Постанова № 68777962, 07.09.2017, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Запорізький окружний адміністративний суд у складі: головуючого-судді Матяш О.В., розглянувши у порядку письмового провадження в м. Запоріжжя справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до господарського суду Запорізької області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

позивач звернувся до суду з вказаним позовом, в якому зазначив, що з 30.10.1999 по 14.11.2016 він працював суддею господарського суду Запорізької області. 08.09.2016 Постановою Верховної Ради України його звільнено з посади у зв'язку з поданням заяви про відставку. Наказом господарського суду Запорізької області від 14.11.2016 його відраховано зі штату суду, але при цьому не було виплачено одноразової вихідної допомоги в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, право на яку він набув на підставі ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI.

Вказує, що він звертався до відповідача із заявою про виплату вищевказаної одноразової вихідної допомоги, проте йому відмовлено в виплаті з підстав того, що на день його звільнення був чинним Закон України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 27.03.2014, який не передбачав виплату вихідної допомоги судді, що звільняється у відставку.

Позивач не погоджується із такою бездіяльністю відповідача та зазначає, що Закон України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», яким скасовано норми статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», на який посилається відповідач, прийнято 27.03.2014, вже після набуття ним права на отримання вихідної допомоги у разі виходу у відставку. Про зворотну дію закону у часі та позбавлення осіб, які станом на 27.03.2014 набули право на отримання вихідної допомоги, у нормах названого Закону не йдеться.

Позивач, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 25.07.2017, вх. №21016, просить: визнати протиправною бездіяльність господарського суду Запорізької області щодо не забезпечення виплати йому вихідної грошової допомоги у розмірі 10 мі-сячних заробітних плат за останньою посадою, а також відмову у виплаті цієї допомоги; зо-бов'язати господарський суд Запорізької області здійснити нарахування і виплату йому ви-хідної грошової допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою від-повідно до ч. 1 ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції, діючій до 27.03.2014).

В судове засідання позивач не з'явився, в адміністративному позові просив справу розглянути без його участі.

Представник відповідача в судове засідання також не з'явився, в матеріалах справи наявні письмові заперечення проти адміністративного позову, в яких він просить розглянути справу без його участі. В запереченнях зазначено, що ч.1 ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI, якою було передбачено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, була виключена із зазначеного закону, згідно із Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 №1166-VII. Враховуючи викладене, представник відповідача зазначає, що підстав для виплати такої допомоги з 01.04.2014 немає.

Згідно із ч.4 ст.122 КАС України, особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. У зв'язку з цим суд розглянув справу в порядку письмового провадження.

Відповідно до ч.1 ст. 41 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Дослідивши наявні у справі докази, їх достатність і взаємний зв'язок у сукупності, надавши їм оцінку за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що позов належить задовольнити частково, виходячи із наступного.

Судом встановлено, що Указом Президента України «Про призначення суддів» №1417/99 від 30.10.1999 ОСОБА_1 призначено на посаду судді арбітражного суду Запорізької області. Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про арбітражний суд» №2538-III від 21.06.2001 арбітражний суд Запорізької області перейменовано в господарський суд Запорізької області.

Постановою Верховної ради України від 08.09.2016 №1515-VIII «Про звільнення суддів» ОСОБА_1 звільнено з посади судді господарського суду Запорізької області у зв'язку з поданням заяви про відставку. Наказом в.о. голови господарського суду Запорізької області №38к від 14.11.2016 позивача відраховано зі складу господарського суду Запорізької області.

14.11.2017 позивач звернувся до господарського суду Запорізької області із заявою про виплату йому вихідної допомоги судді у зв'язку із відставкою, відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Листом від 14.03.2017 №08-13-01/743/2017 господарський суд повідомив позивача, що ч.1 ст. 136 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI, якою було передбачено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, була виключена із зазначеного закону, згідно із Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 №1166-VII. У зв'язку із цим підстав для виплати такої допомоги з 01.04.2014 немає.

Вважаючи своє право на отримання вихідної допомоги у зв'язку із відставкою порушеним, позивач звернувся до суду із даним позовом. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд виходить із наступного: за визначенням статті першої Конституції України, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Відповідно до ст. 3 Основного Закону, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

За приписами ст. 8 Конституції, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди (ч. 1 ст. 124 Конституції України). Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України (ч. 1 ст. 126 Конституції України). Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 127 Конституції, правосуддя здійснюють судді. Суддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої.

Частиною 6 ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VI від 07.07.2010 та ч. 7 ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 02.06.2016 чітко визначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.

