Постанова № 69097207, 22.09.2017, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

22 вересня 2017 року № 826/17223/16

Окружний адміністративний суд м. Києва у складі у складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Львівської області про зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся позивач ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Прокуратури Львівської області, в якому просить суд:

- зобов'язати Прокуратуру Львівської області надіслати позивачу довідку про реабілітацію.

В обґрунтування позову зазначив, що згідно Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на України», Постанови Верховної Ради України «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» 19.08.2016 року, позивач звернувся до Київської місцевої прокурат

року по 09.11.1988 року у зв'язку з розслідуванням відносно позивача кримінальної справи за ст.. ст.. 187-1, 187-3, 17, 71 КК України (в редакції 1960 року) він перебував у СІЗО.

Вказаний запит був направлений до Прокуратури Львівської області для розгляду по суті.

Також, як зазначає позивач у своєму позові, він вказував, що за політичну діяльність у адміністративному порядку його арештовували 5 разів загальним строком 70 діб.

Листом від 29.06.2016 року прокуратурою Львівської області йому було відмовлено у надані такої довідки з посиланням на рішення Печерського районного суду м. Києва від 25.05.2004 року.

Однак, як вказує позивач, у 2004 року він звертався до прокуратури та до суду з позовом з інших підстав та не вказував про адміністративні арешти з політичних мотивів у адміністративному порядку.

Просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.11.2016 року відкрито провадження у справі та справу призначено до судового розгляду.

Під час розгляду справи позивач позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити, надавши суду аналогічні пояснення тим, що викладені у позовній заяві.

Представник відповідача у судовому засіданні позовні вимоги не визнав у повному обсязі, просив провадження у справі закрити з тих підстав, що аналогічні позовні вимоги вже були предметом розгляду у Печерському районному суді м. Києва, який своїм рішенням відмовив у задоволенні скарги. Вказане рішення суду залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва та ухвалою Вищого адміністративного суду України.

В судовому засіданні за згодою позивача та представника відповідача, ухвалено про продовження вирішення справи у письмовому провадженні відповідно до ч. 4 ст. 122 КАС України.

Заслухавши пояснення позивача, представника відповідача, дослідивши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне:

Частиною 1 ст. 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно - правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

У відповідності до ст. 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З матеріалів справи вбачається, що 19 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Київської місцевої прокуратури №6 з заявою, відповідно до якої просив надати йому довідку про реабілітацію з тих підстав, що «у липні 1988 року прокуратурою Львівської області стосовно позивача було порушено кримінальну справу за ст.ст.71, 187-1 КК УРСР (ст.71 пізніше було перекваліфіковано на ст. 187-3), а 15 листопада 1988 року вказана кримінальна справа була закрита, що підтверджуються Постановою про скасування міри запобіжного заходу від 09.11.1988р. та листом прокуратури № 15-550исх-88 від 15.11.1988р. Згідно листа Прокуратури Львівської області від 01.2003р. вказана кримінальна справа відносно ОСОБА_1 була знищена за спливом термінів давності.

Постановою народного судді Ленінського районного суду м. Львова від 15.12.88р. ОСОБА_1 було заарештовано до 15 діб. Вказана Постанова була винесена стосовно події, яка мала місце 10.12.88р., тобто під час відзначення ювілею прийняття Декларації прав людини. Затримано Позивача було у зв'язку з тим, що він знаходився недалеко від місця проведення мітингу, і затримано для того, щоб він туди не потрапив, а не у зв'язку з тим, що, як сказано, він "своєю поведінкою викликав підозру".

Постановою народного судді Ленінського районного суду м. Львова від 19.02.89р. ОСОБА_1 було заарештовано до 15 діб, оскільки він порушив порядок проведення зборів, закликав встановити пам'ятник Степану Бандері, ганьбив Комуністичну партію і Радянську владу.

