Постанова № 69043141, 11.09.2017, Рубіжанський міський суд Луганської області

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.09.2017 Провадження №2-а/425/49/17

Справа №425/854/17

місто Рубіжне Луганської області

Рубіжанський міський суд Луганської області, у складі головуючого - судді Коваленка Д.С., секретар - Гайворонська І.В., розглядаючи адміністративний позов ОСОБА_1 до Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області, Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області про скасування рішення, визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернулась до Рубіжанського міського суду Луганської області з адміністративним позовом до Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області, Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області, яким, після уточнення позовних вимог, просила наступне: скасувати рішення від 19 січня 2017 року № 9/356 Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області про скасування дії довідки від 20.04.2016р. № 917012120 про взяття її на облік як внутрішньо переміщеної особи; визнати неправомірними дії Управління пенсійного фонду України в м. Рубіжному Луганської області щодо припинення їй виплати пенсії з 01 січня 2017 року по 27 квітня 2017 року; визнати неправомірними дії Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області щодо невиплати їй пенсії з 28 квітня 2017 року; зобов'язати Рубіжанське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області поновити виплату їй пенсії з 01 січня 2017 року.

У призначений день та час судового засідання, для розгляду справи по суті сторони не з'явились, про місце, день та час розгляду справи повідомлялись належним чином. Але подали письмові заяви, якими просили суд розглянути справу без їх участі.

Тому в силу положень частини шостої статті 12 та частини четвертої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі за текстом - КАС України), розгляд справи здійснювався за відсутності осіб, які беруть участь у справі, тобто в порядку письмового провадження, за наявними у справі матеріалами, а фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Узагальнено, з урахуванням наданих письмових пояснень, позиція позивача полягала в тому, що вона, до початку проведення на території міста Луганськ антитерористичної операції, постійно проживала і була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 Але у зв`язку із проведенням вказаної операції, вона спочатку переїхала проживати до Новопсковського району Луганської області, а потім і у місто Рубіжне Луганської області (АДРЕСА_1). 20 квітня 2016 року була взята місцевим Управлінням праці та соціального захисту населення на облік, як переміщена особа з районів проведення антитерористичної операції, про що їй була видана довідка. А з 01 червня 2016 року, вона була взята на облік Управлінням Пенсійного фонду України у місті Рубіжному Луганської області, який і виплачував їй пенсію за віком. Проте з 01 січня 2017 року вона перестала отримувати пенсію. Як з'ясувалось, причиною припинення стало рішення Управління праці та соціального захисту населення про скасування довідки про взяття її на облік, як внутрішньо переміщеної особи, на підставі пункту 5 частини 1 статті 12 Закону України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб". Підставою для цього став факт відсутності позивача за адресою місця проживання у листопаді 2016 року, і не з`явлення на виклики Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області. Але на думку позивача, це не може бути доказом подання нею завідомо недостовірних відомостей про своє місце проживання на території України при поданні заяви про взяття її на облік. Тому означене рішення слід скасувати. А дії другого відповідача, який на підставі вказаного рішення припинив виплату їй пенсії слід визнати неправомірними, оскільки такі дії не відповідають статтям 8,22,24,46,64 Конституції України, статтям 4,5,8,47,49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», частині другій статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», пункту 7 постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року №365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам».

Позиція відповідача - Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області полягала в тому, що на виконання положень «Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №365 від 08 червня 2016 року, інспектор здійснив контроль за проведенням виплати пенсії позивачу за місцем її фактичного проживання шляхом виходу за місцем проживання позивача на перевірку. За результатами такої перевірки було складено акт, в якому зазначено, що позивач відсутня за місцем проживання. ОСОБА_2 було залишено повідомлення про необхідність прибути для ідентифікації, а потім, також, направлено повторне повідомлення про це. Однак на зазначені повідомлення позивач ніяк не відреагувала. І тому, на підставі пункту 5 частини 1 статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», а саме у зв`язку із поданням позивачем завідомо недостовірних відомостей про місце свого фактичного проживання, начальником управління, 19 січня 2017 року і було прийнято рішення №9/356 про скасування дії довідки від 20 квітня 2016 року № 917012120 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_1. А інформація про це, була надана Управлінню Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області. І тому, у задоволенні позову слід відмовити.

