Постанова № 68751598, 30.08.2017, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

30 серпня 2017 року № 826/9193/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Келеберди В.І., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) з позовом до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ, відповідач), в якому позивач просив:

1) визнати протиправними дії відповідача щодо надіслання судам відповідної судової спеціалізації листа № 223-1650/0/4-16 від 16 червня 2016 року «Щодо окремих питань здійснення слідчим суддею суду першої інстанції судового контролю в кримінальному провадженні»;

2) зобов'язати відповідача вчинити певні дії, а саме:

- відкликати лист № 223-1650/0/4-16 від 16 червня 2016 року шляхом надіслання судам відповідної судової спеціалізації відповідного повідомлення;

- надіслати судам відповідної судової спеціалізації копію судового рішення у цій справі.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що вказаний лист був направлений відповідачем з перевищенням наданих йому повноважень. Крім того, на думку позивача, наведені у такому листі положення фактично створюють нові правові положення, які не узгоджуються з діючими приписами законодавства, що мають вищу юридичну силу.

У судовому засіданні представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав та просив задовольнити їх в повному обсязі.

Представник відповідача заперечував щодо задоволення позову з підстав, викладених у письмових запереченнях, що долучені до матеріалів справи.

Під час розгляду справи в судовому засіданні 10 серпня 2017 року суд перейшов до її розгляду в подальшому у письмовому провадженні на підставі наявних матеріалів справи.

Розглянувши подані представниками сторін документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

ВССУ 16 червня 2016 року надіслав судам нижчого рівня лист № 223-1650/0/4-16 «Щодо окремих питань здійснення слідчим суддею суду першої інстанції судового контролю в кримінальному провадженні».

Вказаним листом судовою палатою ВССУ у кримінальних справах, зокрема, було звернуто увагу місцевих та апеляційних судів на наступне:

«Відповідно до ч. 2 ст. 132 Кримінального процесуального кодексу України (КПК) усі клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі запобіжних заходів (ч. 2 ст. 131 КПК), подаються до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, що здійснює відповідне розслідування.

При цьому органом досудового розслідування, враховуючи системний аналіз положень п. 8 ч. 1 ст. 3 КПК та ч. 1 ст. 38 КПК, є: 1) слідчі підрозділи (Головне слідче управління, слідче управління, відділ, відділення) органів Національної поліції України, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, органів державного бюро розслідувань; 2) підрозділ детективів, підрозділ внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України. Іншими словами, органом досудового розслідування в конкретному кримінальному провадженні є не сам правоохоронний орган, до складу якого входить відповідний підрозділ (Національна поліція України, Служба безпеки України, Національне антикорупційне бюро України), а його підрозділ (управління, відділ), визначений у ч. 1 ст. 38 КПК.

У випадку проведення досудового розслідування слідчою групою клопотання щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження також розглядаються слідчим суддею місцевого суду, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, що здійснює відповідне розслідування. Підставою для визначення територіальної юрисдикції суду першої інстанції при розгляді клопотань щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження є постанова керівника відповідного органу досудового розслідування про створення слідчої групи, в якій визначено місце проведення досудового розслідування.

Правильним є застосування зазначеного правила і до розгляду клопотань, територіальна підсудність щодо яких прямо не визначена процесуальним законом (наприклад, ч. 1 ст. 306, ч. 3 ст. 234 КПК тощо)».

Як вбачається з матеріалів справи, дії відповідача із надіслання листа № 223-1650/0/4-16 від 16 червня 2016 року призвели до застосування таких роз'яснень Дніпровським районним судом міста Києва як офіційної позиції вищестоящого суду при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу у кримінальному провадженні, в якому позивач є підозрюваним.

Так, в ухвалі Дніпровського районного суду міста Києва від 09 лютого 2017 року у справі № 755/11308/16-к на обґрунтування наявності у цього суду повноважень щодо розгляду питання про обрання запобіжного заходу зазначено наступні положення:

« ... органом досудового розслідування в конкретному кримінальному провадженні є не сам правоохоронний орган, до складу якого входить відповідний підрозділ (Національна поліція України, Служба безпеки України, Національне антикорупційне бюро України), а його підрозділ (управління, відділ).

Підставою для визначення територіальної юрисдикції суду першої інстанції при їх розгляді є постанова керівника відповідного органу досудового розслідування про створення слідчої групи, в якій визначено місце проведення досудового розслідування.

Дана позиція слідчого судді кореспондується у повній мірі з позицією судової палати ВССУ, відображеною у листах «Щодо окремих питань здійснення слідчим суддею суду першої інстанції судового контролю в кримінальному провадженні» (від 16.06.2016 № 223-1650/0/4-16) ...

У цій ситуації згідно постанови начальника управління з розслідування кримінальних правопорушень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури м. Києва Авраменка О.І. від 25.11.2016 слідує, що місцем проведення досудового розслідування у рамках кримінального провадження, унесеного до ЄРДР 12.08.2015 за №42015000000001716 визначено - третій слідчий відділ управління з розслідування кримінальних правопорушень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва прокуратури м. Києва, розміщений у приміщенні за адресою: м. Київ. вул. Каунаська, 3, що знаходиться у Дніпровському районі м. Києва.

