Рішення № 68895927, 13.09.2017, Василівський районний суд Запорізької області

311/536/17

2/311/443/2017

13.09.2017

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.09.2017 року м. Василівка

Василівський районний суд Запорізької області у складі:

головуючого судді Степаненко Ю.А.

при секретареві Шак О.В.

за участю

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Василівка цивільну справу за позовом:

ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче обєднання «Моліс»», про визнання звільнення з роботи незаконним, скасування наказу про звільнення, поновлення на займаній посаді, стягнення середнього заробітку та моральної шкоди,-

В С Т А Н О В И В:

До суду надійшов позов ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче обєднання «Моліс»», про визнання звільнення з роботи незаконним, скасування наказу про звільнення, поновлення на займаній посаді, стягнення середнього заробітку та моральної шкоди, який було уточнено в ході судового розгляду справи, в якому позивач зазначає, що з 04.09.2015 року він працював на посаді вантажника в ТОВ «ВО «Моліс».

Згідно наказу від 31.03.2016 року № 79 та контракту, укладеного між ним та Міністерством оборони України, він вступив на військову службу в особливий період та цього ж дня його призначено на посаду водія автомобільного взводу роти матеріального забезпечення та зараховано до особливого складу військової частини польова пошта В0946.

Позивач зазначає, що на нього, як на працівника підприємства, поширюються гарантії, передбачені статтею 119 КЗпП України. Проте, наказом генерального директора ТОВ «ВО «Моліс» № 254-к від 21 квітня 2016 року його звільнено з займаної посади у звязку зі вступом на військову службу за контрактом, за п.3 ст. 36 КЗпП України.

Позивач вважає звільнення незаконним.

Крім цього, позивач вважає, що відповідачем порушено порядок звільнення працівника, передбачений ст. 47 КзпП України, оскільки йому до теперішнього часу не видано копію наказу про звільнення та трудову книжку.

Позивач просить суд: визнати наказ генерального директора ТОВ «ВО «Моліс» № 254-к від 21 квітня 2016 року про його звільнення з займаної посади незаконним та поновити на займаній посаді; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за період з квітня 2016 року по лютий 2017 року включно в сумі 37626,16 грн. та стягнути з відповідача на його користь моральну шкоду в розмірі -35200 грн.

В судовому засіданні представник позивача в особі адвоката ОСОБА_1 підтримав уточнені позовні вимоги з підстав, викладених в позові та уточненні до нього, просить суд їх задовольнити.

Крім того, представник зазначає про те, що позивачем не пропущено строк звернення до суду з даним позовом, оскільки позивач до теперішнього часу не отримував наказ про звільнення та трудову книжку, а про свє звільнення дізнався від представника в лютому 2017 року, а представник, в свою чергу, дізнався про це від матері позивача в лютому 2017 року.

Представник відповідача в особі ОСОБА_2 в судовому засіданні проти задоволення позову заперечує, підтримав письмові заперечення, які містяться в справі. Також вважає, що позивачем пропущено строк звернення до суду з даним позовом.

В судовому засіданні свідок ОСОБА_4 пояснила, що є дружиною позивача, який проходить військову службу за Контрактом, про що вона відразу в квітні 2016 року повідомила на підприємстві відповідача, де чоловік працював, та надала підтверджуючі цей факт документи, однак, його було безпідставно звільнено.

В судовому засіданні свідок ОСОБА_5 пояснила, що є матірю позивача. Коли у грудні 2016 року вона звернулася на підприємство відповідача, їй видали на руки трудову книжку сина та повідомили про те, що він звільнений.

Суд, вислухавши пояснення учасників процесу, оглянувши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, прийшов до висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково з наступних підстав:

Як було встановлено в судовому засіданні та як видно з матеріалів справи ОСОБА_3 був прийнятий на посаду вантажника ТОВ «ВО «Моліс» з 04.09.2015 року, згідно наказу № 799-к від 03.09.2015 року, копія якого є в справі. Даний факт також підтверджується довідкою №1190 від 02.12.2016 року, довідкою про застраховану особу та трудовою книжкою позивачка, копії яких є в справі.

