Рішення № 68926430, 13.09.2017, Апеляційний суд міста Києва

№22-ц/796/8231/2017 Головуючий в 1 інстанції - Плахотнюк К.Г. Унікальний № 752/6096/14-ц Доповідач - Панченко М.М.

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 вересня 2017 року м. Київ

Колегія суддів судової палати з розглядуцивільних справ Апеляційного суду міста Києва в складі:

головуючого - Панченка М.М.

суддів - Музичко С.Г., Рейнарт І.М.

при секретарі - Крічфалуши С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Запоріжзв'язоксервіс» на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 травня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Запоріжзв'язоксервіс», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И Л А:

У квітні 2014 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Запоріжзв'язоксервіс», за участю третіх осіб, в якому, з урахуванням уточнень, просила:

- визнати звільнення з роботи на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України незаконним та поновити позивача на посаді виконавчого директора ПрАТ «Запоріжзв'язоксервіс»;

- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 14.02.2014 року по 02.12.2016 року в розмірі 138 800 грн.;

- стягнути з відповідача на свою користь посадовий оклад за лютий 2014 року та грошову компенсацію за невикористані відпустки в розмірі 46 590 грн. 87 коп.;

- відшкодувати заподіяну позивачеві моральну шкоду у розмірі 30 000 грн.;

- стягнути з відповідача на користь позивача витрати на правову допомогу у розмірі 5000 грн. /т.1 а.с.1-6, 97, т.3 а.с.56/.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначала, що з 20 березня 2001 року перебувала у трудових правовідносинах з ПрАТ «Запоріжзв»язоксервіс», а на день звільнення, 13.02.2014року, обіймала посаду виконавчого директора цього підприємства.

10.04.2014 року ОСОБА_1 отримала трудову книжку, згідно запису в якій, вона 13.02.2014 року звільнена з займаної посади за прогул без поважних причин на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Позивач вважає зазначене звільнення безпідставним.

Позивачка ОСОБА_1 посилалася на те, що, видаючи наказ про її звільнення з роботи за прогул без поважних причин, відповідач не отримав від позивача пояснень щодо причин її відсутності на робочому місці, не повідомив працівника під розписку про накладене стягнення, не видав належним чином оформлену трудову книжку і не провів з позивачем розрахунок при звільненні в день звільнення, не вручив копію наказу про звільнення.

Позивач вважає, що відповідачем неправильно була обрана підстава для звільнення з 05.02.2014 року, оскільки з другої половини робочого дня 05.02.2014 року вона не мала можливості виконувати свої службові обов'язки, у зв'язку з тим, що приблизно з 14 00 год. до 19 00 год. цього ж дня невідомі особи здійснили напад на неї, тримали її у невідомому підвальному приміщенні, били, знущалися, вимагали значну суму грошей, погрожували вбивством позивачеві та її дітям. 06.02.2014 року, зі слів позивача, остання повідомила голову наглядової ради ПрАТ «Запоріжзв»язоксервіс» ОСОБА_2 про її викрадення та необхідність терміново покинути м.Запоріжжя через наявну небезпеку для життя її та дітей, погодила з ним від'їзд та звільнення, надавши останньому заяву на відпустку без збереження заробітної плати за сімейними обставинами та дві заяви на звільнення за згодою сторін і за власним бажанням.

Позивач зазначає, що з 06.02.2014 року вона була вимушена переховуватись у різних містах України без засобів зв'язку і тільки на початку квітня 2014 року у неї з'явилася можливість звернутися до відповідача з приводу її звільнення. 10.04.2014 року дочка позивача, діючи на підставі довіреності, звернулася до відповідача з приводу отримання трудової книжки позивача та здійснення розрахунку. Однак, під час видачі трудової книжки представника позивача було повідомлено, що останню звільнено за прогул, а у проведенні розрахунку було відмовлено, копію наказу про звільнення не вручено.