Як наслідок, слідчий суддя вважає, що це клопотання подане заявником із дотриманням положень кримінального процесуального законодавства України ... ».

З наведеного вбачається, що Дніпровський районний суд міста Києва послався на лист відповідача № 223-1650/0/4-16 від 16 червня 2016 року як на обґрунтування свого висновку про те, що розгляд питання про обрання запобіжного заходу належить до його територіальної юрисдикції.

Таким чином, застосування положень листа № 223-1650/0/4-16 від 16 червня 2016 року до позивача мало безпосередній вплив на гарантоване Конституцією України та законами України його право на судовий захист, яке включає в себе право на розгляд справи судом, до підсудності якої вона віднесена законом.

Відповідно до ч. 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Отже, особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Відповідно, така особа має бути суб'єктом відповідної сфери правовідносин, в межах якої вона вбачає порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Таким чином, для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.

Зазначені висновки були неодноразово відображені в судовій практиці Вищого адміністративного суду України, зокрема в рішенні від 02 квітня 2014 року, прийнятому по справі № К/800/42688/13.

Крім того, Верховний Суд України, розглядаючи справу № 21-438а12, у своїй постанові від 26 березня 2013 року прийшов до правового висновку про те, що відповідно до ч. 1 статті 2, п.п. 6, 8 ч. 1 статті 3, ч. 1 статті 6 КАС України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси позивачів.

Отже, оскільки, як було встановлено вище, дії відповідача щодо направлення нижчестоящим судам листа № 223-1650/0/4-16 від 16 червня 2016 року мали безпосередній вплив на права позивача, останній, в розумінні вимог ч. 1 статті 2 КАС України, мав право на звернення до суду з даним адміністративним позовом.

Аналізуючи правомірність дій ВССУ щодо направлення вказаного листа, суд звертає увагу на наступне.

Як зазначається у преамбулі надісланого ВССУ листа - «реалізуючи законодавчу вимогу щодо надання судам нижчого рівня рекомендаційних роз'яснень з метою забезпечення однакового застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм чинного законодавства, з метою уникнення неоднозначного його тлумачення ... судова палата у кримінальних справах ВССУ звертає увагу місцевих та апеляційних судів на наступне …».

Разом з тим, відповідно до п. 4 ч. 1 статті 32 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року (який діяв на момент надіслання листа і який, згідно вимог п. 7 розділу XII Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року продовжує застосовуватися до питань статусу, структури, повноважень, порядку роботи, прав, обов'язків та гарантій суддів вищих спеціалізованих судів), вищий спеціалізований суд дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової спеціалізації.

При цьому, згідно положень п. 6 ч. 2 статті 36 вказаного Закону, такі повноваження здійснюються пленумом вищого спеціалізованого суду, який за результатами аналізу судової статистики та узагальнення судової практики дає роз'яснення рекомендаційного характеру з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової спеціалізації.

Разом з тим, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачає можливості делегування цього повноваження іншим органам вищого спеціалізованого суду, в тому числі й судовим палатам, тобто це є виключним повноваженням пленуму вищого спеціалізованого суду.

Судова ж палата вищого спеціалізованого суду, відповідно до вимог ч. 4 статті 31 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», створюється для розгляду окремих категорій справ. Закон не передбачає наявність у неї повноважень щодо надання судам роз'яснень рекомендаційного характеру, або будь-яких інших повноважень окрім здійснення розгляду окремих категорій справ.

Відповідно до ч.ч. 1, 6 статті 36 «Про судоустрій і статус суддів», пленум вищого спеціалізованого суду діє у складі всіх суддів вищого спеціалізованого суду для вирішення питань, віднесених до його повноважень цим Законом.

Постанови пленуму приймаються відкритим або таємним голосуванням більшістю голосів членів пленуму, підписуються головуючим на засіданні пленуму та секретарем пленуму і публікуються в офіційному друкованому органі вищого спеціалізованого суду та на веб-сайті суду.

Таким чином, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» чітко закріплює спосіб та форму здійснення вищим спеціалізованим судом повноважень із надання судам рекомендаційних роз'яснень - шляхом проведення пленуму відповідного суду та прийняття ним постанови.

Таким чином, суд вважає необґрунтованими протилежні доводи відповідача, наведені ним у запереченнях проти позову.

З огляду на викладене, обраний ВССУ спосіб здійснення повноважень із надання рекомендаційних роз'яснень, а саме шляхом надіслання листа від імені судової палати у кримінальних справах цього суду, не відповідає вимогам закону.

При цьому, будучи органом судової влади, ВССУ повинен діяти виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 статті 6, ч. 2 статті 19 Конституції України, абз. 2 пп. 2.1 п. 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013).

