Постанова № 68944864, 15.09.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/630/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2017 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вовченко O.A., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Одеської області, Державної судової адміністрації України, третя особа, що не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, на стороні відповідача, Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області, про визнання протиправними відмов, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення вихідної допомоги, встановлення порядку виконання рішення.

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1, в якому позивач, з урахуванням уточнень, просить суд:

- визнати протиправною відмову Апеляційного суду Одеської області, оформлену листом від " 22" грудня 2015 року в здійсненні нарахування та виплати судді у відставці ОСОБА_1 вихідної допомоги без сплати податку у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою на день звільнення;

- визнати протиправною відмову Державної судової адміністрації України, оформлену листом від " 15" січня 2016 року, в здійсненні нарахування та виплати судді у відставці ОСОБА_1 вихідної допомоги без сплати податку у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою на день звільнення;

- зобов'язати Державну судову адміністрацію України виділити відповідні кошти для виплати судді у відставці ОСОБА_1 вихідної допомоги без сплати податку у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою на день звільнення,

- зобов'язати Апеляційний суд Одеської області нарахувати та виплатити судді у відставці ОСОБА_1 вихідної допомоги без сплати податку у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою на день звільнення.

- стягнути з Апеляційного суду Одеської області 65000, м. Одеса, вул. Гайдара, буд. № 24-а на користь ОСОБА_1, 1953 р.н., місце реєстрації АДРЕСА_1 , ідентифікаційний НОМЕР_1, паспорт серії НОМЕР_2- вихідну допомогу у розмірі 295581 грн. 00 коп., шляхом списання коштів головним управлінням Державної казначейської служби України в Одеській області з відповідного рахунку.

- встановити порядок виконання рішення в разі відсутності необхідної суми на рахунку апеляційного суду, списати кошти державного бюджету у розмірі 295581,00 грн. у безспірному порядку за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає наступне. 02.02.1981 року позивач обрана на посаду судді Одеського обласного суду (Далі Апеляційний суд Одеської області), що підтверджується записами у трудовій книжці. Постановою Верховної Ради України від 12.11.2015 року за № 788- VIII та згідно з наказом голови Апеляційного суду Одеської області від 24.11.2015 року за № 198-ос ОСОБА_1 звільнена з посади судді Апеляційного суду Одеської області у зв'язку з поданням заяви про відставку відповідно до п.9 ч.5 ст.126 Конституції України. Позивач стверджує, що її стаж роботи складає 44 років, стаж, який давав право на відставку - 41 рік 02 місяця 12 днів, з них роботи суддею - 34 роки 9 місяців 22 днів. При звільненні позивачу не була нарахована і виплачена вихідна допомога, на яку остання отримала право після 20 років роботи суддею. 09 грудня 2015 року ОСОБА_1 одночасно звернулась до голови Апеляційного суду Одеської області і голови ДСА України з заявою про виплату вихідної допомоги у зв'язку з виходом у відставку. Звернення щодо нарахування та виплати вихідної допомоги відповідачі залишили без задоволення листами від 22 грудня 2015 року та від 15 січня 2016 року, при тому, що відповідач в особі ДСА фактично визнає за ОСОБА_1 таке право, що вбачається із звернення голови Верховного Суду, голови Ради суддів та Голови Державної судової адміністрації України від 14.12.2015 року до Президента України. На думку ОСОБА_1 такі дії відповідачів є протиправними і такими, що грубо порушують надані їй конституційні гарантії матеріального забезпечення та соціального захисту, як судді у відставці, з наступних підстав.

Починаючи з 1992 року держава Україна понад 20 років на конституційному та законодавчому рівнях гарантувала право судді на відставку і отримання суддями за наявності стажу на посаді судді не менше 20 років, виплати щомісячного довічного грошового утримання в розмірі максимально наближеному до розміру суддівської винагороди та виплату вихідної допомоги без сплати податку, в розмірі місячного заробітку за кожний рік роботи суддею (п.п.2,9, ч 5 ст. 126 Основного Закону України; ч.ч. 1, 3 ст. 43 Закону України № 2862-ХІІ «Про статус суддів»). Закон України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-У1 у редакції від 07.07.2010 року, а саме ст.136 передбачав виплату вихідної допомоги при виході судді у відставку у розмірі 10 місячних заробітних плат. На підставі Закону України від 27.03.2014 року № 1166-УП «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» ст. 136 була виключена. 28 березня 2015 року набрав чинності Закон України від 12 лютого 2015 року N 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд", яким викладено в новій редакції всі положення Закону України від 7 липня 2010 року N 2453-УІ "Про судоустрій і статус суддів". Пунктом 5 Прикінцевих положень вказаного Закону з 1 червня 2015 року взагалі були скасовані норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії (щомісячне довічне грошове утримання) призначалися відповідно до Закону України ««Про судоустрій і статус суддів». Зазначені законодавчі зміни не тільки звузили зміст та обсяг існуючих прав суддів, але й суттєво порушили встановлені Конституцією та законами України гарантії їх незалежності. Конституційний суд України неодноразово наголошував, що визначенні Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів, до яких відноситься і належне матеріальне та соціальне забезпечення судді, є невід'ємним елементом їх статусу як під час роботи суддею, так і перебування у відставці та не можуть бути скасовані або обмежені законом. Оскільки позивач була звільнена з посади судді 24.11.2015 року, то на підставі вищевказаних законів, які були прийняті у порушення Конституції України, втратила право на отримання як вихідної допомоги так і щомісячного довічного грошового утримання, і Пенсійний фонд виплачує ОСОБА_1 тільки пенсію за віком, що була призначена як працюючому пенсіонеру у 2008 році згідно з Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Фактично, на думку позивача, її прирівняли до не доброчесного судді, відставку якого припинено у зв'язку з набранням законної сили обвинувальним вироком щодо нього за вчинення умисного злочину ( ст.142 Закону № 2453-У1 в редакції Закону № 192-УІІІ).