Постановою народного судді Залізничного районного суду м. Львова від 16.03.89р. ОСОБА_1 було заарештовано до 15 діб, оскільки він ганьбив Комуністичну партію і Радянську владу, порушив порядок проведення зборів.

Постановою народного судді Ленінського районного суду м. Львова від 05.05.89р. ОСОБА_1 було заарештовано до 15 діб, оскільки 24.04.89р. він порушив порядок проведення зборів, ганьбив Радянські і партійні органи, закликав не йти по Ленінському шляху.

Постановою народного судді Шевченківського районного суду м. Львова від 19.05.89р. позивача було заарештовано до 10 діб, оскільки він, відбуваючи арешт згідно Постанови народного судді Ленінського районного суду м. Львова від 05.05.89р. в камері №1 прийомника-розподільника м. Львова, проводив збори в прийомнику-розподільнику, закликав в подальшому до проведення несанкціонованих мітингів та демонстрацій проти керівників радянських та партійних органів, відокремлення УРСР від СРСР, чим порушив порядок проведення зборів.»

Як вбачається з наданої суду копії відповіді від 22.09.2016 року № 17/1/276-04/16 прокуратурою Львівської області розглянуто звернення ОСОБА_1 та повідомлено про те, що аналогічні звернення вже були предметом розгляду органами прокуратури, за результатами якого у видачі довідки про реабілітацію ОСОБА_1 відмовлено за безпідставністю.

Також, зі змісту вказаної відповіді вбачається, що Відповідач повідомив позивача про те, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 25.05.2004 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 08.09.2004 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12.11.2008 року касаційна скарга ОСОБА_1 залишена без задоволення, а судові рішення - без змін, а тому підстав для видачі довідки про реабілітацію ОСОБА_1 не має.

У відповідності до наданої суду копії повідомлення від 07.12.1988 року № 15-4106-88 Прокуратури Львівської області, ОСОБА_1 повідомлено про те, що 22 листопада 1988 року завідуючому Радянського райфінвідділу м. Львова направлено постанову про відшкодування ОСОБА_1 600 руб. 92 коп. за період тримання під вартою у слідчому ізоляторі з 04 серпня по 09 листопада 1988 року.

У відповідності до ч. 1 ст. 72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Як вбачається з направленої з Печерського районного суду м. Києва на запит Окружного адміністративного суду копії рішення від 25.05.2004 року у цивільній справі № 2-1202/04 за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність прокурора Львівської області, Генерального прокурора України, Київської міської ради, 05.11.2003 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою, в обґрунтування якої зазначав, що він неодноразово звертався до прокуратури Львівської області з питанням про надання довідки про його реабілітацію.

Під час розгляду вказаної цивільної справи судом було встановлено, що «заявник ОСОБА_1 вчинив злочини, які визначено главою ІХ КК України (в редакції 1960 року), а саме: «Злочини проти порядку управління», передбачені ст..ст. 187-1,187-3 та ст.. 17,71 КК України. Вказане свідчить про те, що ОСОБА_1 вчинив загально кримінальні злочини, а тому дія Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» на нього не поширюються.»

З цих підстав у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.

Крім того, зі змісту ухвали Апеляційного суду м. Києва від 08.09.2004 року під час розгляду цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 25.05.2004 року у цивільній справі за його скаргою на бездіяльність прокурора Львівської області, Генерального прокурора України та Київської міської ради, колегія судів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва встановила, що ОСОБА_1 після порушення стосовно нього кримінальної справи за обвинуваченням у скоєнні злочинів, передбачених ст..ст. 187-3,187-1-17-71 КК України (в редакції 1960 року) засуджено не було, а кримінальна справа провадженням закрита органом попереднього слідства, дія Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» на ОСОБА_1 не поширюється.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12.11.2008 року касаційна скарга ОСОБА_1 залишена без задоволення, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 25.05.2004 року та ухвала Апеляційного суду м. Києва від 08.09.2004 року - залишені без змін.

У відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 157 КАС України суд закриває провадження у справі якщо є такі, що набрали законної сили, постанова чи ухвала суду з того самого спору і між тими самими сторонами.