Як встановлено п. 1 ч. 3 статті 2 КАС України, у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому необхідно враховувати, що з урахуванням положень п.п. 2, 3 ч. 3 статті 2 КАС України дії суб'єкта владних повноважень можуть розглядатися як правомірні лише у тому випадку, якщо його повноваження використані з метою, з якою це повноваження надано та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для вчинення дії.

Відповідач, згідно з п. 4 ч. 1 статті 32 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», наділений повноваженнями надавати рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової спеціалізації.

Конституційний Суд України в ухвалі від 31 березня 2010 року № 15-у/2010 зазначив, що правозастосовна діяльність полягає в індивідуалізації правових норм щодо конкретних суб'єктів і конкретних випадків, тобто в установленні фактичних обставин справи і підборі правових норм, які відповідають цим обставинам.

Таким чином, надаючи судам роз'яснення з питань правозастосування ВССУ має своїм завданням допомогти судам правильно підібрати правові норми, які б відповідали певним фактичним обставинам, але не змінювати зміст цих норм.

Беручи до уваги наведене в контексті приписів ч. 3 статті 2 КАС України, яка визначає обсяг перевірки, яку має здійснити суд в разі оскарження дій суб'єкта владних повноважень, суд вважає за необхідне дослідити зміст надісланого відповідачем листа №223-1650/0/4-16 від 16 червня 2016 року на відповідність наведеним вимогам законодавства.

Як вже зазначалось, у такому листі мова йшла, зокрема, про те, що усі клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження подаються до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, що здійснює відповідне розслідування. При цьому органом досудового розслідування в конкретному кримінальному провадженні є не сам правоохоронний орган, до складу якого входить відповідний підрозділ (Національна поліція України, Служба безпеки України, Національне антикорупційне бюро України), а його підрозділ (управління, відділ), визначений у ч. 1 статті 38 КПК України.

З огляду на таке роз'яснення ВССУ вбачається, що фактично територіальна юрисдикція суду повинна визначатися з огляду на фізичне місцезнаходження підрозділу правоохоронного органу, а не зареєстроване у встановленому законом порядку місцезнаходження власне самого правоохоронного органу.

Разом з тим, така позиція не узгоджується з вимогами діючого законодавства, зокрема, в частині розмежування понять «структурний підрозділ» та «відокремлений підрозділ» юридичної особи.

Згідно зі статтею 1 Кримінального процесуального кодексу України, порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.

Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.

Так, відповідно до ч. 1 статті 38 Кримінального процесуального кодексу України, органами досудового розслідування (органами, що здійснюють дізнання і досудове слідство) є:

1) слідчі підрозділи: а) органів Національної поліції; б) органів безпеки; в) органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства; г) органів державного бюро розслідувань; ґ) органів Державної кримінально-виконавчої служби України;

2) підрозділ детективів, підрозділ внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України.

Водночас, відповідно до ч. 2 статті 132 Кримінального процесуального кодексу України, клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження на підставі ухвали слідчого судді подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування.

При цьому, згідно зі статтею 81 Цивільного кодексу України, одним із видів юридичних осіб є юридичні особи публічного права, що створені розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 93 Цивільного кодексу України, місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

А відповідно до статті 95 Цивільного кодексу України, поза місцезнаходженням юридичної особи розташовуються відокремлені підрозділи юридичної особи.

Так, згідно наданого роз'яснення Державної регуляторної служби України, розміщеного на офіційному веб-сайті вказаного органу за посиланням http://www.dkrp.gov.ua/print/2187, між визначеннями «структурний підрозділ» та «відокремлений підрозділ» є суттєва різниця.

Так, структурним підрозділом юридичної особи є така її ланка, яка має чітко визначені функції у господарській діяльності, відмінні від функцій інших ланок, і в силу цього входить у ціле як організаційно відособлена від інших підрозділів частина юридичної особи. Тобто, структурний підрозділ не є відокремленим ні організаційно, ні територіально від юридичної особи, оскільки керівник такого підрозділу призначається на посаду та діє відповідно до штатного розпису юридичної особи, а не на підставі довіреності від імені юридичної особи, як це передбачається для відокремлених підрозділів (філій, представництв тощо).

Відокремлений же підрозділ юридичної особи характеризується сукупністю певних ознак, визначених законодавством України, за наявності яких його і можна вважати відокремленим підрозділом. До таких ознак можна віднести наступне: рішення органу управління юридичної особи про створення відокремленого підрозділу; розташування поза місцезнаходженням юридичної особи; здійснення всіх або частини функцій юридичної особи; здійснення представництва і захисту інтересів юридичної особи; відсутністю статусу юридичної особи; наділенням майна юридичної особи, яка їх створила; здійснення діяльності на підставі положення про відокремлений підрозділ; призначення юридичною особою керівника, який діє на підставі виданої юридичною особою довіреності; узгодження питання про його розміщення з відповідними органами місцевого самоврядування; включення відомостей про створення відокремленого підрозділу до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

А оскільки відповідно до вимог Положення про Державну регуляторну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2014 року №724, одним з основних завдань Державної регуляторної служби України є реалізація державної регуляторної політики, на виконання якого такий державний орган нормативно уповноважений надавати відповідні роз'яснення положень законодавства, вказаний висновок регулюючого органу є обов'язковим для врахування при вирішенні даної адміністративної справи.