Відповідач - Рубіжанське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області заперечував проти задоволення позову. Його представник, у своїх запереченнях та письмових поясненнях вказував на те, що позивач має статус внутрішньо переміщеної особи. І порядок виплати та припинення виплати пенсії щодо таких осіб, регулюється спеціальним колом нормативно-правових актів. Зокрема, пунктом 5 частини 1 статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що підставою для скасування дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є подання завідомо недостовірних відомостей. А положеннями «Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування» передбачено, що соціальні виплати, до яких відноситься і пенсія, припиняються у разі скасування дії такої довідки на підставі статті 12 названого закону. І оскільки рішенням Управління праці та соціального захисту населення дію довідки позивача було скасовано саме на підставі статті 12, виплату їй пенсії з 01 січня 2017 року було припинено правомірно (саме припинено, а не зупинено, як це було вказано у перших запереченнях). Тому позов про визнання таких дій неправомірними задоволенню не підлягає.

Натомість суд, зважаючи на те, що представники сторін доводили свої вимоги і заперечення тільки письмовими доказами, які є в матеріалах справи, без використання інших засобів доказування, на основі всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження, кожного наявного у матеріалах справи доказу окремо, а також у їх сукупності, встановив наступні обставини:

П'ятнадцятого червня 1992 року Управлінням Пенсійного фонду України в Артемівському районі м. Луганська, ОСОБА_1, у зв`язку із призначенням їй пенсії за віком, було видано пенсійне посвідчення № 143071/2 (а.с.9,10,41-43).

У жовтні 2014 року, ОСОБА_2, на підставі поданої нею заяви та розпорядження №2173, Управління Пенсійного фонду України в Новопсковському районі Луганської області почало виплачувати їй пенсію за віком (а.с.38-44).

У зв`язку із переїздом на територію міста Рубіжне, в Управлінні праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області (надалі за текстом - Управління праці), у квітні 2016 року ОСОБА_2 отримала довідку №917012120 про взяття її на облік, як внутрішньо переміщену особу, зокрема з міста Луганськ, в місто Рубіжне за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.14,58,102-103,104).

Названу довідку вона отримала на підставі заяви від 20 квітня 2016 року, в якій вона повідомила адресу свого місця проживання на території міста Рубіжне: АДРЕСА_1 (а.с.104).

А 25 травня 2016 року, ОСОБА_2 звернулась до Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області (надалі за текстом - Управління ПФУ) із заявою про взяття її на облік, з метою продовження отримання пенсії за віком, на поточний рахунок, відкритий у банку (а.с.55-59).

І, у цей же день, розпорядженням №9032 назване Управління ПФУ прийняло рішення виплачувати їй пенсію за віком, щомісячно, починаючи з 01 червня 2016 року і довічно, у розмірі 2350 гривень 88 копійок (а.с.49-54).

Відповідно до акту обстеження матеріально-побутових умов сім'ї, складеного 16 листопада 2016 року соціальним інспектором Управління праці, на час перевірки заявника за адресою: місто рубіжне АДРЕСА_2, ОСОБА_2 вдома не було, їй було залишено повідомлення. 21 листопада 2016 року, їй було відправлено друге повідомлення про необхідність з`явитись до управління, але 24 листопада 2016 року ніхто не прийшов і не передзвонив (а.с.105, 106).

Рішенням Управління праці від 19 січня 2017 року №9/356, на підставі пункту 5 частини 1 статті 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньопереміщених осіб", вважаючи, що ОСОБА_1 при поданні заяві про взяття її на облік, надала завідомо недостовірні відомості про місце свого фактичного проживання, було скасовано дію довідки про взяття її на облік, як внутрішньо переміщену особу від 20 квітня 2016 року №917012120 (а.с.107,136).

Про прийняте рішення, у січні 2017 року, були повідомлені і ОСОБА_2, і Управління ПФУ шляхом направлення копії на відомі Управлінню адреси місця проживання та місцезнаходження, відповідно (а.с.107-108,118-119).

Отримавши інформацію про скасування ОСОБА_1 дії довідки, на підставі пункту 5 частини 1 статті 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньопереміщених осіб" та підпункту 4 пункту 12 «Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №365 від 08 червня 2016 року, Управління ПФУ, припинило виплату їй пенсії з 01 січня 2017 року, автоматично (а.с.12-13,34-37,108,110-111,180-182).

Вважаючи рішення Управління праці про скасування дії довідки та дії Управління ПФУ щодо припинення виплати їй пенсії неправомірними, ОСОБА_2 оспорила їх шляхом подання 31 березня 2017 року позову і змін (а.с.2-8,95-101,121-131).

