Постанова № 69017907, 18.09.2017, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

18 вересня 2017 року № 826/2768/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Смолія І.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом

Товариства з обмеженою відповідальністю «Ревада-Україна»

до

Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві

про

визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Ревада-Україна» (далі по тексту – позивач, ТОВ «Ревада-Україна») звернулись до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві (далі по тексту – відповідач), з урахуванням збільшення позивних вимог, просили визнати протиправним та скасувати у повному обсязі податкове повідомлення-рішення №0002652204 №0002662204 від 01.10.2015 року та №0000092201 від 19.04.2016 року.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.04.2017 року адміністративну справу прийнято до свого провадження та призначено до судового розгляду на 31.08.2017 року.

В судовому засіданні 31.08.2017 року представник позивача не заперечував проти переходу у письмове провадження.

Відповідно до ч. 6 ст. 128 КАС України суд Ухвалою від 31 серпня 2017 року перейшов в письмове провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, Державною податковою інспекцією у Деснянському районі Головного управління ДФС у м. Києві було проведено планову виїзну перевірку ТОВ «Ревада-Україна» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.07.2012 р. по 31.12.2014 р. та іншого законодавства за період з 01.07.2012 р. по 31.12.2014 р. За результатами проведення вказаної податкової перевірки представниками ДПІ був складений Акт про результати планової виїзної перевірки №4613/26-52-22-04-13/34584826 від 14.09.2015 р., в якому зазначалось про порушення Товариством норм податкового законодавства, а саме: п. 138.2 ст. 138, пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України №2755-VI від 02.12.2010 р. зі змінами та доповненнями; п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п. 201.4, п. 201.6 ст. 201 Податкового кодексу України №2755-VI від 02.12.2010 р. зі змінами та доповненнями. На підставі Акту перевірки були прийняті: податкове повідомлення-рішення ДПІ №0002652204 від 01.10.2015 р., згідно з яким було збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток підприємств на суму 232 009, 00 грн. (185 607 грн. за основним платежем; 46 402 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями); податкове повідомлення-рішення ДПІ №0002662204 від 01.10.2015 р., за яким було збільшено суму грошового зобов'язання з ПДВ на суму 247 241, 00 грн. (197 793 грн. за основним платежем; 49 448 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями) та за результатами розгляду Скарги Рішенням про результати розгляду первинної скарги Головного управління ДФС у місті Києві №18743/10/26-15-10-05-35 від 11.12.2015 р. було винесло податкове повідомлення-рішення №0000092201 від 19.04.2016 p., яким суму донарахування з ПДВ було відкориговано обсяг грошових зобов'язань з вказаного податку в сторону зменшення на 6250 грн. основного платежу та 1562,25 грн. застосованих штрафних (фінансових) санкцій (копія податкового повідомлення-рішення ДПІ №0000092201 від 19.04.2016 р.

Позивач не погоджується з прийнятими податковими повідомленнями-рішеннями звернувся до суду.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд прийшов до переконання про відмову в задоволенні позовних вимог виходячи з наступних міркувань.

З матеріалів справи вбачається, що між Товариством з обмеженою відповідальністю «Ревада-Україна» (замовник) та його контрагентами укладено наступні договори про надання послуг:

1) Договір між ТОВ «РЕВАДА-УКРАЇНА» та ТОВ «ФІРМА ВАСАНД» №14/2012 від 01.11.2012р.; Договір між ТОВ «РЕВАДА-УКРАЇНА» та ТОВ «ФІРМА ВАСАНД» №07/2014 від 01.02.2014 р.;

2) Договір між ТОВ «РЕВАДА-УКРАЇНА» та ТОВ «ГЛОБАЛСПЕЦСЕРВІС» №1-У-2012 від 02.07.2012 р.;

3) Договір між ТОВ «РЕВАДА-УКРАЇНА» та ТОВ «ВІТАЛЕКС» №17-П/2014 від 02.06.2014 р.;

4) Договір між ТОВ «РЕВАДА-УКРАЇНА» та ТОВ «ЛУКСЕС» №9-2014 від 01.09.2014р.;

5) Договір між ТОВ «РЕВАДА-УКРАЇНА» та ТОВ «ВЕЛТРЕЙД-М» №3 від 01.07.2014р.

З матеріалів справи вбачається, що зазначені договори за своєю формою є типовими та направленні на надання комплексу консультаційно-організаційних послуг.

Так, згідно договорів укладених між ТОВ «Ревада-Україна» (замовник) та наведеними вище контрагентами, виконавець за замовленням замовника надає щомісячній консультаційній управлінській і організаційній підтримці, юридичного обслуговування замовника: Щомісячне консультаційне обслуговування (абонемент) по питаннях, що стосуються господарської діяльності компанії, податковому, трудовому законодавству, по питаннях управління, корпоративного стратегічного і оперативного планування, визначення напрямів розвитку бізнесу, управління змінами, зниження собівартості і інших фінансових питань, маркетингових цілей і політики, кадрової політики.

