Ухвала суду № 68842778, 07.09.2017, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2017 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі

головуючого судді Гончар М.С.

суддів Кочеткової І.В., Маловічко С.В.,

за участі секретаря Путій Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 на рішення Михайлівського районного суду Запорізької області від 10 квітня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про визнання дій неправомірними, зобов'язання укласти трудовий договір, стягнення моральної шкоди

ВСТАНОВИЛА:

У січні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду з вищезазначеним позовом, в якому просила:

- визнати дії ФОП ОСОБА_4 неправомірними;

- зобов'язати ФОП ОСОБА_4 укласти трудовий договір, видати наказ про прийняття ОСОБА_2 на роботу з 24.07.2012 року, заповнивши трудову книжку належним чином;

- стягнути з ФОП ОСОБА_4 на її користь 5000,00 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування свого позову позивач зазначала, що з 24.07.2012 року по 29.07.2016 року вона працювала продавцем у магазині «Кошик», який належить ФОП ОСОБА_4 За весь час роботи ніяких претензій з боку відповідача до неї не було. У липні 2016 року у магазині «Кошик» відповідачем було проведено звірку товарно-матеріальних цінностей та встановлено, начебто, нестачу у великих розмірах. У зв'язку з цим та відкриттям кримінального провадження за ст. 191 КК України за заявою відповідача, вона звернулась до ФОП ОСОБА_4 із заявою від 29.07.2016 року щодо надання відповідних роз'яснень з приводу трудових правовідносин, які склалися у сторін даного спору. На що ОСОБА_4 листом відмовила їй у задоволенні вимог заяви і процитувала вимоги ст. ст. 21, 24, 48, 49 КЗпП України. Вважає, що таким неправомірним діями відповідач завдала їй моральну шкоду, яку вона оцінює в 5000,00 грн.

Рішенням Михайлівського районного суду Запорізької області від 10 квітня 2017 року (а.с. 69-71) позов ОСОБА_2 у цій справі залишено без задоволення.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, позивач ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 у своїй апеляційній скарзі (а.с.74-83) просила рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області (а.с.97) апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою відкрито, справу призначено до апеляційного розгляду (а.с.99).

Відповідач ФОП ОСОБА_4 подала апеляційному суду письмові заперечення на вищезазначену апеляційну скаргу позивача у цій справі (а.с. 105-108).

Розгляд цієї справи, призначений апеляційним судом на 28 серпня 2017 року, не відбувся та був відкладений (а.с. 111) через необхідність належного оформлення повноважень представника ФОП ОСОБА_4, якій зазначав, що бажає це зробити.

У судове засідання 07 вересня 2017 року належним чином повідомлені апеляційним судом про час і місце розгляду цієї справи (а.с. 125-126) позивач ОСОБА_2 та відповідач ФОП ОСОБА_4 не з'явились, про причини своєї неявки апеляційний суд не сповістили, клопотань про відкладення розгляду цієї справи апеляційному суду не подавали.

В силу вимог ст. 305 ч. 2 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи апеляційним судом.

При вищевикладених обставинах, колегія суддів визнала неповажними причини неявки у дане судове засідання позивача ОСОБА_2 та відповідача ФОП ОСОБА_4 і на підставі ст. 305 ч. 2 ЦПК України ухвалила розглядати дану справу у даному судовому засіданні за відсутністю останніх за присутністю їх представників - ОСОБА_5 (довіреність, копія а.с. 110) та ОСОБА_6 (довіреність, копія а.с. 127).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, апеляційний суд має право її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до ст. 308 ЦПК апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Встановлено, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову позивача у цій справі у повному обсязі, керувався ст. ст. 10 - 11, 60, 88, 131, 208-209, 212-215 ЦПК України та виходив із необґрунтованості та безпідставності позовних вимог позивача у цій справі.

Такі висновки суду першої інстанції є правильними, оскільки основані на доказах, поданих сторонами, які оцінені судом у відповідності до вимог ст. 212 ЦПК України, до встановлених правовідносин вірно застосовані норми матеріального права, відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи.

Так, суд першої інстанції при вирішенні цієї справи правильно виходив із наступного.