Позивач стверджує, що право на відпустку вона отримала ще задовго до подання заяви про звільнення з посади судді, тобто 02.02.2001 року, а факт подання відповідної заяви є лише доказом реалізації такого права.

З посиланням на рішення Конституційного Суду України від 19.11.2013 року у справі №42 10-рп/2013, ст. 46, ч.1 ст.58 Конституції України, позивач стверджує, що позбавлення її права на отримання вихідної допомоги у зв'язку з відставкою, є протиправним і таким, що суперечить приписам частини 3 ст. 22 Конституції України.

Суддя згідно зі ст. 127 Конституції України, а також ст. 53 Закону №2453 обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага, зокрема обіймати будь-які оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, позивач вважає, що забезпечення її гідного статусу життєвого рівня є обов'язком держави. Враховуючи, що за суддею, який перебуває у відставці, зберігається і звання судді та такі ж гарантії недоторканності та соціального захисту, як і до виходу у відставку, скасування при виході у відставку гарантованої і виплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою є обмеженням його соціальних гарантій, передбачених Конституцією України та іншими законами України, оскільки зміст та обсяг досягнутого суддями рівня матеріального забезпечення не може бути звужено або скасовано шляхом внесення змін до чинного законодавства. Згідно ст. 145 Закону України «Про судоустрій і статус суддів в редакції від 28.03.2015 року фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності апеляційних і всіх інших судів загальної юрисдикції здійснює Державна судова адміністрація України . Апеляційний суд Одеської області являється розпорядником отриманих коштів, які виділені йому ДСА України. Згідно довідки апеляційного суду від 24.11.2015 року на день звільнення заробітна плата ОСОБА_1 складала 29558,10 грн., тобто розмір вихідної допомоги дорівнює 295581 грн.= (29558,10 х 10). Оскільки позивача звільнено з посади судді апеляційного суду у зв'язку з виходом у відставку, вихідна допомога у вказаному розмірі повинна бути стягнута саме з цього відповідача.

Враховуючи вищевикладене, позивач просить суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Від представника відповідача -Державної судової адміністрації України до суду надійшли письмові заперечення на адміністративний позов (т.1 а.с.89-92) в яких, з посиланням на ч.2 ст. 19 Конституції України, ст.109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453-VI (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) відповідач зазначає, що постанова про звільнення з посади судді Виноградової Л.Є. у зв'язку з виходом у відставку прийнята Верховною Радою України 12.11.2015 року. На час прийняття цієї постанови стаття 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що передбачала виплату судді, який вийшов у відставку, вихідної неоподаткованої допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, втратила свою чинність згідно з Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 № 1166-VII. Таким чином, на момент виходу позивача у відставку чинним законодавством не передбачено право судді у відставці на отримання зазначеної допомоги. Подача заяви суддею про відставку засвідчує бажання судді піти у відставку з підстав, визначених чинним законодавством, і реалізується лише після прийняття відповідної постанови ВР України. Отже, застосовуються норми Закону, які діють на момент прийняття рішення про звільнення судді. На момент подання позивачем заяви про відставку вже діяли норми ст. 136 Закону України № 2453 в новій редакції. Окрім того. відповідач зазначає, що на момент звернення з позовом до суду і на сьогоднішній день апеляційні суди визначені розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня в особі їх керівників.

Враховуючи вищевикладене та з посиланням на положення ст.145, ст.146 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", ст.22, ст.48, ст.119 Бюджетного кодексу України, рішення Конституційного Суду України у справі № 1-1/2013 від 19.11.2013 року, представник відповідача - Державної судової адміністрації України просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Від представника відповідача - Апеляційного суду Одеської області до суду надійшли письмові заперечення на адміністративний позов (т.1 а.с.94-97) у яких зазначено, що 30.03.2015 року маючи необхідний для відставки судді стаж роботи, більше 20 років (а саме 34 роки 9 місяців 22 дні), встановлений ст.120 Закону України «Про судоустрій і статус судців» від 07.07.2010 № 2453-УІ, позивач звернулася із заявою про відставку до Вищої ради юстиції.

