Рішення № 69152146, 22.09.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.09.2017Справа №910/6913/17За позовом Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК»

до 1. TAMAURI LIMITED

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО»

про визнання недійсним договору

Суддя Спичак О.М.

Представники сторін:

від позивача: Бойко А.В., Стоян М.М. - по дов.

від відповідача 1: не з'явився

від відповідача 2: Ауксутіс О.С. - по дов.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Публічне акціонерне товариство «ФІДОБАНК» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до відповідачів 1. TAMAURI LIMITED та 2. Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» про визнання недійсним договору №17/10 від 17.05.2016р. про відступлення права вимоги.

Ухвалою суду від 03.05.2017р. порушено провадження у справі №910/6913/17, розгляд справи призначено на 29.05.2017р.

Представником позивача у судовому засіданні 29.05.2017р. було подано клопотання про витребування доказів, розгляд якого судом відкладено на наступне судове засідання.

Представник відповідача 1 в судове засідання 29.05.2017р. не з'явився, проте, про дату час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Представник відповідача 2 у судове засідання 29.05.2017р. також не з'явився, проте, 25.05.2017р. через відділ діловодства суду подав клопотання про відкладення розгляду справи, яке судом було розглянуто та задоволено.

За поясненнями позивача, генеральна угода №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2014р. та додаткові до неї угоди підлягають реєстрації Головним управлінням Національного банку України по місту Києву та Київській області, на підтвердження здійснення чого заявником надано відповідні повідомлення, що не мітять печатки та підпису посадової особи банку.

З метою повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи, суд вважає за доцільне звернутись до Головного управління Національного банку України по місту Києву та Київській області з проханням надати відомості щодо реєстрації генеральної угоди №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2014р., укладеної між Комерційним банком «Судостроительний банк» та Публічним акціонерним товариством «ФІДОБАНК», додаткових угод до неї та договорів про заміну сторони (кредитора) у вказаній генеральній угоді.

Ухвалою від 29.05.2017р. розгляд справи було відкладено на 08.06.2017р.

Представником позивача у судовому засіданні 08.06.2017р. було подано клопотання про долучення документів до матеріалів справи, яке судом було розглянуто та задоволено.

Представники відповідачів 1 та 2 в судове засідання 08.06.2017р. не з'явились, проте, про дату час та місце розгляду справи були повідомлений належним чином.

Представником відповідача 08.06.2017р. через відділ діловодства суду було подано клопотання про відкладення розгляду справи та клопотання про зобов'язання позивача направити документи за адресою TAMAURI LIMITED. Вказані клопотання були розглянуті та задоволені судом з урахуванням наступного.

Як вбачається з матеріалів справи відповідач 1 TAMAURI LIMITED (місцезнаходження: Кіпр, Нікосія, Агіас Еленіс & Арх.Макаріу ІІІ, Галаксіас Білдинг, 2 поверх, п.я.1060) - є нерезидентом.

Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном регулює Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15.11.1965р., до якої Україна приєдналася 19.10.2000, прийнявши відповідний нормативний акт - Закон України № 2052-III «Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах» (із заявами та застереженнями).

Відповідно до статті 1 вказаної Конвенції, передбачено, що ця конвенція застосовується у цивільних або комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.

Згідно зі статтею 2 Конвенції, кожна Договірна Держава призначає Центральний Орган, обов'язком якого є отримання прохань про вручення документів, що виходять від інших Договірних Держав, і здійснення процесуальних дій відповідно до положень статей 3 - 6. Кожна Держава організовує Центральний Орган згідно із своїм правом.

Орган влади чи судовий працівник, компетентний відповідно до права запитуючої Держави, направляють Центральному Органу запитуваної Держави прохання згідно з формуляром, що додається до цієї Конвенції, без потреби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей. До прохання додається документ, що підлягає врученню, або його копія. Прохання і документ надаються в двох примірниках (стаття 3 Конвенції).

Відповідно до статті 5 Конвенції Центральний Орган запитуваної Держави власноручно вручає документ або забезпечує його вручення відповідним органом: a) у спосіб, визначений його внутрішнім правом для вручення документів, складених в цій державі, особам, що перебувають на її території, або b) в особливий спосіб, обумовлений запитуючим органом, якщо такий спосіб не є несумісним з законами запитуваної Держави.

З урахуванням положень пункту (b) частини першої цієї статті документ може завжди бути вручений шляхом безпосередньої доставки одержувачу, який приймає його добровільно.

Якщо документ має бути вручений відповідно до частини першої статті 5 Конвенції, то Центральний Орган може вимагати, щоб документ був складений або перекладений офіційною мовою або однією з офіційних мов запитуваної держави.