На підтвердження виконання договорів, руху активів в процесі здійснення господарських операцій позивачем надано суду копії: договорів про надання послуг, актів надання послуг, рахунків на оплату.

Проаналізувавши вище зазначені договори на надання послуг, суд приходить до висновку, що вони не містять всіх необхідних умов з надання консультаційно-організаційних послуг.

Так, під час укладання договорів на надання комплексу консультаційно-організаційних послуг слід дотримуватися двох умов:

1) замовнику надати опис дій, які слід виконати виконавцю,

2) а виконавцю оформити результат виконання договору.

Окрім того, додатками до договорів повинні бути і технічні завдання на проведення дослідження (мета дослідження, об'єкт (суб'єкт) дослідження, територія дослідження, методи збору інформації для аналізу, структура інформації, що надається за наслідками дослідження), тобто докладний опис того, що замовник хоче отримати.

Тобто в договорах мають міститися конкретні завдання, оскільки від того, наскільки вони є чіткими, залежить якість результату.

Прете, технічне завдання не міститься ні в змісті договорів, ні в додатках до них.

Згідно підпункту 1.1.1.2 договорів консультаційне обслуговування понад абонемент (разові запити) по письмових і усних заявках з порядку і на умовах, встановлених цим договором.

Однак, позивачем не надано жодного із замовлень. Необхідно наголосити, що договори не містять конкретних завдань, а містять лише загальний зміст послуг. Також, суд звертає увагу, що результати оформляються звітом про надання комплексу консультаційно-організаційних послуг, які в матеріалах справи відсутні.

Крім того, за результатами дослідження наданих позивачем документів суд встановив, що в текстах договорів про надання послуг з додатками до них та актів наданих послуг відсутні жодні посилання на економічне обґрунтування (розрахунок собівартості) договірних сум.

Також в текстах актів наданих послуг виконавців відсутні посилання на конкретне місце надання послуг, передачу замовнику від виконавців за результатами наданих послуг фактичних результатів таких послуг в електронній та/або паперовій формі (зокрема, тексти консультацій та рекомендацій, звітів щодо аналізу ринку тощо).

Також на підтвердження реальності здійснення та надання зазначених за договорами послуг не було надано інформацію щодо кваліфікованих осіб, якими надавались зазначені послуги, їх прізвища, ім'я, по батькові, кваліфікацію (знання, досвід, освіта) та відповідно документальне підтвердження їх роботи на підприємстві.

Таким чином не під час проведення податковим органом документальної перевірки, ні в ході розгляду даної справи в суді позивачем не надано жодних документів, які б в дійсності підтверджували як факти реальності надання інформаційно-консультаційних та інших послуг, так і наявність зв'язку таких операцій з господарською діяльністю позивача.

В листі Вищого адміністративного суду України від 02.06.2011 № 742/11/13-11 зазначено, що за відсутності факту придбання товарів чи послуг або в разі якщо придбані товари чи послуги не призначені для використання у господарській діяльності платника податку відповідні суми не можуть включатися до складу витрат для цілей оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість навіть за наявності формально складених, але недостовірних документів або сплати грошових коштів.

Наявність формально складених, але недостовірних первинних документів, відповідність яких фактичним обставинам спростована належними доказами, не є безумовним підтвердженням реальності господарської операції (про що також було зазначено в листі Вищого адміністративного суду України від 01.11.2011 № 1936/11/13-11).

За приписами норм п. 44.1 і п. 44.3 Податкового кодексу України, для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платники податків зобов'язані забезпечити зберігання документів, визначених у пункті 44.1 цієї статті, а також документів, пов'язаних із виконанням вимог законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, не менш як 1095 днів з дня подання податкової звітності, для складення якої використовуються зазначені документи, а у разі її неподання - з передбаченого цим Кодексом граничного терміну подання такої звітності.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту (абз. 2 п. 44.1 ст. 44 Податкового кодексу України).

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 № 996-ХІV, який визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні, бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

В розумінні зазначеного Закону, первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

З огляду на зазначене, суд не може прийняти до уваги вказані позивачем як первинні документи на підтвердження товарності оскаржуваних угод, оскільки такі документи жодним чином не підтверджують реальність отримання ТОВ «Ревада-Україна» послуг від контрагентів.

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Господарські операції, як зазначено в пункті 5 статті 9 цього Закону, повинні бути відображені в облікових регістрах у тому звітному періоді, в якому вони були здійснені.