Також судом встановлено, що у грудні 2016 року, до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань було внесено запис про створення Рубіжанського об'єднаного Управління Пенсійного фонду України Луганської області, на підставі постанови Кабінету Міністрів України №988 від 21 грудня 2016 року „Деякі питання функціонування територіальних органів пенсійного фонду України", якою серед іншого, вирішено реорганізувати шляхом злиття Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області та Управління Пенсійного фонду України в Кремінському районі Луганської області, внаслідок чого утворити Рубіжанське об'єднане Управління Пенсійного фонду України Луганської області (а.с.63-73).

А 28 квітня 2017 року, до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань було внесено запис про припинення Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області (а.с.63-73).

Отже, із встановлених обставин вбачається, що між позивачем та відповідачами, як фізичною особою та суб'єктами владних повноважень, виник публічно-правовий спір, у сфері соціального захисту на випадок старості, з приводу правомірності прийняття Управлінням праці рішення про скасування дії довідки внутрішньо переміщеної особи та припинення на цій підставі виплати такого виду страхової виплати, як пенсія Управлінням ПФУ.

При цьому, суд відразу хоче відзначити, що позивач правильно визначив відповідача у цій справі - Рубіжанське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області, який повинен відповідати за вимогами про припинення виплати позивачу пенсії, з огляду на факт його правонаступництва щодо усіх прав та обов`язків Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області, що назване об`єднане управління визнає.

Також судом встановлено, що позивач строків зверненння до суду не пропустив, як щодо вимог до Управління праці про скасування його рішення від 19 січня 2017 року, так і щодо вимог до Рубіжанського об`єднаного управління щодо визнання неправомірним припинення виплати їй пенсії з 01 січня 2017 року, оскільки у строк передбачений Кодексом адміністративного судочинства України (шість місяців з моменту коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення свого права), позивач звернувся до суду (а.с.2-8,120-131).

Тож, зважаючи на встановлені судом обставини, для вирішення спору між позивачем і Управлінням праці, суд застосував такі норми матеріального права, виходячи при цьому з наступних мотивів:

Указом Президента України №405/2014 було введено в дію рішення Ради національної безпеки та оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози та збереження територіальної цілісності України", на підставі якого і досі на території Донецької та Луганської областей (у тому числі і міста Луганськ де проживав позивач), проводиться антитерористична операція.

До того ж ті населені пункти Донецької та Луганської областей, на території яких проводиться антитерористична операція (у тому числі і місто Луганськ), згідно положень розпорядження Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року №1085-р увійшли до переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.

І фактично, що є загальновідомими обставинами, починаючи з 14 квітня 2014 року і до нині, знаходження на території міста Луганськ, небезпечно як для здоров`я, так і для життя будь-якого громадянина України, а право на свободу та особисту недоторканість не забезпечуються державою Україна на території такого населеного пункту, що підтверджується Постановою Верховної Ради України від 21 травня 2015 року №462 «Про Заяву Верховної Ради України "Про відступ України від окремих зобовязань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод"».

Однак, незважаючи на проведення антитерористичної операції в частині областей Україні, в силу положень частини 2 статті 6 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд враховує, що частина 3 статті 143 Основного закону України передбачає, що органам місцевого самоврядування можуть надаватись законом окремі повноваження органів виконавчої влади.

Але таке положення не може звільняти Управління праці від необхідності виконання попереднього положення Конституції України зокрема про те, що органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Дійсно, спеціальним законом, що встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, є Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", положення статті 1 якого визначають, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

А положення частини 1 і 2 статті 4, частини 1 статті 5 та частини1 статті 6 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", у їх сукупності, передбачають, що держава Україна, з метою виконання свого головного конституційного обовязку: забезпечення прав людини, а також з метою неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами та здійсненням контролю за його використанням, прийняла рішення виплачувати будь-які соціальні виплати, у тому числі і пенсії (тим особам, які проживали у районі проведення антитерористичної операції, і на момент її початку отримували соціальні виплати) тільки у випадку реального переміщення такими особами на постійне проживання чи перебування на територію України, на якій не проводиться антитерористична операція.