До 01.04.2014 статтею 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VI від 07.07.2010 передбачалося, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. Підпунктом 1 п. 28 II розділу Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» № 1166-VII від 27.03.2014 статтю 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VI від 07.07.2010 виключено.

Згідно з пояснювальною запискою до проекту Закону «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», прийняття зазначеного законопроекту обумовлене необхідністю запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні, збільшення надходжень до бюджету та удосконалення окремих положень Податкового кодексу України, а також необхідністю реалізації заходів щодо економного та раціонального використання державних коштів, недопущення втрат бюджету, та забезпечення соціальної підтримки громадян, виходячи з фінансових можливостей держави.

30.09.2016 набув чинності Закон України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII від 02.06.2016, частиною 1 ст. 143 якого передбачено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою

Таким чином, судом встановлено, що судді, які вийшли у відставку у період до 01.04.2014, отримували вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою; судді, які вийшли у відставку у період з 01.04.2014 по 30.09.2016, такої допомоги не отримували, а судді, які вийшли у відставку після 30.09.2016, отримують вихідну допомогу у розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Отже, законодавцем, всупереч приписам Основного Закону України щодо забезпечення незалежності та недоторканості судді, зокрема в частині матеріального забезпечення суддів після виходу їх у відставку як складової їхнього правового статусу, яке є не особливим привілеєм, а засобом конституційного забезпечення незалежності суддів, що здійснюють правосуддя, і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду за справедливим. неупередженим та незалежним правосуддям, допущено юридичну невизначеність цих гарантій щодо певної категорії суддів, чим фактично допущено виникнення неконституційної різниці в гарантіях незалежності суддів.

Суд вважає, що для забезпечення усунення цієї різниці в гарантіях суддів слід звернути свою увагу на загальновизнані принципи права в демократичних, соціальних та правових державах, якою є й Україна, та на позицію судів міжнародної інстанції, юрисдикція яких визнана Україною. Так, суд вважає за необхідне звернути увагу на положення частини першої статті 24 Конституції України, за якими громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Згідно зі ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Конституційний Суд України у Рішенні від 3 червня 2013 року № 3- рп/2013 зазначив, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.

Виходячи із цього, суд зазначає, що оскільки Конституцією України закріплено особливий статус та гарантії як незалежності, так і соціально-побутових умов суддів, які мають бути достатніми для підтримання авторитету судової влади в особі її представників - суддів, в тому числі й у відставці, парламент повноважний встановлювати та визначати розмір вихідної допомоги суддів, проте на наділений правом скасовувати його повністю та через час відновлювати, що фактично призведе до нерівного обсягу прав служителів Феміди, які як під час вступу на таку відповідальну посаду, так і під час виконання функції держави щодо справляння правосуддя покладали певні законні сподівання на державу в частині належного забезпечення їх соціально-побутових умов, в тому числі й під час виходу у відставку (оскільки судді у відставці мають рівний статус із працюючими суддями), тому що така допомога виплачується з метою забезпечення судді належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків.

Запровадивши норму щодо виплати такої допомоги, держава фактично не допускає втрати кадровим складом судової гілки влади професійних та досвідчених суддів, які добровільно позбавили себе певних прав, а взамін сподівалися на певну компенсацію з боку держави, та стимулює осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків.

Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, національне законодавство може зменшувати, скасовувати соціальні гарантії, але при цьому повинно компенсувати втрачене. Такий принцип був застосований до щомісячного грошового утримання, яке на момент набрання чинності Закону України від 07.07.2010 виплачувалось суддям, що мали право на відставку та продовжували працювати і яким законом було передбачена компенсація у розмірі середньомісячного доходу, який отримували судді з урахуванням щомісячного грошового утримання.

Як зазначив Конституційний Суд України у своєму Рішенні у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999 року, в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

В Конституції України стаття 58 міститься у розділі II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", в якому закріплені конституційні права, свободи і обов'язки насамперед людини і громадянина та їх гарантії. Про це свідчить як назва цього розділу, так і системний аналіз змісту його статей та частини другої статті 3 Конституції України. Тому Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Дію нормативного акту у часі характеризують чотири показники: момент набуття актом чинності, тобто початку його дії; напрям темпоральної дії нормативного акта; момент зупинення дії нормативного акта; момент припинення (скасування) дії нормативного акта. Отже, чинність закону (нормативного акта) у часі починається з моменту набрання законом чинності. Набрання законом чинності означає, що з цього моменту всі організації, посадові особи і громадяни повинні керуватися ним, виконувати і дотримуватись його. Відомо, що порядок і терміни набрання законами чинності встановлюються в кожній державі особливими актами. В Україні ці правила сформульовані насамперед у ч.ч. 2, 3 ст. 57 Конституції України, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом.

