Постанова № 69196390, 26.09.2017, Іванівський районний суд Одеської області

Іванівський районний суд Одеської області

Справа № 499/504/17-а

Провадження № 2-а/499/12/17

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" вересня 2017 р. смт.Іванівка

Іванівський районний суд Одеської області в складі: головуючого судді Тимчука Р.М. розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Роздільнянського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області про визнання дій неправомірними, про зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Роздільнянського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області про визнання дій неправомірними, про зобов'язання вчинити певні дії.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач послався такі обставини.

Протягом тривалого часу він працював головою Червонознам'янської сільської ради Іванівського району Одеської області, час роботи в якій зараховується до спеціального стажу державної служби.

За наявності необхідного стажу роботи на державній службі, з 26.03.2012 року йому була призначена пенсія згідно Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування».

З 01 червня 2015 року йому припинена виплата пенсії з наступних підстав.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року №213-УІІІ (набрав чинності з 01.04.2015 року) внесені зміни у частину 1 ст.47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», яким передбачалось «Тимчасово, у період з 01 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 рік, у період роботи особи, яким призначена відповідно до цього Закону (крім інвалідів І та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), на посадах, які дають право на призначення щомісячного довічного грошового утримання або право на призначення пенсії у порядку та на умовах, передбачених законами України «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», пенсії, призначені відповідно до цього Закону, не виплачуються.

Разом з тим, відповідно до пункту 5 розділу III «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року № 213-УІІІ (далі - Закон № 213) у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України "Про державну службу", "Про прокуратуру"; "Про судоустрій і статус суддів"; "Про статус народного депутата України"; "Про Кабінет Міністрів України"; "Про судову експертизу"; "Про Національний банк України"; "Про службу в органах місцевого самоврядування"; "Про дипломатичну службу", Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

Проте, вказаний в пункті 5 розділу III «Прикінцеві положення» Закону № 213 закон щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах до 1 червня 2015 року не прийнятий, у зв'язку з чим з вказаної дати втратили чинність, зокрема, норми Закону України «Про державну службу» щодо пенсійного забезпечення і відповідно пенсії за цим Законом не призначаються.

Тобто, з 1 червня 2015 року особам, які підпадали під дію вищезазначених спеціальних законів, за наявності права на пенсію, пенсія призначається лише відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

За таких обставин, з 01 червня 2015 року відсутні правові підстави щодо невиплати раніше призначених пенсій працюючим державним службовцям, які продовжують працювати на посадах, які давали право на пенсійне забезпечення за спеціальними законами.

Відповідно до ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

На теперішній час особам, які підпадають під дію Закону України «Про державну службу», пенсія призначається відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування ( з 01 січня 2017 року позивачу поновлена виплата пенсії).

До розрахунку його пенсії не були включені такі обов'язкові складові як індексація та матеріальна допомога.

За результатами розгляду заяви позивача йому було надано відповідь про те, що для розрахунку його пенсії було взято: оклад, ранг, вислуга років і премія за 60 місяців.

У березні 2017 року позивач звернувся із заявою до Управління Пенсійного фонду України в Іванівському районі Одеської області про повернення невиплаченої йому пенсії у період з 01.06.2015 року по 10.03.2017 року та проведення перерахунку пенсії з урахуванням інших виплат (індексації та матеріальної допомоги). Отримав відповідь від 14.03.2017 року №12/В-3 про відмову у задоволенні його вимог.

Дане рішення відповідача позивач вважає незаконним та таким, що порушує його право на той рівень пенсійного забезпечення, який гарантований йому законом та який відповідав би умовам його трудового стажу.

Позивач в судове засідання не з'явився надав на адресу суду заяву, в якій підтримав свої позовні вимоги, просив їх задовольнити та справу слухати у її відсутність.