Відповідно до пунктів 138.1 та 138.2 статті 138 Податкового кодексу України втрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із:

витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті:

інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу;

крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

У разі якщо платник податку здійснює виробництво товарів, виконання робіт, надання послуг з довготривалим (більше одного року) технологічним циклом виробництва за умови, що договорами, укладеними на виробництво таких товарів, виконання робіт, надання послуг, не передбачено поетапної їх здачі, до витрат звітного податкового періоду включаються витрати, пов'язані з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг у цьому періоді.

Платник податку для визначення об'єкта оподаткування має право на врахування витрат, підтверджених документами, що складені нерезидентами відповідно до правил інших країн.

Підпунктом 138.10.2 пункту 138.10 статті 138 Податкового кодексу України до складу інших витрат включаються: адміністративні витрати, спрямовані на обслуговування та управління підприємством:

а) загальні корпоративні витрати, в тому числі організаційні витрати, витрати на проведення річних та інших зборів органів управління, представницькі витрати;

б) витрати на службові відрядження й утримання апарату управління підприємством (у тому числі витрати на оплату праці адміністративного апарату) та іншого загальногосподарського персоналу;

в) витрати на утримання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів загальногосподарського використання (оперативна оренда (у тому числі оренда легкових автомобілів), придбання пально-мастильних матеріалів, стоянка, паркування легкових автомобілів, страхування майна, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, охорона);

г) винагороди за консультаційні, інформаційні, аудиторські та інші послуги, що отримує платник податку для забезпечення господарської діяльності;

ґ) витрати на оплату послуг зв'язку (пошта, телеграф, телефон, телекс, телефакс, стільниковий зв'язок та інші подібні витрати);

д) амортизація нематеріальних активів загальногосподарського використання;

е) витрати на врегулювання спорів у судах;

є) плата за розрахунково-касове обслуговування та інші послуги банків;

ж) інші витрати загальногосподарського призначення.

Згідно підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат: витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Отже, наведені правові норми дозволяють платнику податку формувати валові витрати у зв'язку з реальним придбанням товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності що, в першу чергу, має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами. Документи, які не мають статус первинних, самі по собі не можуть підтверджувати реальність здійснення господарської операції та, відповідно, валові витрати. При цьому, неодмінною характерною рисою господарської діяльності в рамках податкових відносин є її направлення на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах.

Згідно із п. 198.1 ст. 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з:

а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг;

б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності);

в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;

г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Згідно з п. 198.3 ст. 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 ст. 198 ПК України визначено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Таким чином, враховуючи викладені норми Податкового кодексу України зазначено про існування декількох підстав для формування податкового кредиту, а саме: наявність у платника податку - покупця належно оформленої податкової накладної, фактична сплата грошових коштів контрагенту, в сумі визначеній в податковій накладній, а також фактичне виконання господарської операції, за наслідками якої у платника податку на додану вартість виникає право на податковий кредит.

Також, суд наголошує, що надані позивачем докази виконання його контрагентами робіт, є не повними, а тому недостатніми для висновку, щодо реальності господарських операцій по вище зазначеним договорам.

Суд оцінюючи значимість наданих позивачем первинних документів на обґрунтування реальності господарських операцій з його контрагентами, в контексті вищезгаданих положень законодавства з питань бухгалтерського обліку, звертає увагу на наступну правову позицію Вищого адміністративного суду України. Так, Вищий адміністративний суд України у постанові від 07.07.2011 (№ К-25801/08; номер рішення в ЄДРСР 18257561) зазначив, що, згідно з частиною першою статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Правило належності доказів, як зазначає Вищий адміністративний суд України, не підміняє вимоги щодо достовірності та достатності доказів.

Суд також звертає увагу, що позивачем в обґрунтування заявлених позовних вимог не надано суду всіх достатніх доказів на підтвердження реального надання вказаних послуг.

Враховуючи, що матеріалами справи не підтверджено, що контрагенти надавали позивачу комплекс консультаційно-організаційних послуг, то вказане не підтверджує ділову мету укладення спірних договорів.

Враховуючи відсутність доведеної позивачем наявності ділової мети та економічної доцільності здійснених правочинів, відсутність обґрунтування можливості надання послуг, руху активів в процесі здійснення господарських взаємовідносин, суд погоджується із доводами контролюючого органу та вважає їх доведеними щодо створення позивачем уявності господарських операцій з метою штучного формування валових витрат, а відтак порушення фіскальних інтересів держави.

Згідно частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно із частиною 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

За таких обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, суд вважає позовні вимоги необґрунтованими, а позов таким, що не підлягає задоволенню

Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 94, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

В задоволені адміністративного позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Ревада-Україна» відмовити.

Постанова набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Суддя І.В. Смолій