Другою найважливішою характеристикою дії закону в часі є напрям темпоральної дії, що визначається як дія закону стосовно фактів, які виникли вже після набуття ним чинності (нових фактів), а також тих, які виникли ще до цього (старих фактів) і тривають після набуття актом чинності. Певний внесок у вирішення питань про напрями дії законів у часі зроблено Конституційним Судом України в рішенні у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів від 9 лютого 1999 року № 1- рп/99. У цьому рішенні зазначається, що перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). Нормативні акти в правовій державі в основному діють лише «вперед» і не мають зворотної дії, тобто приводять до виникнення юридичних наслідків тільки у зв'язку з тими фактами, що виникли після набрання ними чинності. Традиційно відзначається, що, виходячи з практики, загальний принцип, який визначає напрям дії нормативних актів, може бути визначений як принцип негайної дії. Це пояснюється тим, що держава, як правило, зацікавлена в найбільш швидкій заміні старих відносин новими, старої норми новою нормою.

Принцип негайної дії нормативного акта слід розуміти як те, що усі ті юридичні наслідки, які відповідно до фактів, що відбулися в минулому, вже настали, як правило, зберігають свою силу. Але й новий нормативний акт діє негайно; згідно з цим усі факти, що виникли після набрання чинності новим актом, підпадають під його дію. Прикладом може бути застосування норм Закону України «Про судоустрій». Так, відповідно до ст. 65 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI зі змінами, на посаду судді може бути рекомендований громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. Громадянина у 2014 році було призначено Указом Президента на посаду судді, коли йому виповнилось 27 років. 30.09.2016 року набрав чинності Закон України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до вимог ст. 69 якого на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п'ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою. Тобто, на момент набрання чинності нового закону судді виповнилось 29 роки, але п'ятирічний термін, на який його було призначено на посаду судді не скінчився, і він продовжує виконувати обов'язки судді, і ні в кого не виникає думки, що за новим законом він не має права бути суддею, оскільки не досяг віку, з якого громадянин може бути суддею, та в даному випадку діють норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453- VI зі змінами, хоча сам закон втратив чинність.

«Переживаюча» дія старого акта - це явище, за своїм характером протилежне зворотній силі. Тут старий нормативний акт, скасований новим, якоюсь мірою продовжує діяти і після втрати ним юридичної сили. Він ніби «переживає» відведений йому термін. «Переживання» закону можливе тільки у триваючих відносинах. Воно застосовується, як правило, у разі, коли необхідно враховувати інтереси осіб, що вступили в правовідносини до видання нового нормативного акта.

Оцінюючи правовідносини позивача та відповідача, можливо зробити висновок, що вони виникли до прийняття Закон України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» № 1166-VII від 27.03.2014.

Відповідно до Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року, рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1); статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку із посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (пункт 6.4). Як зазначається в рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 року № (94)12, від 17 листопада 2010 року № (2010)12, кожна держава має забезпечити відповідність статусу і винагороди суддів гідності їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе; суддівська винагорода має бути достатньою, щоб захистити суддів від дії стимулів, через які можна впливати на судові рішення; мають існувати гарантії виплат у зв'язку з відставкою суддів, які мають відповідати попередньому рівню оплати праці суддів.

Конституційний Суд України у Рішенні від 3 червня 2013 року № 3- рп/2013 зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини). Таким чином, Конституційний Суд України наголошує, що конституційний статус суддів, які здійснюють правосуддя, та суддів у відставці передбачає їх належне матеріальне забезпечення, яке повинне гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя.

Суд приймає до уваги зміст рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року № 3- рп/2013 щодо того, що вихідна допомога не належить до конституційних гарантій незалежності суддів, проте вважає за необхідне зазначити, що за своєю правовою природою, як і вказав Конституційний Суд, така вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення судді належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків.

Суд вважає, що забезпечення соціально-побутових умов судді у відставці є формою винагороди судді, який вийшов у відставку, чому передувало як найменше 20 років роботи суддею, яка дозволяє судді, який добровільно обмежив себе в певних правах, працюючи суддею, отримати належне визнання його праці та обмежених прав в матеріальному еквіваленті, що дозволить суспільству та суддям відчути визнання державою їх праці.

