Рішення № 68928438, 30.08.2017, Ленінський районний суд м. Дніпропетровська

30.08.2017 Єдиний унікальний номер 205/8493/16-ц

РІШЕННЯ 205/8493/16

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 серпня 2017 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Скрипник К.О.

при секретарі Молчанові Є.Д.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі, у письмовому провадженні, без застосування технічного запису відповідно до вимог ч. 2 ст. 197 ЦПК України цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дніпроважмаш» про визнання дійсним договору, визнання права власності, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач 14 листопада 2016 року звернулася до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська зі вказаним позовом, в якому зазначила, що 06 листопада 1997 року між нею та відповідачем було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна. Предметом договору була квартира АДРЕСА_1 (Братів Трофімових) в м. Дніпро. Квартира належала відповідачу на підставі рішення виконкому Дніпропетровської міської Ради народних депутатів від 23 травня 1996 року за номером 732 та № 970/1 від 19 червня 1997 року та Реєстраційного посвідчення на домоволодіння, належне державним, кооперативним та суспільним установам, підприємствам та організаціям, виданого Дніпропетровським бюро технічної інвентаризації 16 червня 1997 року. Договір купівлі-продажу від 06.11.1997 року було зареєстровано на Універсальній товарній біржі «Біржа по торгівлі нерухомістю та транспортом». 06 листопада 1997 року відповідач передав в користування позивачу вказану квартиру та позивач зареєструвала місце проживання за вказаною адресою. 15 квітня 2015 року позивач виконала умови договору купівлі-продажу щодо повної оплати вартості квартири в розмірі, зазначеному в п. 1.4 договору, що підтверджується квитанціями до прибуткового касового ордеру. Відповідно до п. 2.9 договору покупець отримує право власності на дану квартиру з моменту виплати її повної вартості, згідно цього договору. В травні 2015 року позивач звернулася до Реєстраційної служби з метою оформлення право власності на квартиру, але їй було відмовлено через відсутність нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу. Позивач просила визнати дійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна, укладений 06 листопада 1997 року між ОСОБА_1 та Акціонерним товариством «Дніпротяжмаш»; визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_2.

Від представника позивача надійшла письмова заява з проханням слухати справу у його відсутність, позовну заяву підтримав та просив задовольнити.

Представник відповідача в судове засідання не з’явився, про день і час проведення слухання справи сповіщався належним чином, про причини неявки не повідомив.

Суд, вивчивши матеріали справи, вважає, що позов не підлягає задоволенню по наступних підставах.

За ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За ст.59 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Судом встановлено, що підставою звернення позивача до суду стали захист її невизнаних особистих майнових прав, пов’язаних із володінням, користуванням та розпорядженням об’єктом нерухомого майна – квартирою № 71 в будинку № 4 корпус 2 по вул. Велика Діївська в м. Дніпро.

Матеріалами справи встановлено, що квартира № 71 в будинку № 4 корпус 2 по вул. Велика Діївська (Братів Трофімових) в м. Дніпро належала на праві власності АТ «Дніпроважмаш» (правонаступник ПАТ «Дніпроважмаш»), на підставі рішення виконкому Дніпропетровської міської Ради народних депутатів від 23 травня 1996 року за номером 732 та № 970/1 від 19 червня 1997 року (а.с.144-155).

Встановлено, що ОСОБА_1 в період з 20.08.1987 року по 07.08.1999 року працювала в ПАТ «Дніпроважмаш» в житлово-експлуатаційному відділі № 40. 07.08.1999 року звільнена за скороченням штату (а.с.81).

06 листопада 1997 року відповідно до договору купівлі-продажу нерухомого майна № 176-н, укладеного та зареєстрованого Товарною біржею «Катеринославська нерухомість» позивач купив у відповідача квартиру № 71 в будинку № 4 корпус 2 по вул. Братів Трофімових в м. Дніпропетровську, загальною площею 66,2 кв.м. (а.с.5-6).

Згідно п. 1.4 договору, вартість квартири на момент укладання договору складає 23760 грн., що еквівалентно 13200 дол. США. З врахуванням пільги покупець виплачує 5702 грн., що еквівалентно 3168 дол. США, за 20 років вноситься однаковими частинами (згідно додатку 1).

Згідно п.4.5 договору, вказаний договір підлягає реєстрації в Дніпропетровському бюро технічної інвентаризації. Але ж позивач на той час, як встановлено в судовому засіданні, цього не зробила.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про товарну біржу", товарна біржа є організацією, що об'єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій. Крім того, ст.2 Закону встановлено, що основними принципами діяльності товарної біржі є рівноправність учасників біржових торгів, застосування вільних (ринкових) цін, публічність проведення біржових торгів.

Отже, товарна біржа - це оптовий, регулярно діючий ринок, де відбувається торгівля сировиною, матеріалами, іншими товарами, допущеними до обігу на біржі, створений для зручності здійснення комерційної діяльності юридичними та фізичними особами, які, в свою чергу, повинні бути обов'язково зареєстрованими відповідною біржею як її учасники.

