Рішення № 68504489, 22.08.2017, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"22" серпня 2017 р.Справа № 916/1326/17

За позовом: Білгород-Дністровської місцевої прокуратури (м. Білгород-Дністровськ), в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (м. Київ);

До відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Затока" (м. Білгород-Дністровськ)

3-тя особа відповідача: Приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця;

про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння 1107719,88грн.

Суддя Волков Р.В.

Представники:

Від прокуратури: ОСОБА_1 за службовим посвідченням №035121

Від позивача: ОСОБА_2 за довіреністю б/н від 22.03.2017р.

Від відповідача: ОСОБА_3 за довіреністю б/н від 12.08.2015р.

Від третьої особи: ОСОБА_4 за довіреністю №30-05/02 від 30.05.2017р.

СУТЬ СПОРУ:

Керівник Білгород-Дністровської місцевої прокуратури звернувся до господарського суду з позовом інтересах держави в особі Фонду державного майна України до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю "Затока", За участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ОСОБА_5 акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Прокурором заявлено позов про визнання права власності за державою на будівлі та споруди санаторію «Затока» загальною площею 2442,07 кв.м. З тексту позовної заяви та пояснень представника прокуратури вбачається наступне, - прокурор та позивач відносять спірне майно до державного, вважають, що спірне майно може бути витребувано у відповідача в порядку ст.388 Цивільного Кодексу України, майно вибуло з володіння власника (Фонду державного майна України) не з його волі, вважає Фонд дійсним власником майна на поширює на нього правовий режим захисту права власності, вважає безпідставним застосування наслідків пропуску строків позовної давності .

В обґрунтування своїх вимог посилається на укладення між дочірнім підприємством «Санаторій «Затока» закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» (за договором - Підприємство) та ТОВ «Затока» (за договором - Інвестор) 21.05.2004 договору про спільну діяльність № 5113177/2004-35, відповідно до п. 1.1 якого Підприємство та Інвестор зобов'язуються об'єднати свої вклади для здійснення спільної інвестиційної діяльності на території Підприємства і спільно діяти без створення юридичної особи з метою відновлення матеріально-технічної бази санаторію та отримання прибутку шляхом експлуатації відремонтованих і обладнаних об'єктів відповідно до Додатку № 1, визнання постановою Одеського апеляційного господарського суду від 03.03.2011 по справі № 15/160-10-4354 за відповідачем права власності на частку у розмір 52,78% у спільному нерухомому майні яке внесено до додатку № 1 до договору про спільну діяльність № 5113177/2004-35 від 21.05.2004, виділення рішенням господарського суду Одеської області від 12.07.2012 у справі № 5017/352/2012 у натурі у власність відповідача частки зі спільного майна у розмірі 52,78% яка складається к нерухомого майна загальною площею 2442,07кв.м., визначення позивачем обсягу та вартості майна виходячи з умов договору про спільну діяльність, реєстрацію права власності на вказане майно за відповідачем, віднесення вказаного майна до державної форми власності, наявність законодавчих актів з цього приводу які регулюють правовий режим майна союзного підпорядкування розташованого на території України після розпаду СРСР, , непорушність права власності, наявність підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння, практику Європейського суду з прав людини, судову практику, непоширення строків позовної давності на відносини права власності, а також на інші зазначені у позовній заві та поясненнях обставини.

Фонд державного майна України позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник також зазначив, що не вважає пропущеними строки позовної давності, оскільки про факт порушення свого права узнав із позовної заяви прокурора по цій справі. Разом з цим, у разі якщо суд вважає інакше, то просить визнати причини пропуску строку позовної давності поважними та поновити його.

Відповідач вимоги позивача не визнав, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість позовних вимог, встановлення права власності відповідача на спірне майно судовими рішеннями, встановлення судами преюдиційних фактів щодо безпідставності тверджень про державне право власності на майно відповідача, відсутність доказів входження спірного майна до переліку майна переданого Міністерством охорони здоровя УРСР Українській республіканській раді профспілкових органів, неможливість включення майна до цього переліку оскільки воно було споруджено лише в 1963 році тоді як йдеться про передачу майна згідно ОСОБА_6 Міністрів України ОСОБА_6 Міністрів УРСР ввід 23.04.1960, відсутність державної реєстрації права державної власності на спірне майно або інших правовстановлюючих документів, непорушність права власності та неприпустимість його обмеження без законних підстав, відсутність в наведеному у ст.346 Цивільного Кодексу України переліку підстав для припинення права власності відповідача, практику Європейського суду з прав людини. Вважає, що до виниклих правовідносин неможливо застосовувати ст.388 Цивільного Кодексу України.