Відповідно до діючого на момент спливу 20 років з моменту обрання на посаду судді законодавства, а саме 2001 року, ОСОБА_1 мала право на відставку, на підставі ч.1 ст.43 Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року, проте цим правом та можливістю отримати вихідну допомогу у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку (ч.3 ст.43 Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 р.) вона не скористалася і продовжила працювати суддею.

Стаття 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. В ст. 111 Закону України № 2453-УІ в чинній редакції, зазначено, що суддя суду загальної юрисдикції може бути звільнений з посади органом, який його обрав або призначив, виключно з підстав, визначених частиною п'ятою статті 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції. Відповідно до ч. 4 ст. 109 Закону України № 2453-УІ суддя продовжує здійснювати свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення. Постановою Верховної Ради України від 12.11.2015 року №788-УІІІ ОСОБА_1 звільнено з посади судці апеляційного суду Одеської області. Відповідно до ч. 3 ст. 7 Указу Президента України від 10.06.1997 № 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними законності» акти Верховної Ради України і Президента України про призначення відповідно до законодавства на посади і звільнення з посад набирають чинності з моменту їх прийняття. Таким чином, рішення про звільнення позивача з посади у зв'язку з поданням заяви про відставку набрало чинності 12.11.2015 року. На момент набуття ОСОБА_1 статусу судді у відставці діяв Закон України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 року, ч.1 ст.28 розділу II якого була виключена ст.136 Закону України № 2453-УІ. яка передбачала виплату вихідної допомоги судді, у разі його відставки, у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Закон України № 1166-VII є чинним. Частина 1 ст. 28 розділу II, Закону України №1166-VIІ, якою внесені зміни до Закону України № 245З-VI не змінена, не визнана неконституційною чи такою, що не підлягає застосуванню. Таким чином, правові підстави, для нарахування та виплати вихідної допомоги судді Виноградовій Л.Є у разі виходу у відставку на момент звільнення - 12.11.2015 року відсутні.

Щодо вимог до апеляційного суду Одеської області в частині стягнення вихідної допомоги у розмірі 295581 грн. 00 коп., слід зазначити, що апеляційний суд Одеської області є неналежним відповідачем з огляду на наступне. Статтею 130 Конституції України передбачено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів. Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ч. 1 ст. 142 Закону України № 245 З-VI (в редакції, чинній на момент звільнення позивача) фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Бюджетні призначення на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України. Частиною 2 даної статті також визначено, що функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють: Конституційний Суд України, Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди - щодо фінансового забезпечення діяльності цих органів; Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів загальної юрисдикції, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України та Державної судової адміністрації. Так, ДСА України здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади з метою створення належних умов функціонування судів і діяльності суддів, представляє суди у відносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування в межах повноважень, установлених законом (абз. 2 а. 1 Положення). В той же час згідно до п.п. 30 п. 4 цього Положення ДСА України відповідно до покладених на неї завдань здійснює внутрішній контроль за використанням бюджетних коштів і матеріальних ресурсів у судах, територіальних управліннях, на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери управління ДСА України, аналізує ефективність використання бюджетних коштів їх розпорядниками нижчого рівня та одержувачами на основі поданих ними звітів в установленому законодавством порядку. У зв'язку із вищезазначеним, головним розпорядником бюджетних коштів фінансування судової влади є Державна судова адміністрація України, тому вона є належним відповідачем у частині позовних вимог щодо стягнення вихідної допомоги.

Враховуючи вищевикладене, представник Апеляційного суду Одеської області просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 21.03.2016 року судом задоволено заяву позивача про відкликання в частині позовних вимог та залишено без розгляду адміністративний позов ОСОБА_1 до Апеляційного суду Одеської області, Державної судової адміністрації України, третя особа, що не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, на стороні відповідача, Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області в частині позовних вимог про визнання протиправною відмову Державної судової адміністрації України, оформленою листом від 15 січня 2016 року, в здійсненні нарахування та виплаті судді у відставці ОСОБА_1 вихідної допомоги без сплати податку у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою на день звільнення.

Позивач, представники Державної судової адміністрації України та Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області у судове засідання не з'явились. Про дату, час та місце провадження судового засідання повідомлені належним чином та своєчасно.

Від позивача та представника Державної судової адміністрації України надійшли заяви про розгляд справи за їх відсутності.

Відповідно до приписів частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

За таких обставин, з урахуванням вимог ст. 128 КАС України та зважаючи на думку представника Апеляційного суду Одеської області, суд прийшов до висновку про розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши подані до суду документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 з 02.02.1981 працювала на посаді судді Одеського обласного суду, з 29.08.2001 року - на посаді судді Апеляційного суду Одеської області, який згідно з Указом Президента України №642/2001 утворено на базі Одеського Обласного суду (т.1 а.с.18-24).

Постановою Верховної Ради України від 12.11.2015 року №788-VІІІ «Про звільнення суддів» у зв'язку з поданням заяви про відставку було звільнено з посади судді апеляційного суду Одеської області Виноградову Людмилу Євгенівну (т.1 а.с. 13).