ОСОБА_1 стверджувала, що напад на неї невстановлених осіб та безпосередня загроза її життю, а також життю її дітей, а також повідомлення нею ж ОСОБА_2, який є власником та фактичним керівником підприємства, про причини її від'їзду з місця проживання, належить розцінювати, як поважну причину відсутності на роботі.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Першим рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 24 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 травня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено/т.1 а.с.123-128, 180-182/.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року рішення судів попередніх інстанції скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи рішення судів про відмову у позові суд касаційної інстанції послався на те, що судами належним чином не перевірено доводи позивачки в частині поважності причин відсутності її на роботі в період з 05.02.2014 року по 07.02.2014 року та не встановлено, чи дійсно були підстави застосовувати крайню міру дисциплінарної відповідальності до ОСОБА_1, враховуючи наявність звернення позивача до правоохоронних органів з приводу нападу на неї та її викрадення.

Крім того, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що судами не з'ясовано чи існувала в ПрАТ «Запоріжзв'язоксервіс» первинна профспілкова організація та чи давала остання згоду на звільнення ОСОБА_1 за прогули.

Під час нового розгляду справи, рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 31 травня 2017 року позов задоволено частково. Судовим рішенням визнано незаконним звільнення позивачки з роботи за прогул без поважних причин (п. 4 ст. 40 КЗпП України) згідно наказу № 0015к від 13 лютого 2014 року, підписаного головою наглядової ради ПрАТ «Запоріжзв»язоксервіс» ОСОБА_2 та директором цього товариства ОСОБА_3

Зобов'язано ПрАТ «Запоріжзв»язоксервіс» привести зазначений наказ у відповідність до вимог п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України у частині підстав звільнення за «угодою сторін».

Стягнуто з відповідача на користь позивача компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 45 983 грн. 85 коп., посадовий оклад за лютий місяць 2014 року в розмірі 560 грн. 87 коп., середній заробіток за час вимушеного прогулу з 07.02.2014 року по 31.05.2017 року в розмірі 117 978 грн. 96 коп., що складає належну до стягнення суму в розмірі 164 523 грн. 68 коп., яка зазначена судом без відрахування належного до сплати прибуткового податку з громадян й інших обов'язкових платежів.

Стягнуто з відповідача на користь позивача 6.400грн. у відшкодування моральної шкоди.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

В поданій апеляційній скарзі відповідач ПрАТ «Запоріжзв»язоксервіс» просить судове рішення скасувати, як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Скаржник зазначає, що позивачем не надано жодних доказів, які б свідчили про поважність причин відсутності працівника на роботі. Крім того, відповідач посилається на те, що роботодавець був позбавлений можливості провести повний розрахунок з ОСОБА_1 при її звільненні, оскільки остання була відсутня на роботі в день звільнення, а на листи ПрАТ «Запоріжзв»язоксервіс» не реагувала. Скаржник також заперечує проти стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди, оскільки позивач не навела аргументованих доводів, які б свідчили про те, що звільнення призвело до зміни усталеного способу життя останньої та спричинило їй душевні страждання. Скаржник також вважає, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивач просила поновити її на роботі, в той час як позовних вимог про зміну формулювання та підстав звільнення заявлено не було. Крім того, відповідач зазначає, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права в частині прийняття заяв про збільшення позовних вимог із порушенням встановленого законом порядку.

Заслухавши доповідь по справі, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія приходить до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про поновлення позивачки на роботі, виплату середнього заробітку за вимушений прогул, заборгованої заробітної плати та відшкодування моральної шкоди з таких підстав.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення,, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з»ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Однак зазначеним вимогам закону ухвалене у справі рішення суду першої інстанції не відповідає.

Крім того, згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 частково та змінюючи формулювання причин звільнення з «прогулу» на «згоду сторін»(якої між сторонами досягнуто не було), суд першої інстанції в порушення зазначеної норми процесуального права вийшов за межі позовних вимог, що потягло за собою неправильне вирішення справи по суті.

У зв»язку з викладеним, колегія суддів в порядку ч. 3 ст. 303 ЦПК України вважає за можливе не обмежуватися доводами апеляційної скарги та переглянути даний спір в апеляційному порядку у повному обсязі.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до наказу №067к від 20.03.2001 року позивачку ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду заступника директора з розвитку ПрАТ «Запоріжзв»язоксервіс».