На товарних біржах здійснюються біржові операції, які повинні відповідати сукупності вимог, установлених ст. 15 Закону України "Про товарну біржу", згідно з якою угода вважається укладеною на біржі.

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 ЦК України.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України 2003 року, що набрав чинності 1 січня 2004 року, цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Враховуючи те, що договір купівлі-продажу № 176-н був укладений 06 листопада 1997 року, на спірні правовідносини поширюється дія норм ЦК УРСР 1963 року, який був чинний на час виникнення даних правовідносин.

У ч. 1 ст. 227 ЦК УРСР ( в редакції Закону від 29 грудня 1996 року) передбачено, що договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією із сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (ст. 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Згідно зі ст. 47 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими ч. 2 ст. 48 цього Кодексу.

Якщо одна із сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

Правило ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) про визнання угоди дійсною не може бути застосоване, якщо сторонами не досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження.

Як роз'яснено у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 квітня 1978 року «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» (яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин) з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу, міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини; дарування іншого майна на суму понад 500 крб. і валютних цінностей на суму понад 50 крб.

Якщо така угода виконана повністю або частково однією з сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального оформлення, суд на підставі ч.2 ст.47 ЦК за вимогою сторони, яка виконала угоду, її правонаступників або прокурора вправі визнати угоду дійсною. Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження (наприклад, статтями 101,102,105, 114, 226 ЦК).

Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі ч.2 ст.47 ЦК, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.

Згідно з ч. 2 ст. 15 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, що існувала на момент виникнення спірних правовідносин) угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Вимоги про визнання договору купівлі-продажу дійсним не ґрунтуються на вимогах законодавства, оскільки відповідно до наведених положень суд вправі лише за вимогою сторони, яка виконала цю угоду, та при доведеності ухилення другої сторони від нотаріального оформлення договору, вирішувати питання про визнання такої угоди дійсною.

Однак, позивачем не надано доказів щодо виконання угоди, зокрема позивач не надала суду графік виплати за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 06.11.1997 року часткової вартості спірної квартири.

Крім того, в матеріалаї справи відсутній додаток 1 до договору, який є невід’ємною частиною договору, для з’ясування погашення вартості квартири.

До наданих позивачем квитанцій (а.с.8 -10) суд ставиться критично, оскільки в них зазначено підставу платежу «квартирна плата», а не номер та дата договору купівлі-продажу квартири. Тобто, по цим квитанціям суд не може однозначно встановити, що відбулася часткова оплата з боку позивача на виконання умов договору № 176-н від 06.11.1997 року.

Крім того, як суд раніше зазначив,ОСОБА_1 07.08.1999 року була звільнена за скороченням штату (а.с.81), а тому повинна була на протязі місяця після звільнення сплатити весь несплачений залишок вартості квартири, що передбачено п.2.4. договору.

Проте, позивач залишок вартості квартири сплатила 15.04.2015 року в сумі 5366 грн. (а.с.10). Тобто, після спливу майже 16 років.

А тому, в судовому засіданні позивач не довела, що нею виконанні всі умови договору, зокрема, в частині оплати.

Статтею 128 Цивільного Кодексу Української РСР (в редакції 1963 року, яка була чинною на день виникнення правовідносин), передбачений момент виникнення права власності, а саме, право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Судом встановлено, що предметом договору купівлі-продажу від 18 грудня 1997 року є двокімнатна квартира № 71 в будинку № 4 корпус 2 по вул. Велика Діївська (Братів Трофімових) в м. Дніпро, тому цим договором до позивача переходять три правомочності - володіння, користування і розпорядження, що у своїй сукупності становлять зміст права власності.

Позивачем не доведено, що діями відповідача порушуються його законні права та інтереси, які би підлягали судовому захисту.

Тому, у задоволенні позовних вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дніпроважмаш» про визнання дійсним договору, визнання права власностіслід відмовити.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд в силу ст.88 ЦПК України, враховує, що позовні вимоги майнового характеру оплачені позивачем, судом залишено без задоволення, позивач не звільнений від їх оплати, у зв'язку з чим поверненню не підлягають.

З урахуванням наведеного, керуючись Законом України «Про товарну біржу», ст.ст. 47, 227 ЦК УРСР (в редакції 1963 року), ст.ст.3,11,15,16, 392 ЦК України (в редакції 2004 року), п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 квітня 1978 року «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» (яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин), ст. ст. 10. 11, 57-60, 212-215 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дніпроважмаш» про визнання дійсним договору, визнання права власності – відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Дніпропетровської області через Ленінський районний суд м. Дніпропетровська шляхом подачі в 10-денний строк з дня його проголошення апеляційної скарги.

Суддя К.О. Скрипник