Таким чином, окреме місцезнаходження, відмінне від місцезнаходження органу державної влади, який є юридичною особою публічного права, можливе лише у відокремленого підрозділу такої юридичної особи.

Крім того, необхідно зауважити, що місцезнаходження органу державної влади є його важливою ідентифікаційною ознакою, яка дозволяє встановити, де територіально знаходиться такий орган і де він здійснює свої функції та повноваження.

Відповідно до ч. 4 статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», для ідентифікації юридичної особи або її відокремленого підрозділу використовуються відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі.

Згідно положень ч. 3 статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», у Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості щодо державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб, зокрема, місцезнаходження юридичної особи, дані про відокремлені підрозділи юридичної особи, в тому числі місцезнаходження відокремленого підрозділу.

Зазначене підтверджує, що така ідентифікуюча ознака як самостійне місцезнаходження, відмінне від місцезнаходження юридичної особи, можлива лише у відокремленого підрозділу юридичної особи.

Крім того, відповідно до ч. 1 статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Отже, об'єктивно достовірними є лише ті відомості про місцезнаходження юридичної особи та/або її відокремленого підрозділу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Водночас, аналіз існуючого статусу органів досудового розслідування дає підстави для висновку, що вони не наділені статусом відокремленого підрозділу, а є саме структурними підрозділами відповідних правоохоронних органів, а відтак не можуть мати окремого місцезнаходження, відмінного від місцезнаходження такого правоохоронного органу як юридичної особи.

Зокрема, відповідно до статті 13 Закону України «Про Національну поліцію», систему поліції складають центральний орган управління поліцією та територіальні органи поліції. У складі поліції (тобто у її системі) функціонують, зокрема, органи досудового розслідування.

Згідно положень статті 5 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», Національне бюро складається з центрального і територіальних управлінь. До структури управлінь Національного бюро можуть входити підрозділи детективів, що здійснюють оперативно-розшукові та слідчі дії.

Положеннями статті 10 Закону України «Про Службу безпеки України» також передбачено, що до складу центрального управління Служби безпеки України входить, зокрема, такий функціональний підрозділ як слідчий.

Стаття 348 Податкового кодексу України передбачає, що податкова міліція складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних контролюючих органів.

Рядом наказів Генеральної прокуратури України, яка, згідно пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України, продовжує здійснювати функції органу досудового розслідування також передбачено, що, наприклад, Головне слідче управління Генеральної прокуратури України є самостійним структурним підрозділом Генеральної прокуратури України (п. 1.1 Наказу від 20 липня 2016 року № 262), Департамент з розслідування особливо важливих справ у сфері економіки Генеральної прокуратури України є самостійним структурним підрозділом Генеральної прокуратури України (п. 1.1 Наказу Генеральної прокуратури України від 26 грудня 2016 року № 412), Департамент спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України є самостійним структурним підрозділом Генеральної прокуратури України (п. 1.1 Наказу Генеральної прокуратури України від 03 лютого 2017 року № 37).

Враховуючи викладене, оскільки підрозділи відповідних правоохоронних органів, які перелічені у ч. 1 статті 38 Кримінального процесуального кодексу України як органи досудового розслідування, не мають статусу юридичних осіб або їх відокремлених підрозділів, а є лише структурними підрозділами таких органів, вони не можуть мати в розумінні чинного законодавства окремого місцезнаходження, а їх місцезнаходженням є місцезнаходження відповідного правоохоронного органу, відомості про яке містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, до складу якого вони входять.

Разом з тим, необхідно враховувати, що відповідно до вимог ч. 1 статті 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», правоохоронні органи - органи прокуратури, Національної поліції, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, Національне антикорупційне бюро України, органи охорони державного кордону, органи доходів і зборів, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

Наприклад, відповідно до ч. 1 статті 7 Закону України «Про прокуратуру», систему органів прокуратури, крім Генеральної прокуратури України, становлять, зокрема, регіональні прокуратури та місцеві прокуратури.

При цьому, відповідно до статей 10 та 12 Закону України «Про прокуратуру», у структурі регіональної прокуратури утворюються підрозділи - управління та відділи, а у структурі місцевої прокуратури в разі необхідності утворюються такі підрозділи, як відділи.

Таким чином, підрозділи, які, згідно Кримінального процесуального кодексу України, здійснюють функції органу досудового розслідування, можуть бути утворені як у структурі центральних апаратів правоохоронних органів (зокрема Генеральної прокуратури України, Національної поліції України, тощо), так і в інших організаційних структурах правоохоронних органів, що входять до відповідної системи (зокрема в регіональних та місцевих прокуратурах, територіальних органах поліції, тощо).

