Постанова № 68701551, 05.09.2017, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий (доповідач), судді Кондратова І.Д. і Студенець В.І.

розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест", м. Дніпропетровськ (далі - Компанія),

на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 06.04.2017

зі справи № 904/2931/16

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Сокар Україна", м. Київ (далі - Товариство),

до Компанії

про стягнення 12 442 341,78 грн.

Судове засідання проведено за участю представників сторін:

позивача - Пацкан Я.В.,

відповідача - Семикіної Л.В.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Справа розглядалася господарськими судами неодноразово.

Позов було подано (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог) про стягнення коштів у сумі 12 442 341,78 грн., з яких: 10 779 496, 74 грн. "інфляційних витрат" та 1 662 845, 04 грн. - 3% річних.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 15.06.2016, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 01.08.2016, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 01.11.2016 згадані рішення та постанову скасовано, а справу передано на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 23.01.2017 (суддя Ніколаєнко М.О.) у позові відмовлено.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 06.04.2017 (колегія суддів у складі: Науменко І.М. - головуючий, Чус О.В. і Кузнецов В.О.): скасовано рішення місцевого господарського суду; позов задоволено; стягнуто з Компанії на користь Товариства: "інфляційні втрати" у сумі 10 779 496, 74 грн. та 3% річних у сумі 1 662 845, 04 грн.; судовий збір у сумі 763 985,51 грн.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Компанія просить скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 06.04.2017 та залишити в силі рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23.01.2017. Скаргу мотивовано прийняттям оскаржуваних судових актів з порушенням норм матеріального і процесуального права, зокрема статей 256, 257, 261, 651, 653 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 116 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), статті 1 Закону України "Про виконавче провадження".

У запереченнях на касаційну скаргу Товариство зазначає про необґрунтованість доводів скаржника та про законність і обґрунтованість постанови апеляційної інстанції і просить оскаржувану постанову залишити без змін, а скаргу - без задоволення.

У розгляді касаційної скарги зі справи оголошувалася перерва до 10 год. 05 хв. 05.09.2017.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Суди попередніх інстанцій у розгляді справи виходили з таких обставин та висновків.

Товариством (постачальник) і Компанією (покупець) укладено Договір №511-2012, згідно з яким:

- постачальник зобов'язується передати у власність покупця, а покупець прийняти та оплатити нафтопродукти згідно з умовами договору та додатковими угодами до нього (пункт 1.1);

- поставка товару здійснюється окремими партіями. Об'єми, асортимент, строки поставки та умови транспортування визначаються відповідною додатковою угодою до даного договору, узгодженою сторонами, яка після її підписання є невід'ємною частиною даного договору (пункт 1.2);

- Договір №511-2012 вступає в законну силу з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2012, а в частині взаєморозрахунків - до їх повного завершення. Закінчення терміну дії договору не звільняє винну сторону від відповідальності за його невиконання (пункт 12.1).

На виконання умов Договору №511-2012 Товариство протягом жовтня-грудня 2012 року поставило Компанії нафтопродукти на загальну суму 66 056 529,09 грн.

Проте Компанія не в повному обсязі оплатила поставлені нафтопродукти, у зв'язку з чим у останньої виникла заборгованість.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2013 у справі №904/936/13-г стягнуто з Компанії на користь Товариства заборгованість за Договором № 511-2012 у сумі 18 256 529,09 грн., вартість додаткових витрат, пов'язаних із транспортування вантажу за Договором №511-2012, у сумі 389 231,46 грн. та витрати зі сплати судового збору в сумі 68 820 грн.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013 у вказаній справі рішення господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2013 змінено та стягнуто з Компанії на користь Товариства 18 256 529,09 грн. основного боргу, 1 207 752,29 грн. пені, 241 550,46 грн. - 3% річних, 30 022,03 грн. "інфляційних втрат" та 389 231,46 грн. додаткових витрат, пов'язаних із транспортуванням вантажу; в іншій частині рішення господарського суду Дніпропетровської області у справі №904/936/13-г залишено без змін.

15.11.2013 позивачем та відповідачем укладена угода про порядок погашення боргових зобов'язань (далі - Угода), відповідно до якої Компанія зобов'язалася здійснити погашення заборгованості за Договором №511-2012, що стягнута постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013 у справі №904/936/13-г у період з 01.12.2013 по 31.05.2014 у сумі 15 925 085,33 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд виходив з того, що право Товариства на стягнення з Компанії 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих Компанії "за невиконане зобов'язання", встановлене постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013 у справі № 904/936/13-г, припинилося у зв'язку з укладенням сторонами Угоди, яка змінила зобов'язання Компанії, відображене у рішенні суду у справі № 904/936/13-г, у частині строків виконання.

Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний господарський суд виходив з такого.

Угода не містить жодних положень, які закріплювали б домовленості сторін щодо зміни або припинення договору поставки, зокрема щодо строків оплати.

Зміст Угоди полягає у встановленні конкретних періодів часу, протягом яких боржнику надано право здійснити оплату без настання для нього негативних наслідків у вигляді примусових заходів щодо стягнення боргу із залученням виконавчої служби та звернення стягнення на предмет іпотеки. Норми, які фіксували б звільнення боржника (відповідача) від обов'язку погасити зобов'язання та обов'язку щодо сплати інфляційних втрат і 3% річних, у ній відсутні.