Судом під час розгляду даної адміністративної справи встановлено, що позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про зобов'язання прокуратури Львівської області надати йому довідку про реабілітацію з посиланням на те, що його за політичну діяльність заарештовували у адміністративному порядку 5 разів загальним строком на 70 діб , в той час, як предметом спору у Печерському районному суді м. Києва у 2004 році було визнання бездіяльності у тому числі прокурора Львівської області неправомірною в частині відмови у наданні довідки про реабілітацію з підстав арешту ОСОБА_1 та перебування під вартою у за вчинення злочинів, передбачених ст.ст. 187-3,187-1-17-71 КК України (в редакції 1960 року).

Тобто, Печерським районним судом м. Києва не розглядалися вимоги ОСОБА_1 щодо відмови у наданні довідки про реабілітацію з підстав адміністративного арешту позивача у 1988 році загальним строком 70 діб.

Зазначене свідчить про відсутність правових підстав для задоволення клопотання представника відповідача та закриття провадження у справі.

Крім того, суд не приймає до уваги доводи представника відповідача, в обґрунтування заявленого ним клопотання про закриття провадження у справі щодо того, що аналогічні вимоги ОСОБА_1 неодноразово розглядалися прокуратурою Львівської області та у наданні довідки про реабілітацію останньому було відмовлено, оскільки діючим законодавством не передбачено можливості закриття провадження у адміністративній справі з таких підстав.

Також, як вбачається з наданої суду копії постанови Ленінського районного народного суду м. Львова від 15.12.1988 року, що ОСОБА_1 визнаний винним за ст.. 185 КпАП УРСР та на нього накладено адміністративний арешт строком на 15 діб. Строк арешту - з дня винесення постанови.

Відповідно до копії постанови Ленінського районного народного суду м. Львова від 19.02.1989 року ОСОБА_1 визнано винним за ст.. 185-1 КпАП УРСР та на нього накладено адміністративний арешт строком на 15 діб, час відбуття - з 19.02.1989 року.

Постановою Залічничого районного народного суду м. Львова від 16.03.1989 року ОСОБА_1 визнано винним за ч. 2 ст. 185-2 КпАП УРСР та накладено адміністративний арешт строком на 15 діб, час відбуття - з 15.03.1989 року.

Згідно з наданої суду копією постанови Ленінського районного народного суду м. Львова від 05.05.1989 року ОСОБА_1 визнано винним за ч. 2 ст. 185-1 КпАП УРСР та накладено адміністративний арешт строком на 15 діб. Час відбуття - з 04.05.1989 року.

У відповідності до постанови Шевченківського районного народного м. Львова від 19.05.1989 року ОСОБА_1 визнано винним за ч. 2 ст. 185-1 КпАП УРСР та накладено адміністративний арешт строком на 10 діб. Арешт розпочався з 19.05.1989 року з 20 години.

Суд звертає увагу, що у відповідності до ст.. 185 КпАП УРСР (в редакції, яка діяла на момент вчинення ОСОБА_1 адміністративного правопорушення) адміністративна відповідність передбачена за злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції при виконанні ним службових обов'язків чи образа його, а також вчинення таких же дій щодо народного дружинника у зв'язку з їх участю в охороні громадського порядку.

Згідно з ч.ч. 1,2 ст. 185-1 КпАП УРСР (в редакції, яка діяла на момент вчинення акар І.І. адміністративного правопорушення) адміністративна відповідність передбачена за порушення встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій та вчинення тих самих дій повторно протягом року після застосування заходів адміністративного стягнення або організатором зборів, мітингу, вуличного походу, демонстрації.

Тобто, ОСОБА_1 було визнано винним та накладено на нього адміністративні арешти за скоєння адміністративних правопорушень, що посягають на встановлений порядок управління (глава 15 КпАП УРСР в редакції 1960 року станом на момент скоєння адміністративних правопорушень), а саме за за злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції при виконанні ним службових обов'язків чи образа його, а також вчинення таких же дій щодо народного дружинника у зв'язку з їх участю в охороні громадського порядку та неодноразове порушення повторно протягом року встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій.