З огляду на наведене, по даному питанню можливо зробити загальний висновок про те, що враховуючи положення ч. 2 статті 132 Кримінального процесуального кодексу України, усі клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження подаються до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться відповідний правоохоронний орган (центральний апарат правоохоронного органу або ж інша організаційна структура правоохоронного органу, утворена як юридична особа), до складу якого входить підрозділ, що не має статусу юридичної особи або її відокремленого підрозділу, однак який, згідно Кримінального процесуального кодексу України, здійснює функції органу досудового розслідування в конкретному кримінальному провадженні; при цьому, місцезнаходження такого правоохоронного органу визначається за допомогою даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Таким чином, необґрунтованою та такою, що не відповідає вимогам законодавства, є протилежна позиція, висловлена у листі ВССУ № 223-1650/0/4-16 від 16 червня 2016 року та поданих до суду запереченнях проти позову.

В контексті наведеного суд також звертає увагу на безпідставність наведених у запереченнях відповідача доводів про те, що викладена у листі № 223-1650/0/4-16 від 16 червня 2016 року правова позиція є незмінною, а ВССУ у своїх роз'ясненнях - послідовним.

Так, в своєму листі від 15 жовтня 2013 року № 1-1640/0/4-13 ВССУ, за підписом його голови Солодкова А.А., було зазначено наступне: «органом досудового розслідування є не слідчий підрозділ, а відповідний орган внутрішніх справ, безпеки чи прокуратури, до складу якого входить цей слідчий підрозділ.

Отже, фактичне місцезнаходження структурного підрозділу не є визначальним фактором для вирішення питання щодо місця розгляду клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, оскільки територіальна підсудність повинна визначатись не за фактичним місцем розташування слідчого підрозділу, а за місцем знаходження (реєстрації) відповідного державного органу, який є юридичною особою та в складі якого знаходиться слідчий підрозділ».

Таким чином, відповідачем у такому листі було підтверджено правомірність позиції, наведеної судом вище, з якою, водночас, не узгоджуються викладені в листі відповідача №223-1650/0/4-16 від 16 червня 2016 року приписи, що свідчить про непослідовність ВССУ в питанні напрацювання роз'яснень наведених положень Кримінального процесуального кодексу України, відсутність у нього незмінної правової позиції, яка б надала змогу нижчестоящим судам однаково застосовувати положення процесуального законодавства, тим самим формуючи єдину, стабільну та передбачувану судову практику.

Більше того, в своєму листі від 15 жовтня 2013 року № 1-1640/0/4-13 ВССУ зазначено про необхідність внесення змін та доповнень до правової позиції ВССУ з цього питання, викладеної в інформаційних листах від 04 квітня 2013 року № 511-550/0/4-13 та від 05 квітня 2013 року № 223-558/0/4-13, на які в своїх запереченнях проти позову, в якості доказу незмінності правової позиції ВССУ, посилається відповідач, що, на думку суду, додатково свідчить про безпідставність таких заперечень.

Іншим помилковим правовим висновком у наведеному листі відповідача від 16 червня 2016 року є зазначення того, що підставою для визначення територіальної юрисдикції суду першої інстанції при розгляді клопотань щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження є постанова керівника відповідного органу досудового розслідування про створення слідчої групи, в якій визначено місце проведення досудового розслідування.

Такий висновок прямо суперечить положенням Кримінального процесуального кодексу України.

Так, ч.ч. 1, 3 статті 218 Кримінального процесуального кодексу України передбачають, що досудове розслідування здійснюється слідчим того органу досудового розслідування, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального правопорушення. Якщо місце вчинення кримінального правопорушення невідоме або його вчинено за межами України, місце проведення досудового розслідування визначає відповідний прокурор з урахуванням місця виявлення ознак кримінального правопорушення, місця перебування підозрюваного чи більшості свідків, місця закінчення кримінального правопорушення або настання його наслідків.

Так, згідно положень ч. 2 статті 38 Кримінального процесуального кодексу України, досудове розслідування здійснюють слідчі органу досудового розслідування одноособово або слідчою групою.

Відповідно до п. 1 ч. 2 статті 39 Кримінального процесуального кодексу України, керівник органу досудового розслідування уповноважений визначати слідчого (слідчих), який здійснюватиме досудове розслідування, а у випадках здійснення досудового розслідування слідчою групою - визначати старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих.

За наслідком системного тлумачення наведених положень Кримінального процесуального кодексу України вбачається, що створення слідчої групи є нічим іншим як визначенням організаційної форми діяльності конкретного органу досудового розслідування із проведення досудового розслідування, тобто того, чи буде така діяльність здійснюватися в рамках цього органу одноособово чи групою слідчих.

Тобто, жодного відношення до визначення місця проведення досудового розслідування створення слідчої групи не має, а відтак не може впливати і на визначення територіальної підсудності суду.

Разом з тим, суд критично оцінює доводи позивача про те, що керівник органу досудового розслідування може визначати слідчих чи старшого слідчої групи лише в тому органі досудового розслідування, керівником якого він є, оскільки дане питання не було врегульоване листом відповідача від 16 червня 2016 року № 223-1650/0/4-16, а отже не є предметом розгляду даної справи.