При цьому, як вбачається з Контракту від 31.03.2016 року, Витягу з наказу №79 від 31.03.2016 року, довідки №2469 від 14.07.2016 року, довідки про доходи №361 від 14.04.2017 року, які є в справі, ОСОБА_3 прийнятий на військову службу за Контрактом про проходження громадянином України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового, сержантського та старшинського складу, на строк - три роки.

Згідно зазначеного витягу з наказу командира військової частини польова пошта В0946 (по строковій частині) № 79 від 31.03.2016 року, сержанта військової служби за контрактом ОСОБА_3, призначеного наказом командира 1121 навчального зенітного ракетно-артилерійського полку (по особовому складу) від 31.03.2016 року № 22-РС на посаду водія автомобільного взводу роти матеріального забезпечення, з 31.03.2016 року зараховано до списків особового складу частини.

При цьому, позивач приймав безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, що підтверджується вищевказаною довідкою №2469 від 14.07.2016 року.

Таким чином, позивач до теперішнього часу проходить службу в лавах ЗС України за контрактом, строк дії якого ще не сплив.

Стаття 43 Конституції Українипередбачає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

За приписами п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є: призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно дочастин третьої та четвертоїстатті 119 цього Кодексу.

Не зважаючи на вищевказані факти, маючи Контракт від 31.03.2016 року, який на підприємство відповідача принесла дружина позивача, керівником ТОВ «ВО «Моліс» прийнято наказ № 254 - к від 21.04.2016 року, копія якого є в справі, про звільнення ОСОБА_6 у зв'язку з його вступом на військову службу по контракту, на підставі п.3 ст. 36 КЗпП України.

27.04.2016 року позивачеві було направлено повідомлення за вих. № 400, копія якого є в справі, про звільнення та про надання згоди щодо направлення трудової книжки поштою, однак, жодної відповіді на вказане повідомлення отримано не було.

06.10.2016 року ТОВ «ВО «Моліс» позивачеві було направлено повторно повідомлення вих. № 993, копія якого є в справі, про звільнення та про надання згоди щодо направлення трудової книжки поштою, однак відповіді на вказане повідомлення також не надійшло.

При цьому, як встановлено судом, сам позивач ці листи не отримував, оскільки проходив військову службу в Збройних Силах України та не перебував (не проживав) за місцем відправлення зазначених листів.

02.12.2016 року до відділу кадрів звернулася мати позивача з заявою про надання довідки з місця роботи, копія якої є в справі, яка була надана вих. № 1196 від 02.12.2016 року та додатково останній була надана трудова книжка ОСОБА_3, що підтверджується наказом (розпорядженням) про припинення трудового договору з відміткою про отримання ОСОБА_5 трудової книжки ОСОБА_3, копія якого є в справі.

Зазначені факти також не оспорювалися сторонами в судовому засіданні.

Стаття 233 КЗпП України передбачає, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Водночас,ст. 234 КЗпП Українивстановлено, що у разіпропуску з поважних причин строків, установленихст. 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Стаття 47 КЗпП України передбачає, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені встатті 116цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника. У разі мобілізації власника - фізичної особи свої обовязки, визначені цією статтею, він повинен виконати протягом місяця після своєї демобілізації без застосування санкцій та штрафів.

В судовому засіданні встановлено, що про своє звільнення з роботи позивач дізнався в лютому 2017 року від його представника ОСОБА_1, а його трудову книжку було видано на руки матері - ОСОБА_5 - 02.12.2016 року та ознайомлено її з наказом про звільнення позивача, про що свідчить Наказ (розпорядження) про припинення трудового договору (контракту), копія якого є в справі. Ці факти також підтверджуються поясненнями позивача, викладеними у позові, пояснення представника ОСОБА_1 та свідків.