Представник відповідача надав заперечення на позовну заяву, в яких зазначив, що вимоги позивача є необґрунтовані та такі що не підлягають задоволенню, посилаючись на ч.2 ст.33 Закону України «Про державну службу», ст.1,2 Закону України «Про оплату праці», позицію Вищого адміністративного суду України, положення які викладені в Рекомендаціях від 23.08.2007 року № 07.2-10/1 «Про деякі питання розгляду справ, пов'язаних з перерахунком пенсій деяким категоріям осіб публічної служби та науковим працівникам». Щодо виплати пенсії позивачу в період з 01.06.2015 року по 31.12.2016 року відповідач зазначає, що відповідно до ч.7 ст.21 Закону України «Про державну службу в органах місцевого самоврядування» в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року № 213-УІІІ, який набрав чинності з 01.04.2015 року тимчасово, у період з 01 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 рік, у період роботи особи, яким призначена відповідно до цього Закону (крім інвалідів І та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту ту період служби в органах місцевого самоврядування, пенсії призначені до законодавства України не виплачуються. Крім того відповідач посилаються, що позивачем пропущений строк звернення до суду в зв'язку з тим, що йому було відомо, що до його пенсії не були включені при розрахунку інші складові заробітної плати.

Представник відповідача надав на запит суду копію пенсійного справи позивача та просив у задоволенні позовних вимог відмовити, та надали заяву про слухання справи у їх відсутність.

Відповідно до ч.3 ст.122 КАС України, особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження.

За таких обставин суд вважає за можливе вирішити справу за відсутності позивача та відповідача на підставі наявних у ній доказів.

Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що протягом тривалого часу позивач працював головою Червонознам'янської сільської ради Іванівського району Одеської області, час роботи в якій зараховується до спеціального стажу державної служби.

За наявності необхідного стажу роботи на державній службі, з 26.03.2012 року йому була призначена пенсія згідно Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування».

З 01 червня 2015 року йому припинена виплата пенсії з наступних підстав.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року №213-УІІІ (набрав чинності з 01.04.2015 року) внесені зміни у частину 1 ст.47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», яким передбачалось «Тимчасово, у період з 01 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 рік, у період роботи особи, яким призначена відповідно до цього Закону (крім інвалідів І та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), на посадах, які дають право на призначення щомісячного довічного грошового утримання або право на призначення пенсії у порядку та на умовах, передбачених законами України «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», пенсії, призначені відповідно до цього Закону, не виплачуються. До розрахунку пенсії позивача не були включені такі обов'язкові складові як індексація та матеріальна допомога.

За результатами розгляду заяви позивача йому було надано відповідь про те, що для розрахунку його пенсії було взято: оклад, ранг, вислуга років і премія за 60 місяців.

У березні 2017 року позивач звернувся із заявою до Управління Пенсійного фонду України в Іванівському районі Одеської області про повернення невиплаченої мені пенсії у період з 01.06.2015 року по 10.03.2017 року та проведення перерахунку пенсії з урахуванням інших виплат (індексації та матеріальної допомоги). Отримав відповідь від 14.03.2017 року №12/В-3 про відмову у задоволенні його вимог.

Дане рішення відповідача позивач вважає незаконним та таким, що порушує його право на той рівень пенсійного забезпечення, який гарантований їй законом та який відповідав би умовам його трудового стажу.

Дослідивши матеріали справи встановивши відповідні правовідносини та факти, взявши до уваги доводи сторін по справі суд приходить до висновку, що відмова відповідача є незаконною, а позовні вимоги підлягають задоволенню.

Доводи суду, щодо незаконності відмови нарахувати та виплатити позивачу пенсію з 01 червня 2015 року по 31 грудня 2016 року , обґрунтовуються наступним.

01 квітня 2015 року набрав чинності Закон України № 213 -ІУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», яким внесено зміни до статті 47 Закону України № 1058 -ІУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та визначено, що тимчасово, у період з 01 квітня по 31 грудня 2015 року, у період роботи особи (крім інвалідів І та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII на посадах, які дають право на призначення пенсії або щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених законами «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», пенсії, призначені відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», не виплачуються.