Наказом в.о. голови апеляційного суду Одеської області від 24.11.2015 року №198-ос звільнено з 24.11.2015 року із займаної посади суддю апеляційного суду Одеської області Виноградову Людмилу Євгенівну (т.1 а.с. 14).

09 грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до апеляційного суду Одеської області та Державної судової адміністрації України із заявою у якій зазначалось, що під час роботи суддею діяли положення ч 1 та ч 3 ст. 43 та ст. 136 Законів України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року № 2862 - ХП та «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року № 2453-УІ з наступними змінами, які передбачали при виході судді у відставку виплату вихідної допомоги. Між тим, у наказі про звільнення не зазначено про

нарахування та виплату вихідної допомоги ОСОБА_1 Зважаючи на викладене, позивач у вказаному листі просила видати наказ про здійснення нарахування та виплату їй вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою на день її звільнення, за рахунок коштів, які повинні бути профінансовані з Державного бюджету України головним розпорядником коштів - ДСА України. Для вирішення вказаного питання позивач просила звернутися за відповідним фінансуванням до ДСА України, як головного розпорядника коштів (т.1 а.с.34).

22 грудня 2016 року Апеляційний суд Одеської області на адресу ОСОБА_1 направив лист №29199 у якому зазначено, що в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI в редакції Закону «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-VIII від 12.02.2005 року виплата вихідної допомоги судді у разі виходу у відставку не передбачена, а також, що на дату звернення від 09.12.2015 року підстави для нарахування та виплати вихідної допомоги також відсутні (т.1 а.с.35).

Вважаючи відмову Апеляційного суду Одеської області, оформлену листом від 22 грудня 2015 року в здійсненні нарахування та виплати судді у відставці ОСОБА_1 вихідної допомоги без сплати податку у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою на день звільнення протиправною, позивач звернулась до суду з даним адміністративним позовом.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до ст. 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Пунктами 2 та 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» визначено, що суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Слід мати на увазі, що суд не може, застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові акти, перелічені в ст. 150 Конституції, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України. Разом з тим суд може на підставі ст. 144 Конституції визнати такими, що не відповідають Конституції чи законам України, рішення органів місцевого самоврядування, а на підставі ст. 124 Конституції - акти органів державної виконавчої влади: міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо. Звернення до Конституційного Суду України в такому разі не вимагається.

Із набранням чинності Законом України №2453-VI питання вихідної допомоги регулювалося статтею 136 цього Закону, відповідно до якої судді, який вийшов у відставку, виплачувалася вихідна неоподатковувана допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Законом України від 27 березня 2014 року № 1166-VII "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" цю статтю було виключено.

З 28.03.2015 діяла редакція Закону України «Про судоустрій та статус суддів», визначена Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» № 192-VIIІ від 12.02.2015 року, яка взагалі не передбачала виплату вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою.

В подальшому, у зв'язку з прийняттям Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402- VIIІ( далі - Закон № 1402-VIIІ) , який набув чинності 30 вересня 2016 року, відновлено право судді на отримання вихідної допомоги у зв'язку з відставкою в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою. (стаття 143 Закону № 1402- VIIІ).

Таким чином, судді, щодо яких в період з 01 квітня 2014 року по 30 вересня 2016 року було прийнято рішення Верховною Радою України про звільнення з посади у відставку, до складу яких входить і позивач, були позбавленні права на отримання вихідної допомоги.

Суд звертає увагу на ту обставину, що держава протягом певного строку (понад двадцять років) на конституційному (пункти 2, 9 частини п'ятої статті 126 Основного Закону України) та законодавчому рівнях гарантувала право судді на відставку та отримання суддями вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою, оскільки право на її отримання є складовою правового інституту відставки судді, а судді, у свою чергу, мали законні правомірні очікування щодо її отримання, як один з елементів гарантії їх незалежності.

Відповідно до статті 126 Конституції, незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Матеріальне та соціально-побутове забезпечення, у тому числі й розмір вихідної допомоги судді; обчислення суддівського стажу; вирішення житлових проблем; медичного обслуговування суддів та членів їх сімей; порядку соціального захисту суддів України, суддівська винагорода, щомісячне довічне грошове утримання є елементами статусу судді. Збереження наявного статусу судді, недопущення його скасування або звуження його змісту та обсягу є однією з основоположних гарантій незалежності судді.

Згідно з пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України статус суддів визначається виключно законами України. Крім того, щодо суддів у частині другій статті 127 Основного Закону України окремо визначено вимоги щодо несумісності. Так, відповідно до положень цієї статті професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

За рахунок заборони займатися іншою оплачуваною роботою суддям установлюються належні умови матеріального та соціально-побутового забезпечення.

Конституційний статус судді передбачає, у тому числі, що надання судді в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя, дає підстави ставити до суддів високі вимоги і зберігати довіру до їх компетентності та неупередженості.

Статус судді та його елементи, зокрема матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя.