Проте, в контексті наведеного суд зазначає, що оскільки статтею 1 Кримінального процесуального кодексу України визначено, що кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень, в тому числі, Конституції України, застосуванню в даному випадку підлягатимуть приписи ч. 2 статті 19 Конституції України, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Разом з тим, вірними є доводи позивача про те, що в Кримінально процесуальному кодексі України відсутня норма, відповідно до якої керівник органу досудового розслідування має право під час прийняття постанови про створення слідчої групи визначати місце проведення досудового розслідування.

Таким чином, саме місце вчинення кримінального правопорушення впливає на визначення того органу досудового розслідування, який вправі проводити досудове розслідування, а як наслідок і на визначення суду.

Одночасно, як вже зазначалось вище, статтею 218 Кримінально процесуального кодексу України встановлено, що якщо місце злочину невідоме або його вчинено за межами України, місце проведення досудового розслідування визначає відповідний прокурор.

Тобто, в окремих випадках діюче законодавство України надає право визначати місце проведення досудового розслідування виключно прокурору, а не керівнику органу досудового розслідування або іншій особі.

Враховуючи викладене, місце проведення досудового розслідування чітко визначається законом і не може бути результатом волевиявлення керівника органу досудового розслідування при реалізації ним дискреційного повноваження щодо створення слідчої групи.

З огляду на це, вказівка у листі ВССУ, правомірність якої відстоюється відповідачем і в наданих суду запереченнях проти позову, на те, що постанова керівника відповідного органу досудового розслідування про створення слідчої групи, в якій визначено місце проведення досудового розслідування, є підставою для визначення територіальної юрисдикції суду першої інстанції при розгляді клопотань щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження, є такою, що не відповідає положенням Кримінального процесуального кодексу України.

Таким чином, у своєму листі ВССУ фактично встановив нові норми права, які змінюють існуючі у Кримінальному процесуальному кодексі України положення щодо підсудності окремих категорій справ судам.

При цьому відповідач такими повноваженнями не наділений, оскільки, як зазначав Конституційний Суд України, порядок діяльності судових органів, повноваження та кількість судових інстанцій, склад суду при відправленні правосуддя, тощо, на основі конституційних засад судоустрою і судочинства визначаються виключно законом згідно з п. 14 ч. 1 статті 92 Конституції України (абз. 4 пп. 4.2 п. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 року № 20-рп/2003).

Відповідно, наведена у запереченнях відповідача позиція про правомірність дій ВССУ щодо направлення листа від 16 червня 2016 року № 223-1650/0/4-16 та відповідності його змісту вимогам чинного законодавства, спростовується встановленими обставинами справи та відповідними їм правовими положеннями, що були наведені вище.

Окремо необхідно зазначити, що вказані у листі ВССУ висновки також не відповідають вимогам принципу правової визначеності, адже особа, щодо якої застосовуватимуться заходи забезпечення кримінального провадження, буде позбавлена можливості чітко й однозначно встановити суд, який буде розглядати відповідні клопотання правоохоронних органів, та скористатись правовими механізмами захисту.

Так, у справі «Гешмен і Герруп проти Сполученого Королівства» (рішення від 25 листопада 1999 року) Європейським судом з прав людини було вказано на те, що однією з вимог, яка випливає зі словосполучення «встановлений законом», є передбачуваність. Норму не можна вважати «законом», якщо вона не сформульована достатньо чітко, що дає особі можливість керуватися цією нормою у своїх діях.

Також, розуміння правової визначеності в законодавстві було сформульоване Конституційним Судом України у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, в якому зазначається, що «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі».

Цим Конституційний Суд України наголосив, що невизначеність, нечіткість правової норми призводить до її неоднакового розуміння та тлумачення, що в практичній площині призводить до різного застосування. Така неврегульованість чи відсутність визначеності в діяльності органів державної влади щодо особи, зокрема забезпечення, додержання чи реалізації прав і свобод людини і громадянина, може мати негативні наслідки і призвести до сваволі.

Підсумовуючи викладене вище, суд вважає неправомірною та такою, що не відповідає вимогам законодавства, висловлену в листі відповідача № 223-1650/0/4-16 від 16 червня 2016 року правову позицію щодо питання визначення суду, до якого можуть подаватись клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, з огляду на те, що:

1) підрозділи відповідних правоохоронних органів, які перелічені у ч. 1 статті 38 Кримінального процесуального кодексу України як органи досудового розслідування, не мають статусу юридичних осіб або їх відокремлених підрозділів, а є лише структурними підрозділами таких органів, не можуть мати в розумінні чинного законодавства окремого місцезнаходження, а їх місцезнаходженням є місцезнаходження відповідних правоохоронних органів, відомості про які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, до складу яких входять перелічені у ч. 1 статті 38 Кримінального процесуального кодексу України підрозділи;