При цьому, як встановлено судом, з 31.03.2016 року позивач знаходиться на військовій службі в Збройних Силах України, тому, за місцем свого проживання в с.Балки куди направлялися повідомлення відповідача про звільнення, він не отримував.

До суду з даним позовом позивач звернувся 22.02.2017 року.

Отже, звертаючись до суду, позивач вказав, що ні наказу про звільнення, ні трудової книжки він за місцем роботи від роботодавця не отримував. Цей факт не оспорюється в судовому засіданні. Письмові повідомлення про можливість отримання цих документів

відповідачем було направлено не за його місцем служби, а за місцем його реєстрації.

Отже, вимоги трудового законодавства про вручення працівнику копіїнаказу про звільнення і трудової книжки, відповідач у повній мірі не виконав, хоча, достеменно знав, що направлену ним пошту позивач не отримає, оскільки перебуває за місцем служби, а не за місцем своєї реєстпації.

Подавши 22 лютого 2017 року позов про поновлення на роботі, позивач не пропустив строк звернення до суду.

Відповідно до ч. 3 ст.119 КЗпПУ в редакції, чинній на час виникнення та існування спірних правовідносин за період, який є предметом даного розгляду: за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно доЗакону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (діяла з січня 2017 року), а також : за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно доЗакону України"Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей"(діє на даний час), а також: за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно доЗакону України"Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (діяла до січня 2017 року).

Аналіз статті 119 КЗпП Украхни в редакції, чинній на час виникнення та існування правовідносин, які є предметом даного спору, свідчить про те, що за позивачем, який прийнятий на військову службу за контрактом, зберігаються, у тому числі, місце роботи, посада і середній заробіток.

З огляду на викладене суд приходить до висновку, що відповідачем порушено трудові права позивача ОСОБА_3 та не дотримані вимоги ст. 119 КЗпП України на збереження за працівником, прийнятим на військову службу за контрактом, місця роботи (посади) та середнього заробітку, а тому, вони підлягають відновленню шляхом визнання незаконним наказу № 254-к від 21.04.2016 року про звільнення позивача з роботи, поновлення позивача на займаній посаді, стягнення з відповідача на користь ОСОБА_7 середнього заробітку.

Посилання відповідача на те, що позивач був звільнений та йому середній заробіток не виплачувався правомірно, у звязку з тим, що він прийнятий на військову службу за контрактом не під час мобілізації та не під час особливого періоду, не в порядку призову, забезпеченого заходами державного примусу, а добровільно, є безпідставними, вони суперечать вимогам Законів України: "Про військовий обовязок і військову службу","Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію","Про альтернативну (невійськову) службу", «Про оборону України», Положенню про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України», ст.119 КЗпПУ, а також вищезазначеним Контракту від 31.03.2016 року та Витягу з наказу №79 від 31.03.2016 року.

Так,Законом України від 20 травня 2014 року № 1275-VII(даліЗакон № 1275-VII) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» внесені зміни до чинних законодавчих актів України, у тому числі, КЗпП України,КУпАП,ПК України,Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»,Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»,Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»,Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»,Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування»тощо.

Пунктом 2 Прикінцевих положень указаногоЗакону № 1275-VIIпоширено дію частин 2 і 3ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», частини 3ст. 2 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»та ч. 3ст. 119 КЗпП України(в редакції цьогоЗакону) на громадян України, які починаючи з 18 березня 2014 року були призвані на військову службу на підставіУказу Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію», затвердженогоЗаконом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію».

Визначення засад оборони України тапідготовки держави до оборони,порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження,правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаютьсяЗаконами України «Про оборону України» від6 грудня 1991 року № 1932-XII(даліЗакон № 1932-XII), «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (даліЗакон № 3543-XII), «Про військовий обовязок та військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (даліЗакон № 2232-XII), «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

Ст. 2 Закону № 1932-XIIвстановлюється, щооборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, єдиної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.