У рішенні від 24 червня 1999 року № 6-рп/99 Конституційний Суд України зазначив, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів, а важливим механізмом забезпечення цих гарантій є встановлений частиною першою статті 130 Конституції України обов'язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.

У рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 Конституційний Суд України розтлумачив зміст статті 126 Конституції України та зазначив, що його треба розуміти як такий, «що гарантує досягнутий рівень незалежності суддів і забороняє при прийнятті нових законів та інших нормативних актів, внесенні змін до них скасовувати чи звужувати існуючі гарантії незалежності суддів, у тому числі заходи їх правового захисту та матеріального і соціального забезпечення».

Тобто гарантії незалежності суддів не можуть бути звужені чи скасовані під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних.

Також при вирішенні даної справи суд враховує міжнародні стандарти у сфері судочинства.

Зокрема, положеннями Європейської хартії від 10 липня 1998 року про закон «Про статус суддів» визначено, що рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (п. 6.1); статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку з посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (п. 6.4).

Також у Висновку № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів зазначено, що дуже важливо (особливо для новітніх демократій) передбачити конкретні нормативно-правові положення, які б гарантували захист від зменшення розміру суддівських виплат (п. 62).

Як зазначається в Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки від 17 листопада 2010 року №(2010)12, «оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обов'язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки по догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв'язку з виходом на пенсію, які мають відповідати попередньому рівню оплати їх праці» (пункт 54).

Також, в рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 Конституційний Суд України встановив, що аналіз норм Конституції України свідчить, що надання судді за рахунок держави матеріального і соціального захисту (заробітна плата, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо), що відповідає його високому статусу, є гарантією забезпечення незалежності.

Особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежності і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя.

Особливий статус судді, гарантії його незалежності визначаються Конституцією України і законами, що виключає в процесі його конкретизації та розвитку обмеження законодавчо встановлених гарантій статусу судді або зниження їх рівня.

Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя і права громадян на захист прав і свобод незалежним судом.

З 1992 року гарантується право судді на отримання вихідної допомоги у зв'язку з відставкою, яке запроваджено згідно із частиною третьою статті 43 Закону України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року. Судді, який пішов у відставку, виплачувалася вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку (із змінами, внесеними відповідно до Закону України від 24 лютого 1994 року N 4015-XII "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про статус суддів"). Зазначене право є складовою правового інституту, що регулює статус судді у відставці (послідовно розміщалося у розділах та статтях законів, що регулювали статус судді у відставці).

У той же час Конституційний Суд України вважає, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій ... незалежності, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір (пункт 3.2. Рішення Конституційного суду України від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013).

При цьому Конституційний суд України не зазначив, що парламент наділений повноваженнями скасувати право судді на отримання вихідної допомоги, як одного із елементів правового інституту відставки судді.

Враховуючи викладене, суд вважає, що ОСОБА_1 має право на отримання вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою на підставі прямих норм Конституції України, оскільки установлення менш сприятливих умов надання гарантій матеріального та соціального забезпечення суддям, що призначені (обрані) на посаду раніше введеного в дію нового правового регулювання, порівняно з тими умовами, що були законодавчо передбачені при призначенні (обранні) їх на посаду, за своїм значенням у системі правового регулювання практично означає зниження рівня незалежності суддів, що є недопустимим у силу положень частина третя статті 22, частина перша, друга та сьома статті 126 Конституції України та підтверджено практикою Конституційного Суду України.

В той же час судді є рівними в силу універсального принципу рівності, закріпленого статтею 21 Конституції України адже, здійснюючи правосуддя, мають відповідно до законодавства однаковий статус та гарантії незалежності, що включають, зокрема порядок нарахування та розмір вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою, а тому позивач не може бути позбавлений права на отримання вихідної допомоги в залежності від дати виходу у відставку при умові, що зазначене право існувало в нього в період з дати призначення (обрання) суддею.

У зв'язку з цим судді, які вийшли у відставку в період з 01 квітня 2014 року по 30 вересня 2016 року не можуть мати менше прав ніж судді, які вийшли у відставку до 01 квітня 2014 року або після 30 вересня 2016 року.

Суд також вважає, що позивач має право на отримання вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою на підставі іншої прямої норми Конституції України, а саме статті 41 Конституції України, що узгоджується зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі-Першого протоколу до Конвенції), яку можна застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у тому числі права судді на отримання вихідної допомоги у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною права власності. Правомірні очікування виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала всі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей.

В Україні права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина друга статті 21, частина друга статті 22 Конституції України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (частина 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції).

Право приватної власності разом з іншими фундаментальними правами і свободами є основою створення та функціонування демократичного суспільства. Всебічне утвердження і забезпечення цих прав і свобод - головний обов'язок України як демократичної, правової держави.

Суд враховує приписи чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та практику тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна, зокрема Європейським судом з прав людини.

Стаття 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 року, передбачає захист права власності.

Невід'ємною частиною положень цієї статті є практика Європейського суду з прав людини, яка виробила критерії правомірності позбавлення власника його майна в інтересах суспільства (справа "Зубко та інші проти України").