Згідно зі статтею 10 Конвенції, якщо запитувана держава не заперечує, то ця Конвенція не обмежує можливості надсилати судові документи безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном.

Нотою від 05.01.1984р. Уряд Кіпру зазначив, що не заперечує проти способів передачі документів, передбачених у статті 10 Конвенції.

За таких обставин, відповідачу 1 у справі для належного повідомлення про її розгляд необхідно надіслати судові документи та матеріали позовної заяви в нотаріально засвідченому перекладі на грецьку мову.

За приписами ст.77 Господарського процесуального кодексу України господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Такими обставинами, в тому числі, є: нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу; неподання витребуваних доказів; необхідність витребування нових доказів.

Про відкладення розгляду справи виноситься ухвала, в якій вказуються час і місце проведення наступного засідання.

Отже, у зв'язку з неявкою представників відповідачів у судове засідання, враховуючи висновки суду щодо необхідності повідомлення відповідача 1 про розгляд справи у відповідності до вимог Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, ухвалою від 08.06.2017р. розгляд справи було відкладено на 14.07.2017р.

12.06.2017р. та 03.07.2017р. від Національного банку України надійшли документи на виконання вимог ухвал суду.

Представником позивача 23.06.2017р. через відділ діловодства суду було подано клопотання про долучення документів до матеріалів справи, яке судом розглянуто та задоволено, а у судовому засіданні 14.07.2017р. подано клопотання про витребування доказів.

У судовому засіданні 14.07.2017р. представником відповідача 2 проти задоволення клопотання позивача було надано заперечення.

Клопотання позивача було розглянуто та частково задоволено судом, виходячи з наступного.

За приписами ст.38 Господарського процесуального кодексу України сторона або прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування господарським судом доказів. У клопотанні повинно бути зазначено: 1) який доказ витребовується; 2) обставини, що перешкоджають його наданню; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має підприємство чи організація; 4) обставини, які може підтвердити цей доказ. У разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує необхідні докази.

У клопотаннях від 14.07.2017р. заявник просив витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» підтвердження оплати за договором №17/10 від 17.05.2016р. про відступлення права вимоги та акт прийому-передачі до вказаного правочину.

Враховуючи предмет та підстави позовних вимог, з метою повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи, суд дійшов висновку щодо наявності підстав для задоволення клопотання представника Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК» в частині витребування у відповідача 2 доказів оплати за договором №17/10 від 17.05.2016р. про відступлення права вимоги. В іншій частині клопотання заявника залишено без задоволення з огляду на самостійне подання 14.07.2017р. відповідачем 2, в тому числі, акту прийому-передачі договору №17/10 від 17.05.2016р. про відступлення права вимоги.

Представник відповідача 1 у судове засідання 14.07.2017р. не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, про дату час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Представником відповідача 2 через відділ діловодства суду було подано письмові пояснення по суті справи та клопотання про долучення документів до матеріалів справи, яке судом розглянуто та задоволено.

Ухвалою від 14.07.2017р. розгляд справи було відкладено на 01.08.2017р.

Представником відповідача 2 01.08.2017р. через відділ діловодства суду було подано відзив на позовну заяву, письмові пояснення по справі та клопотання про долучення документів до матеріалів справи, яке судом розглянуто та задоволено.

Представник відповідача 1 у судове засідання 01.08.2017р. не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, про дату час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Ухвалою від 01.08.2017р. розгляд справи було відкладено на 04.09.2017р.

Представником відповідача 2 31.08.2017р. та 04.09.2017р. через відділ діловодства суду було подано письмові пояснення по справі, а також клопотання про долучення документів до матеріалів справи, які судом розглянуто та задоволено.

Згідно приписів ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 04.09.2017р. було оголошено перерву до 08.09.2017р.

У судовому засіданні 08.09.2017р. представником позивача було надано пояснення по суті справи, відповідно до яких позовні вимоги підтримано в повному обсязі.

Представник відповідача 1 у судове засідання 08.09.2017р. не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, про дату час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Представник відповідача 2 проти задоволення позовних вимог надав заперечення та просив суд відмовити в задоволенні позову.

Згідно приписів ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 08.09.2017р. було оголошено перерву до 18.09.2017р.

Представником позивача 15.09.2017р. через відділ діловодства суду було подано клопотання про відкладення розгляду справи. Представник відповідача 2 проти задоволення вказаного клопотання надав заперечення.

Судом було розглянуто та частково задоволено клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи.

18.09.2017р. представником відповідача 2 через відділ діловодства суду було подано клопотання про долучення документів до матеріалів справи, яке судом розглянуто та задоволено.