Укладаючи Угоду, сторони не змінювали договірні правовідносини щодо строків виконання основного зобов'язання, позивач та відповідач досягли домовленостей лише щодо зміни можливих строків примусового виконання рішення у відповідності до Закону України "Про виконавче провадження".

"Інфляційні втрати" та проценти річних, нараховані в порядку частини другої статті 625 ЦК України на невиконане боргове зобов'язання, встановлене рішенням суду, підлягають стягненню з боржника з часу винесення судового рішення, навіть у тих випадках, коли виконання відповідного рішення в подальшому було відстрочено, розстрочено або іншим чином змінено порядок його виконання.

Сама по собі наявність невиконаного судового рішення, яким встановлено факт порушення Відповідачем зобов'язань з оплати боргу і з моменту ухвалення якого не сплив 3-річний строк, є достатньою обставиною, яка дає підстави для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.

Крім того, судом апеляційної інстанції зазначено, що зі змісту наказу господарського суду Дніпропетровської області від 07.05.2013, виданого на виконання постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013 у справі № 904/936/13-г, вбачається, що зобов'язання, встановлене постановою, підлягає виконанню шляхом стягнення з боржника (відповідача) сум грошових коштів.

Зі змісту статей 121 ГПК України та 36 Закону України "Про виконавче провадження" вбачається, що встановлення та зміна способу та порядку виконання судового рішення є виключною прерогативою суду. Тобто фактичне виконання судового рішення можливе виключно у спосіб, у порядку та строки, що встановлені виконавчим документом.

Причиною спору зі справи стало питання про наявність або відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог -відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зокрема, стаття 599 ЦК України встановлює, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до положень статті 625 ЦК України:

- боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання (частина перша);

- боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга).

Виходячи з положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

При цьому дана норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов'язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу. Таким є правовий висновок Верховного Суду України, що неодноразово викладався в його судових рішеннях, зокрема у постанові від 04.07.2011 № 13/210/10 та ін. Відповідний висновок згідно з частиною третьою статті 82 та частиною першою статті 11128 ГПК України враховується судами при застосуванні норм права.

З огляду на відповідні законодавчі приписи та з урахуванням встановлених обставин справи апеляційний господарський суд, з'ясувавши, що: наявність невиконаного судового рішення, яким встановлено факт порушення відповідачем зобов'язань з оплати боргу, з моменту ухвалення якого не сплив трьохрічний строк, є достатньою обставиною, яка дає підстави для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України; укладаючи Угоду, сторони не змінювали договірні правовідносини щодо строків виконання основного зобов'язання, позивач та відповідач досягли домовленостей лише щодо зміни можливих строків примусового виконання рішення у відповідності до Закону України "Про виконавче провадження"; в Угоді відсутні норми, які фіксували б звільнення відповідача від обов'язку погасити зобов'язання та сплати "інфляційних витрат" і 3% річних; зі змісту статей 121 ГПК України та 36 Закону України "Про виконавче провадження" вбачається, що встановлення та зміна способу та порядку виконання судового рішення є виключною прерогативою суду, тобто фактичне виконання судового рішення можливе виключно у спосіб, у порядку та строки, що встановлені виконавчим документом, - дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Обставини, пов'язані із застосуванням до спірних правовідносин позовної давності, з'ясовано апеляційною інстанцією в обсязі, достатньому для прийняття судового рішення зі справи.

Посилання скаржника на те, що, уклавши Угоду, сторони дійшли згоди про припинення зобов'язання за постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013 у справі №904/936/13-г та що зобов'язання відповідача з виконання постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013 у справі №904/936/13-г було припинено ще 24.12.2013 у зв'язку з поданням Товариством до відділу примусового виконання рішення державної виконавчої служби України заяви про закінчення виконавчого провадження та винесенням 24.12.2013 відділом примусового виконання рішень державної виконавчої служби України постанови про закінчення виконавчого провадження з виконання наказу господарського суду Дніпропетровської області у справі №904/936/13-г, не можуть слугувати підставою для скасування постанови апеляційного господарського суду, оскільки відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Доводи скаржника стосовно того, що Дніпропетровський апеляційний господарський суд безпідставно стягнув з нього "судовий збір у розмірі 372 051, 39 грн. (177 937, 62 грн. судовий збір за подання апеляційної скарги на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 15.06.2016 (згідно платіжного доручення №846 від 24.06.2016) та 194 113, 77 судовий збір за подання касаційної скарги на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 15.06.2016 на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 01.08.2016 (згідно платіжного доручення №1162 від 16.08.2016), оскільки постановою ВГСУ від 01.11.2016 у цій справі касаційну скаргу було задоволено лише частково" відхиляються Вищим господарським судом України з огляду на таке. Як зазначено у підпункті 4.4 пункту 4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України", у випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Відповідно до статті 49 ГПК України стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони.

Інші доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують. Відповідні доводи стосуються з'ясування обставин, вже встановлених судами першої та апеляційної інстанцій, та переоцінки вже оцінених ними доказів у справі. Проте касаційна інстанція згідно з частиною другою статті 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Вищий господарський суд України у прийнятті даної постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 03.12.2003 у справі "Рябих проти Росії", від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 18.11.2004 у справі "Праведная проти Росії", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Понамарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

Визначених процесуальним законом підстав для скасування оскаржуваного судового акта не вбачається.

Керуючись статтями 1117, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 06.04.2017 зі справи № 904/2931/16 залишити без змін, а касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест" - без задоволення.

Суддя В. Селіваненко

Суддя І. Кондратова

Суддя В. Студенець