Зокрема, позбавлення власника його майна повинно мати правомірну мету в "суспільному інтересі" (a legitimate aim "in the public interest"), обрані засоби мають бути належними (спроможні досягти мети в принципі) і пропорційними, що передбачає, зокрема, компенсацію при примусовому відчуженні (проте вимога щодо повної компенсації відсутня). Позбавлення власника його майна також має бути законним, а саме, відповідати не лише нормативно-правовим актам, а і принципу верховенства права, положенням Конвенції; складовою принципу "законності" є принцип "правової визначеності", що передбачає обов'язок органів влади при обмеженні права діяти відповідно до відомих (прозорих) та достатньо визначених правил ("передбачуваних" з точки зору застосування), що виключають свавілля (вибірковість та непередбачуваність дій).

У той же час позбавлення права на отримання вихідної допомоги при виході у відставку судді Верховного Суду України на погляд суду у спірних правовідносинах, не відповідає жодному з цих критеріїв.

З рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Зубко та інші проти України» від 26 квітня 2006 року вбачається, що заявниками у справі було четверо суддів, які стверджували, що держава була відповідальна за невиплату їм заборгованості з заробітної плати і надбавок за вислугу років та компенсації за затримку їх виплати. Вони зазначали, що не сплачуючи цю заборгованість тривалий час, держава здійснює невиправдане втручання у їхнє право на мирне володіння своїм майном всупереч положенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Європейський суд погодився з тим, що неможливість для заявника домогтися виконання рішення на його чи її користь становить втручання у право на мирне володінням майном, як вказано у першому реченні пункту 1 статті 1 Першого протоколу. При цьому Європейський суд зазначив наступне:

«Суд вважає, що втручання у права заявників було частково виправдане труднощами, пов'язаними з асигнуванням з державного бюджету коштів на виплати суддям і виконання пов'язаних з цим рішень. Ці ускладнення також частково пов'язані з реформою судової системи України і запровадженням змін у системі розподілу коштів на судову владу, з наступною передачею цих функцій від Міністерства юстиції України до Державної судової адміністрації.

На думку Суду, труднощі, на які посилається Уряд, безумовно зачіпають законні публічні інтереси, але не складають справедливої рівноваги між державними інтересами та інтересами тих заявників, які, крім того, несли відповідальність за виконання важливих публічних функцій в частині здійснення правосуддя. Зокрема, Суд зауважує, що розгляд справи стосувався компенсації за неспроможність державних органів у період з 1995 по 2001 рр., діючи відповідно до їх законодавчих зобов'язань, забезпечити заявників виплатами, передбаченими Конституцією та Законом «Про судоустрій» (див. пункти 33-34). Суд вирішує, таким чином, що становище заявників, особливо їх статус незалежних судових посадовців, вимагає, щоб державні органи виконали рішення і виділили необхідні кошти з цією метою без затримки.

Зокрема, на думку Суду, неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою забезпечення їх здатності виконувати свої професійні функції незалежно і неупереджено, щоб не зазнавати тиску і впливу на їх рішення і поведінку (див. п. 43 вище). У зв'язку з цим Суд посилається на відповідні правові інструменти Ради Європи, такі як Рекомендацію Комітету Міністрів щодо «Незалежності, дієвості та ролі суддів» та Європейську Хартію «Про статус суддів», які наголошують на важливості цих факторів.

Суд дійшов висновку, що неспроможність гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, у якій вони залишились, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном. Відповідно, невиконанням рішень, винесених на користь заявників, державні органи протягом тривалого часу позбавляли заявників отримання у повному обсязі виплат, на які вони мали право за законом, що може ускладнювати здійснення ними своїх повноважень з повною віддачею справі.

Таким чином, Суд доходить висновку, що неможливість для заявників домогтися виконання рішень, винесених на їх користь, протягом одного року і чотирьох місяців (перший, другий та четвертий заявники) і двох років і шести місяців (у справі третього заявника), порушує їх право на мирне володіння майном у сенсі першого пункту статті 1 Першого протоколу» ( пункти 66-70 рішення).

Оскільки положення стаття 41 Конституції України кореспондується зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, то відповідно до принципу дружнього ставлення до міжнародного права практика тлумачення та застосування вказаної статті Конвенції Європейським судом з прав людини має враховуватися при розгляді цієї справи.

Таким чином, Європейський суд з прав людини, надаючи тлумачення статті 1 Першого протоколу до Конвенції визначив, що майно судді має особливий статус та будь-яке неправомірне втручання у право судді на своєчасну виплату винагороди національними суддям порушує їх право на мирне володіння майном передбачене Конвенцією.

Суд вважає, що з правом судді на своєчасну виплату винагороди пов'язано його право на відставку; на отримання вихідної допомоги судді; обчислення суддівського стажу; вирішення житлових проблем, медичного обслуговування суддів та членів їх сімей; порядку соціального захисту суддів, які мають матеріальний характер, а отже порушення зазначених прав та непередбачуване втручання в права суддів з боку держави одночасно є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 41 Конституції України.