14.09.2005 року загальними зборами акціонерів ПрАТ «Запоріжзв»язоксервіс» позивачку обрано генеральним директором товариства, що підтверджується протоколом акціонерів ПрАТ «Запоріжзв»язоксервіс» від 14.09.2005 року.

Наказом №0020/2к від 24.02.2011 року ОСОБА_1 переведено на посаду директора ПрАТ«Запоріжзв»язоксервіс».

Наказом №0216к від 30.11.2012 року позивачку переведено на посаду виконавчого директора ПрАТ«Запоріжзв»язоксервіс» на неповний робочий день з оплатою пропорційно відпрацьованому часу /т.1 а.с.56,57,58,59,60/.

Оскільки позивачка в період з 14год.06хв. 05.02.2014 року до закінчення робочого дня 07.02.2014 року була відсутня на робочому місці, наказом №0015к від 13.02.2014 року по ПрАТ «Запоріжзв»язоксервіс» за підписом голови спостережної ради товариства ОСОБА_5 та директора ОСОБА_6 її звільнено з роботи за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП за прогул без поважних причин, з 13.02.2014 року/т.1 а.с.61/.

Підставами для звільнення позивачки з роботи за прогул послужили: службова записка начальника служби безпеки підприємства від 05.02.2014 року, згідно якої ОСОБА_1 05.02.2014 року з 14.06 год. вибула з офісу підприємства і на роботу не поверталась /т.1 а.с.85/; службова записка інспектора охорони від 06.02.2014 року, згідно якої ОСОБА_1 06.02.2014 року була відсутня на робочому місці /т.1 а.с.86/; службова записка інспектора охорони від 07.02.2014 року, згідно з якою позивачка цього дня була відсутня на роботі /т.1 а.с.87/.

Отже, факт відсутності позивачки ОСОБА_1 на роботі в указаний час і дні встановлено і позивачкою не заперечується.

Відповідно до п. 4 ст. 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Згідно з п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 року «Про практику застосування судами трудових спорів», з подальшими змінами та доповненнями, при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ст. 40 КЗпП, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв'язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

За змістом ст.147 КЗпП України, за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.

Відповідно до п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 року «Про практику застосування судами трудових спорів» у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з'ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 ст.40 п.1 ст.41 КЗпП, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147(1), 148, 149 КЗпП правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.

При цьому, за змістом ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до витягу із кримінального провадження №12014080020000416 слідує, що за заявою громадянина ОСОБА_7 від 05.02.2014 року Жовтневим РВ ЗМУ ГУМВСС у Запорізькій області факт викрадення невстановленими особами ОСОБА_1 внесено до ЄРДР за кваліфікацією ч.2 ст.146 КК /т.1 а.с.9/.

На час розгляду цієї справи досудове розслідування триває.

Оцінюючи факт викрадення позивачки 05.02.2014 року та визнання її потерпілою у кримінальному провадженні за фактом її викрадення, а також враховуючи, що указані обставини змушували позивачку переховуватись, що позбавляло її можливості з»являтись на роботі в ПрАТ «Запоріжзв»язоксервіс», колегія суддів вважає, що відсутність її на роботі з 05.02.2014 року по 07.02.2014 року було з її боку вимушеною обставиною.

При цьому, суд відхиляє доводи представників відповідача відносно відсутності доказів з боку позивачки в тій частині, що, взагалі мав факт викрадення, і що вона була вимушена переховуватись в період з 06 по 07.02.2014 року, оскільки невстановлені особи погрожували життю і здоров»ю її та її родини.

Доводи представників відповідача що поважність відсутності позивачки на роботі може бути достовірно встановлено лише після завершення кримінального провадження та вироку суду, колегія суддів відхиляє, оскільки сам факт досудового розслідування та визнання позивачки потерпілою у даному кримінальному провадженні свідчить про наявність підстав у позивачки здійснити вимушений прогул на роботі з 05.02.2014 року по 07.02.2014 року.

Колегія суддів виходить також з того, що досудове розслідування може тривати невизначений час, а позивачка вимушена буде весь цей час страждати від звільнення її з роботи з підстав, що можуть перешкоджати її подальшому працевлаштуванню.

