Рішення № 68686832, 01.09.2017, Солом'янський районний суд міста Києва

Провадження № 2/760/2866/17

В справі № 760/2368/17-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 вересня 2017 року Солом"янський районний суд м. Києва в складі:

головуючого- судді- Шереметьєвої Л.А.

за участю секретаря- Хілюк І.О.

позивача- ОСОБА_2

представника позивача- ОСОБА_3

представника відповідача- Копилової Л.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Національного музею «Меморіал жертв Голодомору», 3-і особи: Генеральний директор Національного музею ««Меморіал жертв Голодомору» Стасюк О.О., в.о. Генерального директора Національного музею ««Меморіал жертв Голодомору» Гасиджак Л.І. про визнання трудового договору недійсним у частині визначення строку, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, суд

В С Т А Н О В И В :

Позивачка в лютому 2017 року звернулася до суду з позовом і просить:

- зобов»язати відповідача розрахувати та виплатити їй неотриману частину заробітної плати після переведення на нижчеоплачувану роботу / посаду/;

- визнати трудовий договір від 08 вересня 2016 року, укладений між нею та відповідачем, недійсним у частині визначення строку його дії;

- визнати незаконним та скасувати наказ № 102-к від 29 грудня 2016 року про її звільнення з роботи;

- поновити її на роботі на посаді завідуючої науково-дослідним відділом Національного музею «Меморіал жертв Голодомору»;

- стягнути з відповідача 11 625, 20 гр. середнього заробітку за час вимушеного прогулу;

- стягнути з відповідача 1000, 00 гр. в відшкодування моральної шкоди.

Посилається в позові на те, що з квітня 2011 року працювала в Національному музеї «Меморіал жертв голодоморів в Україні» заступником директора.

З листопада 2013 року до вересня 2016 року перебувала в відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку.

Після її виходу на роботу 08 вересня 2016 року їй повідомили, що посада, з якої вона пішла у відпустку по догляду за дитиною, ліквідована, однак з відповідним наказом про це її не ознайомили, а відразу запропонували іншу та нижчу посаду завідувача науково-дослідним відділом, на що вона змушена була погодитися.

До відпустки до догляду за дитиною вона працював у відповідача на умовах безстрокового трудового договору, директор музею Стасюк О.О. змусила її підписати строковий трудовий договір у день виходу на роботу після тривалої відпустки, повідомивши при цьому, що в разі відмови вона буде звільнена з роботи.

Укладення строкового трудового договору не відповідало її інтересам, однак не бажаючи бути звільненою з роботи, вона підписала цей договір, оскільки директор музею завірила її, що це лише технічна необхідність і після 31 грудня 2016 року він автоматично буде продовжений на 2017 рік.

Вважає укладення такого договору пасткою, так як після закінчення строку його дії 31 грудня 2026 року вона була звільнена з роботи.

Вважає, що переведення її на умови строкового трудового договору є незаконним, оскільки адміністрацією не було наведено причин для укладення такого договору.

Виходячи з цього, просить задовольнити позов.

В судовому засіданні позивачка в усному порядку зменшила розмір позовних вимог, відмовившись від вимоги про зобов»язання відповідача розрахувати та виплатити їй неотриману частину заробітної плати після переведення на нижчеоплачувану роботу / посаду/.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечувала.

Посилається на те, що посада заступника директора, яку займала позивачка до відпустки по догляду за дитиною, була скорочена в 2014 році .

Строковий трудовий договір у вересні 2016 року після виходу з відпустки по догляду за дитиною позивачка підписала особисто, зі скаргами про примус до адміністрації не зверталася і погодилася на запропоновану посаду завідувача відділом.

Виходячи з цього, вважає, що права позивачки при укладенні строкового трудового договору порушені не були, а тому просить у позові відмовити.

Крім того, зазначила, що позивачка пропустила строк для звернення до суду, що також є підставою для відмови в позові.

3-і особи в судове засідання не з»явилися, про час розгляду справи повідомлялися належним чином. Про причини неявки суд до відома не ставили, а тому суд вважає за можливе розглядати справу в їх відсутності.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про часткове задоволення вимог позивачки, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.ст.21,24 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства,установи,організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов"язується виконати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник зобов"язується виплачувати працівникові заробітну плату.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 23 КЗпП України трудовий договір може бути укладений на визначений строк, встановлений за погодженням сторін.