Починаючи з 1992 року - з часу прийняття Закону України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року, держава на законодавчому рівні гарантувала достатній рівень соціального забезпечення суддів та, зокрема, право кожного судді за умови наявності стажу на посаді судді не менш 20 років на відставку та на отримання при виході у відставку вихідної допомоги у розмірі місячного заробітку судді за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді, але не менше шестимісячного заробітку.

Як вбачається з матеріалів справи, станом на 2002 рік стаж позивача на посаді судді складав понад 20 років і з цього часу вона набула право на отримання вихідної допомоги у разі виходу у відставку.

Відповідно, продовжуючи працювати на посаді судді в наступні роки позивач мала законні правомірні очікування отримати задекларовану державою вихідну допомогу при виході у відставку, адже вносячи окремі зміни в статтю 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо розміру цієї виплати, законодавець лише Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27 березня 2014 року виключив цю норму, позбавивши суддів раніше задекларованої державою гарантії на отримання вихідної допомоги.

Таким чином, позивач мала законні правомірні очікування отримати задекларовану державою у статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції, яка діяла до 01 квітня 2014 року) вихідну допомогу як одного із елементів гарантії незалежності суддів.

Проаналізувавши наведені норми Конституції України, Конвенції та практики Європейського суду з прав людини суд приходить до висновку про протиправність позбавлення права на отримання вихідної допомоги при виході у відставку судді Верховного Суду України керуючись лише змінами в статтю 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», без врахування прав позивача визначених положеннями статі 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, оскільки позбавлення зазначеного права не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити права судді на мирне володіння своїм майном, а отже є порушенням прав позивача визначених положеннями статі 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Отже, очікувана вихідна допомога, що була гарантована державою у статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції до 01 квітня 2014 року), відповідно, є правомірним «законним» очікуванням в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У Конституції України одним із фундаментальних принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права, а також окремо встановлено, що права та свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме у разі введення воєнного або надзвичайного стану. Однак, Закон України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», яким скасовано норму статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», було прийнято не в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Відповідно до пункту 1 Постанови Верховної Ради України від 21 травня 2015 року N 462-VIII "Про Заяву Верховної Ради України "Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод" схвалено Заяву Верховної Ради України про відступ від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

Водночас Україна не зробила відступу від Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому суд наголошує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі щодо законних очікувань стосовно ефективного здійснення свого "права власності", а саме права на отримання вихідної допомогу при виході судді у відставку, повинна застосовуватися в Україні.

Тривалість існування законодавчої норми щодо права судді на отримання вихідної допомоги, виникнення цього права у позивача, як судді, під час дії цієї норми закону, та повне скасування проголошеного та набутого суддею права на вихідну допомогу без будь-яких альтернатив, на думку суду, свідчить про невідповідність такого втручання держави у права особи критеріям пропорційності, правової визначеності та недотримання державою справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і набутими відповідно до закону правами особи.

Зазначене вище, в контексті вимог принципу верховенства права, дає підстави для висновку, що положення Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» та Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» № 192-VIIІ від 12.02.2015 року якими виключено норми, що надавали право судді на отримання вихідної допомоги, не можуть вважатись підставою для позбавлення позивача права на отримання такої допомоги як елементу забезпечення реального функціонування принципу незалежності суддів, а отже не повинні застосовуватись відповідачем.

А відтак, відмова Апеляційного суду Одеської області у виплаті позивачу вихідної допомоги у вигляді 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, оформлена листом від 22 грудня 2015 року № 29199 є протиправною та такою, що суперечать як Конституції України так і міжнародним правовим нормам.

Відповідно обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню є позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання такої відмови протиправною.

Також, позивач в адміністративному позові просить суд:

- зобов'язати Державну судову адміністрацію України виділити відповідні кошти для виплати судді у відставці ОСОБА_1 вихідної допомоги без сплати податку у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою на день звільнення,

- зобов'язати Апеляційний суд Одеської області нарахувати та виплатити судді у відставці ОСОБА_1 вихідної допомоги без сплати податку у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою на день звільнення.

- стягнути з Апеляційного суду Одеської області 65000, м. Одеса, вул. Гайдара, буд. № 24-а на користь ОСОБА_1, 1953 р.н., місце реєстрації АДРЕСА_1 , ідентифікаційний НОМЕР_1, паспорт серії НОМЕР_2- вихідну допомогу у розмірі 295581 грн. 00 коп., шляхом списання коштів головним управлінням Державної казначейської служби України в Одеській області з відповідного рахунку.

Згідно довідки №56 від 24.11.2015 року місячна заробітна плата ОСОБА_1 складає 29558,10 грн. (т.1 а.с.15). Вказана обставина не заперечується сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 52 Закону 2453 суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та цього Закону призначений чи обраний суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі.

Як вже встановлено судом, з 02.02.1981 року ОСОБА_1 займає штатну суддівську посаду в Апеляційному суді Одеської області та наказом голови Апеляційного суду Одеської області № 198-ос позивач відрахована зі штату апеляційного суду Одеської області у зв'язку із поданням заяви про відставку.