Згідно приписів ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 18.09.2017р. було оголошено перерву до 22.09.2017р.

Представником позивача 22.09.2017р. через відділ діловодства суду було подано клопотання про відкладення розгляду справи.

Представник відповідача 2 проти задоволення клопотання позивача надав заперечення.

Розглянувши вказане клопотання, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для його задоволення. При цьому, суд виходив з наступного.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Проте, позивачем не наведено суду наявності обставин, що перешкоджають вирішенню спору по суті у судовому засіданні 22.09.2017р.

Господарський суд вважає за необхідне зауважити, що відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Отже, у зв'язку з ратифікацією Конвенції, протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні. Вказану правову позицію наведено у Інформаційному листі №01-06/1444/16 від 22.04.2016 р. Вищого господарського суду України «Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, юрисдикцію та практику Європейського суду з прав людини».

У відповідності до ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)

Аналіз практики Європейського суду щодо тлумачення положення «розумний строк» свідчить: в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» він роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

У розумінні Європейського суду для визначення того, чи була тривалість певного строку розумною, передусім встановлюється початок цього строку та його закінчення. Строк, який слід брати до уваги у зазначеному відношенні, охоплює собою все провадження. Точкою відліку переважно є момент звернення до національного суду з позовом, хоча цей момент може настати і раніше, наприклад, якщо судовому розгляду має передувати попередній обов'язковий розгляд справи адміністративним (виконавчим) органом (рішення у справі «Еркнер і Гофауер проти Австрії»).

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Судді повинні усвідомлювати особисту відповідальність за розгляд справ у встановлені законом строки, за якість розгляду справ, не допускати фактів зволікання, вживати всіх необхідних заходів з метою неухильного дотримання процесуальних строків (п.7 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення»).

Отже, з огляду на наведене вище у сукупності, суд дійшов висновку щодо необґрунтованості поданого заявником клопотання та відсутності підстав для його задоволення.

У судовому засіданні 22.09.2017р. представником позивача було надано пояснення по суті справи, відповідно до яких позовні вимоги підтримано в повному обсязі.

Представник відповідача 1 у судове засідання 22.09.2017р. не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, про дату час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Представник відповідача 2 проти задоволення позовних вимог надав заперечення та просив суд відмовити в задоволенні позову.

Враховуючи, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, з огляду на те, що неявка відповідача 1 не перешкоджає розгляду спору, за висновками суду, справа може бути розглянута по суті за наявними у ній документами відповідно до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 22.09.2017р.

В судовому засіданні 22.09.2017р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача 2, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

11.04.2014р. між Компанією з обмеженою відповідальністю ТАМАУРІ ЛІМІТЕД (кредитор) та Публічним акціонерним товариством «Фідобанк» (позичальник) було укладено договір про заміну кредитора за міжбанківським кредитом від 13.02.2014р. в рамках генеральної угоди №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2013р., згідно п.1.1 якого сторони підтверджують свою обізнаність про те, що між позичальником та Комерційним банком «Судобудівний банк» (первісний кредитор) було укладено генеральну угоду №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2013р., у відповідності до якої позичальником від первісного кредитора було отримано міжбанківський кредит в сумі 5 000 000 доларів США, що підтверджується угодою по системі REUTERS DEALING та підтвердженням в системі SWIFT: МТ 320 №140213-200-FDBK від 13.02.2014р. та МТ 320 №140213/000316671 від 13.02.2014; МТ 320 №140314-190- FDBK від 14.03.2014р. та МТ 320 №140314/000320178 від 14.03.2014р. (МБК).

У п.1.2 договору від 11.04.2014р. сторони підтвердили, що у відповідності з договором №07-01-17/04-14/3 про уступку прав (вимог) за генеральною угодою №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2013р., укладеною між кредитором та первісним кредитором 11.04.2014р., до кредитора перейшло право вимоги до позичальника за МБК.

Сторони підтверджують, що згідно договору відступлення до кредитора перейшло право вимоги до позичальника виконання останнім своїх грошових зобов'язань за МБК в об'ємі та умовах, що існують на день переходу прав. Сторони підтверджують, що сума заборгованості позичальника по МБК, право вимоги за якими було відступлено кредитору, становить 5 000 000 доларів США (п.1.3 договору від 11.04.2014р.).

За умовами п.5.1 вказаного правочину договір набуває сили з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення підписів сторін, проте, не раніше дати його реєстрації Головним управлінням Національного банку України по місту Києву та Київській області та діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань по договору.

Вказаний правочин було підписано представниками контрагентів та згідно змісту довідки №18-0006/45304/ДСК від 29.06.2017р. Національного банку України, зареєстровано Національним банком України.

