Ухвала суду № 68741920, 29.08.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"29" серпня 2017 р. м. Київ К/800/10380/17

Вищий адміністративний суд України у складі суддів:

головуючого - Цвіркуна Ю.І. (суддя-доповідач), Бухтіярової І.О., Маринчак Н.Є.,

при секретарі судового засідання Савченко А.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Ойшо Україна»

на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.11.2016 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15.03.2017 року

у справі № 826/5307/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ойшо Україна»

до Головного управління Державної фіскальної служби України у м. Києві

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

встановив:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Ойшо Україна» звернулось до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної фіскальної служби України у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.11.2016 року у справі № 826/4804/14, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15.03.2017 року, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судами норм матеріального права.

У судовому засіданні представники позивача касаційну скаргу підтримали та просили її задовольнити. Представник відповідача проти касаційної скарги заперечував та просив у її задоволенні відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин справи, колегія суддів встановила таке.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що за результатами документальної планової виїзної перевірки ТОВ «Ойшо Україна» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.10.2012 року по 31.12.2014 року, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2012 року по 31.12.2014 року, відповідачем складено акт від 23.12.2015 року № 12/26-15-13-04-02-15/35534912, на підставі якого прийнято податкові повідомлення-рішення від 13.01.2016 року: - № 0000711304, яким позивачу за порушення пп.138.2 ст. 138, пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України збільшено суму грошового зобов'язання за платежем «податок на прибуток» всього сумі 110 440, 00 грн., в т.ч. за основним платежем в сумі 88 352, 00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями в сумі 22 088, 00 грн.; - № 0000771304, яким позивачу за порушення п. 187.1 ст. 187, п. 198.6 ст. 198, п. 201.1 ст. 201 Податкового кодексу України збільшено суму грошового зобов'язання за платежем «податок на додану вартість» всього в сумі 1 502 787, 50 грн., в т.ч. за основним платежем в сумі 1 202 230, 00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями в сумі 300 557, 50 грн.; - № 0000701304, яким позивачу за порушення п.138.2 ст. 138, пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України зменшено суму від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток в розмірі 263 249, 00 грн.

Підставою для прийняття спірних податкових повідомлень-рішень став висновок податкового органу про нереальність господарських операцій між позивачем та ТОВ «Істконс».

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій прийшли до висновку, що матеріалами справи не підтверджується реальне виконання договірних зобов'язань контрагентом позивача.

Колегія суддів суду касаційної інстанції, з урахуванням норм податкового законодавства, чинних на час виникнення відповідних правовідносин, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Згідно із пп. 14.1.27 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Пунктом 138.2 ст. 138 Податкового кодексу України передбачено, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Відповідно до пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Таким чином, визначальною умовою правомірності формування витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, є їх здійснення для провадження господарської діяльності платника податку та підтвердження первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку.

Згідно із п. 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною (п. 198.2 ст. 198 Податкового кодексу України).

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Отже, правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування податкового кредиту з податку на додану вартість виникають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг), що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що між ТОВ «Ойшо Україна» та ТОВ «Істконс» укладено п'ять однотипних договорів на виконання монтажних робіт, відповідно до умов яких Замовник (позивач) замовляє, а Виконавець (ТОВ «Істконс») погоджується і зобов'язується виконати монтажні роботи зі створення інтер'єру та виконання всіх необхідних установок/монтажів згідно з деталізацією та цінами в Додатках.

Згідно з наданими договорами, об'єктами, де виконувалися будівельно-ремонтні роботи є: 1) Магазин «Ойшо» у ТЦ «Гулівер», площа Спортивна, 1-А, м. Київ (Договір №IDX/KV/GU/OSH/08/2013 від 28.08.2013); 2) Магазин «Ойшо» у ТЦ «Мост Сіті Центр», вул. Глінки, 2, м. Дніпропетровськ (Договір №ІDX/DP/MO/OSH/l0/2013 від 10.10.2013); 3) Магазин «Ойшо» у ТЦ «Меганом», Євпаторійське шосе, 8, м. Сімферополь (Договір №ІDXSMО1213 від 16.12.13); 4) Магазин «Ойшо» у ТЦ «Дафі», вул. Героїв праці, 9, м. Харків (Договір №IDXKDО0214 від 24.02.14); 5) Магазин «Ойшо» у ТЦ «Скай Мол», пр-т Генерала Ватутіна. 2-Т, м. Київ (Договір №IDXKSО0814 від 08.08.2014).

На підтвердження реальності спірних господарських операцій позивачем надано копії договорів, актів приймання виконаних підрядних робіт, рахунків на оплату, податкових накладних.

Разом з тим, судами встановлено, що в актах приймання робіт відсутній розрахунок людино/годин, відсутній зв'язок між кількістю людино/годин та вартістю послуг, не зазначено вартість матеріалів, які використовувалися при ремонтних роботах, відсутній взаємозв'язок між вартістю послуги та вартістю, яка регламентована ДСТУ.

До того ж позивачем не надано доказів передачі приміщень підряднику, кошторисної документації по кожному об'єкту окремо, довідок про вартість послуги (КБ-3), журналу будівництва, акта або іншого документу, що засвідчує факт перевірки об'єкта вимогам та нормам, які регулюють будівельно-монтажні і оздоблювальні роботи.

З даного приводу колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що в силу наказу Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 27.08.2000 року № 174 «Про затвердження Правил визначення вартості будівництва (ДБН Д.1.1-1-2000)» (до 01 січня 2014 року) та наказу Міністертсва регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 05.07.2013 року № 293 «Про прийняття національного стандарту ДСТУ Б Д.1.1.-1:2013)» (після 01 січня 2014 року) відповідна документація є обов'язковою при здійсненні будівельних робіт із залученням бюджетних коштів або коштів підприємств, установ, організацій державної власності.

Крім того, судами не надано оцінку наявним у матеріалах справи договорам оренди вказаних приміщень, виконавчій документації, щотижневим звітам та фото звітам, наказом про переведення працівників магазину на роботу в інший магазин під час проведення будівельних робіт.

Водночас посилання судів попередніх інстанцій на відсутність доказів фактичного перебування на вказаних об'єктах штатних або залучених за цивільно-правовими договорами працівників ТОВ «Істконс», безпосередньо задіяних у виконанні підрядних робіт, є передчасним, оскільки у даному випадку є необхідним дослідити виконавчу документацію на предмет залучення підрядників.

В даному випадку, суди першої та апеляційної інстанцій повинні виходити із реальності здійснення платником податку господарських операцій. Предметом доказування є факт здійснення господарських операцій в рамках звичайної виробничої діяльності платника податку, в тому числі і на підставі усних домовленостей, а також з'ясування питання, чи містять відомості первинних бухгалтерських документів повну, достовірну, взаємопов'язану і несуперечливу інформацію.

Допущені судами порушення норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а отже відповідно до частини другої статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду слід взяти до уваги викладене в цій ухвалі, з метою з'ясування викладених обставин, що входять до предмета доказування у справі, в разі необхідності зобов'язати сторони надати докази, яких не буде вистачати для з'ясування цих обставин, або ж витребувати такі докази у інших осіб, в яких вони можуть знаходитися, дати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам та постановити рішення відповідно до вимог статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 223, 227, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Ойшо Україна» задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.11.2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15.03.2017 року у справі № 826/5307/16 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та не може бути оскаржена.

Головуючий Ю.І.Цвіркун

Судді І.О.Бухтіярова

Н.Є.Маринчак