Відповідач також звернувся з клопотанням про застосування строків позовної давності.

З цих та інших викладених у відзиві та поясненнях підстав просить залишити позов без задоволення.

Представник третьої особи позовні вимоги не визнав, посилаючись на відсутність державної реєстрації позивачем прав на спірне майно, будування обєктів в різні роки за рахунок коштів профспілок, здійснення реєстрації права власності профспілок у встановленому законом порядку, безпідставність посилань на ОСОБА_6 Міністрів Української РСР від 23 квітня 1960 р № 606, передачу цілісного майнового комплексу на підставі постанови Президії ради Федерації незалежних Профспілок України № 11-1-1 від 22.11.1991 „Про створення акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України „Укрпрофоздоровниця, акт приймання-передачі майна від 24.01.1992, пропуск строків позовної давності та на інші зазначені у поясненнях обставини.

Розглянувши матеріалі справи та заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив наступне.

Радою Міністрів УРСР з метою дальшого поліпшення організації відпочинку і санаторно-курортного обслуговування трудящих і підвищення ролі профспілок у цій важливій справі та на виконання постанови ОСОБА_6 Міністрів Союзу РСР від 10 березня 1960 року N 335 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку", ОСОБА_6 Міністрів Української РСР було прийнято ОСОБА_6 від 23 квітня 1960 р. № 606 „Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР.

Пусток м 1 вказаної постанови № 606 Міністерство охорони здоров'я УРСР було зобовязано передати до 1 травня 1960 року Українській республіканській ОСОБА_6 профспілок:

а) всі діючі госпрозрахункові санаторії (крім туберкульозних) загальною кількістю 73 об'єкти на 23586 ліжок, 92 будинки відпочинку на 20997 ліжок, 8 санаторних пансіонатів на 1510 ліжок, курортні поліклініки, які знаходяться у віданні Головного управління курортів, санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР, згідно з додатками NN 1, 2, а також санаторії (крім туберкульозних) і будинки відпочинку, що будуються для цього Управління;

б) Головне республіканське і територіальні управління курортів, санаторіїв і будинків відпочинку з усіма підприємствами і організаціями, що знаходяться у їх віданні, та курортні контори, згідно з додатком N 3.

Пунктом 2 вказаної постанови визначено, - передачу у відання профспілкових органів курортних установ, санаторіїв, будинків відпочинку та інших підприємств і організацій здійснити безоплатно, з усім обладнанням, транспортом, допоміжними підприємствами і підсобними господарствами, спорудами, жилими будинками, земельними ділянками, парками за станом на 1 січня 1960 року, а також асигнуваннями на їх утримання, планами з праці, фондами персональних надбавок, капіталовкладеннями, фондами на всі види матеріалів і лімітами на проектування за планом на 1960 рік, невикористаними централізованими коштами курортного збору і амортизаційного фонду та іншими коштами по балансу на 1 січня 1960 року.

Додатком № 3 до постанови є „Перелік територіальних управлінь курортів, санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР, підприємств та організацій, що знаходяться у їх віданні, та курортних контор, які передаються Українській республіканській ОСОБА_6 профспілок.

У додатку № 3 вказане Одеське територіальне управління (м.Одеса)

Додатком № 1 до постанови № 606 є „Передік санаторіїв, будинків відпочинку і пансіонатів, що передаються Українській республіканській ОСОБА_6 профспілок Міністерством охорони здоров'я УРСР. У вказаному переліку санаторій „Затока відсутній.

Суд вважає за необхідне зазначити, що „Одеське територіальне управління та „Санаторій „Затока не є тотожними обєктами.