Ст. 3 Закону № 1932-XIIпередбачено, щопідготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема,забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами;розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні;підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

Ст. 1 Закону N 3543-XIIдано визначення особливого періоду, мобілізації та демобілізації. Зокрема встановлено, щоособливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ i органiзацiй, а також виконання громадянами України свого конституційного обовязку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цiлiсностi України, який настає з моменту оголошення рішення про мобiлiзацiю (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобiлiзацiї чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобiлiзацiї, воєнний час i частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Із змісту приведених визначень вбачається, що вони дають чітке поняття початку перебігу особливого періоду, але не встановлюють його закінчення.

За таких обставин, висновок про закінчення особливого періоду слід формувати з урахуванням юридичних визначень про мобілізацію, демобілізацію та змісту указів Президента України, який заст. 5 Конституції Українита відповідно до норм наведених Законів, наділений повноваженнями щодо оголошення цих станів та стану воєнного часу.

Крім того, мають бути враховані рішення Ради національної безпеки та оборони України, яка відповідно дост. 7 Закону № 1932-XII, наділена повноваженнями з координації та контролю органів виконавчої влади з питань оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

На час укладення контракту позивачем набрало чинності рішення Ради національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України», введене в діюУказом Президента України № 189/2014 від 02.03.2014 р., яким констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Рада національної безпеки, згідно зі ст. 3 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборону України» від 5 березня 1998 року № 183/98-ВР (даліЗакон № 183/98-ВР) вносить пропозиції Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;виконує функції координації та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненнікризових ситуацій, що загрожують національній безпеці Україниа також, у відповідності дост. 4 цього Законуприймає рішення щодо невідкладних заходів із розвязання кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Зазначені рішення згідно зіст. 10 Закону № 183/98-ВР,вводяться в дію Указами Президента України та є обовязковими до виконання.

Так,мобілізація- це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, дiяльностi органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ i органiзацiй на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захистуна органiзацiй i штати воєнного часу. Мобiлiзацiя може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Демобілізація- комплексзаходів,рішенняпропорядокі терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств,установіорганізацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, іншихвійськових формувань,оперативно-рятувальноїслужби цивільного захисту на організаціюіштати мирногочасу.

Тобто,особливий період закінчується прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Закон № 2232-XIIздійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у звязку з виконанням ними конституційного обовязку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.

Ст. 1 цього Законупередбачено, що змістом військового обов'язку є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України.

Ст. 2 Закону № 2232-XIIвизначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоровя і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, повязаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюєтьсягромадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом .

Ст. 19 Закону № 2232-XIIвстановлені загальні умови укладення контракту на проходження військової служби, як військовослужбовцями чоловічої так і жіночої статі з додержанням умов, передбаченихст. 20 цього Закону, якою встановлено, що на військову службу за контрактом приймаються громадяни, які пройшли професійно-психологічний відбір і відповідають установленим вимогам проходження військової служби. Цією ж нормою встановлено, що особи рядового складу, які проходять строкову військову службу або військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, громадяни призовного віку, які мають вищу, професійно-технічну, повну або базову загальну середню освіту, військовозобовязані, резервісти, які не мають військових звань сержантського, старшинського і офіцерського складу, та жінки з відповідною освітою віком від 18 до 40 років приймаються на військову службу за контрактом осіб рядового складу.

Рішень про демобілізацію усіх призваних на службу військовослужбовців, в тому числі й тих, які проходять таку службу за контрактом, та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу, Президент України не приймав.

З подібними висновками про тривання особливого періоду в Україні незалежно від завершення чергових хвиль часткової мобілізації погодився й Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справи в Ухвалі від 22.05.2017 року у справі № 483/1134/16-ц.

Отже, за наявності особливого періоду та кризової ситуації ч. 3ст. 119 КЗпП Українигарантує право позивача на збереження за ним на час дії контракту місця роботи та посади в ТОВ «Виробниче обєднання «Моліс».