Згідно п. 2 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» Закону №213-VIII від 02.03.2015 року порядок виплати пенсії (щомісячного довічного грошового утримання) працюючим пенсіонерам, встановлений цим Законом, поширюється на пенсіонерів (отримувачів щомісячного довічного грошового утримання) незалежно від часу призначення пенсії.

Разом із тим, відповідно до п. 5 розділу III «Прикінцеві положення» Закону № 213-УІІІ від 02.03.2015 року у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

З аналізу цієї правової норми вбачається, що вона чітко визначає подію з ненастанням якої припиняють свою дію норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії (щомісячне довічне грошове утримання) призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

Конституційний Суд України у п. 3 мотивувальної частини рішення від 03.10.1997 року №4-зп (справа про набуття чинності Конституцією) зазначив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

В зв'язку з чим необхідно констатувати, що вказаний в пункті 5 розділу III «Прикінцеві положення» Закону № 213-УІІІ від 02.03.2015 року закон щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах до 01.06.2015 року прийнятий не був, у зв'язку з чим з вказаної дати втратили чинність норми законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України щодо пенсійного забезпечення і відповідно пенсії (щомісячне довічне грошове утримання) за цими Законами не призначаються.

Відтак, пунктом 5 Розділу III Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 р. №213-УШ передбачено, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «;Про прокуратуру», «;Про статус народного депутата України», «;Про Кабінет Міністрів України», «;Про судову експертизу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

Враховуючи те, що з 01.06.2015 для позивача, скасовано норми, що передбачають право на призначення їй пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу», суд приходить до висновку, що відсутні правові підстави для припинення виплати пенсії.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 24 травня 2013 року №21-948а16.

Статтею 1 Закону №1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.

Стаття 64 Конституції України передбачає обмеження соціально-економічних прав (в тому числі зупиненням дії законів та їх окремих положень) на певний строк лише в умовах воєнного або надзвичайного стану. Водночас, на момент прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» й до виникнення спору та його розгляду судом такий стан в Україні у передбаченому законом порядку запроваджено не було, встановлення обмежень щодо отримання пенсії деяким категоріям громадян є порушенням конституційних вимог щодо рівності всіх громадян, ставить, громадян у нерівні умови, що також є порушенням принципів правової держави.

Відповідно до ст. 68 Конституції України, кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи інших людей.

Суд приходить до переконання, що позивача позбавлено пенсії в порушення вимог та положень статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод /Рим. 4.ХІ.1950/ (Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини) /далі - Конвенція/ в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу, з огляду на таке.

Відповідно до Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі 1 цієї Конвенції.

Стаття 14 Конвенції передбачає, що здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин майнового стану, народження або інших обставин.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, спрямовані на обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (далі - певні ознаки), якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини та громадянина; непряма дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика, які формально є однаковими, але під час здійснення чи застосування яких виникають чи можуть виникнути обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за їх певними ознаками, крім випадків, якщо такі дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика об'єктивно виправдані метою забезпечення рівних можливостей для окремих осіб чи груп осіб реалізовувати рівні права і свободи, надані їм Конституцією і законами України. Дискримінація - це порушення прав людини, заборонене цілою низкою обов'язкових для виконання документів в області прав людини. Термін «дискримінація» має точне визначення і стале значення в міжнародному праві. Комітет ООН з прав людини - незалежний експертний орган, що спостерігає за виконанням Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, роз'яснив, що в пакті цей термін включає: «будь-яку відмінність, виключення, обмеження або перевагу, за ознакою раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших поглядів, національного або соціального походження, майнового положення, народження або іншої обставини, і яка має на меті або як наслідок, знищення або применшення визнання, використання або здійснення всіма особами, на рівних можливостях, всіх прав і свобод».