Зокрема, якщо особа на момент початку проведення антитерористичної операції проживала у населеному пункті де така операція проводилась і отримувала будь-яку соціальну виплату до початку проведення антитерористичної операції (як і у випадку з позивачем), то з початком її проведення, особа могла розраховувати на продовження її отримання тільки за умов обрання місця проживання/перебування на території України у населеному пункті де така операція не проводилась, реального переміщення у таке місце та не раніше постановки на облік у такому місці у певних органах як внутрішньо переміщена особа, з обов`язковим отриманням довідки внутрішньо переміщеної особи.

І, саме із наявністю у особи діючої довідки про взяття її на облік як внутрішньо переміщеної особи, і пов`язана можливість реалізації права внутрішньо переміщеної особи на продовження отримання будь-якої соціальної виплати (у тому числі і пенсії).

Разом з цим, статті 12 цього ж закону передбачає, що випадки при виникненні яких дії довідки може бути скасована за рішенням керівника структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання особи.

Отже, суд не має сумнівів у тому, що у цій справі, Управління праці при прийнятті рішення про скасування дії довідки позивача про взяття її на облік як внутрішньо переміщеної особи, діяло як суб`єт владних повноважень, при чому делегованих йому законом. І право приймати рішення про скасування дії довідки відносно саме позивача, оскільки останній перебував у нього на обліку, Управління праці дійсно мало.

Також суд погоджується і з тим, що однією з підстав для прийняття Управлінням праці рішення про скасування дії довідки, за цим законом, з огляду на положення пункту 5 частини 1 статті 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" дійсно було подання внутрішньо переміщеною особою завідомо недостовірних відомостей. Але порядок і умови прийняття такого рішення, цим законом не визначено.

Однак, в силу положень частини 2 статті 11 Закону України "Про місцеве самоврядування", якими передбачено, що виконавчі органи міських рад (яким є Управління праці) з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади, Управління праці правильно виходило із того, що при реалізації такого делегованого їй повноваження як прийняття рішень шодо скасування дії довідки внутрішньо переміщеної особи, їй слід послуговуватись і положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам", який є вищим органом у системі органів виконавчої влади, і який передбачив умови та порядок прийняття такого рішення.

Зокрема, пунктом 2 та пунтками 6-9 «Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №365 від 08 червня 2016 року (надалі за текстом - "Порядок №365") передбачено, що:

- контроль за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам здійснюють структурні підрозділи з питань соціального захисту населення виконавчих органів міських рад шляхом відвідування не рідше ніж одного разу на шість місяців фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи, про що складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї за формою, встановленою Мінсоцполітики;

- за відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування представник структурного підрозділу з питань соціального захисту населення або робочої групи робить відповідний запис в акті обстеження матеріально-побутових умов сім'ї і залишає внутрішньо переміщеній особі повідомлення про необхідність протягом трьох робочих днів з'явитися до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення для проходження фізичної ідентифікації;

- у разі коли внутрішньо переміщена особа протягом трьох робочих днів не з'явилася до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення, такий підрозділ надсилає їй рекомендованим листом повторне повідомлення про необхідність протягом трьох робочих днів з'явитися для проходження фізичної ідентифікації;

- водночас структурний підрозділ з питань соціального захисту населення робить запит до Держприкордонслужби щодо виїзду внутрішньо переміщеної особи за кордон, на тимчасово окуповану територію України або до населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження;

- Держприкордонслужба протягом п'яти робочих днів безоплатно подає структурному підрозділу з питань соціального захисту населення на його запит інформацію про виїзд внутрішньо переміщеної особи за кордон, на тимчасово окуповану територію України або до населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, із зазначенням кількості днів такої відсутності протягом 90 днів, які передують даті подання відповідного запиту;

- за наявності підстав для скасування довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, визначених статтею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", що підтверджується письмовою інформацією Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Національної поліції, ДМС, Мінфіну, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, волонтерських, благодійних організацій, інших юридичних і фізичних осіб, що надають допомогу внутрішньо переміщеним особам, керівник структурного підрозділу з питань соціального захисту населення приймає рішення про скасування такої довідки.

Отже, самі по собі факти складання інспектором Управління праці акту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування в день відвідування інспектором такого місця, залишення інспектором повідомлення про необхідність з`явитись до Управління праці для проходження ідентифікації, неявка внутрішньо переміщеної особи, направлення інспектором Управління праці повторного повідомлення і повторна неявка внутрішньо переміщеної особи для проходження ідентифікації, не можуть розглядатись як беззаперечні докази наявності підстав для скасування довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, визначених статтею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб".