Таким чином, припинення трудових відносин з ОСОБА_3 у звязку зі вступом на військову службу за контрактом у добровільному порядку на підставі п. 3 ст. 36 КЗпПУ, призвело до порушення вимог ст. 119 КЗпП України, щодо гарантій для працівників на час виконання державних або громадських обовязків.

Відповідно до ч. 1, ч. 2ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Таким чином, суд вважає необхідним:

- скасувати наказ № 254-к від 21.04.2016 року генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче обєднання «Моліс»» про звільнення ОСОБА_3, вантажника дільниці з нарізки сирів, 21.04.2016 року у звязку зі вступом на військову службу за контрактом на підставі п.3 ст. 36 КЗпП України;

- поновити ОСОБА_3 на посаді вантажника дільниці з нарізки сирів Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче обєднання «Моліс» з 21.04.2016 року;

- відповідно до ст.367 ЦПК України, рішення про поновлення на роботі позивача підлягає виконанню негайно.

Враховуючи положення ст.11 ЦПК України, розглядаючи дану справу в межах заявлених позовних вимог, суд приходить до висновку, що відповідачем порушено трудові права позивача ОСОБА_3 на своєчасну оплату праці, а тому, вони підлягають відновленню шляхом стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку.

Як розяснено в п.32Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів»у випадках стягнення на користьпрацівникасереднього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненнямвідроботи-невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальнимиправилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі,організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положенняПорядкуобчисленнясередньоїзаробітноїплати, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100.

Відповідно до п. 2 ч. ІІ Порядкуобчисленнясередньоїзаробітноїплати, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати (крім передбачених абз.1,2 Порядку) середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. В азб. 4 вказаного Порядку зазначено, що якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Згідно п.8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" № 100 від 08 лютого 1995 року(з подальшими змінами і доповненнями), нарахуваннявиплат,що обчислюютьсяізсередньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно листа Мінсоцполітики України № 10846/0/14-15/13 від 20.07.2015 р., «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2016 рік» та листа Мінсоцполітики України № 11535/0/14-16/13 від 05.08.2016 р., «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2017 рік», вбачається, що робочих днів у період, який є предметом даного позову: квітень 2016 року лютий 2017 року, було: квітень 2016 року -21 день, березень 2016 року -22 дні, травень 2016 року -19 днів, червень 2016 року 20 днів, липень 2016 року-21 день, серпень 2016 року-22 дні, вересень 2016 року -22 дні, жовтень 2016 року -20 днів, листопад 2016 року -22 дні, грудень 2016 року 22 дні, січень 2017 року 20 днів, лютий 2017 року -20 днів. При цьому, враховуючи, що позивач був звільнений з 21.04.2016 року, то невідпрацьованих робочих днів у квітні 2016 року залишається 7.

Таким чином, кількість робочих днів, що підлягають обрахуванню при вирахуванні середнього заробітку за час затримки розрахунку, згідно п. 8Постанови КМ України № 100 від 08.02.1995 р. «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» та враховуючи межі позовних вимог, за вказаний період з 21.04.2016 року по лютий 2017 року включно, враховуючи положення ст.11 ЦПК України, складає 237 днів.

Згідно довідки до Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче обєднання «Моліс»», заробітна плата ОСОБА_3 становила за останні відпрацьовані ним місяці: в лютому 2016 року 1168,37 грн., в березні 2016 року 2252,09 гривень, всього- 3420,46 гривень.

При цьому, згідно листа Мінсоцполітики України № 10846/0/14-15/13 від 20.07.2015 р., «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2016 рік» вбачається, що робочих днів в лютому 2016 року було - 21, а в березні 2016 року - 22, загальна кількість складає - 43 дні.

Отже, середньоденна заробітна плата становить: 3420,46 грн.: 43 робочі дні = 79,55 гривень.

Таким чином, стягненню підлягає середній заробіток в сумі - 18853,35 грн.( 79,55 гривень (середньоденна заробітна плата) * 237 робочих днів =18853,35 грн.

