суду України щодо позовної давності, які містяться у постановах від 16.09.2015року у справі № 6-68цс15 та від 17.02.2016р. у справі № 6-2407цс15.

Не може вважатись достатньою підставою для відмови в позові прокурора через сплив позовної давності і зазначена апелянтом ОСОБА_2 практика ЄСПЛ.

У рішеннях по справах "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" та "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" ЄСПЛ наголошував на важливості "позовної давності" як законного права правопорушника уникати переслідування після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення, що забезпечує юридичну визначеність й остаточність та запобігає прийняттю судових рішень про події, що мали місце у далекому минулому, на підставі доказів, які, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу.

Висновки колегії судів про початок перебігу позовної давності у даній справі висновкам ЄСПЛ не суперечать.

Отже, доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо спливу позовної давності на час звернення прокурора з даним позовом до суду - є безпідставними.

Разом із тим, враховуючи викладене, посилання суду першої інстанції у мотивувальній частині рішення про визнання поважними причини пропущення прокурором позовної давності - є помилковими. Проте, це не є підставою для скасування чи зміни рішення, оскільки висновок суду про необхідність захисту порушеного права - є вірним..

Згідно зі статтею 88 ЦПК України, враховуючи задоволення апеляційної скарги прокурора Миколаївської області про часткове скасування рішення суду та ухвалення в цій частині рішення про задоволення позовних вимог про витребовування спірного майна у відповідачки ОСОБА_2, з останньої на користь прокуратури підлягає стягненню відшкодування судового збору за апеляційну скаргу в розмірі 2233грн.83коп.

Керуючись статтями 303, 309,316 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу прокурора Миколаївської області задовольнити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 11 травня 2017 р. в частині відмови у задоволенні позовних вимог про витребовування земельної ділянки - скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

Витребувати у ОСОБА_2 земельну ділянку площею 982 кв.м з кадастровим номером НОМЕР_1 по АДРЕСА_2 та зобовязати її повернути земельну ділянку у комунальну власність Миколаївської територіальної громади.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Стягнути на користь прокуратури Миколаївської області з ОСОБА_2 відшкодування судового збору за апеляційну скаргу в розмірі 2233грн.83коп. (дві тисячі двісті тридцять три гривні вісімдесят три копійки).

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але протягом двадцяти днів з цього часу може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий В.В. Коломієць

Судді О.О. Данилова

І.В. Лівінський