Оскільки наявність підстав для прийняття рішення про скасування дії вказаної довідки щодо конкретної внутрішньо переміщеної особи, повинна встановлюватись керівником Управління праці, у кожному конкретному випадку індивідуально, і залежно від конкретної підстави, передбаченої статтею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб"", що повинно підтверджуватись, як вказано, у пункті 9 Постанови №365, письмовою інформацією Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Національної поліції, ДМС, Мінфіну, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, волонтерських, благодійних організацій, інших юридичних і фізичних осіб, що надають допомогу внутрішньо переміщеним особам.

З огляду на зміст оскаржуваного позивачем рішення Управління праці та письмові пояснення останнього, його прийнято на підставі пункту 5 частини 1 статті 12 вказаного закону, у зв`язку із тим, що позивач подала недостовірні відомості про місце свого фактичного проживання.

І тут суд констатує, що в силу положень частини 2 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, саме Управління праці повинно довести правомірність свого рішення про скасування дії довіки.

А оцінивши усі надані Управлінням праці докази, суд, у першу чергу, констатує, що жодної письмової інформації Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Національної поліції, ДМС, Мінфіну, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, волонтерських, благодійних організацій, інших юридичних і фізичних осіб, що надають допомогу внутрішньо переміщеним особам, яка б підтверджувала факт подання позивачем недостовірних відомостей про місце свого фактичного проживання суду не надано, і у процесі прийняття рішення Управлінням праці не використано.

По, друге. Серед наданих суду документів, немає жодних належних, достовірних та допустимих доказів того, що позивач при поданні заяви про взяття її на облік як внутрішньо переміщеної особи або ж у будь-який наступний період подала недостовірні відомості про місце свого фактичного проживання на території міста Рубіжне Луганської області.

Надані суду акт відсутності позивача за фактичним місцем проживання/перебування в день відвідування інспектором цього місця, копія повідомлення позивачу (у тому числі і повторного) про необхідність з`явитись до Управління праці для проходження ідентифікації, і навіть факт неявки позивача для проходження ідентифікації, вочевидь не можуть розглядатись як доказ подання позивачем недостовірної інформації про фактичне місце свого проживання, оскільки вони дають відомості про обставини, що мали місце починаючи з 16 листопада 2016 року, а позивач надавала Управлінню праці відомості про своє фактичне місце проживання у квітні 2016 року.

До того ж суд враховує, що доказування не може грунтуватись на припущеннях. А тому відсутність позивача за адресою фактичного місця проживання, повідомленою Управлінню праці раніше (шість місяців тому) суд не може прийняти як доказ подання позивачем недостовірних відомостей.

Тож з огляду на це, суд переконаний, що підстав для прийняття Управлінням праці рішення про скасування дії довідки позивача про взяття її на облік, як внутрішньо переміщеної особи від 20 квітня 2016 року №917012120, по пункту 5 частини 1 статтею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", не було.

Тому, суд вважає, що позовні вимоги до Управління праці підлягають задоволенню у повному обсязі, назване рішення слід скасувати.

Для вирішення спору між позивачем і Управлінням ПФУ, суд, з урахуванням встановлених обставин, застосував такі норми матеріального права, виходячи при цьому з наступних мотивів:

В силу положень частини 1 статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. А в силу положень пункту 7 частини 1 статті 92 Основного закону, виключно законами України визначається правовий режим майна.

Зокрема, відповідно до положень частини 1 статті 190 та частини 1 статті 319 Цивільного кодексу України, майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права, власнику яких належать правомочності володіння, користування та розпорядження таким майном на власний розсуд.

При цьому, згідно з частиною 2 статті 3 Закону України „Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні, майновими правами визнаються у тому числі й права вимоги.

Виходячи з цього, суд констатує, що він розглядає припинення з 01 січня 2017 року пенсійним органом щомісячних страхових виплат позивачу у вигляді пенсії, раніше призначених йому до виплати довічно, саме як позбавлення позивача майна (власності) у вигляді майнового права вимоги щодо виплати раніше призначених йому грошових коштів, на які він мав право розраховувати у тому числі з 01 січня 2017 року.

А оскільки, в силу положень частини 1 статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд застосовує і положення статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі за текстом - Конвенція), що захищає право власності, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини, оскільки згідно частини 1 статті 32 названої Конвенції, саме цей Суд має право тлумачення її положень і протоколів до неї.

