Рішення № 68569467, 31.08.2017, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 537/2420/16-ц Номер провадження 22-ц/786/2045/17Головуючий у 1-й інстанції Сьоря С. І. Доповідач ап. інст. ОСОБА_1

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 серпня 2017 року м. Полтава

Апеляційний суд Полтавської області в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Лобова О.А.,

суддів: Абрамова П.С., Хіль Л.М.

за участю секретаря Гнатюк О.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні в м.Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 рішення Крюківського районного суду м.Кременчука від 23 червня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, Кременчуцької міської ради Полтавської області про визнання права власності за набувальною давністю.

Заслухавши доповідь судді-доповідача,суд

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, після зміни (доповнень) підстав позову, просив ухвалити рішення, яким визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (Воровського) у м.Кременчуці Полтавської області, який укладений на Кременчуцькій торговій біржі 04.11.1999 року за № 3-104 та визнати за ним право власності на вказану квартиру.

В обґрунтування зазначеного позову ОСОБА_2 вказував на те, що він оспорюваний договір не укладав. З позовом звернувся у 2016 року, оскільки до 2015 року взагалі не знав про те, що він не є власником спірної квартири, так як проживав за іншою адресою, а в його квартирі за усною домовленістю проживав син померлої дружини ОСОБА_4 Окрім того, наполягав, що договір купівлі-продажу є недійсним, так як у порушення вимог закону не був посвідчений нотаріально.

У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, Кременчуцької міської ради Полтавської області про визнання договору купівлі-продажу укладеного на товарній біржі дійсним, після зміни своїх позовних вимог остаточно просила визнати за нею право власності на набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_2 (нова назва Театральна) у м.Кременчуці Полтавської області.

В обґрунтування заявлених ОСОБА_3 вказувала на те, що договір купівлі-продажу квартири з відповідачем укладений на товарній біржі у присутності обох сторін особисто і там же здійснено обмін грошима та документами на квартиру. Нотаріально договір не був посвідчений, оскільки право власності на квартиру зареєструване в БТІ, отже вважала, що цього достатньо згідно ст. 15 Закону України від 10.12.1991 року № 1956-ХІІ «Про товарну біржу». З 04.11.1999 року безперервно користується та володіє спірною квартирою, підтримує її у належному стані, усі особові рахунки по сплаті комунальних послуг та абонентські книжки оформлені на неї і вона весь час особисто сплачує комунальні платежі в повному обсязі, проводить поточні ремонти.

Рішенням Крюківського районного суду м.Кременчука від 23 червня 2017 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі - продажу квартири, визнання права власності. Зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права власності за набувальною давністю задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_3 за набувальною давністю. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до Кременчуцької міської ради Полтавської області відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом норм процесуального і матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове про задоволення його позовних вимог і відмовити в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції дав хибну оцінку встановленим фактичним обставинам, неправильно застосував положення ст.344 ЦК України.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених в суді першої інстанції, заслухавши пояснення осіб, які беруть участь в справі, дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з таких підстав:

Відповідно до ст.307 ч.1 п.2, ст.309 ч.1 п.4 ЦПК України за результатами розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове по суті заявлених вимог в разі неправильного застосування судом матеріального права.

З матеріалів справи вбачається, що 30.01.1979 року ОСОБА_2 видано ордер №91 на підставі рішення виконавчого комітету Кременчуцької міської ради депутатів трудівників від 31.12.1978 року №1274 на зайняття квартири АДРЕСА_4 (стара назва «Воровського») в м. Кременчуці Полтавської області (т.1 а.с.11).

Відповідно до розпорядження органу приватизації №3315/1 від 01 лютого 1994 року ОСОБА_2 передано у приватну власність квартиру АДРЕСА_5 (стара назва «Воровського») в м.Кременчуці Полтавської області (т.2 а.с.4).

Згідно свідоцтва про шлюб від 09.10.1981 року, виданого Крюківським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Кременчуцького міського управління юстиції у Полтавській області, ОСОБА_2 зареєстрував шлюб з ОСОБА_5 (т.1 а.с.14).

Із договору купівлі - продажу квартири від 04.11.1999 року вбачається, що брокер брокерської контори №2 ОСОБА_6, яка діяла за згодою та дорученням ОСОБА_2, та брокер брокерської контори №1 ОСОБА_7, який діяв за згодою та дорученням ОСОБА_3, склали на Кременчуцькій товарній біржі договір, відповідно до якого ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 купила квартиру АДРЕСА_4 (стара назва «Воровського») в м.Кременчуці Полтавської області. Вказана квартира належала ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло, вданого управлінням житлово - комунального господарства адміністрації Кременчуцької міської ради народних депутатів 01.02.1994 року, згідно з розпорядженням від 01.02.1994 року №3315/1, зареєстрованого в Кременчуцькому міжміському бюро технічної інвентаризації в реєстровій книзі №М - 1 за реєстровим №91, при цьому у договорі зазначено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з договором ознайомлені, його суть розяснена, з умовами згодні, претензій до викладеного не мають, договір підписаний ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (т.1 а.с.90).

Як убачається із листа КП «Кременчуцьке МБТІ Полтавської обласної ради» №2138 від 26.05.2017 року квартира АДРЕСА_4 (стара назва «Воровського») в м.Кременчуці Полтавської області зареєстрована за гр. ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, виданого Управлінням ЖКГ виконавчого комітету Кременчуцької міської ради від 01.02.1994 року, яке було погашено, та право власності зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого Кременчуцькою товарною біржою 04.11.1999 року за № 3-104 (т.2 а.с.28).

Згідно копії технічного паспорту квартира № 54 в житловому будинку № 28 по вул. Воровського м. Кременчуці Полтавської області перебувала у власності ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 01.02.1994 року, а згідно договору купівлі продажу від 04.11.1999 року належить ОСОБА_3 (т.1 а.с.70-70А).

Відповідно до листа КП «Кременчуцьке МБТІ Полтавської обласної ради» №1697 від 27.04.2017 року за даними архівного обліку КП «Кременчуцьке МБТІ» станом на 28.12.2012 року квартира АДРЕСА_4 (колишня назва - «Воровського») в м.Кременчуці Полтавської області зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі - продажу, посвідченого Кременчуцькою товарно - сировинною біржою 04.11.1999 року р.№3 - 104 та інвентаризаційна/реєстраційна справа на квартиру АДРЕСА_4 (Воровського) в м.Кременчуці Полтавської області не заводилась (т.2 а.с.24).

З копії картки прописки та поквартирної картки на квартиру АДРЕСА_4 (колишня назва «Воровського») в м.Кременчуці Полтавської області вбачається, що за вказаною адресою з 12.02.1979 року був прописаний ОСОБА_2 та 02.11.1999 року останній був виписаний із цієї квартири на АДРЕСА_6 і з 25.07.2000 року у квартирі зареєстрована ОСОБА_3 (т.1 а.с.12).

Згідно довідки КП «Кременчуцьке МБТІ» від 14.08.2015 року вих. 61/3082 квартира АДРЕСА_7 зареєстрована на праві власності на підставі свідоцтва про право власності від 02.02.1999 року за ОСОБА_5 (т.1 а.с.18).

Як убачається з копії паспорта ОСОБА_2, останній зареєстрований за адресою: АДРЕСА_8 (т.1 а.с.8).

24 травня 2015 року ОСОБА_5 померла у віці 76 років, про що 26 травня 2015 року складено відповідний актовий запис № 614. (т.1 а.с.15).

29 вересня 2015 року ОСОБА_2 звернувся до Крюківського РВ УМВС України в Полтавській області із заявою, відповідно до якої просив провести перевірку з приводу шахрайських дій ОСОБА_4, який викрав його документи та в результаті його дій він був позбавлений житлової площі для особистого проживання, а саме квартири № 54 в житловому будинку № 28 по вул. Воровського (нова назва «Театральна») в м.Кременчуці ( т.1 а.с.190).

4 листопада 2016 року ОСОБА_2 звернувся до прокуратури м.Кременчука із заявою, відповідно до якої просив притягти ОСОБА_4 до кримінальної відповідальності у відповідності до ст. 186 та 190 КК України, зокрема і по факту відчуження квартири №54 по вул.. Театральній (Воровського) ,28 в м. Кременчуці (т.1 а.с.19).

13 квітня 2016 року старшим слідчим Кременчуцького ВП ГУНП у Полтавській області ОСОБА_8 на підставі зави ОСОБА_2 внесено відомості до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за ознаками злочину передбаченого ст..190 ч.1 КК України щодо заволодіння ОСОБА_4 шахрайським шляхом квартирою №54 в будинку №28 по вул.. Театральній (Воровського) в м. Кременчуці (т.1 а.с.193).

Як вбачається з протоколу допиту потерпілого ОСОБА_2 від 10.05.2016 року, останній на запитання слідчого, чи підписував він договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_9 04.11.1999 року відповів, що ніякого договору він не підписував.

