Ухвала суду № 68946249, 14.09.2017, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2017 рокуЛьвів№ 876/6823/17

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді: Кухтея Р.В.

суддів: Носа С.П., Яворського І.О.

з участю секретаря судового засідання: Джули В.М.

представника позивача: ОСОБА_1

представника відповідача: Голош Н.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 на ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 травня 2017 року про залишення позовної заяви без розгляду по справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Закарпатської митниці ДФС, Державної фіскальної служби України про стягнення заробітної плати за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі,

в с т а н о в и в :

В грудні 2015 року ОСОБА_3 звернувся в суд із зазначеним адміністративним позовом, в якому просив стягнути із Закарпатської митниці ДФС на його користь середній заробіток за час затримки виконання постанови Закарпатського окружного адміністративного суду від 02.03.2012 у справі № 2а-0770/1139/11 за період з 03.03.2012 по 29.05.2015 у розмірі 302 349,57 грн із утриманням обов'язкових податків та зборів до Державного бюджету України.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 11.05.2017 позовну заяву було залишено без розгляду у зв'язку із пропуском строку звернення до суду.

Не погодившись із ухвалою суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, яку мотивує тим, що позивачем не було пропущено строк звернення до суду посилаючись на те, що в разі порушення законодавства про оплату праці, працівник має право звернутись до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком, який передбачений ст.233 Кодексу Законів про Працю України (далі - КЗпП України). Крім того, з врахуванням положень статті 236 цього Кодексу, на підставі якої позивач просить стягнути суму середнього заробітку, розмір заробітку має безпосереднє значення для захисту його порушеного права на отримання такого заробітку. Також, апелянт вважає, що в контексті висновків Конституційного суду України, викладених у рішенні від 22.02.2012 по справі № 4-рп/2012 зазначене порушення трудового законодавства є триваючим правопорушенням, а тому працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. У зв'язку з цим, просить скасувати ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 11.05.2017, а справу направити для продовження її розгляду до суду першої інстанції.

В письмових запереченнях Закарпатська митниця ДФС та Державна фіскальна служба України вказують, що позивач не був позбавлений подати позовну заяву у строк встановлений законом. Просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача ОСОБА_1, який підтримав апеляційну скаргу, представника відповідача Голош Н.К., яка заперечила проти задоволення апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, ухвалу суду першої інстанції скасувати, а справу направити для продовження її розгляду до суду першої інстанції, виходячи з наступного.

З матеріалів справи видно, що постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 02.03.2012 по справі № 2а-0770/1139/11, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 06.12.2012 та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16.10.2014, було частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 Зокрема, визнано протиправним та скасовано наказ Державної митної служби України № 363-к від 10.03.2011 «По особовому складу митних органів» в частині припинення перебування на державній службі в митних органах України ОСОБА_3, першого заступника начальника Ужгородської митниці, поновлено з 11.03.2011 на цій посаді та зобов'язано Чопську митницю Державної митної служби України сплатити середньомісячну заробітну плату з 11.03.2011 по 02.03.2012 за час вимушеного прогулу. В частині поновлення ОСОБА_3 на посаді першого заступника начальника Ужгородської митниці та виплаті заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць, судове рішення було допущене негайного виконання.

Наказом Міністерства доходів і зборів України № 518-о від 27.05.2015 «Про виконання рішення суду» було скасовано наказ Державної митної служби України № 363-к від 10.03.2011 та поновлено ОСОБА_3 на посаді першого заступника начальника Чопської митниці Міндоходів з 11.03.2011. Вказаний наказ був оголошений позивачу наказом Чопської митниці Міндоходів № 55-о від 29.05.2015.

Згідно розрахункового листа за лютий 2013 року позивачу було сплачено заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 11.03.2011 по 02.03.2012 в розмірі 46 686,15 грн.

09.07.2015 позивач звернувся до Державної фіскальної служби України та Міністерства доходів і зборів України щодо інформування його про строки та порядок здійснення виплати йому середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу з 02.03.2012 по 29.05.2015 та які для цього необхідно подати документи. Проте, відповіді на звернення він не отримав.

В подальшому, з відповіді заступника голови Державної фіскальної служби України № 7610/П/99-99-05-04-01-14 від 05.08.2015 видно, що ОСОБА_3 було повідомлено про відсутність підстав для такої виплати, оскільки відсутнє судове рішення, яке б передбачало зобов'язання відповідачів здійснити таку виплату.

На повторне звернення представника позивача ОСОБА_1 від 02.10.2015 ДФС України в черговий раз проінформувала про відсутність підстав для здійснення нарахування та виплати заробітної плати за період з 02.03.2012 по 29.05.2015 з огляду на те, що постанова Закарпатського окружного адміністративного суду від 02.03.2012 виконана в повному обсязі, а інші судові рішення щодо виплати ОСОБА_3 заробітної плати до ДФС не надходили.

Залишаючи позовну заяву без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що триваюче порушення щодо поновлення позивача на посаді закінчилось в день його поновлення. Суд також відхилив доводи позивача та його представника про неможливість визначення суми, яка підлягала стягненню, оскільки в матеріалах справи міститься довідка про його заробіток за останні два місяці, які передували дню звільнення, згідно якої судом було визначено суму стягнення. Суд першої інстанції також вважав, що позивач пропустив місячний строк звернення до суду із позовною заявою, який встановлений КАС України.