У ч. 2 зазначеної статті передбачено, що строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Судом встановлено, що позивачка з 04 квітня 2011 року працювала в Національному музеї »Меморіал жертв Голодомору».

З 29 липня 2013 року на підставі наказу №115-к переведена на посаду заступника генерального директора з науково-дослідної та культурно-освітньої діяльності.

Наказом №80-к від 27 листопада 2013 року позивачці була надана відпустка по догляду за дитиною до досягнення трирічного віку строком до 07 вересня 2016 року.

Встановлено та підтверджено сторонами, з 08 вересня 2016 року позивачка приступила до роботи в зв»язку з закінченням відпустки по догляду за дитиною.

В цей же день їй було вручено попередження, згідно з яким у зв»язку із зміною структури та штатного розкладу музею її повідомлено про майбутнє звільнення з роботи за п.1 ст.40 КЗпП України та запропоновано посаду завідувача науково-дослідним відділом.

Після вручення даного попередження між позивачкою та відповідачем був укладений Трудовий договір б/н та дати, згідно з яким він діє з 08 вересня 2016 року до 31 грудня 2016 року.

Сторони в судовому засіданні підтвердили і це ж підтверджується записом у трудовій книжці позивачки, Трудовий договір між сторонами був укладений 08 вересня 2016 року, тобто у день виходу позивачки з відпустки по догляду за дитиною.

Наказом №102-к від 29 грудня 2016 року позивачка була звільнена з роботи 03 січня 2017 року за п.2 ст.36 КЗпП України в зв»язку з закінченням строку дії трудового договору.

/ а.с. 42 - 48; 81 - 82; 88 - 101 /

Судом встановлено та підтверджено сторонами, позивачка працювала у відповідача на умовах безстрокового трудового договору.

З довідки відповідача від 05 липня 2017 року вбачається, що працівники установи працевлаштовані як на умовах строкових, так і безстрокових трудових договорів.

/ а.с. 117 /

У науково-дослідному відділі, який очолювала позивачка, 2 працівники працювали на умовах строкового трудового договору, 1 працівник- безстрокового.

Які критерії підходу до кандидатів на посади були у адміністрації при працевлаштуванні представник відповідача в судовому засіданні пояснити не змогла.

Не змогла пояснити представник відповідача і підстави укладення з позивачкою строкового трудового договору при існуванні безстрокових трудових відносин.

Представник відповідача не заперечувала, що законом не пред»являється будь-яких критеріїв до умов роботи музейних працівників.

Не спростовувала, що до посади, яку зайняла позивачка після виходу з відпустки, також не пред»вляється будь-яких умов при працевлаштуванні і характер виконуваної роботи не дає підстав для висновків, що трудовий договір не міг укладатися безстроково.

Крім того, яким інтересам позивачки відповідали запропоновані умови роботи за строковим трудовим договором, також не зазначила.

В абз. 3 п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз'яснено, що оскільки згідно з ч. 2 ст. 23 КЗпП трудовий договір на визначений строк укладається лише у разі, коли трудові відносини на невизначений строк не може бути встановлено з урахуванням характеру роботи або умов її виконання, або інтересів працівника (наприклад, його бажання), або в інших випадках, передбачених законодавчими актами, укладення трудового договору на визначений строк при відсутності зазначених умов є підставою для визнання його недійсним у частині визначення строку.

Враховуючи обставини, за яких з позивачкою був укладений оспорюваний нею трудовий договір, а також викладене вище, суд приходить до висновку, що його укладення не відповідало її інтересам, як працівника, а тому вважає обгрунтованими вимоги про визнання його недійсним у частині визначення строку його дії.

Пункт 2 ст. 36 КЗпП передбачає можливість припинення трудового договору у зв'язку з закінченням його строку.

З точки зору закону на цій підставі може бути припинений тільки строковий трудовий договір, укладений як строковий відповідно до закону.

Якщо ж строковий трудовий договір укладено всупереч правилам ст. 23 КЗпП, то умова про строк є незаконною.

Трудовий договір у такому разі вважається укладеним на невизначений строк, і він не може бути припинений у зв'язку з закінченням строку.

Враховуючи дані обставини, висновок суду про незаконність укладеного з позивачкою строкового трудового договору, суд вважає незаконним і її звільнення з роботи за п.2 ст.36 КЗпП України, а тому вимоги і в цій частині підлягають задоволенню.