Крім того, до матеріалів справи наданий Акт приймання-передачі майна Федерації незалежних профспілок України у власність акціонерного товариства лікувально-оздоровчих установ профспілок України „Укрпрофздравниця від 24.01.1992. У переліку до вказаного акту є санаторій „Затока, проте рік його організації (утворення) вказаний як 1963.

За таких обставин, суд вважає безпідставними посилання прокурора та позивача на ОСОБА_6 Міністрів Української РСР від 23 квітня 1960 р. № 606 „Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР як на доказ належність спірного майна до державної власності.

Статтею 1 Закону України „Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України встановлено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Статтею 2 вказаного Закону також встановлено, що Кабінет Міністрів України в основному до 1 жовтня 1991 року повинен забезпечити перехід зазначених підприємств, установ та організацій у відання органів державного управління. Повністю закінчити цю роботу він повинен до 1 грудня 1991 року. Майно цих підприємств передати Фонду державного майна. Позивач також посилається на ОСОБА_6 Верховної ради Української РСР „Про захист суверенних прав власності Української РСР від 29 листопада 1990 року. Вказаною постановою було встановлено мораторій на території республіки на будь-які зміни форм власності і власника державного майна, ініціаторами та учасниками яких є органи державної влади і управління, до введення в дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.

ОСОБА_6 втратила чинність згідно із ОСОБА_6 Верховної ОСОБА_6 України від 4 березня 1992 року № 2164-XII „Про введення в дію Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств".

Крім того, ОСОБА_6 Верховної ОСОБА_6 України від 7 липня 1992 року N 2553-XII „Про тлумачення ОСОБА_6 Верховної ОСОБА_6 Української РСР від 29 листопада 1990 р. "Про захист суверенних прав власності Української РСР", встановлено, що дія мораторію на зміну форм власності на державне майно поширюється лише на ті випадки, коли були наявними обидві умови: ініціатива і участь органів державного управління. Дія мораторію не поширюється на договори оренди державного майна, викуп державного майна при оренді з викупом, викупу громадянами квартир державного житлового фонду, інші договори, укладені з ініціативи громадян, колективів, недержавних юридичних осіб, якщо зазначені договори укладені відповідно до чинного на момент укладення договору законодавства.

Відповідно до ст.111-28 Господарського процесуального Кодексу України, висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111 16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

За таких обставин, суд вважає за необхідне застосувати висновки Верховного Суду України, висловлені у постановах від 16.09.2014 у справі № 51/227, від 25.11.2014 у справі № 5002-26/3170-2011, від 04.02.2015 у справі № 52/250- 45/540-2012, від 23.11.2016 № 9/17-4233-2011, а саме:

ОСОБА_6 Верховної ОСОБА_6 Української РСР "Про захист суверенних прав власності Української РСР" від 29 листопада 1990 року № 506 на території республіки введено мораторій на будь-які зміни форми власності та власника державного майна до введення у дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.

Згідно з Указом Президії Верховної ОСОБА_6 України "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави" від 30 серпня 1991 року № 1452-XII та Законом України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" від 10 вересня 1991 року N 1540-XII майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташовані на території України, є державною власністю України.

Виходячи зі змісту наведених вище нормативних актів стосовно права власності держави України після розпаду Союзу РСР, право власності на спірне майно набула держава Україна.

Так, передача спірного майна у відання ради Федерації незалежних профспілок України, а у подальшому - Федерації професійних спілок України, жодним чином не мала наслідком зміну форми власності переданого майна, яке так і залишилося державним.

Профспілки діяли за загальним Статутом профспілок Союзу РСР та були загальносоюзною громадською організацією.

Отже, спірні приміщення були майном громадської організації колишнього Союзу РСР, розташованим на території України.

За таких обставин на момент створення акціонерного товариства лікувально-оздоровчих установ профспілок України "Укрпрофоздоровниця" спірне майно перебувало у державній власності, а тому могло бути передано до статутного фонду іншого товариства виключно за згодою власника.

ОСОБА_6 Верховної ОСОБА_6 України "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України" від 10 квітня 1992 року N 2268-XII передбачено, що майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР передані тимчасово Фонду державного майна України.

Згідно зі статтею 1 Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого ОСОБА_6 Верховної ОСОБА_6 України від 7 липня 1992 року, Фонд державного майна України здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна та виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю.

