Рішення № 68949424, 13.09.2017, Ленінський районний суд м. Дніпропетровська

13.09.2017 Єдиний унікальний номер 205/1255/17

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 вересня 2017 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Скрипник К.О.

при секретарі Молчанові Є.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – Регіональний сервісний центр МВС в Дніпропетровській області про визнання договору купівлі-продажу недійсним,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач 01 березня 2017 року звернулася до суду з позовом, в якому згідно уточнень вказала, що 18 березня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу автомобіля Chevrole Captiva, 2007 року випуску, № кузова Y6DCD26GJ7B105296, об’єм двигуна 3198 см.куб, д/н НОМЕР_1. Позивачка та ОСОБА_2 були подружжям з 18.01.1997 р. по 02.03.2016 р., та вказане авто є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а отже на його укладання потребувалася письмова згода позивачки, однак вона таку згоду не надавала. Крім того, вказаний правочин було вчинено без наміру створення правових наслідків (фіктивний правочин), оскільки авто так і залишилося у користуванні відповідача. В дійсності ОСОБА_2 не мав на меті продавати спірний автомобіль, а ОСОБА_3, яка є сестрою відповідача, купувати його. ОСОБА_3 взагалі ніколи не керувала будь-яким автомобілем, та не має водійських прав, про що сама розповідала позивачу, оскільки тривалий час працювала в їх родині нянею молодшої дитини – ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, який є інвалідом та потребує додаткової уваги та сторонньої допомоги. Позивач просила визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля Chevrole Captiva, 2007 року випуску, № кузова Y6DCD26GJ7B105296, об’єм двигуна 3198 см.куб, д/н НОМЕР_1, укладений 18.03.2016 року та повернути вказаний автотранспортний засіб у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2, стягнути судові витрати.

Представник позивача в судовому засіданні позовну заяву підтримав та просив задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві.

Представник відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні позовну заяву не визнав в повному обсязі та заперечував проти його задоволення.

Співвідповідач, ОСОБА_3 в судове засідання не з’явилася, про день і час проведення слухання справи сповіщалася належним чином, письмово просила слухати справу у її відсутність.

Третя особа в судове засідання не з’явилася, письмово просили слухати справу у відсутність їх представника.

Суд, вислухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, вивчивши матеріали справи, вважає, що позов не підлягає задоволенню по наступних підставах.

За ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За ст.59 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Згідно ч.1 ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 18.01.1997 р. по 02.03.2016 р. (а.с.8).

У період подружнього життя було придбано автомобіль Chevrole Captiva, 2007 року випуску, № кузова Y6DCD26GJ7B105296, об’єм двигуна 3198 см.куб, д/н НОМЕР_1, на підставі свідоцтва про реєстрацію № 104295, виданим 23.05.2015 року підрозділом МВС Центр 1203, право власності на який зареєстровано за ОСОБА_2.

Встановлено, що спірний автомобіль було перереєстровано на іншого власника – ОСОБА_3, на підставі договору купівлі-продажу № 1985/01/1241/2016 від 18.03.2016 року, укладеного між нею та ОСОБА_2 (а.с.7,61-62).

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

За статтею 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою, а для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згідно наданих пояснень представником позивача, після розірвання шлюбу між ними була домовленість, що спірний автомобіль залишиться у користуванні відповідача, а квартира у користуванні позивача.

Проте, позивачка, подавши вказаний позов, оспорює правочин, яким було відчужено спірний автомобіль ОСОБА_2 18.03.2016 року.

Встановлено, що після розірвання шлюбу позивач не зверталася до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя, зокрема автомобіля.

Суд в судовому засіданні роз’яснював про право позивача уточнити зміст позовних вимог щодо отримання грошової компенсації, однак представник позивача категорично наполягала на позовних вимогах, посилаючись на те, що позивачу потрібен фактично автомобіль для користування.

Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Згідно ст. 57 ЦПК України доказами є будь які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Крім того, за нормами ч. 4 ст. 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана у письмовій формі.

Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином.

Однак, відповідно до положень частин 1 та 2 ст. 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна зі сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач посилається на те, що відповідачі уклали між собою договір купівлі продажу транспортного засобу лише з метою уникнення розподілу спільного майна, яке було набуте за час шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2Виходячи з положень ст. 234 ЦК України вказаний договір є фіктивним, оскільки не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків. Укладення відповідного договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частини 1 та 5 статті 203 ЦК України і за правилами статті 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України. Отже, як на правову підставу задоволення заявлених позовних вимог позивача посилається на ст. 234 ЦК України та стверджуючи про фіктивність укладеного між відповідачами договору купівлі-продажу транспортного засобу від 18.03.2016 року просить суд визнати його недійсним та повернути вказаний автомобіль у спільну сумісну власність позивача та її колишнього чоловіка ОСОБА_2

Частина 1 ст. 202 ЦК України передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов»язків.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона ( продавець) передає або зобов»язується передати майно ( товар ) у власність другій стороні ( покупцеві), а покупець приймає або зобов»язується прийняти майно ( товар ) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно частини 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Частина 5 ст. 203 ЦК України передбачає, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Стаття 234 ЦК України передбачає, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Пленум Верховного Суду України у п. 24 постанови від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз»яснив, що для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому, необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, у фіктивних правочинах внутрішня волі сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно та ознака фіктивності повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо ж одна сторона діяла лише «про людське око», а інша намагалася досягти правового результату, то такий правочин не визнається фіктивним.

Основними ознаками фіктивного правочину є : введення в оману ( до або в момент укладення угоди ) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов»язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Таким чином, дійсно факт укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частини першої та п»ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним, що передбачено статтею 204 ЦК України.

Слід зазначити, що саме позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

Однак позивачем в судовому засіданні не доведено, що на момент укладення договору купівлі-продажу транспортного засобу, а саме 18.03.2016 року, існував спір про поділ спільного майна подружжя. Стверджуючи про те, що відповідачі уклали між собою договір купівлі продажу автомобіля лише з метою уникнення розподілу спільного майна, яке було набуте за час шлюбу, позивачем не доведено, що між нею та ОСОБА_2, як до розірвання шлюбу, так і після його розірвання, існував спір щодо розподілу спільного майна, зокрема автомобіля який сторони намагались вирішити в позасудовому чи судовому порядку.

Також є безпідставним твердження позивача про те, що після укладення 18.03.2016 року договору купівлі-продажу транспортного засобу ОСОБА_2 фактично залишився його власником, оскільки відчужив автомобіль своїй двоюрідній сестрі.

Вказане може свідчити лише про те, що ОСОБА_2 міг продовжувати користуватись спірним автомобілем з дозволу власника, в той час як право власності на автомобіль перейшло до ОСОБА_3 Факт користування ОСОБА_2 спірним автомобілем після укладення договору купівлі-продажу не суперечить положенням вказаного договору та не може бути доказом фіктивності правочину.

Позивачем в судовому засіданні не доведено, що умисел відповідачів при укладенні даного правочину не був направлений на створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

На підставі викладеного, суд вважає, що позов є необґрунтованим, недоведеним та таким, що не підлягає задоволенню таприходить до висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу Chevrole Captiva, 2007 року випуску, № кузова Y6DCD26GJ7B105296, об’єм двигуна 3198 см.куб, д/н НОМЕР_1 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд в силу ст.88 ЦПК України, враховує, що позовні вимоги оплачені позивачем, судом залишено без задоволення, позивач не звільнений від їх оплати, у зв'язку з чим поверненню не підлягають.

На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 2, 10, 11, 57-60, 88, 212-215 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – Регіональний сервісний центр МВС в Дніпропетровській області про визнання договору купівлі-продажу недійсним – відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Дніпропетровської області через Ленінський районний суд м. Дніпропетровська шляхом подачі в 10-денний строк з дня його проголошення апеляційної скарги.

Суддя К.О. Скрипник