Зокрема суд враховує, що в силу положень статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини (п.83 Рішення від 12 липня 2001 року справа „ОСОБА_4 Ганс-Адам ІІ проти Німеччини; п.22 Рішення від 08 листопада 2005 року справа „Кечко проти України; п.20-24 Рішення від 10 березня 2011 року справа „Сук проти України; п.41 Рішення від 07 листопада 2013 року справа „Пічкур проти України; п.31 Рішення від 26 червня 2014 року справа „Суханов та Ільченко проти України), кожній фізичній або юридичній особі гарантується право мирно володіти своїм майном, яке включає в себе, серед іншого, як майнові права (у тому числі право вимоги уплати боргу), так і матеріальний (або ж майновий) інтерес, до якого входять так звані законні очікування (або ж іншими словами законні сподівання).

А тому і з точки зору Конвенції, з огляду на те, що суб`єкт страхової виплати у виді пенсії, її отримувач, розмір, строки і період її виплати, на момент виникнення спору між сторонами були визначені, і спору щодо цього між сторонами не було, суд вважає щомісячну пенсію позивача, яку він повинен був отримувати кожного місяця і довічно, у тому числі і з 01 січня 2017 року, майном, у розумінні статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, і тому застосовує положення цієї статті.

За положеннями статті 1 Протоколу №1 Конвенції, ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Отже, право на мирне володіння своїм майном не є абсолютним, воно може бути обмежене або піддано іншому втручанню з боку держави, у тому числі особу може бути і позбавлено її майна.

Проте, стала практика Європейського Суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить, що втручання держави у право особи мирно володіти своїм майном, буде сумісною з гарантіями статті 1 Протоколу №1 до Конвенції тільки при дотриманні державою трьох обов`язкових умов, таких як:

-законність втручання (іншими словами, підстави для обмеження або позбавлення майна повинні бути передбачені законом). При цьому тут, суд враховує, що під визначенням "закон" слід розуміти як норми, встановлені писаним правом (тобто не обов`язково тільки законом), так і правила, що сформувались у прецедентному праві (п.37 Рішення від 13 липня 1995 року справа „Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства);

-втручання має переслідувати легітимну мету: публічні або ж суспільні інтереси;

-втручання у право на мирне володіння своїм майном повинно бути пропорційним поставленій меті (іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи - п.53 Рішення від 26 червня 2014 року справа „Суханов та Ільченко проти України).

Оцінюючи чи мало місце законне втручання у діях Управління ПФУ, які оскаржує позивач, суд виходить з такого:

Відповідно до положень частини 1 статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості. При цьому основи соціального захисту, а також форми і виді пенсійного забезпечення, визначаються виключно законами України (пункт 6 частини 1 статті 92 Конституції України).

Зокрема, з огляду на положення статті 4 Основ законодавства України про загальнообовязкове державне соціальне страхування, одним з видів загальнообов'язкового державного соціального страхування є пенсійне страхування. При цьому відносини, що виникають за цим видом соціального страхування, регулюються законами, прийнятими відповідно до цих Основ.

Разом з цим, положення частини 1 статті 27 цих же Основ передбачають, що виплати та надання соціальних послуг, на які має право застрахована особа за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, може бути припинено: а) якщо виплати призначено на підставі документів, що містять неправдиві відомості; б) якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за яку настає кримінальна відповідальність; в) якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи; г) внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов'язків щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування; д) в інших випадках, передбачених законами.

Отже, Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування вичерпних випадків припинення таких страхових виплат як пенсія не передбачають, але встановлюють, що вони можуть бути передбачені іншими законами.

Так, на момент припинення виплати позивачу щомісячної пенсії, діяв Закон України „Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" в редакції від 01 січня 2017 року.

І частиною 1 статті 49 названого закону було передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Отже, і закон, який є спеціальним, вичерпних випадків припинення пенсійних виплат не передбачав, але унормовував, що ці інші випадки припинення пенсійних виплат можуть бути передбачені тільки законом.

Також, звертає на себе увагу і те, що у будь-якому випадку, хоча припинення виплати пенсії могло мати місце й в інших випадках, передбачених іншим законом чи законами, проте виключно на підставі рішення територіального органу Пенсійного фонду або за рішенням суду.

