Постанова № 6849430, 09.06.2009, Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

вул. Київська, 150, м. Сімферополь, Автономна Республіка Крим, Україна, 95493

ПОСТАНОВА

Іменем України

09.06.09Справа №2а-9730/08/10 14:29 м. Сімферополь Окружний адміністративний судАвтономної Республіки Крим у складі:

головуючого судді - Кудряшової А.М. ,

при секретарі судового засідання - Дєрюшкової І.А.,

за участю представників сторін:

від позивача - Свинобоєва О.С., представник по довіреності №04-5/03 від 15.01.2009 р.;

від відповідача - Качуровський К.О., представник по довіреності від 10.11.2008 року без номеру;

розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом Кримського республіканського відділення Фонду соціального захисту інвалідів

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Пластик"

про стягнення адміністративно - господарських санкцій за 2007 рік у розмірі 4769грн.00коп.

ВСТАНОВИВ:

Кримське республіканське відділення Фонду соціального захисту інвалідів позивач 17 грудня 2008 року звернулося до Окружного адміністративного суду АР Крим з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Пластик» - відповідача - про стягнення адміністративно-господарської санкції за невиконання нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів в 2007 році в сумі 4769грн.00коп. Вимоги мотивовані тим, що відповідач був зобовязаний працевлаштувати інваліда на 1 робочому місці, але фактично не працевлаштував інваліда, у звязку з чим повинен сплатити адміністративно-господарську санкцію у зазначеній сумі за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Представник відповідача проти позовних вимог заперечує через виконання приписів, встановлених законодавством України, пов'язаних із працевлаштуванням інвалідів, про створення робочих місць для інвалідів відповідно до установленням нормативу, а також через не направлення для працевлаштування інвалідів органами, зазначеними в ст.18 Закону України „Про основи соціального захисту інвалідів в Україні” від 21.03.1991 року №875-ХІІ (а саме, Міністерством праці України, Міністерством соціального захисту населення України, місцевими радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів), а також через відсутність звернення інвалідів на підприємство відповідача для працевлаштування. Крім того, в обґрунтування своїх заперечень представник відповідача також посилається на постанову Залізничного районного суду м. Сімферополя АР Крим від 14.01.2009 року по справі №3-4/09, якою було припинено провадження по справі про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 188-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення стосовно директора відповідача ОСОБА_1.

Заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи та надані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Правовідносини сторін регулюються статтями 19, 92 Конституції України, статтями 8, 18-20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"зі змінами та доповненнями, які діяли в період, за який заявлено стягнення адміністративно-господарських санкцій (далі - Закон), статтями 19, 216-218, 238, 239, 241 Господарського кодексу України, статтею 614 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

Згідно зі статтею 8 Закону державне управління в галузі забезпечення соціальної захищеності інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, Міністерством охорони здоров'я України та органами місцевого самоврядування України.

Відповідно до пункту 1 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2002 №1434, Фонд соціального захисту інвалідів (далі - Фонд) є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінпраці та підпорядковується йому.

Згідно з пунктом 9 цього ж Положення для реалізації покладених на Фонд завдань за погодженням з Мінпраці утворюються територіальні відділення Фонду в межах граничної чисельності його працівників. Положення про територіальні відділення затверджує директор Фонду.

За змістом статті 20 Закону Фонд соціального захисту інвалідів, його відділення мають право захищати свої права та законні інтереси, у тому числі в суді. Тобто саме Фонду соціального захисту інвалідів надано право на стягнення адміністративно-господарських санкції за недодержання законодавчо встановленого нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Пластик» (код ЄДРПОУ 31368017, юридична адреса: 95040, м. Сімферополь, пров. Елеваторний, буд.16) зареєстровано в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України як юридична особа.

У частині першій статті 19 Закону (в редакції, чинній з 01.01.2006) визначено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Відповідачем на виконання вимог Закону 13.11.2008 р. було подано позивачу Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2007 рік по формі №10-ПІ (а.с.4), що не заперечується представником позивача. В даному звіті відповідачем зазначено, що середньооблікова чисельність штатних працівників в 2007 році становила 13 осіб, фонд оплати штатних працівників 124000грн., середньорічна заробітна плата складала 9538грн.00коп., норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів становить 1 особу, кількість штатних працівників на підприємстві, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність, становила 0 осіб, сума адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів 4769грн.00коп.

