Рішення № 68702964, 31.07.2017, Ленінський районний суд м. Дніпропетровська

31.07.2017 Єдиний унікальний номер 205/3828/16-ц

Провадження № 2/205/2123/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 липня 2017 року м. Дніпро

Ленінський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Шавули В.С.

за участю секретаря Романової А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, яка також діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, третя особа: управління-служба у справах дітей Ленінської районної ради м. Дніпропетровська про виселення, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач 17 травня 2015 року звернувся до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_2 про виселення (а.с.3-4).

У обґрунтування позовних вимог позивач вказав, що 09 квітня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №DNU0GA00001603, відповідно до умов якого остання отримала кредит в сумі 413 595,00 ГРН., з кінцевим терміном повернення до 08.04.2022 року.

З метою забезпечення зобов'язань за кредитним договором між ПАТ КБ «Приват Банк» та ОСОБА_1, 09.04.2008 року укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання надала в іпотеку нерухоме майно, а саме: житловий будинок розташований за адресою: м. Дніпропетровськ, вул.. Можайського, буд. №6 що належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу.

На підставі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 16.10.2015 року звернуто стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №DNU0GA00001603 від 09.04.2008 року. У зв’язку із тим, що мешканці вказаного нерухомого майна не звільняють предмет іпотеки на вимогу позивача, вони підлягають виселенню.

Уточнивши свої позовні вимоги та враховуючи вищевикладене позивач просить суд виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2, яка також діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, які зареєстровані та/або проживають у житловому будинку №6 по вул..Можайського у м. Дніпропетровську до, адреса для виселення: АДРЕСА_1 на умовах укладання договору оренди відповідачів із ТОВ «Естейт Селінг». Стягнути із співвідповідачів судові витрати.

В ході розгляду справи до участі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет позову залучено Управління-службу у справах дітей Новокодацької районної у м. Дніпрі ради.

Позивач в особі свого законного представника в судове засідання не з'явився. Про день, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином. Про причини неявки свого представника не повідомив. В змісті позовних вимог первісного позову, не заперечує проти розгляду справи за відсутністю свого представника (з.а.с.4).

Відповідач – ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилась. Про день, час та місце судового розгляду повідомлялась належним чином. Про причини своєї неявки не повідомила. Письмових заяв про розгляд справи без своєї присутності до суду не надсилала.

Співвідповідачка – ОСОБА_2, яка також діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в судове засідання не з’явилась. Про день, час та місце судового розгляду повідомлялась належним чином. Про причини своєї неявки не повідомила. Письмових заяв про розгляд справи без своєї присутності до суду не надсилала.

Третя особа – управління-служба у справах дітей Ленінської районної ради м. Дніпропетровська в особі свого представника, в судове засідання не з'явилась. Про день, час та місце судового розгляду повідомлялась належним чином. Про причини своєї неявки свого представника не повідомив. Письмових заяв про розгляд справи без присутності свого представника не надсилав.

У відповідності до ст..1 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Тому з урахуванням викладеного, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутністю сторін, що не з'явились.

Відповідно до ч.2 ст. 197 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.

За ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених позовних ними вимог та на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 59 ЦПК України, обставини справи, які законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Вибір громадянами способу захисту своїх прав і свобод від порушень та протиправних посягань гарантовано ч.4 ст. 55, ст. 124 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань та закріплено статтями 7, 12 Загальної декларації про права людини, ст. 13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що згідно зі статтею 9 Конституції України є складовою національного законодавства.

Згідно ст.. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно ч.1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу.

Підставою звернення позивача до суду є захист права сторони за майновим правовідношенням, що виникло в силу укладеного кредитного договору, на вимогу повернення грошових коштів у зв’язку із порушенням його виконання.

За змістом ст. 14 ЦК України, цивільні обов’язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Поряд із засобами заохочення, виконання цивільних обов’язків забезпечується відповідальністю, яка встановлена договором або актом цивільного законодавства. Будь-яка особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї.