За змістом ОСОБА_6 Верховної ОСОБА_6 України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" від 4 лютого 1994 року N 3943-XII тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю.

Як вже зазначалось, ці висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права, а тому суд виходить саме з такої правової позиції щодо правового режиму майна

Посилання відповідача та третьої особи на те, що право власності відповідача на спірні обєкти встановлено рішеннями судів та зареєстровано у встановленому діючим законодавством порядку суд вважає непереконливими, оскільки позивач не був стороною по вказаних справах і його доводи та аргументи щодо прав на майно судом не досліджувались, питання наявності чи відсутності в нього прав предметом спору не було та судом не вирішувалось. Крім того, будь-яка легалізація (встановлення) права власності не обмежує права іншої особи, яка вважає саме себе належним власником, оспорювати права інших осіб на спірне майно.

В якості правової підстави для витребування майна, прокурор та позивач посилаються насамперед на норми ст.388 Цивільного Кодексу України.

Відповідно до п.1 вказаної норми, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Пункт 3 вказаної статті визначає, що якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Виходячи з встановлених обставин набуття права власності на майно відповідачем, суд вважає, що він є „добросовісним набувачем у розумінні термінів ст.388 Цивільного Кодексу України, оскільки не знав і не міг знати про можливі обмеження щодо розпорядження майном з боку іншої сторони.

Відповідно до частини п'ятої статті 12 Цивільного Кодексу України добросовісність набувача презюмується. Так, згідно з п.5 вказаної статті, якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Доказів такої недобросовісності відповідача під час отримання спірного майна до матеріалів справи не надано.

З матеріалів справи, насамперед з договору про спільну діяльність № 5113177/2004-35 від 21.05.2004 та судових рішень вбачається і не заперечується сторонами той факт, що відповідач отримав майно за відплатним договором, що виключає можливість застосування п.3 вказаної статті.

Щодо можливості застосування п.1 ст.388 Цивільного Кодексу України, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Законодавець у вказаній нормі чітко зазначає, у яких випадках вибуття майна з володіння власника надає переваги у захисті саме йому, а не добросовісному набувачеві (п.п. 1-3 п.1 статті). Захист прав добросовісного набувача в таких випадках передбачений наявністю в нього можливості звернутися з відповідним позовом (залежно від підстав придбання майна) до особи, яка відчужила майно власника.

Проте, ця правова конструкція не застосовується до захисту права власності того власника, який за власною волею позбавився володіння своїм майном. Як правило, це випадки, коли власник передає своє майно за договорами найму, безоплатного користування, зберігання тощо іншим особам, які можливо неправомірно згодом здійснили відчуження такого майна третім особам. За таких умов майно в подальшому не може витребуватися на підставі ст. 388 Цивільного Кодексу України у добросовісного набувача, у якого за законом виникає право власності на це майно. Відтак на власникові лежить ризик необачливого вибору контрагента, якому він довірив майно. Однак власник у такому випадку може звернутися з відповідним позовом про відшкодування збитків до особи, що здійснила неправомірне відчуження майна власника.

Позивач та прокурор у поясненнях зазначають, що передача майнових комплексів у відання Української республіканської ОСОБА_6 профспілок, правонаступниками якої після розпаду Союзу РСР стала ОСОБА_6 незалежних профспілок України, а в подальшому Федерація профспілок України не мали наслідками зміну форми власності переданого майна, яке залишалося державним. При цьому вони не заперечують того факту, що вказані профспілкові органи фактично та за наявності відповідних правових підстав здійснювали повноваження щодо володіння майном.

За таких обставин, у суду відсутні підстави вважати, що майно вибуло з володіння позивача поза його волею, що в свою чергу позбавляє можливості застосувати до виниклих взаємовідносин ч.1 ст.388 Цивільного Кодексу України.

Так, відповідно до Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 р. № 01-06/249 „Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів, якщо майно відчужено за відплатним договором, то відповідно до частини першої статті 388 Цивільного кодексу України власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею (було загублене, викрадене, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом). Наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача (постанова Верховного суду України від 06.12.2010 № 18-03-11-05/2306).