2) усі клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження подаються до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться відповідний правоохоронний орган (центральний апарат правоохоронного органу або ж інша організаційна структура правоохоронного органу, утворена як юридична особа), до складу якого входить підрозділ, що не має статусу юридичної особи або її відокремленого підрозділу, однак який, згідно Кримінального процесуального кодексу України, здійснює функції органу досудового розслідування в конкретному кримінальному провадженні; при цьому, місцезнаходження такого правоохоронного органу визначається за допомогою даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань;

3) місце проведення досудового розслідування чітко визначається законом і не може бути результатом волевиявлення керівника органу досудового розслідування при реалізації ним дискреційного повноваження щодо створення слідчої групи;

4) в окремих випадках діюче законодавство України надає право визначати місце проведення досудового розслідування виключно прокурору, а не керівнику органу досудового розслідування або іншій особі.

Таким чином, відповідачем був порушений як порядок направлення вказаного листа нижчестоящим судам, так і протиправно сформульовано його зміст у спосіб, що не відповідає вимогам закону.

Беручи до уваги встановлені вище обставини в контексті наведених правових положень, суд приходить до висновку про те, що відповідачем було протиправно вчинено дії щодо надіслання судам відповідної судової спеціалізації листа № 223-1650/0/4-16 від 16 червня 2016 року «Щодо окремих питань здійснення слідчим суддею суду першої інстанції судового контролю в кримінальному провадженні», а тому відповідні вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в судовому порядку.

Суд також звертає увагу на наступне.

Згідно статті 21, ч. 2 статті 412 Кримінального процесуального кодексу України, кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом створеним на підставі закону, а порушення правил підсудності є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та безумовною підставою для скасування судового рішення.

Положеннями статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Занд проти Австрії» Європейська комісія з прав людини висловила позицію про те, що термін «судом, встановленим законом» у п. 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (...)».

Також, у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Як вже зазначалось, питання про обрання щодо позивача запобіжного заходу у кримінальному провадженні розглядалось Дніпровським районним судом міста Києва з огляду на те, що в результаті застосування положень листа ВССУ № 223-1650/0/4-16 від 16 червня 2016 року слідчий суддя цього суду прийшов до висновку, що оскільки третій слідчий відділ Управління з розслідування кримінальних правопорушень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва Прокуратури міста Києва розміщений у Дніпровському районі м. Києва, то відповідно і розгляд клопотань цього органу належить до територіальної юрисдикції Дніпровського районного суду міста Києва.

Водночас, як було встановлено при розгляді даної справи судом, слідчий відділ в силу свого статусу не може мати іншого місцезнаходження, відмінного від місцезнаходження правоохоронного органу, структурним підрозділом якого він є.

Згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань місцезнаходженням Прокуратури міста Києва як юридичної особи (код ЄДРПОУ 02910019) є місто Київ, вулиця Предславинська, будинок 45/9, що відповідно знаходиться у Печерському районі міста Києва.

Таким чином, враховуючи положення ч. 2 статті 132 Кримінального процесуального кодексу України, належним судом, до підсудності якого належить вирішення питання про обрання запобіжного заходу щодо позивача як підозрюваного у кримінальному провадженні міг бути виключно Печерський районний суд міста Києва, оскільки саме у межах його територіальної юрисдикції знаходиться орган досудового розслідування - Прокуратура міста Києва.

В результаті ж надсилання ВССУ листа № 223-1650/0/4-16 від 16 червня 2016 року та його фактичного застосування, питання про обрання запобіжного заходу, в порушення наведених вимог законодавства, було розглянуто Дніпровським районним судом міста Києва, що є прямим порушенням права позивача на розгляд його справи судом, встановленим законом.

Щодо питання правомірності звернення позивача з даним позовом до адміністративного суду, необхідно зазначити наступне.

Вищий адміністративний суд України у п. 22 постанови Пленуму від 20 травня 2013 року № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» зазначив, що дії суду (судді), вчинені при виконанні ним своїх обов'язків щодо здійснення правосуддя є не управлінськими, а процесуальними, і оскаржуються у порядку, визначеному процесуальними законами. Разом з тим, акти, дії, або бездіяльність, що належать до сфери управлінської діяльності суду можуть бути оскаржені у порядку адміністративного судочинства.

Конституційний Суд України у п. 3 мотивувальної частини ухвали від 14 жовтня 1997 року № 44-з зазначив, що правосуддя - це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ.

З огляду на викладене, можна констатувати, що дії ВССУ з надіслання судам листа, в якому надаються роз'яснення щодо застосування законодавства України не є здійсненням правосуддя, оскільки так дії не входять до процесу розгляду справ в процесуальній формі.

Відповідно, таку діяльність необхідно розглядати як здійснення ВССУ своєї владної управлінської функції.

Зокрема, відповідно до п. 3 зазначеної вище Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8, спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.