Дійшовши висновку про задоволення позовних вимог, можна стверджувати про долю припущення у доказовій базі відносно факту викрадення позивачки (оскільки не закінчене досудове розслідування), але ж, звільнення позивачки з роботи відбулося беззаперечно на припущеннях, оскільки роботодавець не витребував у позивачки перед її звільненням письмового пояснення щодо причин її відсутності на роботі, і не переконався в тому, чи мало в дійсності викрадення позивачки.

Будь-які сумніви повинні враховуватись на користь працівника.

Між тим, відповідно до ст.149 КЗпП до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення і про винесене стягнення повідомити працівника під розписку.

При цьому, відповідач не навів суду доказів того, що він, до застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення позивачки з роботи за прогул, витребував у неї письмові пояснення щодо причин її відсутності на робочому місці в період з 05 по 07.02.2014 року.

На думку колегії суддів термін «зажадати» (ст.149 КЗпП) це не просто формальний намір отримати пояснення заради пояснення, а необхідність достовірно знати причини відсутності працівника на роботі з пояснень самого працівника.

Також колегія суддів при ухваленні нового рішення враховує пояснення представника відповідача ПрАТ «Запоріжзв»язоксервіс» відносно того, що позивачка з часу її працевлаштування у товаристві з 2003 року проявила себе дисциплінованим грамотним і відповідальним працівником, а тому підстав для застосування до неї заходів дисциплінарного впливу не було.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що відповідач, застосовуючи до позивачки найсуворіший вид дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення її з роботи, не знаючи причин її відсутності на роботі, не отримавши пояснень з цього приводу самої позивачки, незаконно звільнив її з роботи, що є безумовною підставою для визнання звільнення ОСОБА_1 незаконним.

Доводам відповідача відносно того, що він «зажадав» пояснень від позивачки, надіславши їй поштою лист від 07.02.2014 року /т.1 а.с.78/, колегія суддів не надає доказового значення, оскільки, із аналізу норми ст.149 КЗпП, перед застосуванням дисциплінарного стягнення, роботодавець зобов»язаний отримати пояснення від працівника, оскільки, пояснення працівника це не проста формальність, а метод встановлення об»єктивної істини щодо причин відсутності працівника на роботі, і лише надавши оцінку особистим поясненням самого працівника, як потенційного порушника трудової дисципліни, адміністрація роботодавця може застосувати до нього стягнення.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідач не надав належних доказів на підтвердження факту отримання ОСОБА_1 зазначеного листа від 07.02.2014 року.

У зв»язку з цим, колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції щодо зміни формулювання причин звільнення позивачки з роботи за згодою (якої не було) сторін, та поновити її на роботі на посаді, з якої її було незаконно звільнено - виконуючого директора ПрАТ «Запоріжзв»язоксервіс» з дня звільнення, з 13.02.2014 року.

Як встановлено у судовому засіданні і не заперечувалось сторонами, у ПрАТ «Запоріжзв»язоксервіс» на час звільнення позивачки з роботи первинна профспілкова організація не була створена, а сама позивачка не була членом будь-якої профспілки.

Відповідно до ч.2 ст.235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більше як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

З позовом про поновлення її трудових прав, позивачка звернулась до суду у квітні 2014 року і не з її вини справа перебуває на розгляді по цей час.

Таким чином, дійшовши висновку про задоволення позову ОСОБА_1 про поновлення її на роботі, колегія суддів вважає за правомірне задовольнити позов також і в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Стягуючи середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 124.041 грн.12 коп. за період вимушеного прогулу з 14.02.2014 року по 13.09.2017 року (день ухвалення цього рішення), колегія суддів керується ст.27 Закону України «Про оплату праці» та Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою КМ України від 08.02.1995 року №100, та при розрахунку виходить із одноденного заробітку позивачки, що складав 155 грн.44 коп., та 759 днів вимушеного прогулу (155,44 х 798 = 124.041 грн.12 коп.).

Також, колегія суддів розглядає, як правомірними вимоги позивачки про виплату їй заробітної плати за чотири дні лютого 2014 року (1,2,3 та 4 лютого 2014 року) у сумі 560 грн.87 коп., яка не виплачена на її користь роботодавцем у порушення ст.115 КЗпП.