Відповідно до ст. ст. 21, 24 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником та власником підприємства або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи.

Таким чином, фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу належним чином оформлене, якщо робота провадилась за розпорядженням чи з відома власника або уповноваженого ним органу.

Однак, суд першої інстанції правильно вважав, що, посилаючись як на підставу для встановлення факту трудових відносин з відповідачем на фактичний допуск до роботи, що у відповідності до вимог ст. 24 КЗпП України є свідченням укладення трудового договору, позивач не врахував решту вимог трудового законодавства, зокрема, статті 24 КЗпП, якою передбачено, що укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір укладається, як правило, у письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим при укладенні трудового договору з фізичною особою.

У відповідності до ч.2 ст. ст. 59 ЦК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Суд першої інстанції правильно зазначав, що в даному випадку, обставини, на які посилається позивач ОСОБА_2, не можуть доводитись показами свідків, оскільки мають бути доведені письмовими доказами.

При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи.

Таким чином, процедура укладення трудового договору (як в усній, так і в письмовій формі) складається з наступних дій: подання працівником заяви про прийняття на роботу з наданням усіх необхідних документів; візи окремих посадових осіб і резолюція власника чи посадової особи, яка наділена правом на приймання на роботу; видання власником чи уповноваженим ним органом наказу про зарахування працівника на роботу; пред'явлення наказу працівнику під розписку; внесення до трудової книжки запису про прийняття на роботу. Отже, за змістом вказаної норми передбачено, що трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи. Однак, при цьому повинні бути виконані додатково хоча б декілька вищезазначених дій, що передують допуску до роботи, а не сам лише допуск по собі.

Крім того, у відповідності до ст. 29 КЗпП України до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов'язаний: роз'яснити працівникові його права і обов'язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору; ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку; визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами та проінструктувати працівника з техніки безпеки виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони.

Тобто, у будь-якому випадку заборонено допускати працівника до роботи до того, як будуть виконані вимоги ст.29 КЗпП України.

Крім того, відповідно до вимог ст.24-1 КЗпП України (яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин), у разі укладення трудового договору між фізичною особою та працівником, фізична особа повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи, зареєструвати укладений у письмовій формі трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання у порядку, встановленому Міністерством праці та соціальної політики України, а запис у трудовій книжці, відповідно до вимог законодавства проводиться після реєстрації трудового договору у центрі зайнятості, після чого трудова книжка зберігається у найманого працівника.

Відповідно до Порядку реєстрації трудового договору між працівником та фізичною особою, яка використовує найману працю, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України 08.06.2001 року за №260 (із змінами та доповненнями), який був чинний на час виникнення спірних правовідносин, фізична особа повинна зареєструвати трудовий договір у центрі зайнятості, а працівник який влаштовується на роботу до фізичної особи при реєстрації договору повинен надати паспорт, трудову книжку та за наявності довідку податкової про присвоєння ідентифікаційного номера. Трудова книжка після проведеного в ній службою соціального захисту запису про прийняття на роботу зберігається безпосередньо у працівника.

Таким чином, при укладенні трудового договору з фізичною особою, яка використовує найману працю обов'язок належного оформлення трудових відносин було покладено на обидві сторони трудового договору.

Як правильно було встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_2 заяву про укладення трудового договору не писала і у Михайлівському міському центрі зайнятості відповідний договір не реєструвався, не вносилися такі записи і в трудову книжку позивача, відповідач також не сплачувала відповідні внески за найманого працівника.

В матеріалах справи також не міститься будь-яких інших доказів того, що позивач ОСОБА_2 перебувала у трудових відносинах з відповідачем ФОП ОСОБА_4, зокрема, ознайомлення з Правилами внутрішнього трудового розпорядку, з посадовою інструкцією, документами, у яких обумовлено розмір щомісячної заробітної плати, визначено робоче місце тощо.

Разом з тим, з досліджених судом першої інстанції доказів, які були надані позивачем на обґрунтування позовних вимог, правильно встановлено, що відповідно до трудової книжки ОСОБА_2 від 10 лютого 1987 року серії БТ-II № 3368310, вказана трудова книжка не містить відомостей про роботу ОСОБА_2 у ФОП ОСОБА_4 (а.с.49-54).