Таким чином саме на апеляційний суд Одеської області, який є юридичною особою, покладався обов'язок нараховувати та виплачувати заробітну плату та інші закріплені законодавством винагороди та виплати ОСОБА_1, яка перебувала з ним в трудових відносинах, в тому числі і вихідну допомогу.

При цьому відповідно до частини 2 статті 145 Закону № 2453 Державна судова адміністрація України виконує функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України та Державної судової адміністрації України.

З урахуванням викладеного, Державна судова адміністрація України, як головний розпорядник бюджетних коштів в аспекті фінансового забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції доводить до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань.

Відповідно до Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого Рішенням Ради суддів України №12 від 22.10.2010 року, матеріальне і соціальне забезпечення суддів, у тому числі суддів у відставці, а також працівників апаратів судів відноситься до компетенції Державної судової адміністрації України.

З урахуванням зазначеного, саме Державна судова адміністрація України, як головний розпорядник бюджетних коштів в аспекті фінансового забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, доводить до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань.

Таким чином, законодавством України передбачено обов'язок Державної судової адміністрації України щодо здійснення матеріального забезпечення суддів, в тому числі суддів у відставці.

З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про зобов'язання Державної судової адміністрації України виділити кошти для виплати судді у відставці ОСОБА_1 вихідної допомоги без сплати податку у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою на день звільнення (у розмірі 295581,00 грн.) та про стягнення з Апеляційного суду Одеської області (65000, м. Одеса, вул. Гайдара, буд. № 24-а) на користь ОСОБА_1 (1953 р.н., місце реєстрації АДРЕСА_1 , ідентифікаційний НОМЕР_1, паспорт серії НОМЕР_2) вихідної допомоги у розмірі 295581,00 грн.

В свою чергу, оскільки суд дійшов висновку про стягнення з Апеляційного суду Одеської області вихідної допомоги позивачу, вимога ОСОБА_1 про зобов'язання Апеляційного суду Одеської області нарахувати судді у відставці ОСОБА_1 вихідної допомоги без сплати податку у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою на день звільнення (у розмірі 295581,00 грн.) також підлягає задоволенню.

Відповідно до ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, ч. 3 ст. 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних справах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення (ч. 1 ст. 71 КАС України), та згідно із ст. 86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єктів владних повноважень на підтвердження правомірності своїх рішень та докази, надані позивачем, суд приходить до висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.

Окрім того, в прохальній частині позову ОСОБА_1 просить суд встановити порядок виконання рішення в разі відсутності необхідної суми на рахунку апеляційного суду, списати кошти державного бюджету у розмірі 295581,00 грн. у безспірному порядку за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Відповідно до ч.1 ст.257 КАС України у разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні; так само на відповідних суб'єктів владних повноважень можуть бути покладені обов'язки щодо забезпечення виконання рішення.

Згідно з ч.1 ст.263 КАС України за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення (відсутність коштів на рахунку, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), особа, яка бере участь у справі, та сторона виконавчого провадження можуть звернутися до адміністративного суду першої інстанції (незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий лист) із заявою про відстрочення або розстрочення виконання судового рішення. За наявності обставин та в порядку, передбачених абзацом першим цієї частини, сторона виконавчого провадження, а також державний виконавець за заявою сторони виконавчого провадження або з власної ініціативи у випадку, передбаченому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", мають право звернутися до суду із заявою про зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення.

Під час розгляду даної адміністративної справи, суд не знайшов підставі для постановлення ухвали в порядку ст.263 КАС України, оскільки вона є передчасною та стосується порядку виконання рішення суду щодо вимоги про стягнення з Апеляційного суду Одеської області на користь позивача вихідної допомоги.

Керуючись ст.ст. 69-71, 160-163 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Апеляційного суду Одеської області, Державної судової адміністрації України, третя особа, що не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області про визнання протиправними відмов, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення вихідної допомоги, встановлення порядку виконання рішення - задовольнити.

Визнати протиправною відмову Апеляційного суду Одеської області, оформлену листом від 22 грудня 2015 року в здійсненні нарахування та виплати судді у відставці ОСОБА_1 вихідної допомоги без сплати податку у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою на день звільнення;

Зобов'язати Державну судову адміністрацію України виділити кошти для виплати судді у відставці ОСОБА_1 вихідної допомоги без сплати податку у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою на день звільнення (у розмірі 295581,00 грн.).

Зобов'язати Апеляційний суд Одеської області нарахувати судді у відставці ОСОБА_1 вихідну допомогу без сплати податку у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою на день звільнення (у розмірі 295581,00 грн.).

Стягнути з Апеляційного суду Одеської області (65000, м. Одеса, вул. Гайдара, буд. № 24-а) на користь ОСОБА_1 (1953 р.н., місце реєстрації АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1, паспорт серії НОМЕР_2) вихідну допомогу у розмірі 295581,00 грн.

Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Вовченко O.A.