Проте, колегія суддів вважає, що до таких висновків суд першої інстанції прийшов з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, виходячи з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до ч.2 ст.14 КАС України, постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України.

Згідно ч.1 ст.255 цього Кодексу, постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

У відповідності п.3 ч.1 ст.256 КАС України негайно виконуються постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Згідно з ч. 2 ст. 257 цього Кодексу, судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.

Трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини, регулюються Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України).

Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників, в тому числі і передбачає їх матеріальний захист у зв'язку із незаконним звільненням.

Згідно із ст.235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

У відповідності до ст.236 КЗпП України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Таким чином, підставою для виплати незаконно звільненому працівнику середнього заробітку є встановлений судом факт затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення про поновлення на роботі.

Колегія суддів зазначає, що реалізація ст.236 КЗпП України спрямована на захист трудових прав працівника, який поновлений судом на роботі, та, у свою чергу є фактором, що запобігає зловживанню роботодавця з певних причин затримувати видання наказу чи розпорядження, а відтак і затримку до допуску працівника до роботи.

Отже, для поширення на роботодавця матеріальної відповідальності, передбаченої ст.236 КЗпП України, достатньо встановити сам факт затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Суд звертає увагу на те, що видання роботодавцем наказу чи розпорядження про поновлення працівника лише завершує період часу, за який можливе стягнення середньомісячного заробітку.

На думку апеляційного суду, практичний зміст у правозастосуванні ст.236 КЗпП України полягає в унеможливленні затримки виконання судового рішення, шляхом не видавання наказу або розпорядження про поновлення працівника, оскільки така обставина тягне за собою процедуру стягнення середнього заробітку за час такої затримки.

Як роз'яснено у п. 34 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.

Відповідно до правової позиції, викладеної Верховним Судом України у постанові від 01.07.2015 по справі № 6-435цс15, «...законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов'язок полягає у тому, що у роботодавця обов'язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися. Виходячи з лексичного значення (тлумачення) поняття «затримка», як «зволікання», «проволока», за змістом норм статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення».

Відповідно до ч.1 ст.244-2 КАС України такий висновок Верховного Суду України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Згідно ч.2 ст.233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з і належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Зміст вказаних вище правових норм свідчить про те, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Згідно зі ст. 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30.06.1961, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 Закону, як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходить з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.

Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у ч.2 ст. 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Конституційним Судом України констатовано, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати.

Таким чином, підстави для застосування ст. 99 КАС України в даному випадку відсутні, оскільки приписи ч.2 ст.233 КЗпП України є спеціальними, прямо встановлюють предмет (заробітна плата) судового захисту, а тому вони мають пріоритет над ст. 99 КАС України.

Отже, аналізуючи положення ст.236 КЗпП України, колегія суддів зазначає, що невиплата поновленому працівнику середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення суду, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичної виплати працівнику середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду.

Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки виконання рішення суду визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум та факт проведення цих виплат.

Як зазначено у п. 2.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України № 4-рп/2012 від 22.02.2012: «невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку».

Як було встановлено судом апеляційної інстанції, розрахунок з ОСОБА_3 не здійснено.

Відповідно до ч. 3 п. 32 роз'яснення, яке міститься у постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992, у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 «Про затвердження Порядку розрахунку середньої заробітної плати» не всі платежі, які отримує працівник, враховуються при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Так, не підлягають такому врахуванню, приміром, компенсації за невикористану відпустку, матеріальну допомогу, тощо. При обрахунку має значення розмір заробітної плати, яку працівник отримував у останні два календарні місяці перед подією, з якою пов'язана виплата.

З матеріалів справи видно, що ОСОБА_3 неодноразово звертався до відповідача з проханням здійснити добровільно виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу по 29.05.2015 та надати йому деталізації структури виплат у січні-лютому 2011 року, проте відповіді так і не отримав.

Лише в ході розгляду адміністративної справи № 807/2434/15 Закарпатським окружним адміністративним судом на виконання вимоги суду Державна фіскальна служба України надала лист № 07-70-05/16-567 від 28.03.2016, з якого ОСОБА_3 вперше дізнався про структуру своїх доходів у Чопській митниці у січні та лютому 2011 року.

Таким чином, колегія суддів погоджується з твердженнями позивача, що саме дата судового засідання і є датою, коли він дізнався про порушення свого права.

Суд першої інстанції не звернув уваги на наведені вище обставини, а тому прийшов до помилкового висновку про наявність підстав для залишення позовної заяви без розгляду.

Згідно п.3 ч.1 ст.199 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати ухвалу суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду.

Враховуючи те, що оскаржувана ухвала постановлена з порушеннями норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання про залишення позовної заяви без розгляду, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що така підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження її розгляду.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 199, 204, 205, 206, 211, 254 КАС України, суд ,

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 травня 2017 року про залишення позовної заяви без розгляду по справі № 807/2434/15 скасувати, а справу направити для продовження її розгляду до суду першої інстанції.

Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Р. В. Кухтей судді С. П. Нос І. О. Яворський

Повний текст ухвали складено 18.09.2017.