29 липня 2016 року ОСОБА_2 звернулась до ПП «Жемчуг - 2005» ОСОБА_4 із заявою про укладення трудового договору з 24 липня 2012 року і про повідомлення причин звільнення (а.с. 23).

Листом від 15 серпня 2006 року ФОП ОСОБА_4 відмовила ОСОБА_2 у зв'язку з тим, що остання не перебувала з нею в трудових відносинах (а.с. 5).

Також позивач у суді першої інстанції посилалась у цій справі в обґрунтування свого позову на акт контрольної перевірки інвентаризації цінностей від 24 липня 2016 року (а.с.48), відповідно до якого була проведена контрольна перевірка інвентаризації цінностей в магазині «Щедрий Кошик» і прізвище ОСОБА_2 зазначено в переліку членів комісії, яка проводила інвентаризацію цінностей.

Проте, суд першої інстанції правильно не прийняв вказаний документ в якості належного доказу наявності саме трудових відносин між ОСОБА_2 і ФОП ОСОБА_4, оскільки він не містить підпису ОСОБА_2 і відсутнє посилання на її посаду.

Судом першої інстанції також правильно не були прийняті показання свідків на підтвердження наявності трудових відносин між ФОП ОСОБА_4 і ОСОБА_2 оскільки: по-перше, жоден зі свідків не вказав точний період часу роботи ОСОБА_2, її посаду, розмір її заробітної плати, умови роботи тощо; по-друге, як вже зазначалося вище, трудовий договір з фізичною особою обов'язково мав бути укладений в письмовій формі і на момент виникнення спірних правовідносин підлягав реєстрації, тому обставини укладення договору не можуть підтверджуватися показаннями свідків.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Доказами, в розумінні ст. 57 ЦПК України є будь - які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко - і відеозаписів, висновків експертів.

Згідно з ч.3 ст.10, ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Однак, позивачем та її представником не було надано суду першої інстанції у цій справі жодних належних та допустимих доказів на підтвердження факту звернення з письмовою заявою про укладення трудового договору, передачі трудової книжки, дійсного фактичного допущення роботодавцем позивача до роботи, отримання систематично щомісячно заробітної плати, не зазначений її конкретний розмір, більше того не зазначено точного терміну роботи та назви посади, яку займала, а відтак ОСОБА_2 не доведено факту перебування з відповідачем саме у трудових відносинах.

Суд першої інстанції, даючи оцінку доказам позивача по справі, не взяв їх до уваги, оскільки такі не стверджують факт обов'язкових умов трудового договору: умови про прийняття на роботу громадянина та місце роботи, умови про трудову функцію, яку виконуватиме працівник, де зазначається його посада, професія, спеціальність, кваліфікація, умови про час початку роботи (а при укладенні строкового трудового договору і про строк закінчення роботи), умови про розмір заробітної плати працівника.

За таких обставин, у суду першої інстанції не було передбачених законом підстав вважати, що між сторонами укладався трудовий договір та задовольняти позовні вимоги позивача у цій справі до відповідача про зобов'язання останнього укласти трудовий договір та видати наказ про прийняття ОСОБА_2 на роботу з 24 липня 2012 року, заповнивши трудову книжку належним чином.

Щодо позовних вимог про визнання дій неправомірними, враховуючи недоведення факту перебування саме в трудових відносинах позивача із відповідачем і відмови в задоволенні позову позивача в частині первісних позовних вимог про зобов'язання укласти трудовий договір, суд першої інстанції правильно вважав, що відсутні підстави й для задоволення вказаної частини позовних вимог, оскільки вони є похідними.

Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди, то суд першої інстанції правильно зазначав, що відповідно до ст. ст. 23, 1167 ЦК України підставами для присудження моральної шкоди є фізичний біль чи страждання, пережиті особою у зв'язку з каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, душевні витрати по причині неправомірної поведінки третіх осіб неї, знищення чи пошкодження майна, приниження честі і гідності.

