Ухвала суду № 68895814, 14.09.2017, Апеляційний суд Закарпатської області

Справа № 309/1193/15-ц

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 вересня 2017 року м. Ужгород

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області в складі:

Головуючого судді Бисага Т.Ю.,

суддів: Кондор Р.Ю., Готра Т.Ю.,

секретарі Чучка Н.В.,

за участі ОСОБА_1, ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Ужгород цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хустського районного суду від 08 червня 2017 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», ОСОБА_3, ОСОБА_4, виконавчого комітету Нижньобистрівської сільської ради, де третя особа без самостійних вимог на предмет спору приватний нотаріус Хустського районного нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання недійсним договору іпотеки та рішення органу місцевого самоврядування,

В С Т А Н О В И Л А :

У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом про визнання недійсним договору іпотеки житлового будинку, що розташований в с. Н.Бистрий № 315 Хустського району Закарпатської області. В процесі розгляду справи позивач у відповідності до вимог ст.31 ЦПК України, збільшила позовні вимоги, за якими просила додатково визнати недійсним рішення виконавчого комітету Нижньобистрівської сільської ради №41 від 13.11.2006 року «Про надання дозволу під взяття кредиту під іпотеку житлового будинку, право користування яким мала малолітня особа».

Позовні вимоги мотивовані тим, що 21.11.2006 року між ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір №2006/11-2006, за умовами якого відповідачем ПАТ «КБ Надра» надано ОСОБА_3 кредит зі строком повернення до 18.11.2016 року. 21.11.2006 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ПАТ «КБ Надра» укладено договір іпотеки № 8608, за умовами якого ПАТ "КБ Надра" передано в іпотеку житловий будинок № 315 в с. Нижній Бистрий Хустського району Закарпатської області. Реєстраційний № РПВН -16687778.

Позивач є донькою відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4, на момент укладення договору іпотеки, проживала разом з батьками у вказаному вище будинку та була особою неповнолітнього віку. Про те, що житловий будинок в якому вона проживає, знаходиться під іпотекою дізналася в 2014 року, з моменту предявлення вимоги про стягнення боргу до її матері ОСОБА_3 Вважає, що укладенням оскаржуваного договору були порушенні її права та норми ст.12 ЗУ «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», ст.17 Закону України «Про охорону дитинства», оскільки договір іпотеки на нерухоме майно укладений без згоди органу опіки та піклування. Також вважає незаконним рішення №41 Нижньобистрівської сільської ради Хустського району від 13.11.2006 року «Про надання дозволу на взяття кредиту під іпотеку житлового будинку №315 в с. Нижній Бистрий Хустського району, право на користування яким має малолітня дитина» оскільки при винесенні такого, виконавчим комітетом Нижньобистрівської сільської ради, не враховано діючі на той час норми чинного законодавства, щодо захисту прав малолітньої дитини, при укладені іпотечних договорів, зокрема не вказано на забезпечення прав неповнолітньої дитини іншим житлом.

Рішенням Хустського районного суду від 08.06.2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з даним рішенням ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити по даній справі нове рішення про задоволення її позову. На обґрунтування скарги зазначає, що судом невірно застосовано приписи ст.ст. 17, 18 ЗУ «Про охорону дитинства», ст. 177 СК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, апелянта та її представника, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, колегія суддів, вважає що вона не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з його безпідставності. При цьому суд послався на правовий висновок ВСУ №6-2940цс15 від 20.01.2016 року.

З даним висновком суду першої інстанції повністю погоджується колегія суддів виходячи з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції - позивач ОСОБА_1 є донькою відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4

21.11.2006 року між ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ Надра», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 2006/11-2006 р. На забезпечення вказаних кредитних зобовязань 21.11.2006 року між ВАТ КБ «Надра», позичальником ОСОБА_3 та іпотекодавцем ОСОБА_4 укладено договір іпотеки нерухомого майна, а саме будинку №315 по вулиці без назви в с.Нижній Бистрий Хустського району Закарпатської області, посвідчений приватним нотаріусом Хустського нотаріального округу ОСОБА_5 (Т.1 а.с.7-12)

Згідно довідки, виданої Нижньобистрівської сільської ради Хустського району №166 від 02.03.2015 року, ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, являється членом сімї ОСОБА_4- 1968 р. н. та ОСОБА_3 1972 р. н. та проживає в будинку №315 с. Н.Селище Хустського району Закарпатської області з народження (Т.1 а.с.13).