До договору від 13.02.2014р. про заміну кредитора за міжбанківським кредитом від 13.02.2014р. в рамках генеральної угоди №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2013р. сторонами було внесено зміни згідно додаткових угод №1 від 05.11.2014р., №2 від 12.01.2015р., №3 від 10.04.2015р., №3 від 10.04.2015р., №4 від 20.04.2015р., №5 від 13.07.2015р., №6 від 31.08.2015р., №7 від 16.11.2015р., №8 від 23.11.2015р., №9 від 02.12.2015р., №10 від 09.12.2015р., №11 від 21.12.2015р., №12 від 12.01.2016р., №13 від 22.01.2016р., №14 від 02.02.2016р., №15 від 12.02.2016р., №16 від 24.02.2016р., №17 від 04.08.2016р., №18 від 17.03.2016р., №19 від 29.03.2016р., №20 від 08.04.2016р., №21 від 20.04.2016р., №22 від 29.04.2016р.

Представлені до матеріалів справи документи свідчать про те, що вказані правочини було зареєстровано Головним управлінням Національного банку України по місту Києву та Київській області.

17.05.2016р. між Компанією з обмеженою відповідальністю «TAMAURI LIMITED» (первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» (новий кредитор) було укладено договір №17/10 про відступлення права вимоги, відповідно до п.1.1 якого первісний кредитор передав (відступив), а новий кредитор прийняв на себе право вимоги належного виконання зобов'язань Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» (боржник) за генеральною угодою №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2013р. про загальні засади укладання правочинів на грошовому ринку від 04.04.2013р. із змінами та доповненнями, з урахуванням договору від 11.04.2014р. про заміну кредитора за міжбанківським кредитом від 13.02.2014р. в рамках генеральної угоди №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2013р. про загальні засади укладання правочинів на грошовому ринку, а саме повернення заборгованості за міжбанківським кредитом в розмірі 78 854,06 доларів США.

За умовами п.1.2 договору №17/10 від 17.05.2016р. до нового кредитора переходить також право на стягнення штрафних санкцій за порушення основного договору боржником.

Пунктом 2.1 договору №17/10 від 17.05.2016р. передбачено, що новий кредитор зобов'язаний у строк не пізніше 31.05.2016р. сплатити на користь первісного кредитора суму в розмірі 48 814,42 доларів США.

Договір набирає чинності (є укладеним) з моменту його підписання (скріплення печатками за наявності) і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.

Вказаний правочин з боку Компанії з обмеженою відповідальністю «TAMAURI LIMITED» було підписано уповноваженим представником ОСОБА_6, з боку Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» - директором ОСОБА_7 та скріплено печатками суб'єктів господарювання.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання угоди недійсною повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Обґрунтовуючи поданий позов, заявник посилався на те, що договір №17/10 від 17.05.2016р. з боку первісного кредитора підписано неповноважним представником, а з боку нового кредитора - директором товариства з перевищенням, визначених статутом Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО», повноважень. До того ж, за твердженнями заявника, оскільки вказаний правочин не було зареєстровано Національним банком України у відповідності до Постанови №270 від 17.06.2014р. правління Національного банку України «Про затвердження Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам», останній не набув законної сили. Вказані обставини і стали підставою для звернення до суду з розглядуваними позовними вимогами.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК» не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Статтею 512 Цивільного кодексу України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, в тому числі, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі ст.513 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом.

Порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті, у тому числі поворотної фінансової допомоги, від нерезидентів, у тому числі порядок реєстрації договорів, які передбачають виконання резидентами боргових зобов'язань перед нерезидентами за залученими від нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті, а також порядок надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам і видачі резидентам індивідуальних ліцензій Національного банку на переказування за межі України іноземної валюти з метою надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам визначено Положенням про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, яке затверджено Постановою №270 від 17.06.2004р. Правління Національного банку України, яку зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15.07.2004р. за №85/9484 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Договір підлягає реєстрації в Національному банку до фактичного одержання резидентом-позичальником коштів за кредитом, за винятком: 1) договору щодо здійснення операцій з одержання уповноваженим банком-позичальником кредиту овернайт. Такий договір не потребує реєстрації в Національному банку. Під час визначення умов такого договору та проведення на його підставі операцій мають бути дотримані максимальні процентні ставки, що встановлюються Національним банком відповідно до абзацу першого пункту 1.10 глави 1 розділу I цього Положення; 2) договору щодо здійснення операцій з одержання уповноваженим банком-позичальником кредиту на строк, що не перевищує одного року (крім кредитів овернайт), для реєстрації якого уповноважений банк зобов'язаний звернутися до Національного банку не пізніше робочого дня, наступного за днем одержання коштів за таким кредитом. У разі одержання резидентом іноземної валюти (суми кредиту чи позики) від нерезидента без реєстрації договору до резидента застосовуються фінансові санкції - штрафи відповідно до законодавства України з подальшою обов'язковою реєстрацією зазначеного договору в Національному банку.