Крім того, сторонами не надано доказів фактичного володіння позивачем спірним майном, що виключає можливість встановлення моменту вибуття його з володіння та є умовою для застосування ст.388 Цивільного Кодексу України. З пояснень позивача вбачається, що майно переходило у власність держави на підставі нормативних актів, проте акти приймання-передачі конкретно визначеного майна не складались, більш того, позивач за його твердженнями в силу ряду причин був позбавлений можливості провести інвентаризацію або в інший спосіб встановити яке саме майно є в наявності. Вказане свідчить про те, що фактично позивач не володів спірним майном, оскільки, право володіння означає юридичну, передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і т.і.). Передача власником майна в тимчасове володіння інших осіб, наприклад, на зберігання, не призводить до втрати ним права власності.

Крім того, заявляючи вимогу про повернення певного індивідуально визначеного майна, сторона повинна довести його наявність у відповідача.

Позивач та прокурор для мети визначення майна та його вартості фактично керуються договором про спільну діяльність № 5113177/2004-35 від 21.05.2004. Разом з цим, відсутні будь-які документальні підтвердження стосовно того, що саме це майно переходило до державної власності України після розпаду СРСР у 1991 році. Також відсутні докази того, що саме таке майно зараз є в наявності у відповідача та може бути витребувано, оскільки минув значний час.

Статтею 33 Господарського процесуального Кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ст.32 Господарського процесуального Кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст.43 Господарського процесуального Кодексу України).

Відповідачем заявлено про застосування строків позовної давності.

Незважаючи на те, що позовна давність застосовується лише у разі наявності порушення права особи, з метою повного дослідження доводів сторін по справі, суд вважає за необхідне дослідити позицію сторін також і з цього приводу.

Згідно зі ст. 256 Цивільного Кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. ч. 3, 4 ст. 267 Цивільного Кодексу України).

За загальним правилом ч. 1 ст. 261 Цивільного Кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Статтею 257 Цивільного Кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

П.4 ст.267 Цивільного Кодексу України зазначає, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Отже, за змістом ст. ст. 256, 261 Цивільного Кодексу України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. вказана правова позиція висловлена у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 червня 2017 р. у справі N 6-1047цс17.

Таким чином, для зясування початку перебігу строку позовної давності слід встановити, коли про своє порушене право довідався або був в змозі довідатися саме позивач Фонд державного майна України.

Позивач стверджує, що про порушення свого права він дізнався лише в червні 2017 року з моменту отримання позовної заяви по цій справі, проте на випадок якщо суд вважає строк позовної давності пропущеним, просить визнати причини пропуску строку поважними та поновити цей строк. Посилається на те, що у Переліку лікувально-оздоровчих організацій, установ і підприємств, які станом на 24 серпня 1991 року перебували у віданні Федерації незалежних профспілок України (колишньої Укрпрофради), складеного Фондом на виконання ОСОБА_6 Верховної ОСОБА_6 України від 01 листопада 1996 року № 461/96-ВР "Про проект ОСОБА_6 Верховної ОСОБА_6 України про тлумачення ОСОБА_6 Верховної ОСОБА_6 України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР", зазначене майно включено не було. В подальшому Президією Федерації профспілок України було прийнято постанову від 19.07.2007 № П-13-17 «Про загострення ситуації навколо профспілкового майна», згідно з п. 4 якої було заборонено керівництву Федерації профспілок України, всеукраїнським профспілкам, територіальним об'єднанням організацій профспілок, підприємствам, заснованим Федерацією профспілок України, а також ПрАТ «Укрпрофоздоровниця», ПрАТ «Укрпрофтур» та іншим суб'єктам господарювання надавати будь-яку інформацію щодо об'єктів профспілкової власності на запити державних органів. Зазначене унеможливило проведення інвентаризації майна, яке перебуває у віданні Федерації професійних спілок та заснованих нею господарських товариств.

Проте, вказані твердження позивача спростовуються наступним.

До матеріалів справи надано Рішення Вищого арбітражного суду України від 20.01.97 по справі № 137/7 за позовом Фонду державного майна України до Федерації профспілок України, Фонду соціального страхування України, АТ УУкрпрофздоровниця про визнання недійсними установчих документів останнього з тих мотивів, що майно на якому створене акціонерне товариство не належало його засновнику - Федерації профспілок України.