У рішенні Європейського суду в справі «Pine Valley Developments Ltd та інші проти Ірландії» (№ 12742/87, рішення від 29 листопада 1991 року) Європейський суд з прав людини наголошує на дотриманні принципу законних очікувань під час прийняття рішень суб'єктами владних повноважень, згідно з яким рішення органів державної влади не повинні йти всупереч очікуванням, на які покладаються громадяни у зв'язку з їх прийняттям.

За правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеної у рішенні по справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine) від 26.09.2014, за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних Судів, якою підтверджується його існування.

Рішення Європейського Суду з прав людини, зазначені вище, наголошують принцип незворотності права та законне сподівання на отримання активу.

Так, входячи в правові відносини з відповідачем, позивач законно сподівався на отримання грошової допомоги, оскільки в нього виникло це право ще 14.11.2011. Однак роботодавець в особі держави прийняв закон, яким скасував ці сподівання, таким чином в односторонньому порядку змінив умови договору на працю на посаді судді, чим порушив права, свободи та обов'язки людини і громадянина, передбачені розділом II Конституції України.

Належне матеріальне s соціальне забезпечення суддів, в тому числі й виплата вихідної допомоги у зв'язку з виходом у відставку, забезпечення гідного статусу життєвого рівня суддів є обов'язком держави, оскільки суддя, відповідно до ст. 127 Конституції України та статті 53 Закону №2453, перебуваючи на суддівській посаді понад двадцять років, був обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага, зокрема: обіймати оплачувані посади по сумісництву, виконувати будь-яку іншу оплачувану роботу чи входити до правлінь комерційно-господарських чи фінансових товариств.

Підставою для отримання матеріального забезпечення судді після припинення його повноважень є виключно конституційно визначений статус професійного судді, при цьому законодавець не може виокремлювати певну категорію суддів у відставці, які не мають права на отримання вихідної допомоги у зв'язку з виходом у відставку, з підстав, не пов'язаних із статусом судді та його двадцятирічною професійною діяльністю, а у зв'язку з прийняттям законів, які погіршують раніше надане їм право та гарантії реалізації такого. Таке законодавче регулювання суперечить меті встановлення конституційної гарантії матеріального забезпечення суддів як елемента їх незалежності.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що незалежно від дати звільнення позивача у відставку та прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення, він має право на одержання вихідної допомоги, оскільки набув таке право ще задовго до фактичного виходу у відставку і таке право було гарантовано йому Законом України №2453 від 07.07.2010.

Відтак, позбавлення позивача права на отримання вихідної допомоги у зв'язку з її відставкою, відповідно до ст. 136 Закону України №2453 від 07.07.2010, є протиправним та таким, що не відповідає вимогам законодавства України, оскільки положеннями Конституції України чітко визначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

При цьому, згідно з довідкою господарського суду Запорізької області про заробітну плату для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, суддівська винагорода ОСОБА_1 за останньою посадою складала 28000 гривень, тому виплаті на його користь підлягає сума у розмірі 280000 (28000 х 10) гривень.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (ч.3 ст.2 КАС України).

Між тим, при розгляді справи судом встановлено, що, не виплативши позивачу вихідну допомогу, відповідач діяв у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Законами України, оскільки право позивача на отримання вихідної допомоги порушено саме державою, а не господарським судом Запорізької області. Тому перша позовна вимога із двох заявлених позивачем не підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У ч. 2 ст. 71 КАС України зазначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Всупереч цим вимогам відповідачами як суб'єктами владних повноважень не доведено в повній мірі правомірності власних дій.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині другої й третьої позовних вимог.

Відповідно до ст. 94 КАС України, присудженню на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань відповідач пропорційно задоволеним вимогам підлягають здійснені ним документально підтверджені судові витрати: судовий збір у сумі 320 гривень (640 гривень судового збору : 2 позовні вимоги) (квитанція №81 від 26.04.2017 на 640 гривень, оригінал якої знаходить в матеріалах судової справи).

Керуючись ст.ст.17, 158-163, 167 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

позов задовольнити частково.

Зобов'язати господарський суд Запорізької області нарахувати та виплатити ОСОБА_4 вихідну допомогу судді у зв'язку з відставкою у розмірі 10 (десяти) місячних заробітних плат за останньою посадою, що складає 280000 (двісті вісімдесят тисяч) гривень.

В іншій частині позову відмовити.

Присудити на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань госпо-дарського суду Запорізької області судові витрати у розмірі 320 (триста двадцять) гривень.

Постанова може бути оскаржена у Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд через Запорізький окружний адміністративний суд у десятиденний строк з дня отримання постанови у шляхом подання апеляційної скарги. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, що її подає, до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо її не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Суддя О.В. Матяш