Зміни, які стосуються сторін зареєстрованого договору, суми, валюти, строку кредиту, розміру процентної ставки, комісій, неустойки, інших установлених цим договором платежів, у тому числі тих, що є санкціями за неналежне виконання договору, що впливають на розмір виплат за користування кредитом, потребують реєстрації в Національному банку відповідних змін до договору в порядку, установленому для реєстрації договору, та з урахуванням вимог пункту 1.13 глави 1 цього розділу (п.2.1 Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам).

Згідно п.1.16 Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, яке затверджено Постановою №270 від 17.06.2004р. Правління Національного банку України, яку зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15.07.2004р. за №85/9484, резиденти-позичальники мають передбачати в договорі умову про те, що він набирає чинності з моменту (або не раніше) його реєстрації, за винятком договорів про одержання кредитів уповноваженими банками на строк, що не перевищує один рік.

Реєстрація Національним банком договорів / внесення змін до реєстрації договорів проводиться на підставі документів, поданих уповноваженим банком - ініціатором проведення реєстраційних дій, засобами спеціального програмного забезпечення Національного банку щодо реєстрації договорів (далі - засоби спеціального програмного забезпечення щодо реєстрації договорів) (п.1 глави 2 Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам).

Пунктом 4.2.9 Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що уповноважений банк у строк, що не перевищує трьох робочих днів починаючи з наступного робочого дня після дня внесення змін до зареєстрованого договору, зобов'язаний подати Національному банку повідомлення про зміни до договору, що стосуються зміни кредитора, суми кредиту, валюти кредиту, строку погашення, змін, які пов'язані зі зміною процентної ставки, комісій, неустойки та інших установлених договором платежів, у тому числі тих, що є санкціями за неналежне виконання умов договору та впливають на розмір річних виплат за користування кредитом або зміни назви уповноваженого банку.

Проте, у даному випадку, за своєю правовою природою оспорюваний правочин не є договором про внесення змін до договору від 11.04.2014р. про заміну кредитора по міжбанківському кредиту від 13.02.2014р. в рамках генеральної угоди №07-01-10/04-13/130, а є лише правочином щодо передання (відступлення) права вимоги за договором, за яким банк-резидент отримав грошові кошти від нерезидента, тобто, такий правочин реєстрації, у порядку, визначеному Положенням про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, не підлягає.

До того ж, слід зауважити, що Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам направлено на забезпечення контролю виконання резидентами боргових зобов'язань перед нерезидентами за залученими від нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті, тоді як фактично укладанням оспорюваного правочину необхідність такого контролю нівелюється, оскільки на підставі останнього право вимагати повернення міжбанківського кредиту отримує юридична особа - резидент.

При цьому, у даному випадку суд також зауважує, що вказаним вище Положенням передбачено, що дії, направлені на вчинення реєстрації правочину (змін до правочинів) Національним банком, вчиняє або уповноважений банк або позичальник-резидент, яким у спірних правовідносинах є Публічне акціонерне товариство «ФІДОБАНК». Проте, зі змісту оспорюваного договору вбачається, що боржник стороною договору №17/10 від 17.05.2016р. не є, що в повному обсязі відповідає приписам ст.516 Цивільного кодексу України, тобто, у даному випадку договір №17/10 від 17.05.2016р. у будь-якому випадку не могло б бути зареєстровано у порядку, що визначений Положенням про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам.

Посилання заявника на п.1.19 вказаного вище Положення, згідно якого платіжні операції резидента-позичальника з нерезидентом за кредитним договором (з урахування змін, що передбачені іншими угодами/договорами, які стосуються його реалізації, у тому числі відступлення права вимоги), здійснюються лише після його реєстрації Національним банком, суд до уваги не приймає, з огляду на правову природу та юридичні наслідки укладеного між відповідачами правочину.

Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу заявника на те, що посилання на невчинення державної реєстрації договору, не є належною підставою для визнання такого правочину недійсним, оскільки правовим наслідком недотримання вимог про державну реєстрацію правочину є саме його неукладеність, а ніяким чином не недійсність.

З приводу посилань позивача на те, що договір №17/10 від 17.05.2016р. підписано неповноважними представниками сторін, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.2 ст.203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Частиною 1 ст.92 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Згідно з ч.3 ст.92 вказаного Кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

За приписами ст.97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

У ст.58 Закону України «Про господарські товариства», ст.145 Цивільного кодексу України зазначено, що вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників.