Згідно ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банківський кредит - будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Згідно ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

При цьому, якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, в одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Суд, з’ясувавши обставини справи, перевіривши їх наданими доказами, вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

В ході судового розгляду справи встановлено, що 09 квітня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNU0GA00001603, відповідно до умов якого банк зобов’язався надати останній кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з09.04.2008 року по 08.04.2022 року включно, у вигляді не поновлюваної кредитної лінії у розмірі 413 595,00 грн., зі сплатою відсотків за користування у розмірі 1,34% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.7.2. даного договору (а.с.6-7).

В забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки квартири № б/н, відповідно до умов якого предметом іпотеки є домоволодіння, розташоване за адресою: м. Дніпропетровськ, вул.. Можайського, буд. 6, яке належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу посвідченого 15.02.2006 року Третьою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим №1150693 (а.с.10-12).

У відповідності до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Оскільки відповідачка взяті на себе зобов’язання не виконала, допустила прострочення повернення кредитних коштів, позивач в листопаді 2012 року звертався до суду із позовом по звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до ч. 2 ст. 1054, ч.2 ст. 1050 ЦК України, наслідками порушення відповідачем зобов’язань щодо повернення чергової частини суми кредиту, є право позивача достроково вимагати повернення всієї суми кредиту.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 жовтня 2015 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № DNU0GA00001603 від 09.04.2008 року звернуто стягнення на предмет іпотеки (а.с. 13-15).

Достовірно встановлено, що станом на 10 червня 2017 року за адресою: м. Дніпро, вул.. Можайського, буд. 6, зареєстровані: ОСОБА_2, ОСОБА_1 (а.с.27,30).

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до ст.. 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку», в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Згідно із ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку», звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

За змістом ст..36 Закону України «Про іпотеку», сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати, зокрема, передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 Житлового кодексу Української РСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя статті 109 Житлового кодексу Української РСР, регулює порядок виселення громадян.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 Житлового кодексу Української РСР, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР, громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 Житлового кодексу Української РСР, встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 Житлового кодексу Української РСР.

Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Дана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року (справа № 6-39цс15) та від 21 жовтня 2015 року (справа № 6-1484цс15), які згідно зі статтею 3607 ЦПК України є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права та має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Встановивши, що в іпотеку передано домоволодіння, яке було придбано ОСОБА_1 у власність не за рахунок кредитних коштів, суд не вбачає наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеного домоволодіння без надання їм іншого постійного житла.

Суд не приймає до уваги посилання позивача на те, що він звернувся із офертою до ТОВ «Естейт Селінг», яку акцептувало дане товариство, щодо надання приміщення за адресою: АДРЕСА_2, в оренду відповідачам, шляхом надання гарантійного листа про бронювання вказаної квартири, яка належить ТОВ «Естейт Селінг» на праві власності, так як, доказів у підтвердження укладення нотаріально посвідченого договору оренди житла задля постійного проживання відповідачів не надано.

Таким чином, суд оцінивши в сукупності наявні у справі докази, за своїм внутрішнім переконанням, приходить до висновку, що позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» є незаконними, необґрунтованими, безпідставними, а отже не підлягають задоволенню, внаслідок чого відмовляє у задоволенні позову в повному обсязі.

Вирішуючи питання щодо судових витрат у відповідності до ст. 88 ЦПК України, суд вирішив, що понесені позивачем судові витрати відшкодуванню не підлягають.

На підставі викладеного і керуючись Законом України «Про іпотеку», Законом України «банки і банківську діяльність», постановою Пленуму ВССУ №5 від 30.03.2012 року, ст. ст. 526, 615, 625, 1054 ЦК України, ст.ст. 2, 10, 11, 57-60, 88, 209,197,209, 212, 213-215, 218, 222 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовних Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, яка також діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, третя особа: управління-служба у справах дітей Ленінської районної ради м. Дніпропетровська про виселення, – відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо скаргу про апеляційне оскарження не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя В.С. Шавула