Нарахування позивачці указаної суми підтверджується розрахунковим листком ПрАТ «Запоріжзв»язоксервіс» на ім»я ОСОБА_1 та розрахунково-платіжною відомістю за лютий 2014 року по ПрАТ «Запоріжзв»язоксервіс» /т.3 а.с.21,22/.

Відповідно до ст.115 КЗпП заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні, у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів.

Також, враховуючи, що незаконними діями відповідача при звільненні позивачки, останній було заподіяно моральних страждань, що виразилось у переживаннях за свою трудову кар»єру, порушенням усталеного способу життя, зміни її соціального статусу, як працівника, втрати матеріального доходу у вигляді заробітної плати, колегія суддів вважає за правомірне частково задовольнити позов щодо відшкодування моральної шкоди, стягнувши її у розмірі 3.000 грн., відповідно до ст.237-1 КЗпП, оскільки, на думку суду, саме такий розмір у грошовому виразі відповідає ступеню моральних страждань, заподіяних позивачці.

Рішення суду першої інстанції щодо стягнення компенсації за невикористану відпустку у розмірі 45.983,45 грн. колегія суддів вважає за необхідне скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові, оскільки суд дійшов висновку про поновлення позивачки на роботі, а в силу ст.83 КЗпП, компенсація працівнику за невикористану відпустку виплачується лише у разі його звільнення.

Враховуючи вище викладене, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги та ухвалення нового рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 в частині поновлення її на роботі з 14.02.2014 року, щодо стягнення середнього заробітку за вимушений прогул у сумі 124.041 грн.,12 коп., стягнення заборгованої заробітної плати за лютий 2014 року у сумі 560 грн.87 коп., а також відшкодувати моральну шкоду у розмірі 3.000 грн., а в решті позову відмовити.

Невиплачений відповідачем заробіток позивачки за люти 2014 року не заперечувався у судовому засіданні представником ПрАТ «Запоріжзв'язоксервіс» та підтверджується, копією платіжної відомості за лютий 2014 року, наданою суду відповідачем /т.2 а.с.22/.

Також, колегія суддів вважає необхідним застосувати ст.367 ЦПК України та допустити негайному виконанню рішення в частині поновлення позивачки на роботі та стягнення з відповідача на її користь заробітну плати за один місяць у сумі 3.245,23 коп.

Виходячи з вище зазначених вимог матеріальних норм права і, враховуючи встановлені в судовому засіданні обставини, колегія суддів дійшла висновку, що наказ за №0015к від 13 лютого 2014 року ПрАТ «Запоріжзв'язоксервіс» про звільнення позвачки ОСОБА_1 з роботи є незаконним, а тому її позовні вимоги підлягають задоволенню в частині поновлення її на роботі та стягнення належних до виплати сум.

Керуючись ст.ст.307,309 ЦПК України, колегія суддів,-

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Запоріжзв'язоксервіс» задовольнити частково.

Скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 травня 2017 року та ухвалити нове рішення наступного змісту.

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати незаконним звільнення з роботи ОСОБА_1 відповідно до наказу за №0015к від 13 лютого 2014 року Приватного акціонерного товариства «Запоріжзв'язоксервіс» та поновити ОСОБА_1 на посаді виконуючого директора Приватного акціонерного товариства «Запоріжзв'язоксервіс» з 14 лютого 2014 року.

Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Запоріжзв'язоксервіс» на користь ОСОБА_1:

- середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 124.941 (сто двадцять чотири тис. дев»ятсот сорок одна) грн.12 коп.;

- невиплачену заробітну плату за лютий 2014 року у сумі 560 (п»ятсот шістдесят) грн.87 коп.

-відшкодувати моральну шкоду у сумі 3.000 (три тис.) грн.

В решті позову відмовити.

Рішення в частині поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за один місяць у сумі 3.342(три тис.триста сорок дві) грн.03 коп. підлягає негайному виконанню.

В іншій частині апеляційної скарги відмовити.

Відповідно до ст.88 ЦПК України, в порядку розподілу судових витрат, стягнути з Приватного акціонерного товариства «Запоріжзв'язоксервіс» в дохід держави судовий збір у сумі 1.742 (одна тис. сімсот сорок дві) грн.28 коп.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий:

Судді: