Окрема думка судді № 68665066, 05.09.2017, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ОКРЕМА ДУМКА

05 вересня 2017 року

Справа № 904/2931/16

У цій справі більшістю голосів суддів була прийнята постанова про залишення без задоволення касаційної скарги ТОВ "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест" та залишення без змін постанови Київського апеляційного господарського суду від 06.04.2017 року у справі № 904/2931/16.

Загалом поділяючи позицію більшості щодо наявності підстав для стягнення з боржника плати у вигляді інфляційного нарахування на суму основного боргу за договором та трьох процентів річних, я не можу погодитися з мотивуванням окремих питань у постанові, а також з вирішенням питанням щодо застосування строків позовної давності, тому, керуючись ч. 3 ст. 47 Господарського процесуального кодексу України (надалі – ГПК України), висловлюю окрему думку.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору у цій справі є стягнення з боржника 12442341,78 грн, з яких: 10536730,23 грн -"інфляційних витрат" за період прострочення виконання грошового зобов'язання з 01.01.2013 року по 31.10.2016 року включно; 1610728,75 грн - 3% річних за період прострочення виконання грошового зобов'язання з 01.01.2013 року по 21.11.2016 року включно, нарахованих на суму основного боргу за договором № 511-2012, що стягнута постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013 року у справі № 904/936/13-г.

Практикою Верховного Суду України давно було встановлено, що норма ст. 625 ЦК України не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов'язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу, тому я повністю погоджуюсь з висновком моїх колег, що кредитор у справі дійсно має право на отримання компенсації (плати) від боржника у вигляді інфляційного нарахування на суму основного боргу за договором та трьох процентів річних.

За іншою практикою Верховного Суду України невиконання грошового зобов'язання за наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора із розстроченням або відстроченням не призводить до наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, за період такого розстрочення або відстрочення (постанова Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі N 3-1276гс15).

Зважаючи на таку практику, на мою думку, суд апеляційної інстанції помилково застосовував підпункт 7.2 пункту 7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 року № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань" та дійшов висновку, що наявність фактичної розстрочки виконання рішення не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання у строки, визначені у договорі, та не позбавляє кредитора права на отримання компенсації згідно з вимогами ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки під час розстрочки інфляційні процеси тривають, і грошове зобов'язання залишається повністю або частково невиконаним. На мою думку, суд касаційної інстанції повинен був вказати про помилковість такого висновку.

Обґрунтовуючи свій висновок у справі, суд апеляційної інстанції, як і більшість суду касаційної інстанції, приділяла основну увагу угоді про порядок погашення зобов’язань. Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодилась більшість суддів касаційної інстанції, визнав, що "зміст угоди полягає у встановленні конкретних періодів часу, протягом яких боржнику надано право здійснити оплату без настання для нього негативних наслідків у вигляді примусових заходів щодо стягнення боргу із залученням виконавчої служби та звернення стягнення на предмет іпотеки". Отже, з цього можна зробити висновок, що суди вважають, що така угода породжує правові наслідки для сторін, зокрема, можливість звернення стягнення на предмет іпотеки.

Я не поділяю цієї думки, оскільки з матеріалів справи вбачається, що у провадженні Господарського суду Дніпропетровської області розглядалась інша справа № 904/7551/15 за участю сторін про стягнення з боржника заборгованості за угодою про порядок погашення боргових зобов'язань в сумі 26 962 676,43 грн. У цій справі суд прийняв рішення про відмову у задоволенні позову від 28.09.2015 року, яке було залишено без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 16.11.2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 16.02.2016 року. Ухвалюючи рішення у справі № 904/7551/15, суди всіх інстанцій виходили з того, що угода за своєю правовою природою є мировою угодою, що укладена сторонами в процесі виконання судового рішення, та спрямована на домовленість сторін стосовно розстрочення виконання судового рішення, тому оскільки така угода судом не затверджувалася, дійшов висновку, що вона не породжує для сторін жодних юридичних наслідків.

Я вважаю нелогічним та несправедливим в одній справі робити висновок, що угода не породжує для сторін жодних юридичних наслідків, а в іншій справі – досліджувати зміст угоди та робити висновок про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки, що забезпечує виконання зобов'язання за цією угодою. На мою думку, при прийнятті рішення у цій справі факти, встановлені у справі № 904/7551/15, мають преюдиційне значення відповідно до вимог ст. 35 ГПК України, тому обґрунтовуючи свій висновок у справі, суди не мали підстав знову досліджувати угоду та визначати правові наслідки її укладання.

З огляду на те, що в іншій справі суд вже встановив, що ця угода не породжує для сторін жодних юридичних наслідків, вважаю, що кредитор у справі дійсно має право на отримання компенсації згідно з вимогами ч. 2 ст. 625 ЦК України за весь час прострочення, тобто, за весь час, коли оплату було здійснено поза межами строків, визначених договором, а не цією угодою. На мою думку, ухвалюючи рішення у справі, що розглядається, слід було виходити саме з таких обставин, а не з тих підстав, що "укладаючи угоду про порядок погашення зобов’язань, сторони не змінювали договірні правовідносини щодо строків виконання основного зобов'язання, позивач та відповідач досягли домовленостей лише щодо зміни можливих строків примусового виконання рішення у відповідності до Закону України "Про виконавче провадження".

Окрім того, я не можу погодитися з висновком моїх колег, що "обставини, пов'язані із застосуванням до спірних правовідносин позовної давності з'ясовано апеляційною інстанцією в обсязі, достатньому для прийняття рішення у справі". Із змісту постанови апеляційної інстанції майже неможливо встановити, з якого дня починається перебіг строку позовної давності за заявленими вимогами. У постанові суду міститься лише абзац щодо позовної давності такого змісту: "за вказаних обставин сама по собі наявність невиконаного судового рішення, яким встановлено факт порушення Відповідачем зобов’язань з оплати боргу, з моменту ухвалення якого не сплив 3-річний строк, є достатньою обставиною, яка дає підстави для застосування наслідків, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України".

На мій погляд, в цій частині постанова суду апеляційної інстанції не є достатньо мотивованою та обґрунтованою.

Я хотіла б зауважити, що позивач до суду з позовом звернувся лише 11.04.2016 року, а позовні вимоги ним заявлені про стягнення 10536730,23 грн "інфляційних витрат" за період прострочення виконання грошового зобов'язання з 01.01.2013 року по 31.10.2016 року включно; 1610728,75 грн - 3% річних за період прострочення виконання грошового зобов'язання з 01.01.2013 по 21.11.2016 року включно.

Відповідач подав заяву про застосування позовної давності.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, право на нарахування сум індексації грошового боргу та процентів у кредитора виникає щодня на відповідну суму боргу, тому ці нарахування підлягають стягненню лише в межах 3 років до дня пред'явлення позову. Отже, за період з 01.01.2013 року по 10.04.2013 року (11.04.2016 року позивач подав позов) нарахування здійснені за межами строку позовної давності, і в цій частині необхідно було відмовляти у задоволенні позовних вимог, керуючись ст. 257, ч. 4 ст. 267 ЦК України.

З наведених вище причин я голосувала проти залишення без змін прийнятої у справі постанови суду апеляційної інстанції. Вважаю, що у суду касаційної інстанції були всі підстави для зміни постанови суду апеляційної інстанції щодо мотивів прийняття рішення про задоволення позову, а також зміни резолютивної частини рішення і задоволення позовних вимог у межах трирічного строку позовної давності.

Суддя Кондратова І.Д.