Водночас, всупереч статті 14 Конвенції, яка гарантує рівність у здійсненні основних свобод, позивачу з огляду на його рід занять припинено виплату пенсії в той час як без будь-якого об'єктивного і розумного обґрунтування виплата такої ж пенсії проводиться іншим особам, які перебувають в однаковому із позивачем положенні, однак мають інший рід занять. Виплата такої пенсії не зупинена іншим особам, які працюють в інших сферах та секторах державного впливу та економіки. Таким чином, має місце вочевидь наявне запровадження дискримінації відносно позивача при здійсненні останнім права на мирне володіння майном та отримання призначеної пенсії.

Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Пічкур проти України» №10441/06 від 7 лютого 2014 року (пункти 48-49) зазначив, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» /Willis v. the United Kingdom/, заява №36042/97, n. 48, ECHR 2002-IV).

Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раальте проти Нідерландів» /Van Raalte v. the Netherlands/, n. 39, Reports 1997-1).

Також Європейський суд з прав людини в даному рішенні зазначив, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 1 Першого протоколу Конвенції (Париж, 20.ІІІ.1952) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 18 Конвенції обмеження, які дозволяються нею щодо згаданих прав та свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, з якою вони передбачені.

Надбавки, доплати та пенсії є майном в контексті тлумачення Європейським Судом з прав людини статті 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції з прав людини поняття майно, оскільки існує у вигляді вимог, стосовно яких позивач наводить доводи, що він має принаймні законні сподівання (яке ґрунтується на законодавчій нормі) на набуття права володіння.

Таке сподівання виникло у позивача з моменту призначення пенсії та на підставі Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та набуття права на її виплату із зазначеного часу.

Аналогічний спір в подібних правовідносинах був розглянутий Європейським Судом з прав людини у справі «Фабіан проти Угорщини». Заявник - громадянин, який після виходу на пенсію працював на посаді державного службовця, скаржився на те, що йому призупинили виплату пенсії на час працевлаштування у період після його виходу на пенсію на підставі внесення поправки до законодавства про пенсії. Відповідно до цієї поправки, виплата пенсії за віком, чиї бенефіціари одночасно обіймають визначені посади у державному секторі, буде призупинена на термін їх зайнятості. Це обмеження не стосується тих, хто під час отримання пенсії за віком, працює у приватному секторі. Це стало невиправданим і дискримінаційним втручанням у його права власності. Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 15.12.2015 року у справі «Фабіан проти Угорщини» констатував, що різне трактування пенсіонерів, що працюють в державному і приватному секторах, з однієї сторони, і між різними категоріями державних службовців, з іншої сторони, щодо права на продовження отримання пенси за віком, де заявник став жертвою, не ґрунтується на будь-якому «об'єктивному і розумному виправданні», навіть беручи до уваги певну свободу розсуду, що надається договірним сторонам в цій сфері.

Згідно з ч. 2 ст. 8 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, запроваджені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №911-VIII від 24.12.2015 року та Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» №213-VIII від 02.03.2015 тимчасові обмеження щодо виплати пенсії особам, що працюють на посадах та на умовах, передбачених законом України «Про державну службу» суперечать: - статті 14, статті 1 Першого протоколу Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» щодо дискримінації при виплаті пенсії в залежності від роду занять та позбавленні права на належне майно у формі призначених пенсійних виплат; - статтям 22, 46, 58 Конституції України щодо недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод в тому числі і в сфері соціального захисту та пенсійних виплат; - основоположним принципам, закріпленим у Законі України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо рівноправності застрахованих осіб при отриманні пенсійних виплат.

Відповідно до роз'яснень, наведених у Постанові Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень. У рішеннях Конституційного Суду України зазначалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за ст. 22 Конституції України не допускається (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року №8-рп/99, від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 17 березня 2004 року №7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року №20-рп/2004).

Суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи згідно норм Конституції та законів України, а також міжнародних договорів. Враховуючи положення ст. 9 Конституції України та беручи до уваги Закон України від 17.07.1997 р. №475/97 «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7, 11 до Конвенції» та Закон України від 23.02.2006 р. №3477 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.11.1950 р. - КЗПЛ) та рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) як джерело права, а також враховувати роз'яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 р. №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». При цьому, як зазначається у п. 12 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» від 19.12.2014 р. №13, тлумачення термінів і положень КЗПЛ та протоколів до неї містяться в рішеннях ЄСПЛ.

Стосовно позовної вимоги про включення до розрахунку пенсії індексації та матеріальної допомоги слід зазначити наступне.

У частині першій статті 1 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Статтею 2 цього Закону визначено структуру заробітної плати, до якої входить: основна та додаткова заробітна плата, а також заохочувальні та компенсаційні виплати.

Статтею 18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.2000 № 2017-ІІІ, індексацію доходів населення, яка встановлюється задля підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін, віднесено до державних соціальних гарантій, що, згідно зі статтею 19 цього Закону, є обов'язковими для всіх підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Відповідно до частини п'ятої статті 95 Кодексу законів про працю України, заробітна плата підлягає індексації у встановленому законодавством порядку.

Правові, економічні та організаційні засади проведення індексації грошових доходів населення визначено Законом України „Про індексацію грошових доходів населеннявід 03.07.1991 № 1282 (в редакції Закону від 06.02.2003 № 491).

Індексація доходів це механізм підвищення доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів та послуг.

Порядок проведення індексації грошових доходів населення затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 (із змінами).

З рішення Конституційного Суду України від 13 жовтня 2013 року №9-рп/2013 випливає, що у разі порушення законодавства про оплату праці, працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати.

Частиною другою статті 33 Закону № 3723-XII передбачено, що заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок.

Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що матеріальна допомога на оздоровлення та індексація заробітної плати входила до системи оплати праці державного службовця.

Крім того, статтею 66 Закону № 1788-XII врегульовано види оплати праці, що враховуються при обчисленні пенсій.

Відповідно до частини першої зазначеної статті до заробітку для обчислення пенсії включаються всі види оплати праці (виплат, доходу), на які відповідно до Закону України від 26 червня 1997 року № 400/97 ВР «Про збір на обовязкове державне пенсійне страхування» нараховується збір на обовязкове державне пенсійне страхування, в межах максимальної величини фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, оподатковуваного доходу (прибутку), сукупного оподатковуваного доходу (граничної суми заробітної плати (доходу), з яких справляються страхові внески (збори) до соціальних фондів, що діяла на день одержання зазначеного заробітку (виплат, доходу)).

Згідно зі статтею 41 Закону № 1058-IV до виплат (доходів), що враховуються в заробітну плату (дохід) застрахованої особи для обчислення пенсії, належать, зокрема: суми виплат, отримуваних застрахованою особою після набрання чинності цим Законом, з яких згідно з цим самим Законом були фактично нараховані (обчислені) та сплачені страхові внески; суми виплат, отримуваних застрахованою особою до набрання чинності цим Законом, у межах сум, на які відповідно до законодавства, що діяло раніше, нараховувалися внески на державне соціальне страхування або збір на обовязкове державне пенсійне страхування.

За змістом наведених норм отримувані застрахованою особою суми виплат, з яких були фактично нараховані та сплачені страхові внески або збір на обовязкове державне пенсійне страхування, враховуються в заробіток (дохід) застрахованої особи для обчислення пенсії незалежно від того, чи входять вони до структури заробітної плати.

Крім того, відповідно до ст. 244-2 КАС України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбаченихпунктами 1 і 2частини першої статті 237 цього Кодексу, є обовязковим для всіх субєктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Вищевказана правова позиція зі спірного питання про те, що отримувані застрахованою особою суми виплат, з яких були фактично нараховані та сплачені страхові внески або збір на обовязкове державне пенсійне страхування, враховуються в заробіток (дохід) застрахованої особи для обчислення пенсії незалежно від того, чи входять вони до структури заробітної плати висловлена Верховним Судом України у постановах від 20 лютого 2012 року у справі № 21-430а11, від 28 травня 2013 року №21-97а13.

Відповідно до ч.2 ст. 46 Закону№ 1058-IV нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Як убачається з заперечень відповідача на позов, хоча складові частини заробітної плати які підлягали врахуванню при призначенні пенсії позивачеві мали місце на момент виникнення права на пенсію, однак не були враховані УПФ з посиланням на положення постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2008 року № 865 «Про деякі питання вдосконалення розміру заробітку для обчислення пенсії», у якій, за висновком відповідача не передбачено проведення перерахунку пенсій із врахуванням до складових заробітної плати (крім посадового окладу, надбавки за ранг та вислугу років) сум матеріальної допомоги на оздоровлення та індексації заробітної плати.

Відповідно ч.І ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до ч. З ст.2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Згідно ч. 1 ст. 17 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач не довів в судовому засіданні правомірності свого рішення, що є його обов'язком.

Суд враховує вищенаведені у рішенні свої висновки про те, що матеріальна допомога на оздоровлення, сума індексації заробітної плати, на які нараховувався збір на обов'язкове державне пенсійне страхування, включається до складу заробітної плати державного службовця та враховується при обчисленні розміру його пенсії, оскільки перевага має надаватись спеціальним нормам, що визначають виплати (доходи) для обчислення пенсії, за наведених обставин стаття 41 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та стаття 66 Закону України «Про пенсійне забезпечення», а не таким, які щодо спірних відносин є загальними (статті 33, 37 Закону № 3723-XII та стаття 2 Закону № 108/95-ВР).

Таким чином, оскільки неправильність нарахування і виплати пенсії позивачеві на підставі Закону №3227-ХП сталася не з вини позивача, а внаслідок неправомірних дій УПФ, суд вважає, що перерахунок і виплата зазначеної пенсії повинна бути проведена з з дня виходу на пенсію - 26.03.2012 року та включити до заробітку для обчислення пенсії індексацію грошових доходів населення та виплати на матеріальну допомогу.

Таким чином, з'ясувавши характер, суть та підстави заявлених позивачем вимог, норми права, якими вони регулюються, давши належну правову оцінку зібраним у справі доказам та поясненням сторін у їх сукупності, суд приходить до переконання про обґрунтованість та законність вимог позовної заяви, відтак, позовна заява підлягає задоволенню.

Крім того, у відповідності до ч. 1ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.

Керуючись ст.19,64,68 Конституції України; Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 р. №213-УШ; ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»; Стаття 1 Першого протоколу Конвенції (Париж, 20.ІІІ.1952), рішення Європейського суду у справі «Пічкур проти України» №10441/06 від 7 лютого 2014 року (пункти 48-49); рішення Європейського суду від 15.12.2015 року у справі «Фабіан проти Угорщини»; Закон України «Про оплату праці», ст. 21 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», ст.ст. 33, 37 Закону України «Про державну службу», ст.ст. 2, 4, 5 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», ст. 41,47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», , постановою КМУ № 1078 від 17.07.2003 року «Про затвердження порядку проведення індексації грошових доходів населення», Постанова Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»; ст.2, ст.. 11,71, 86, ч.3 ст. 122, ст. 160-163 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Позов ОСОБА_1 до Роздільнянського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Одеської області про визнання дій неправомірними, про зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити .

Визнати дії відповідача неправомірними.

Зобов'язати Роздільнянське об'єднане управління Пенсійного фонду України Одеської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію з 01 червня 2015 року по 31 грудня 2016 року.

Зобов'язати Роздільнянське об'єднане управління Пенсійного фонду України Одеської області здійснити вірний розрахунок призначеної ОСОБА_1 пенсії згідно Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» з дня виходу на пенсію - 26.03.2012 року та включити до заробітку для обчислення пенсії індексацію грошових доходів населення та виплати на матеріальну допомогу.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 1920 грн.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішення за наслідками апеляційного провадження.

СуддяР. М. Тимчук