Згідно тексту рішення, представники позивача приймали участь у судових засіданнях. У задоволенні позову було відмовлено.

Також до матеріалів справи надано Угоду № 73 про взаємодію Фонду державного майна України та Федерації професійних спілок України від 17.02.2012, яка передбачає вжиття підписантами спільних заходів для проведення інвентаризації до 01.10.2012, організації обліку майна, яке станом на 24 серпня 1991 року було у віданні, володінні та користуванні ФПУ та субєктів господарювання, створених за її участі, для чього наказом ФДМУ від 01.02.2012 № 162 створено спільну робочу групу з питань обліку та інвентаризації майна.

Крім того, відповідач посилається на справу № 9/17-4862-2011 за позовом Білгород-Дністровського міжрайонного прокурора Одеської області в інтересах держави в особі, якою є Фонд державного майна України, до відповідачів, Дочірнього підприємства "САНАТОРІЙ "ЗАТОКА" Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" та товариства з обмеженою відповідальністю "Затока" за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, - Закрите акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України „Укрпрофоздоровниця про визнання недійсним договору про спільну діяльність. Вказана справа розглядалась судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій протягом 2001-2013 року, представники позивача приймали участь у судових засіданнях.

Вказані обставини свідчать про те, що позивач не міг не знати про існування вказаного майна, а також про порушеннія, як він стверджує, прав держави відносно цього майна.

Відповідно до ОСОБА_6 Верховної ОСОБА_6 України „Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України, з метою збереження майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Фонду державного майна України було тимчасово передано майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій. Також Фонду державного майна України доручено прийняти майно цих

підприємств, установ та об'єктів до 1 травня 1992 року.

Також пунктом 3 ОСОБА_6 Верховної ОСОБА_6 України „Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР встановлено, що до законодавчого визначення правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Фонд державного майна України здійснює право розпорядження цим майном у процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій (їх структурних підрозділів).

Таким чином, за часів проголошення незалежності України у 1991 році і до червня 2017 року позивачем не вжито відповідні заходи з виявлення вказаного майна, його інвентаризації. оформлення права власності та організації його використання.

За таких обставин суд вважає непереконливими доводи позивача щодо наявності підстав для поновлення строку позовної давності. Суд погоджується з твердженнями відповідача та третьої особи про пропуск позивачем встановленого ст.257 Цивільного Кодексу України строку позовної давності та про відсутність підстав для його поновлення.

Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу сторін на практику Європейського суду з прав людини.

Так, згідно з приписами частини 1 статті 9 Конституції України, Перший протокол Конвенції ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР та застосовується національни ми судами України як частина національного законодавства

Згідно зі ст.1 Першого протоколу Конвенції, кожна фізична або юридична особа мас право мирно володіт и своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інак ше як в інтересах суспільства і гга умовах, передбачених законом і загальними принципами мі жнародного права.

Прак тичне застосування Конвенції відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 За кону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІУ "Про виконання рішень та застосування прак тики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело пра ва.

Так, за змістом пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини "Стретч проти Сполученого Королівства" від 24 червня 2003 року майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. У вказаній справі Європейський суд з прав людини дійшов до висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, у такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном, відбулося порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».

Також у справі «Рисовський проти України» (рішення від 20 січня 2012 р.) Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. У свою чергу, принцип «належного урядування» не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, , причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу.

Судом також зазначено, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

За таких обставин позовні вимоги про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст.ст.44, 49 Господарського процесуального Кодексу України у разі відмови у задоволенні позову судові витрати залишаються на позивачеві.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 256, 257, 261, 267, 388 Цивільного Кодексу України, ст.ст.22, 33, 36, 43, 49, 75, 82-85, 111-28 Господарського процесуального Кодексу України, суд,-

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

2.Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано до Одеського апеляційного господарського суду через Господарський суд Одеської області протягом десяти днів з моменту складення повного рішення. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Вступна та резолютивна частина рішення оголошені в судовому засіданні 22.08.2017 року. Повний текст рішення складений 28.08.2017.

Суддя Р.В. Волков