При цьому, статтею 1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» передбачено, що вважати реабілітованими осіб, які з політичних мотивів були необґрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами, в тому числі "двійками", "трійками", особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР "Про кримінальну відповідальність за державні злочини" від 25 грудня 1958 року, за винятком осіб, зазначених у статті 2 цього Закону.

Визнати реабілітованими також громадян, засуджених за:

- антирадянську агітацію і пропаганду за статтею 7 Закону СРСР "Про кримінальну відповідальність за державні злочини" від 25 грудня 1958 року і статтею 62 Кримінального кодексу України в редакціях до прийняття Закону Української РСР від 28 жовтня 1989 року "Про затвердження Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 14 квітня 1989 року "Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів Української РСР";

- поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, тобто за статтею 187-1 Кримінального кодексу України;

- порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, посягання на особу та права громадян під приводом справляння релігійних обрядів, якщо вчинені дії не були поєднані з заподіянням шкоди здоров'ю громадян чи статевою розпустою.

Дія цієї статті поширюється на осіб, громадян України, які постійно проживали в Україні і яких з різних причин було переміщено за межі колишнього Радянського Союзу, необґрунтовано засуджено військовими трибуналами, Верховним Судом Союзу РСР чи піддано репресіям позасудовими органами.

Підлягають реабілітації також особи, щодо яких з політичних мотивів застосовано примусові заходи медичного характеру.

У відповідності до п. 1 Постанови Верховної Ради України «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» політичний мотив репресій (стаття 1) - це застосування державою примусових заходів щодо противників Радянської влади у вигляді пред'явлення обвинувачення у вчиненні політичного (контрреволюційного) злочину або визнання особи соціально небезпечною у політичному відношенні за наявності достовірних матеріалів, застосування на цих підставах репресій у судовому порядку відповідно до статей 33-34 Кримінального кодексу Української РСР у редакції 1927 року та в адміністративному порядку.

Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд приходить до висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог ОСОБА_1, оскільки під час розгляду справи судом було встановлено та підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, що ОСОБА_1 не був засуджений судами за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як політичні (контрреволюційні) злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР "Про кримінальну відповідальність за державні злочини" від 25 грудня 1958 року, не був визнаний у встановленому на той час законодавством порядку соціально небезпечною у політичному відношенні особою, також позивачем не доведено, а судом не встановлено, що до ОСОБА_1 у період з грудня 1988 року по травень 1989 року застосовувалися репресії.

Крім того, суд звертає увагу на той факт, що дія Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» поширюється лише на осіб, які були з політичних мотивів були необґрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами, в тому числі "двійками", "трійками", особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР "Про кримінальну відповідальність за державні злочини" від 25 грудня 1958 року, за винятком осіб, зазначених у статті 2 цього Закону, однак не поширюється на осіб, які притягувалися до адміністративної відповідальності.

Також, суд вважає за необхідне зазначити, що з наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що ОСОБА_1 був визнаний винний та на нього було накладено адміністративні арешти постановами суду у період з грудня 1988 року по травень 1989 року за скоєння загальних адміністративних правопорушень, а не за скоєння адміністративних правопорушень з політичних мотивів, що також унеможливлює поширення дії Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» на позивача.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що правових підстав для складання та видачі відповідної довідки про реабілітацію ОСОБА_1 у прокуратури Львівської області не має, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають у повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 ст. 71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач по справі, як суб'єкт владних повноважень, виконав покладений на нього обов'язок щодо доказування правомірності прийнятого рішення.

Керуючись ст. ст. 69, 70, 71, 122,157,158 - 163, 167 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.

Постанова набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена до апеляційної інстанції в порядку та строки, передбачені ст.ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.А. Качур