Відповідно до частини третьої статті 18 Закону (в редакції, чинній з 18.03.2006) підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до Наказу Міністерства праці та соціальної політики України "Про затвердження форм звітності та інструкцій щодо їх заповнення"№ 420 від 19.12.2005 формою звітності про наявність вакантних місць на підприємстві є форма № 3-ПН "Звіт про наявність вакансій", яка подається підприємствами щомісячно до державної служби зайнятості.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем систематично надавалася державній службі зайнятості відповідна інформація щодо виділення та створення на підприємстві робочих місць для працевлаштування інвалідів шляхом подання Звітів про наявність вакансій (форма № 3-ПН) до Сімферопольського міського центру зайнятості станом на 04.01.2007 р. (а.с.25), 01.03.2007 р. (а.с.26), 04.04.2007 р. (а.с.27), 04.05.2007 р. (а.с.28), 01.06.2007 р. (а.с.29), 01.07.2007 р. (а.с.30), 01.08.2007 р. (а.с.31), 01.09.2007 р. (а.с.32), 01.11.2007 р. (а.с.33), 03.12.2007 р. (а.с.34), в яких відповідачем зазначена вакансія для працевлаштування інваліда.

З матеріалів справи вбачається, що у 2007 році інваліди, які б бажали працевлаштуватися по професії ливарник пластмас в Сімферопольський міський центр зайнятості не звертались (лист центру зайнятості №05-1439 від 06.04.2009 р. а.с.50).

Відповідно до частини третьої статті 19 Закону (в редакції, чинній з 01.01.2006) підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону (в редакції, чинній з 18.03.2006) забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

З наведених норм статей 18, 19 Закону вбачається, що підприємства здійснюють самостійно працевлаштування інвалідів, але виходячи з вимог статті 18 Закону.

У статті 18 Закону зазначено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування здійснюється двома шляхами:

- безпосереднє звернення інваліда до підприємства;

- звернення інваліда до державної служби зайнятості (з подальшим його направленням на підприємство, на якому є відповідні вакансії).

Отже, стаття 18 Закону не встановлює правил, за якими підприємство було б зобовязано самостійно здійснювати пошук інвалідів для їх працевлаштування на своєму підприємстві.

У частині третій статті 18 Закону (в редакції, чинній з 18.03.2006) чітко визначено зобов'язання підприємства, що використовує найману працю:

- виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством,

- надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів,

- звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Позивач, посилаючись на порушення з боку відповідача правил господарської діяльності, встановлених Законом, не надав суду доказів того, що підприємством відповідача не виділено та не створено робочі місця для працевлаштування інвалідів, або ж про факти відмови у працевлаштуванні з боку підприємства відповідача за зверненням інваліда до відповідача чи за направленням державної служби зайнятості.

Відповідачем були спрямовані листи повідомлення до Сімферопольського міського центру зайнятості за №18 від 30.07.2007 року, до Виконавчого комітету Залізничної районної ради м. Сімферополя АР Крим за №17 від 30.07.2007 р., в Товариство інвалідів Залізничного району за №19 від 30.07.2007 р., до Управління праці та соціального захисту населення в Залізничному районі м. Сімферополя за №12 від 25.04.2007 р. і за №20 від 30.07.2007 р., а також до Кримського республіканського відділення Фонду соціального захисту інвалідів за №5 від 28.02.2007 року про те, що ТОВ «Пластик» для працевлаштування потрібні інваліди з зазначенням професії та посади ливарник пластмас, 4 розряду.

Разом з тим, з матеріалів справи та пояснень представників сторін вбачається, що інваліди на підприємство для працевлаштування не направлялися ні державним органом зайнятості, ні позивачем, ні будь-якими іншими органами державної влади або організаціями.

Відповідно до Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314, що діяло до 31.01.2007, втратило чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 № 70, робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації (далі - підприємство) незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда.

Робочим місцем інваліда може бути:

- звичайне робоче місце, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних можливостей інваліда воно може бути використано для його працевлаштування;

- спеціалізоване робоче місце інваліда - робоче місце, обладнане спеціальним технічним оснащенням, пристосуваннями і пристроями для праці інваліда залежно від анатомічних дефектів чи нозологічних форм захворювання та з урахуванням рекомендації медико-соціальної експертної комісії (МСЕК), професійних навичок і знань інваліда. Це робоче місце може бути створено як на виробництві, так і вдома.

Робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.

Таким чином, оскільки створення робочого місця здійснюється при наявності особи відповідної категорії, так як конкретні вимоги відносно робочого місця встановлені в його індивідуальній програмі реабілітації, робоче місце є створеним, якщо воно введено в дію шляхом працевлаштування інваліда, а не утворено фізично.

Аналіз положень Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" дає підстави зробити висновок про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обовязком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця.

Статтею 19 Закону передбачено, що керівники підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, у разі незабезпечення виконання нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів, неподання Фонду соціального захисту інвалідів звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів несуть відповідальність у встановленому законом порядку.

Отже, сам факт відсутності на підприємстві працевлаштованих інвалідів, ще не є безспірною ознакою наявності відповідальності відповідача, яка могла настати лише у випадку невчинення останнім прямо передбачених законодавством заходів.

Оскільки відповідач вчинив всі передбачені чинним на момент виникнення спору законодавством заходи, спрямовані на працевлаштування інвалідів на своєму підприємстві, тому Кримське республіканське відділення Фонду соціального захисту інвалідів не має правових підстав накладати адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для інвалідів.

Крім того, постановою Залізничного районного суду м. Сімферополя АР Крим від 14.01.2009 року по справі №3-4/09 було припинено провадження по справі про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 188-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, стосовно директора відповідача ОСОБА_1 у звязку з відсутністю в його діях складу та події правопорушення, передбаченого зазначеною статтею (а.с.17).

Згідно зі статтею 188-1 КУоАП встановлена відповідальність за невиконання посадовою особою, яка користується правом приймати на роботу і звільняти з роботи, фізичною особою, яка використовує найману працю, нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, неподання Фонду соціального захисту інвалідів звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів. В прийнятій постанові Залізничним районним судом м. Сімферополя АР Крим зазначено, що згідно з представленими ОСОБА_1 документами ТОВ «Пластик» були подані заявки у фонд зайнятості на вакансію робочого місця інваліда 3 групи по спеціальності ливарник 4 розряду, а також були направлені листи в товариство інвалідів, управління труда та соціального захисті населення, в виконавчий комітет і в Сімферопольський міський центр зайнятості про готовність ТОВ «Пластик» до працевлаштування інваліда 3 групи по спеціальності ливарник 4 розряду.

Частиною четвертою статті 19 Господарського кодексу України передбачено, що органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.

Згідно зі статтями 216-218 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

До суб'єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції.

Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Статтею 614 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

Згідно зі статтею 238 Господарського кодексу України за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.

Види адміністративно-господарських санкцій передбачені статтею 239 Господарського кодексу України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції: вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов'язкових платежів); застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання; скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання; інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

Статтею 241 Господарського кодексу України встановлено, що адміністративно-господарський штраф - це грошова сума, що сплачується суб'єктом господарювання до відповідного бюджету у разі порушення ним встановлених правил здійснення господарської діяльності.

Перелік порушень, за які з суб'єкта господарювання стягується штраф, розмір і порядок його стягнення визначаються законами, що регулюють податкові та інші відносини, в яких допущено правопорушення.

Позивач не довів, що відповідачем порушені встановлені правила здійснення господарської діяльності.

Згідно зі статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до статей 8, 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Відповідно до статей 70, 71 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги.

Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій в сумі 4769грн.00коп. є необґрунтованими та неправомірними, у звязку з чим позов не підлягає задоволенню.

Судом 09 червня 2009 року оголошена вступна та резолютивна частина постанови, а 15 червня 2009 року постанова складена у повному обсязі.

Керуючись ст.ст.158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства, суд

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Постанова набирає законної сили через 10 днів з дня складення у повному обсязі у разі неподання заяви про апеляційне оскарження (апеляційної скарги).

Якщо після подачі заяви про апеляційне оскарження апеляційна скарга не подана, постанова набирає законної сили через 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Протягом 10 днів з дня проголошення постанови до Севастопольського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим може бути подана заява про апеляційне оскарження, після подачі якої протягом 20 днів може бути подана апеляційна скарга.

Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається в строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Суддя Окружного

адміністративного суду

Автономної Республіки Крим Кудряшова А.М.