Таким чином, діяльність ВССУ із надання роз'яснень щодо застосування судами законодавства є нічим іншим як здійсненням ним своєї владної управлінської функції, а відтак спір щодо оскарження дій цього суб'єкта владних повноважень з питань порушення процедури її здійснення має публічно-правовий характер. Відповідно, суд вважає необґрунтованими протилежні доводи відповідача, наведені ним у поданих до суду запереченнях проти позову.

З огляду на викладене, потрібно враховувати, що за змістом ч. 2 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Оскільки інший порядок вирішення цього публічно-правового спору законами України не передбачений, то відповідно він належить до юрисдикції адміністративних судів України.

Отже, з урахуванням положень ч. 2 статті 18 та ч.ч. 1, 2 статті 19 КАС України така справа предметно та територіально підсудна Окружному адміністративному суду міста Києва.

Щодо питання дотримання позивачем строку звернення до суду з даним адміністративним позовом.

Частиною 2 статті 99 КАС України передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Оскільки про порушення своїх прав позивачу стало відомо 09 лютого 2017 року, з дня постановлення Дніпровським районним судом міста Києва ухвали про обрання щодо позивача запобіжного заходу, в якому були відтворені положення, викладені у листі ВССУ № 223-1650/0/4-16, який раніше в офіційному порядку оприлюднено не було, суд вважає, що адміністративний позов подається із дотриманням передбаченого КАС України строку звернення до адміністративного суду.

Верховний Суд України у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 зазначив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Необхідно враховувати, що лист, який було надіслано ВССУ не є нормативно-правовим актом чи актом індивідуальної дії, який може бути визнаний протиправним і скасований повністю або в окремих положеннях, а можливість прийняття нового роз'яснення, яке б відповідало вимогам закону щодо порядку його видання та змісту, залежить від розсуду Пленуму вищого спеціалізованого суду, тобто від здійснення чи нездійснення відповідним органом своїх дискреційних повноважень у відповідності до п. 6 ч. 2 статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Разом з тим, згідно з положеннями п. 2 ч. 4 статті 105 КАС України, адміністративний позов може містити вимоги про зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії.

Відповідно до п. 3 ч. 2 статті 162 КАС України, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про зобов'язання відповідача вчинити певні дії.

Враховуючи викладене, на думку суду, належним способом захисту у цій справі є зобов'язання відповідача вчинити певні дії - відкликати лист № 223-1650/0/4-16 від 16 червня 2016 року, а також надіслати судам відповідної судової спеціалізації до відома копію судового рішення у цій справі, оскільки надіслання копії судового рішення дозволить звернути увагу судів на помилковість висновків щодо визначення місцезнаходження органу досудового розслідування.

Такий спосіб захисту у цій справі дозволить не лише констатувати факт наявності неправомірних дій з боку відповідача, як було встановлено вище в рішенні суду, а й забезпечить захист прав позивача та унеможливить подальше порушення його прав та інтересів щодо права на суд, встановлений законом, що відповідає вимогам рішення Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15.

Враховуючи наведене, суд вважає похідні вимоги позивача про зобов'язання ВССУ вчинити певні дії такими, що підлягають задоволенню в межах розгляду даної адміністративної справи.

Згідно зі статтею 161 КАС України, під час прийняття постанови суд вирішує наступні питання, зокрема:

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень ч. 1 статті 69 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці данні встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів та висновків експертів.

Згідно положень статті 86 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, матеріалів справи, суд приходить до висновку про те, що вимоги позивача підлягають задоволенню повністю.

Відповідно до ч. 1 статті 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

З урахуванням наведеного суд вважає за необхідне присудити за рахунок бюджетних асигнувань ВССУ на користь позивача понесені останнім витрати по сплаті судового збору у розмірі 1920,00 грн.

На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 69-71, 86, 94, 128, 158-163, 167 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправними дії Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо надіслання судам відповідної судової спеціалізації листа № 223-1650/0/4-16 від 16 червня 2016 року «Щодо окремих питань здійснення слідчим суддею суду першої інстанції судового контролю в кримінальному провадженні».

3. Зобов'язати Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ вчинити певні дії, а саме:

- відкликати лист № 223-1650/0/4-16 від 16 червня 2016 року «Щодо окремих питань здійснення слідчим суддею суду першої інстанції судового контролю в кримінальному провадженні» шляхом надіслання судам відповідної судової спеціалізації повідомлення про таке відкликання;

- надіслати судам відповідної судової спеціалізації копію судового рішення у цій справі.

4. Присудити за рахунок бюджетних асигнувань Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ на користь ОСОБА_1 понесені останнім витрати по сплаті судового збору у розмірі 1920,00 грн. (одна тисяча дев'ятсот двадцять гривень 00 копійок).

Копії постанови направити (вручити) сторонам (їх уповноваженим представникам) у порядку та строки, встановлені ст. 167 КАС України.

Згідно зі ст.ст. 185, 186 КАС України, постанова може бути оскаржена шляхом подання до Київського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд міста Києва апеляційної скарги протягом десяти днів із дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Київського апеляційного адміністративного суду.

Відповідно до ст. 254 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Суддя В.І. Келеберда