Заперечення надані Управлінням ПФУ свідчать про те, що окреме рішення про припинення пенсійних виплат позивачу з 01 січня 2017 року не приймалось, рішення суду із цього приводу також відсутнє. Припинення виплати пенсії, за поясненнями Управління ПФУ мало місце автоматично, на підставі отриманої інформації з Управління праці про прийняття ним рішення про скасування дії довідки позивача про взяття його на облік як внутрішньо переміщеної особи.

З огляду на це та викладені вище нормативно-правові положення, суд вважає, що припинення виплати пенсії позивачу з 01 січня 2017 року Управлінням ПФУ, мало місце не у спосіб передбачений законом України, а з точки зору положень статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.

Звичайно, суд узяв до уваги аргументи Управління ПФУ про те, що право припинити виплату автоматично, без прийняття будь-якого окремого рішення, було передбачено положеннями "Порядку №365" і Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", які у конфлікті із Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" не знаходяться, оскільки такі акти є спеціальними. Однак тут, суд виходить з такого.

На час виникнення спірних правовідносин, як вже вказувалось дійсно діяв Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", який частиною 1 статті 7 передбачав, що для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на пенсійне забезпечення, здійснюється відповідно до законодавства України.

Але суд одразу відзначає, що будь-яких положень щодо незастосування до внутрішньо переміщених осіб Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" вказаний закон не містить, як не містить і положень про те, що цей закон є спеціальним по відношенню до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", і зміст усіх положень Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" дійти такого висновку не дає.

Також суд констатує, що Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", ні положеннями статті 7, ні іншими положеннями його змісту не визначає жодної спеціальної підстави для припинення виплати будь-якій особі будь-якого виду соціальної виплати, у тому числі і пенсії, як і не наділяє органи пенсійного фонду України правом не приймати рішення у випадку наявності підстави для припинення виплати пенсії, як це прямо встановлено частиною 1 статті 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування"і тим більше, не встановлює права вчинити це автоматично на підставі інформації, отриманої від Управління праці та соціального захисту населення про скасування дії довідки внутрішньо переміщеної особи.

Пунктом 12 "Порядку №365" дійсно передбачена така підстава для припинення соціальних виплат (до яких, безперечно, відносяться і пенсії), як скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб". І, з цим аргументом органу пенсійного фонду, суд погоджується.

Проте, суд нагадує Управлінню ПФУ, що в силу положень частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені саме Конституцією та законами України.

І оскільки, як вже вказувалось вище, на момент припинення цим відповідачем виплати пенсії позивачу, діяли положення частини 1 статті 49 Закону України „Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", в редакції від 01 січня 2017 року, які встановлювали перелік підстав для припинення виплати пенсії з обов`язковим прийняттям окремого рішення про це органом пенсійного фонду або судом, й інші закони що стосуються пенсійного забезпечення виключення із цього правила не містили, а Управлінням Пенсійного фонду України в місті Рубіжне Луганської області, як і судом, окремого рішення про це не приймалось, суд вважає, що припинення цим управлінням виплати пенсії позивачу з 01 січня 2017 року було вчинено не у спосіб, передбачений Конституцією та законом України.

Тому аргументи названого управління про те, що припинення виплати пенсії позивачу з 01 січня 2017 року, на підставі пункту 12 "Порядку№365 та Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" було правомірним, суд вважає помилковими.

І як наслідок, втручання пенсійного органу (і його правонаступника) у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії, суд вважає таким що не мало ознак законності. А тому, суд не бачить необхідним перевіряти дії пенсійного органу на предмет того чи переслідували вони легітимну мету: публічні або ж суспільні інтереси, а також чи було втручання у право на мирне володіння своїм майном пропорційним поставленій меті. Позаяк, встановлення судом відсутності законності втручання є окремою і самостійною підставою, яка вказує на те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.

Таким чином, суд погоджується із тим, що право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді щомісячної пенсії було порушено, і порушено спочатку Управлінням Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області, яке припинило виплачувати позивачу пенсію у періоді з 1 січня 2017 року по 27 квітня 2017 року, а потім і Рубіжанським об'єднаним Управлінням Пенсійного фонду України Луганської області, з 28 квітня 2017 року, як правонаступником.

І оскільки, Управління Пенсійного фонду України в місті Рубіжному Луганської області припинилось 28 квітня 2017 року, за нього, як правонаступник повинно відповісти Рубіжанське об'єднане Управління Пенсійного фонду України Луганської області шляхом відновлення порушеного права позивача. Зокрема, шляхом зобов`язання поновити виплату пенсії позивачу з 01 січня 2017 року, як того позивач і просить.