За змістом п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній або юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Судом першої інстанції було правильно встановлено, що подібних фактів у позовній заяві та поясненнях суду першої інстанції позивач ОСОБА_2 не навела, доказів на їх підтвердження не надала.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що вимога позивача про стягнення моральної шкоди є необґрунтованою та безпідставною, так як вимога щодо відшкодування моральної шкоди є похідною від первісних вимог про визнання дій протиправними і зобов'язання укласти трудовий договір, для задоволення яких суд першої інстанції не знайшов підстав у цій справі.

Доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 є такими, що не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, а лише відображають позицію позивача, висловлену нею в її позові у цій справі, та яку вона та її представник вважають такою, що є єдино вірною та єдино можливою.

В силу вимог ст. 3 ЦПК України ОСОБА_2 мала право на звернення до суду із вищезазначеним позовом, якщо вважала, що з боку ФОП ОСОБА_4 порушуються її будь-які права.

Однак, ОСОБА_2, як позивач в силу вимог ст. 10 ч. 3 ЦПК України, повинна була довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог у цій справі.

Оскільки, підстави для звільнення позивача ОСОБА_2 від доказування, передбачені ст. 61 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Відповідач ФОП ОСОБА_4 у суді першої інстанції не визнала позов позивача у цій справі у повному обсязі.

Згідно із ст. 58 ч.1 ЦПК України належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ст. 59 ч. 2 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (допустимість доказів).

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ст. 60 ч. 4 ЦПК України).

Позивач ОСОБА_2 та представник останньої не надали суду першої інстанції належних, допустимих доказів в обґрунтування позову позивача у цій справі.

В силу вимог ст. 303 ч. 2 ЦПК України апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Надані представником позивача через канцелярію у матеріали цієї справи копії акту контрольної перевірки інвентаризації цінностей та актів щодо відмови від підписання актів інвентаризації від 19.07.2016 року магазин «Скринька» (а.с.115-121), в яких зазначено ПІБ - ОСОБА_2 без посади та які частково містять підпис напроти ПІБ - ОСОБА_2, апеляційний суд може прийняти до уваги у цій справі в якості доказів, передбачених ст. 303 ч. 2 ЦПК України, на виконання вимог ст. 10 ч. 4 ЦПК України з метою повного та всебічного апеляційного перегляду законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції від 10.04.2017 року у цій справі в межах доводів апеляційної скарги позивача.

Однак, останніми не спростовуються правильні висновки суду першої інстанції у цій справі.

Оскільки, у суді першої інстанції сторона відповідача не спростовувала той факт, що ОСОБА_4 і ОСОБА_7 є подружжям та здійснюють спільну підприємницьку діяльність; ОСОБА_2 є кумою ОСОБА_4, користувалась повною довірою, та запрошувалась ОСОБА_7, як фахівець, для проведення ревізій, в зв'язку з чим мала доступ до товарів та каси; на неодноразові пропозиції щодо укладення трудового договору з нею, остання відмовляла, мотивуючи це тим, що не хоче сплачувати податки.

Таким чином, мова, можливо йде, про будь-які цивільно-правові відносини між вищезазначеними особами (цивільні-правові угоди), але це не свідчить про наявність трудових відносин між ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_4

Належні, допустимі докази протилежного у матеріалах цієї справи відсутні.

В силу вимог ст. 309 ч. 3 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, лише якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Так, встановлено, що в суді першої інстанції інтереси відповідача у цій справі - ФОП ОСОБА_4 представляв ОСОБА_6 на підставі довіреності (а.с.25), яка видана ОСОБА_4, як фізичною особою, а не фізичною особою - підприємцем.

Суд першої інстанції допустив ОСОБА_6 до участі у цій справі на підставі вищезазначеної довіреності, хоча відповідачем у цій справі є саме ФОП ОСОБА_4, сторони у цій справі заперечень з приводу цього у суді першої інстанції не висловлювали.

У суді апеляційної інстанції ОСОБА_6 усунув недоліки щодо оформлення своїх повноважень: надав оновлену довіреність саме від ОСОБА_4, як фізичної особи-підприємця, та докази того, що ОСОБА_4 зареєстрована фізичною особою - підприємцем з 22.05.2009 року, була таковою станом на час ухвалення оскаржуємого рішення судом першої інстанції у цій справі та є на теперішній час (а.с. 127-133).