Статтями 41 та 59 Закону України «Про господарські товариства» передбачено, що до компетенції загальних зборів належить: визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання; внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу; обрання і відкликання членів наглядової ради; утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства; затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів) з урахуванням вимог, передбачених цим та іншими законами, визначення порядку покриття збитків; створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їх статутів та положень; винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб органів управління товариства; затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення організаційної структури товариства; вирішення питання про придбання акціонерним товариством акцій, що випускаються ним; визначення умов оплати праці посадових осіб акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв; затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства; прийняття рішення про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу; прийняття рішення про обрання уповноваженої особи акціонерів для представлення інтересів акціонерів у випадках, передбачених законом; встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів; вирішення питання про придбання товариством частки учасника;виключення учасника з товариства; визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів. Статутом товариства до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені й інші питання.

За змістом положень ч.1 ст.62 Закону України «Про господарські товариства», ч.2 ст.145 Цивільного кодексу України, у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.

Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора). Дирекція (директор) підзвітна загальним зборам учасників і організує виконання їх рішень. Дирекція (директор) не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами. Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.

Відповідно до п.8.1 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» (в редакції, що затверджена рішенням загальних зборів учасників товариства, оформлених протоколом №3 від 19.02.2013р.) органами управління товариства є: збори учасників, дирекція, ревізійна комісія.

Пунктом 9.1 статуту відповідача 2 визначено, що вищим органом управління товариством є загальні збори учасників, які складаються з учасників товариства або призначених ними представників.

До виключної компетенції загальних зборів належить, в тому числі, надання згоди на укладання угод про придбання та відчуження нерухомого майна, кредитних договорів, договорів застави та поруки і інших угод (п.9.4.14 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО»).

Згідно п.10.1 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» виконавчим органом товариства є дирекція. Дирекцію очолює директор, який є членом дирекції.

Директор має право без довіреності представляти інтереси товариства та вчиняти від його імені юридичні дії в межах компетенції, визначеної статутом; тільки за згодою зборів учасників розпоряджатись майном та коштами товариства, купувати та відчужувати майно, передавати майно у користування та заставу, видавати поруки від імені товариства іншим особам (п.10.5 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО»).

Тобто, з системного аналізу змісту статуту відповідача 2 полягає, що у даному випадку директор товариства мав право (повноваження) на укладання з відповідачем 1 спірного правочину лише за умови наявності згоди вищого органу управління суб'єктом господарювання.

З метою повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи ухвалами від 08.06.2017р., від 01.08.2017р. судом було зобов'язано відповідача 2 надати докази наявності у ОСОБА_7 повноважень на підписання від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» договору №17/10 від 17.05.2016р.

Проте, представлене вказаним учасником судового процесу на виконання вимог ухвали суду рішення загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО», яке оформлено протоколом від 17.05.2016р., суд до уваги не приймає в якості належного та допустимого у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказу надання загальними зборами відповідача директору товариства ОСОБА_7 повноважень на підписання від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» договору №17/10 від 17.05.2016р. При цьому, суд зазначає наступне.

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ч.1 ст.32 Господарського процесуального кодексу України).

За приписами ст.36 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Згідно зі ст.34 вказаного нормативно-правового акту господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи (п.2.5 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

З представленого відповідачем до матеріалів справи протоколу від 17.05.2016р. загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» вбачається, що вищим органом управління товариством надано повноваження директору на укладання з Компанією з обмеженою відповідальністю «TAMAURI LIMITED» договору про відступлення права вимоги, щодо грошових зобов'язань Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» за генеральною кредитною угодою №010-05/597 від 24.04.2008р. та кредитним договором №012-05/967 від 24.04.2008р., укладеним між Товариством з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО», як позичальником та Відкритим акціонерним товариством «ЕРСТЕ БАНК», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Фідобанк», як кредитором.

Проте, предметом спірного правочину є саме відступлення права вимоги Товариству з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» належного виконання зобов'язань Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» (боржник) за генеральною угодою №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2013р. про загальні засади укладання правочинів на грошовому ринку із змінами та доповненнями, з урахуванням договору від 11.04.2014р. про заміну кредитора за міжбанківським кредитом від 13.02.2014р. в рамках генеральної угоди №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2013р. про загальні засади укладання правочинів на грошовому ринку, а саме повернення заборгованості за міжбанківським кредитом в розмірі 78 854,06 доларів США.

Отже, виходячи з наведеного вище, у суду відсутні підстави вважати, що рішенням загальних зборів відповідача 2, які оформлено протоколом від 17.05.2016р., директору товариства ОСОБА_7 було надано повноваження на підписання від імені товариства саме спірного правочину.