13.11.2006 року виконавчим комітетом Нижньобистрівської сільської ради Хустського району під №41, прийнято рішення про надання дозволу ОСОБА_4 на взяття кредиту під іпотеку житлового будинку №315 в с.Нижній Бистрий Хустського району, право користування яким має неповнолітня ОСОБА_6 - ІНФОРМАЦІЯ_2 (Т.1 а.с.48).

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що у вказаному рішенні помилково зазначено імя неповнолітньої «Ярослава» замість «Мирослава», позаяк всі інші дані щодо особи неповнолітньої, зокрема дата її народження співпадають. Відомостей щодо наявності у ОСОБА_4 іншої доньки з іменем «Ярослава» ІНФОРМАЦІЯ_3 матеріали справи не містять. При цьому зазначена обставина ніким не оспорюється.

Також суд першої інстанції правомірно послався у своєму рішенні на правовий висновок ВСУ №6-2940цс15 від 20.01.2016 року, позаяк такий є застосовним до даних правовідносин.

Враховуючи вищезазначений правовий висновок колегія суддів зазначає наступне.

Вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої предявлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сімї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

У даній справі неповнолітня ОСОБА_1 не мала і не має права власності на житловий будинок №315 в с.Н.Бистрий. Вона набула права користування житлом, як член сімї власника відповідно до статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», та зберігає це право протягом часу перебування квартири в іпотеці.

Тобто укладення договору іпотеки хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права неповнолітньої ОСОБА_1 на користування житловим будинком № 315 в с.Н.Бистрий.

Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі ОСОБА_7 проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Порушення позичаьником умов кредитних договорів та в звязку з цим звернення банком стягнення на передану в іпотеку нерухоме майно імовірні. Проте імовірність виникнення такої ситуації в майбутньому не може слугувати достатньою підставою для висновку про необхідність захисту, шляхом визнання недійсними іпотечних договорів, примарного права неповнолітньої ОСОБА_1 на збереження саме цього будинку як місця її проживання.

Так, відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Верховний Суд України в складі судової палати у цивільних справах за результатами розгляду справи № 6-1892цс15 прийняв постанову від 30 вересня 2015 року, справи № 1630цс15 постанову від 11 листопада 2015 року, справи № 6-1061цс15 постанову від 25 листопада 2015 року, в яких піддав аналізу правильне застосування приписів статті 39 Закону України «Про іпотеку» в поєднанні зі статтею 40 цього Закону та статтею 109 ЖК УРСР, і сформував наступний правовий висновок.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобовязані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Тобто особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у звязку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

З урахуванням зазначених висновків, колегія суддів, виходить із того, що в іпотеку ОСОБА_4 передав житловий будинок, який належить йому на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно виданого 09.11.2006 року Нижньобистрянською сільською радою, тобто дане нерухоме майно набуто у власність не за рахунок отриманих кредитних коштів. Тому ОСОБА_1, як мешканка даного будинку, яка має право користування житлом, не може бути виселена із нього без надання іншого постійного житла й у тому випадку, якщо на квартиру як на предмет іпотеки банк зверне стягнення.

З огляду на вищевикладені мотиви й висновки щодо застосування норм закону, колегія судів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги є безпідставними, оскільки не узгоджуються з вищезазначеним правовим висновком ВСУ №6-2940цс15 від 20.01.2016 року, а тому підлягають відхиленню.

Вказане, відповідно до ст. 308 ЦПК України, є підставою для залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Хустського районного суду від 08 червня 2017 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з дня набрання нею законної сили.

Головуючий

Судді