При вищевикладених обставинах, вищезазначене не є порушенням норм судом першої норм процесуального права, яке може бути підставою для скасування апеляційним судом правильного по суті рішення суду першої інстанції у цій справі.

Порушення, передбачені ст. 309 ч. 3 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Позивач ОСОБА_2 лише до апеляційної скарги вперше надала у матеріали цієї справи копію пенсійного посвідчення (а.с. 89), із якого вбачається, що вона є інвалідом 2 групи, дата видачі 29.03.2017 року, термін дії до 01.02.2018 року.

Належні, допустимі докази протилежного у матеріалах цієї справи відсутні.

Разом із тим, встановлено, що вищезазначений позов ОСОБА_2 був поданий до суду першої інстанції 31.01.2017 року (а.с.1), тобто до дати видачі вищезазначеного посвідчення позивачеві.

Ухвала Михайлівського районного суду Запорізької області про залишення без руху вищезазначеного позову позивача у цій справі через несплату судового збору мала місце 01 лютого 2017 року (а.с.10), а сплата позивачем судового збору у сумі 1280,0 грн. у цій справі - 09 лютого 2017 року (а.с.13), тобто також до дати видачі вищезазначеного посвідчення позивачеві.

Разом із тим, встановлено, що суд першої інстанції в оскаржуємому рішенні хоча й послався на ст. 88 ЦПК України, але фактично останнім не вирішувалось питання про розподіл між сторонами понесених ними судових витрат у цій справі, пов'язаних із розглядом цієї справи судом першої інстанції, тому останнє також не було предметом апеляційного перегляду у цій справі апеляційним судом, та може бути вирішено судом першої інстанції у подальшому за заявою осіб, які беруть участь у справі, або за ініціативою суду в порядку, передбаченому ст. 220 ЦПК України.

Крім того, в силу вимог ст. 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору при подачі вищезазначеного позову до суду першої інстанції повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, з підстав, зазначених у цьому законі, за ухвалою суду першої інстанції.

Також встановлено, що суд першої інстанції на виконання вимог ст. 10 ч. 4 ЦПК України сприяв повному та всебічному розгляду цієї справи (роз'яснював особам, які беруть участь у справі їх права та обов'язки, допитував свідків, у тому числі зі сторони позивача ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, досліджував інші докази сторін тощо).

Суд першої інстанції розглянув дану справу повно, всебічно та з додержанням вимог ст. ст. 10-11, 57-61, 212 ЦПК України, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін, яким надав відповідну оцінку.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань (ст. 308 ч. 2 ЦПК України).

В силу вимог ст. 303 ч. 1 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді в першій інстанції.

При вищевикладених обставинах, доводи апеляційної скарги позивача в особі її представника, як особи, яка подала апеляційну скаргу, не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухвалено з додержанням вимог ст. ст. 213-214 ЦПК України.

Суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами по справі, дав їм належну правову оцінку, а також дослідив надані сторонами докази і відповідно їх оцінив. Суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушень процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи. Суд першої інстанції прийняв рішення, яким спір знайшов своє належне вирішення.

За таких обставин, судова колегія не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції у цій справі або ж його зміни.

Крім того, у разі відмови позивачу ОСОБА_2 у задоволенні її апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у повному обсязі у цій справі, остання не має права на компенсацію за рахунок відповідача ФОП ОСОБА_4 будь-яких судових витрат, пов'язаних із розглядом цієї справи апеляційним судом.

Також встановлено, що ОСОБА_2, як інвалід 2 групи (а.с. 89), була звільнена від сплати судового збору при подачі вищезазначеної апеляційної скарги до апеляційного суду в силу вимог Закону України «Про судовий збір».

Відповідно до п. 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402- VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

Керуючись ст.ст. 303, 307-308, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Михайлівського районного суду Запорізької області від 10 квітня 2017 року у цій справі залишити без змін.

Судове рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.