Таким чином, з наведеного вбачається, що при підписанні від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» договору №17/10 від 17.05.2016р. директором товариства було перевищено надані статутом повноваження.

Наразі, з приводу підписання спірного правочину з боку Компанії з обмеженою відповідальністю «TAMAURI LIMITED» представником ОСОБА_6 та ОСОБА_7 від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» з перевищеням повноважень, суд зазначає наступне.

Частиною 3 ст.92 Цивільного кодексу України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

З огляду на таке, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі й укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

При цьому частиною четвертою статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Однак закон враховує, що питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу товариства та добросовісність його дій є внутрішніми взаємовідносинами юридичної особи та її органу, тому сам лише факт учинення виконавчим органом товариства протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.

Частина третя статті 92 Цивільного кодексу України фактично встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (статті 203, 241 Цивільного кодексу України ). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

При цьому, судом прийнято до уваги, що відповідно ст.241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Згідно з п.3.4 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.).

Тобто, навіть у разі встановлення судом факту укладання договору від імені однієї зі сторін неповноважною на те особою, у суду відсутні підстави для визнання його недійсним, якщо наявні в матеріалах справи докази свідчитимуть про наступне схвалення такого правочину. Аналогічну правову позицію також висловлено у Інформаційному листі №01-06/1242/17 від 19.08.2017р. Вищого господарського суду України.

Як вбачається з наявних в матеріалах справи документів, зокрема, листа від 02.03.2017р. (апостиль від 07.03.2017р.) TAMAURI LIMITED, який підписано директором відповідача 1 та скріплено печаткою юридичної особи, між Компанією з обмеженою відповідальністю «TAMAURI LIMITED» та Товариством з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» було укладено договір №17/10 про відступлення права вимоги.

Суд приймає до уваги лист від 02.03.2017р. TAMAURI LIMITED в якості належного та допустимого у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказу подальшого схвалення відповідачем 1 договору №17/10 від 17.05.2016р., що з урахуванням приписів ст.241 Цивільного кодексу України виключає наявність підстав для визнання вказаного договору недійсним.

Одночасно, з представлених до матеріалів справи відповідачем 2 документів вбачається, що 30.08.2017р. загальними зборами Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» було прийнято рішення про схвалення договору №17/10 від 17.05.2016р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» та Компанією з обмеженою відповідальністю «TAMAURI LIMITED». Наразі, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України докази визнання недійсним вказаного вище рішення вищого органу управління відповідача.

Отже, виходячи з наведеного вище, з огляду на наявні в матеріалах справи докази наступного схвалення Товариством з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» та Компанією з обмеженою відповідальністю «TAMAURI LIMITED» договору №17/10 від 17.05.2016р., суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для визнання вказаного паровичну недійсним у зв'язку з підписанням останнього представниками сторін з перевищенням повноважень.

Одночасно, виходячи з принципу повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи, суд не приймає доводи відповідача 2 стосовно того, що укладення спірного правочину ніяким чином не впливає на права та законні інтереси заявника. При цьому, суд зазначає наступне.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ста.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Як вбачається з наявних в матеріалах справи документів, Господарським судом міста Києва розглядалась справа №910/98/17 за позовом за позовом 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «ДЕЛЬТА-ЕЛЬТ», 2. Товариства з обмеженою відповідальністю «ОПТИМА-ГЕО» 3. Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІОН», 4. Товариства з обмеженою відповідальністю «ЦЕНТР-РІВНОВАГИ», 5. Товариства з обмеженою відповідальністю «БЕСТ-ЮНІОН», 6. Товариства з обмеженою відповідальністю «МЕГАРЕЗЕРВ», 7. Товариства з обмеженою відповідальністю «РІАЛ-ІНВЕСТ», 8. Товариства з обмеженою відповідальністю «СТРАТЕГІЯ-НОВА», 9. Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» до Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК» про 1) визнання припиненими зобов'язань за кредитними договорами, 2) відсутнім у відповідача права стягнення за кредитними договорами, 3) визнання іпотеки за договором іпотеки від 24.04.2008р. припиненою з 19.05.2016р., 4) скасування записів про іпотечне обтяження в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, записів про заборону на нерухоме майно в Єдиному реєстрі заборон на нерухоме майно, запису про іпотеку в Єдиному реєстрі іпотек, 5) зобов'язання Відповідача повернути Позивачам примірники правовстановлюючих, технічних документів на предмет іпотеки та примірник договору іпотеки (з юридичною особою) від 24.04.2008р.