Відповідно до ст.235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник має бути поновлений на попередній роботі органом, який вирішує трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Виходячи з цього, суд приходить до висновку про стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

З довідки відповідача № 93 від 07 квітня 2017 року, оформленої відповідно до п.п.3 п.2, р.2, п.5 р.4 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою КМУ №100 від 08.02.1995 року, середньоденний заробіток позивачки на момент звільнення становив 292, 22 гр.

Позивачка просить стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу до моменту її працевлаштування, тобто до 01 березня 2017 року, а саме за 40 днів вимушеного прогулу.

Відповідно до ч.1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

За таких обставин суд приходить до висновку про стягнення з відповідача на користь позивачки 11 688., 80 гр. середнього заробітку за час вимушеного прогулу / 40 днів х 292, 22 = 11 688, 80 /.

Відповідно до ч.1 ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

За змістом зазначеної норми закону передумовою для відшкодування працівнику моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП є наявність порушення прав працівника у сфері трудових відносин, з урахуванням специфіки об»єкту яких завдана моральна шкода може бути відшкодована працівнику у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі.

Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала в зв»язку з посяганням на її трудові права та інтереси.

Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК).

КЗпП не містить будь-яких обмежень чи винятків щодо компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст. 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди в обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.

Така ж позиція висловлена і в постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі 6-23цс12, яка, з точки зору ст.360-7 ЦПК України, є обов»язковою для суду.

Виходячи з цього, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог позивачки і в частині відшкодування моральної шкоди та обставин її завдання, а тому приходить до висновку про стягнення з відповідача на її користь 300,00 гр. в її відшкодування.

Суд не приймає до уваги заперечення представника відповідача в судовому засіданні, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В п.27 постанови №2 Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 року "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції " роз»яснено, що виходячи з принципу процесуального рівноправ»я сторін та враховуючи обов»язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Будь-яких доказів, які б спростовували пояснення позивачки, а саме обставини, за яких з нею був укладений строковий трудовий договір, представником відповідача не надано.

За таких обставин згода позивачки на укладення строкового трудового договору не може свідчити про її бажання укласти саме строковий трудовий договір при наявності безстрокових трудових відносин, та не може свідчити про саме її бажання, а не вимогу адміністрації його укладення.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Так, представник відповідача не заперечувала і це підтверджується наказом про звільнення позивачки, трудові відносини з нею були припинені наказом від 29 грудня 2016 року 03 січня 2017 року.

Позов до суду був відправлений поштою 03 лютого 2017 року, тобто з дотриманням встановленого законом строку.

За таких обставин у суду відсутні підстави вважати пропущеним позивачкою строк для звернення до суду.

Відповідно до ч.ч.1,3 ст.88 ЦПК україни стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Відповідно до п.1ч.1 ст.5 Закону України « По судловий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

При цьому, згідно з ч.3 ст.6 Закону за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру.

У разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Виходячи з даної норми закону, задоволення судом 4 вимог позивачки, враховуючи ставки судового збору у вимогах майнового та немайнового характеру, суд приходить до висновку про стягнення з відповідача на користь держави 2 560, 00 гр. судового збору 640,00 х 4 = 2 560,00 /.

Керуючись ст.ст.3, 21,23, 24, п.2 ч.1 ст.36, 233, 235, 237-1 КЗпП України, ст.ст.3-4,10-11, 57-60, 88, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити частково.

Визнати трудовий договір від 08 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та Національним музеєм «Меморіал жертв Голодомору» недійсним у частині визначення строку його дії.

Визнати незаконним та скасувати наказ Національного музею ««Меморіал жертв Голодомору» №102-к від 29 грудня 2016 року « Про звільнення ОСОБА_2.».

Стягнути з Національного музею ««Меморіал жертв Голодомору» на користь ОСОБА_2 11 688, 80 гр. середнього заробітку за час вимушеного прогулу/ за вирахуванням всіх необхідних податків та платежів/.

Стягнути з Національного музею ««Меморіал жертв Голодомору» на користь ОСОБА_2 300,00 гр. в відшкодування моральної шкоди.

Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах місячного платежу - 5 259, 94 гр. / за вирахуванням всіх необхідних податків та платежів / піддати негайному виконанню.

В решті позову відмовити.

Стягнути з Національного музею ««Меморіал жертв Голодомору» на користь держави 2 560, 00 гр. судового збору.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення до Апеляційного суду м. Києва через суд першої інстанції.

Суддя