Таким чином, суд вважає необхідним стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче обєднання «Моліс»» на користь ОСОБА_3 середній заробіток за період з 21.04.2016 року по лютий 2017 року включно в сумі - 18 853,35 грн., враховуючи положення ст.11 ЦПК України, в межах заявлених позовних вимог та на підставі наданих суду доказів.

Відповідно до ст.237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Згідно ч. 1 ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Відповідно до ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина 1); моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частина 2); моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина 3); моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування (частина 4).

Відповідно до ч.1 ст.1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до п. 5 Постанови Пленуму ВСУ № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», суду при вирішенні вказаного питання необхідно в кожній справі з'ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при даному виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди,

протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.

Пунктом 9 вказаної Постанови передбачено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Суд вважає, що порушивши законодавство про оплату праці та трудові права позивача, відповідач завдав позивачеві моральної шкоди, яка виразилася в його моральних стражданнях.

Проаналізувавши вищевикладені обставини справи та законодавчі норми, виходячи з принципів: законності, обєктивності, виваженості, розумності та справедливості, беручи до уваги обставини по справі, враховуючи глибину його моральних страждань, істотність вимушених змін у його життєвих стосунках і наслідків, що наступили, суд вважає, що вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню шляхом стягнення з відповідача на його користь - 2000 грн.

Згідно ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

При цьому, розмір моральної шкоди, про стягнення якого просить суд позивач 35 200 гривень, суд вважає необґрунтованим, позивач не надав суду належні та достатні докази на його підтвердження.

Належні, достатні та допустимі докази на підтвердження своїх заперечень проти позову, відповідач суду не надав.

Також, згідно ст. 88 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір», з відповідача на користь держави в особі Державної судової адміністрації України підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1280 грн.

Враховуючи вищевикладене, керуючись Законом України «Про судовий збір», Законом України «Про збройні сили України», Законом України «Про оплату праці», Законом України "Про військовий обовязок і військову службу", Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу", Законом України «Про оборону України», Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України», Постановою Пленуму ВСУ № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», Постановою Пленуму Верховного Суду України « Про практику розгляду судами трудових спорів»

N 9 від 06.11.1992 р. зі змінами, ст.119, 221, 231, 232, 233, 237-1 КЗпПУ, ст.ст.22, 23, 1167 ЦК України, ст.ст.10, 11, 58, 59, 60, 64, 81, 88, 208, 209, 212, 213, 214, 215 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче обєднання «Моліс»», про визнання звільнення з роботи незаконним, скасування наказу про звільнення, поновлення на займаній посаді, стягнення середнього заробітку та моральної шкоди,- задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ № 254-к від 21.04.2016 року генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче обєднання «Моліс»» про звільнення ОСОБА_3, вантажника дільниці з нарізки сирів, 21.04.2016 року у звязку зі вступом на військову службу за контрактом на підставі п.3 ст. 36 КЗпП України.

Поновити ОСОБА_3 на посаді вантажника дільниці з нарізки сирів Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче обєднання «Моліс» з 21.04.2016 року.

Рішення про поновлення на роботі ОСОБА_3 підлягає виконанню негайно.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче обєднання «Моліс»» на користь ОСОБА_3 середній заробіток за період з 21.04.2016 року по лютий 2017 року включно в сумі - 18 853,35 (вісімнадцять тисяч вісімсот пятдесят три гривні тридцять пять копійок) гривень.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче обєднання «Моліс»» на користь ОСОБА_3 моральну шкоду в розмірі 2000 (дві тисячі) гривень.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче обєднання «Моліс»» на користь держави в особі Державної судової адміністрації України судовий збір у розмірі 1280 грн.

У іншій частині позову - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до апеляційного суду Запорізької області через Василівський районний суд Запорізької області протягом десяти днів з дня проголошення рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не буде подано. Якщо буде подано апеляційну скаргу, рішення, якщо його не буде скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя Василівського

районного суду

Запорізької області ОСОБА_8