Рішенням від 10.03.2017р. Господарського суду міста Києва по справі №910/98/17, яке залишено без змін постановою від 25.07.2017р. Київського апеляційного господарського суду, позовні вимоги вказаних вище осіб задоволено в повному обсязі.

Наразі, суд зазначає, що статтею 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено підстави звільнення від доказування. Зокрема, господарським процесуальним законодавством визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

При цьому, не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Аналогічну позицію щодо преюдиціальної дії рішень суду наведено у п.2.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».

Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012 та від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13.

Не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує господарський спір. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012, від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13, від 23.02.2016р. по справі №910/16120/14.

Отже, рішення по справі №910/98/17, яке набрало законної сили, має преюдиційне значення, а встановлені ним обставини повторного доказування не потребують.

У межах вказаної справи судом було встановлено, що 24 квітня 2008р., в тому числі, між Товариством з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» та Відкритим акціонерним товариством «ЕРСТЕ БАНК», правонаступником всіх прав та обов'язків якого згідно статуту, є Публічне акціонерне товариство «ФІДОБАНК» укладено генеральну кредитну угоду №010-05/957, відповідно до якої, банк зобов'язався надавати позичальнику кредитні кошти у ЄВРО для проведення рефінансування заборгованості перед Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» та фінансування завершення ремонтних робіт в офісній будівлі, розташованій за адресою: м. Київ, вул. Дегтярівська - 33в, в порядку і на умовах, визначених у кредитних договорах, укладених в рамках цієї генеральної кредитної угоди, які є її невід'ємними частинами.

На підставі генеральної кредитної угоди № 010-05/957 від 24.04.2008 між кредитором та Товариством з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» 24.04.2008р. укладено кредитний договір №012-05/967 (невідновлювальна кредитна лінія) зі змінами та доповненнями, відповідно до умов якого, банк відкриває позичальнику 10 невідновлювальну кредитну лінію на умовах забезпеченості, цільового використання, строковості, повернення, та платності наданих грошових коштів (п. 1.1., 3.1 кредитного договору) в сумі 188 883,17 євро під 12% строком до 22 квітня 2020 року.

Судом було встановлено, що, в тому числі, Товариство з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» на підставі укладених з Компанією «TAMAURY LIMITED» договорів відступлення права вимоги від 17.05.2016р. набуло право вимоги за генеральною угодою №07-01-10/04-13/130 від 04.04.2013р. про загальні засади укладання правочинів на грошовому ринку із змінами та доповненнями, з урахуванням договору від 11.04.2014р. про заміну кредитора за міжбанківським кредитом від 13.02.2014р. в рамках генеральної угоди № 07-01-10/04-13/130 про загальні засади укладання правочинів на грошовому ринку від 04.04.2013р. із змінами та доповненнями на загальну суму 1 869 561,47 доларів США, що згідно до офіційного курсу НБУ станом на 19.05.2016р. становило 47 219 960,87 гривень.

У судовому рішенні по справі №910/98/17 судом було встановлено обставини припинення з 19 травня 2016 року зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» перед Публічним акціонерним товариством «ФІДОБАНК» за кредитним договором №012-05/967 (не відновлювальна кредитна лінія) від 24 квітня 2008 року зі змінами та доповненнями в рамках генеральної кредитної угоди № 010-05/957 від 24 квітня 2008 року та визнано відсутнім у Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК» права стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО» заборгованості за кредитним договором №012-05/967 (невідновлювальна кредитна лінія) від 24 квітня 2008 року зі змінами та доповненнями в рамках генеральної кредитної угоди № 010-05/957 від 24 квітня 2008 року.

Отже, виходячи з наведеного, суд дійшов висновку, що договір №17/10 від 17.05.2016р. укладений між відповідачами безпосередньо впливає на права та законні інтереси позивача з огляду на наявні між заявником та відповідачем 1 правовідносини за кредитним договором №012-05/967 (невідновлювальна кредитна лінія) від 24 квітня 2008р.

Проте, наведене вище, не нівелює висновків суду щодо відсутності підстав для визнання договору №17/10 від 17.05.2016р., укладеного між Компанією з обмеженою відповідальністю «TAMAURI LIMITED» та Товариством з обмеженою відповідальністю «УНІВЕР-ПРО», недійсним.

За таких обставин, виходячи з наведеного вище у сукупності, з огляду на те, що позивачем так і не було доведено суду достатніх підстав для визнання недійсним договору №17/10 від 17.05.2016р., суд дійшов висновку щодо залишення позову Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК» без задоволення.

Всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Судовий збір, згідно приписів ст.49 Господарського процесуального кодексу України залишається за позивачем.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Відмовити в задоволенні позову повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 27.09.2017р.

Суддя Спичак О.М.