Спосіб порушеного права, який обрав позивач, суд вважає належним, тобто таким, що відповідає змісту його порушеного права, суб'єктам, що його допустили, способу його порушення та наслідкам, що їх спричинило це порушення, а тому позовні вимоги до Рубіжанського об'єднаного Управління Пенсійного фонду України Луганської області підлягають задоволенню у повному обсязі.

І, таким чином, позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до положень частини 1 статті 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Тож оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі, а судові витрати у вигляді судового збору, що здійснені позивачем документально підтверджені і складають 1280 гривень (а.с.1,160), що на підставі підпункту 1 пункту 3 частини 2 статті 4, абзацу 2 частини 3 статті 6 Закону України „Про судовий збір" та частини 1 статті 7 Закону України „Про Державний бюджет України на 2017 рік" складає ставку судового збору за подання до суду двох вимог немайнового характеру до двох різних відповідачів, як у випадку з позивачем, цей судовий збір слід присудити до стягнення на користь позивача з відповідачів за рахунок їх бюджетних асигнувань, по 640 гривень з кожного.

При цьому, суд врахував положення пункту 18 та 19 частини 1 статті 5 Закону України „Про судовий збір" якими передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються у тому числі як органи Пенсійного фонду України так і виконавчі органи міських рад, на які покладено завдання щодо вирішення питань соціального захисту населення.

Але констатує, що по перше, вказана норма права не звільняє такі органи від його компенсації у випадку ухвалення рішення на користь позивача, оскільки у цьому разі мова йде не про сплату судового збору, а про його розподіл, що вказаним законом взагалі не регулюється. Оскільки частиною 7 статті 6 Закону України „Про судовий збір" прямо передбачено, що розподіл судового збору між сторонами здійснюється відповідно до процесуального законодавства, яким серед іншого є і Кодекс адміністративного судочинства України.

До того ж, було б явно не справедливим, аби суд приймаючи рішення на користь позивача залишив би його без компенсації понесених ним судових витрат, внаслідок неправомірних рішень та дій відповідачів.

Разом з цим, суд відзначає, що він звернув увагу на прохання позивача допустити негайне виконання рішення в частині стягнення на користь позивача пенсії за один місяць, але наголошує, що в силу положень пункту 1 частини 1 статті 256 КАС України негайно виконуються постанови суду саме про стягнення і коли сума коштів, що підлягає стягненню визначена заздалегіть. А дана постанова суду стосується інших вимог.

Отже, керуючись статтями 1-7,17-20,23,24,69-86,87-94,122-154,158-163,167,254,256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Позов ОСОБА_1 до Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області, Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області про скасування рішення, визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.

Скасувати рішення від 19 січня 2017 року № 9/356 Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області про скасування дії довідки від 20 квітня 2016 року № 917012120 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_1.

Визнати неправомірними дії Управління пенсійного фонду України в м. Рубіжному Луганської області щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_1 з 01 січня 2017 року по 27 квітня 2017 року.

Визнати неправомірними дії Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області щодо невиплати пенсії ОСОБА_1 з 28 квітня 2017 року.

Зобов'язати Рубіжанське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області (ідентифікаційний код: 41245565; місцезнаходження: 93009, Луганська область, місто Рубіжне, вулиця Студентська, будинок 35-А) поновити ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_3; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_5) виплату пенсії з 01 січня 2017 року.

За рахунок бюджетних асигнувань Рубіжанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області (ідентифікаційний код: 41245565; місцезнаходження: 93009, Луганська область, місто Рубіжне, вулиця Студентська, будинок 35-А) стягнути на користь ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_3; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_5) судовий збір у розмірі 640 (шістсот сорок) гривень.

За рахунок бюджетних асигнувань Управління праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області (ідентифікаційний код: 03196860; місцезнаходження: 93010, Луганська область, місто Рубіжне, вулиця Руденко, будинок 7) стягнути на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1; зареєстроване місце проживання: 93013, АДРЕСА_3) судовий збір у розмірі 640 (шістсот сорок) гривень.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена шляхом подання апеляційної скарги до Донецького апеляційного адміністративного суду через Рубіжанський міський суд Луганської області протягом десяти днів з дня отримання копії повного тексту постанови.

Суддя - Д.С. Коваленко