Своїми листами за № 7/5650 від 10.08.2015 року та № 14/6-8039 від 09.09.2015 року Кременчуцький міський відділ УМВС України в Полтавській області повідомив ОСОБА_2 про відсутність ознак кримінального правопорушення в діях ОСОБА_4 (т.1 а.с.191-192).

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з недоведеності того факту, що позивач не підписував оспорюваний договір купівлі-продажу. Разом з тим, суд визнав, що сторонами оспорюваного правочину не виконано вимогу закону про нотаріальне посвідчення такої категорії угод, а це тягне недійсність договору купівлі-продажу. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3, суд першої інстанції визнав доведеними обставинами, з якими ст..344 ЦК України повязує можливість ухвалення рішення про визнання за особою права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується з таких підстав.

Спірні правовідносини укладення договору купівлі-продажу квартири, виникли у листопаді 1999 року, отже цей спір має вирішуватися на підставі чинних на той час норм закону, зокрема норм ЦК України в редакції 1963 року.

Заявляючи вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 04 листопада 1999 року, ОСОБА_2 посилався на дві підстави для задоволення свого позову, а саме стверджував, що він цей договір не укладав, відповідно його не підписував, про нього нічого не знав до 2015 року (ст..48 ЦК України 1963 року), а також наполягав на недійсності договору з підстав недотримання сторонами вимоги щодо його нотаріального посвідчення (ст..47, ст..227 ЦК України 1963 року).

Наведені підставі позову є взаємовиключними.

Твердження позову про те, що ОСОБА_2 спірний договір не укладав та нічого про нього не знав, по суті обґрунтовані виключно його поясненнями, які не є доказами у розумінні ст.58, ст.59, ст.184 ЦПК України. Суд першої інстанції, перевіряючи зазначені доводи ОСОБА_2 у відповідності до вимог ст..212 ЦПК України, дав правильну оцінку усім доказам у їхній сукупності і зробив правильний висновок про їх недоведеність.

У відповідності до ст. 45 ЦК України (1963 року) недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Статтею 47 ЦК України (в редакції 1963 року) встановлено, що нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 227 ЦК України (1963 року) договір купівлі-продажу жилого будинку, квартири повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору.

У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 квітня 1978 року "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, роз'яснено, що з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема договори довічного утримання, застави, купівлі-продажу (у тому числі при придбанні на біржових торгах).

Міністерством юстиції України у листі № 17-12/44 від 10 квітня 1998 року «Щодо діяльності товарних бірж» розяснено, що, беручи до уваги вимоги ст. 227 ЦК України(1963 року), яка передбачає особливі умови щодо договорів купівлі-продажу жилих будинків (квартир), якщо хоча б однією із сторін є громадянин, вважається, що такі договори, укладені та зареєстровані біржами підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, недотримання цієї вимоги згідно з ст. 47 ЦК України (1963 року)тягне недійсність договору.

Положення ст.15 ЗУ «Про товарну біржу» не скасовують вищезазначені вимоги закону щодо нотаріального посвідчення спірної угоди, оскільки наведений Закон є спеціальним нормативним актом щодо визначення правових умов створення і діяльності товарних бірж на території України та загальним стосовно укладення договорів.

Отже, за законом, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, договір купівлі-продажу квартири, сторонами якого є фізичні особи, якщо такий укладений та зареєстрований на біржі, підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню, недотримання цієї вимоги мало наслідком недійсність договору.

Матеріалами справи підтверджено, що договір купівлі-продажу від 04 листопада 1999 року укладений і зареєстрований на Кременчуцькій товарній біржі та нотаріально не посвідчений, отже він є недійсним з моменту його вчинення.

Навівши у мотивувальній частині рішення аналогічні висновки, суд першої інстанції у порушення вимог ст..214, ст..215 ЦПК України не зазначив чи підлягає задоволенню позов ОСОБА_2 з підстав, передбачених ст..47, ст..227 ЦК України 1963 року.

Норма закону про застосування строків позовної давності є нормою матеріального права.

Відповідно до ст.71 ЦК України 1963 року загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (ст. 76 цього Кодексу).

Згідно ст.80 ЦК України 1963 року закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.

Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін (ст. 75 цього Кодексу).

За таких обставин суд першої інстанції мав встановити наявність такого юридичного факту як пропущення строку позовної давності незалежно від заяви про це однієї із сторін спору.

Вирішуючи питання щодо пропуску строку давності ОСОБА_2 за його вимогами про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, колегія суддів виходить з такого.

За змістом ст..76 ЦК України 1963 року перебіг строку позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.261 ЦК України.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обовязку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обовязковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Зазначені правові висновки наведені у постанові ВСУ №6-2469цс16 від 16 листопада 2016 року.

Частиною другою ст..5 ЦК України 1963 року встановлено, що при здійсненні прав і виконанні обов'язків громадяни і організації повинні додержувати законів, поважати правила соціалістичного співжиття і моральні принципи суспільства, що будує комунізм. Аналогічна норма містилася у ст.4 ЗУ «Про власність».

Статтями 13 і 14 ЦК України також встановлена презумпція добросовісності і розумності при здійснені особою своїх цивільних прав і обовязків.

Згідно ч.4 ст.319 ЦК України власність зобовязує.

Таким чином, аналізуючи наведені норми закону можна зробити обґрунтований висновок про те, що особа, здійснюючи право власності на належне їй майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема проявляти турботу щодо цього майна, бути обізнаним про його стан, тощо.

Згідно позову ОСОБА_2 з 1983 року у своїй квартирі не проживав, оскільки, як він стверджує, за усною домовленістю у його квартирі проживав син його дружини ОСОБА_4 Про факт продажу своєї квартири він дізнався лише після смерті своєї дружини у травні 2015 року.

Допитаний у суді першої інстанції ОСОБА_4 категорично заперечував факт постійного проживання у спірній квартирі, а також факт неправомірного утримання документів на неї. Його показання у цій частині узгоджуються з іншими обєктивними доказами, зокрема документами, які підтверджують у нього наявність іншої квартири, де він постійно мешкав, тощо.

Показання інших свідків, допитаних судом першої інстанції, містять переважно відомості, які їм повідомлені самим ОСОБА_2, іншими особами.

Аналіз показань свідків, допитаних у суді першої інстанції у їх взаємозвязку з іншими письмовими доказами не дає підстав для висновку про доведеність факту необізнаності ОСОБА_2 відносно факту продажу його квартири, а також відносно того, що він увесь період часу з 1983 року по травень 2015 року обєктивно був позбавлений можливості виконувати свій обовязок власника знати про стан своїх майнових прав.

Отже, при вирішенні питання щодо строків давності колегія суддів виходить з презумпції можливості та обовязку ОСОБА_2 знати про стан своїх майнових прав відносно спірної квартири.

З огляду на наведене колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_2 пропущений строк давності для звернення до суду за захистом порушеного права, у звязку з чим у задоволенні його позову слід відмовити саме з цих підстав.

Згідно частин першої та четвертої ст.344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіє нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

У пункті 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року за№ 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" розяснено, що відповідно до частини першої статті 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК. При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, те, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна.

За змістом приписів ст.344 ЦК України та наведених розяснень суду касаційної інстанції інститут набувальної давності може застосовуватися у випадках, коли особа заволодіває чужим майном за відсутності на те правових підстав, тобто факт набуття у володіння чужого майна не може виникати з правочину.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 заволоділа квартирою №54 в будинку №28 по вул.. Воровського в м. Кременчуці у 1999 році на підставі договору купівлі-продажу і продовжує користуватися і володіти нею до цього часу. При цьому, з часу придбання спірної квартири ОСОБА_3 у встановленому порядку зареєстрована як власник цієї квартири. Отже, ОСОБА_3 не є особою, яка заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, у розумінні приписів ст.344 ЦК України.

У звязку з наведеним позовні вимоги ОСОБА_3 є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Таким чином, враховуючи встановлене апеляційним судом, рішення суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити нове, яким у позові ОСОБА_2 відмовити у звязку з пропуском строку давності, а позов ОСОБА_3 залишити без задоволення за недоведеністю.

Керуючись ст.303, ст.307 ч.1 п.2, ст.309 ч.1 п.4, ст.316, ст.319 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2задовольнити частково.

Рішення Крюківського районного суду м.Кременчука від 23 червня 2017 року скасувати, ухваливши нове рішення.

ОСОБА_2 відмовити у задоволенні позову у звязку з пропуском строку давності.

ОСОБА_3 відмовити у задоволенні позову за недоведеністю.

Рішення набирає законної сили з дня його проголошення і може бути оскаржене протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя О.А.Лобов

Судді: П.С.Абрамов

ОСОБА_9

З оригіналом згідно

Суддя О.А.Лобов