Рішення № 68478631, 21.08.2017, Господарський суд Сумської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

21.08.2017 Справа № 920/545/17Господарський суд Сумської області, у складі судді Левченка П.І. при секретарі судового засідання Чепульській Ю.В. розглянув матеріали справи № 920/545/17

за позовом керівника Охтирської місцевої прокуратури, м. Охтирка Сумської області,

до відповідачів 1) Тростянецької міської ради, м. Тростянець Сумської області,

2) фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Тростянець Сумської області,

про скасування рішення та зобовязання вчинити дії,

за участю представників:

позивача ОСОБА_2,

відповідачів 1) ОСОБА_3 за довіреністю № 1664 від 28.07.2017,

2) не зявився.

Суть спору: прокурор у своїй позовній заяві просить суд скасувати рішення 2 сесії 7 скликання Тростянецької міської ради № 388 від 10.12.2015 року «Про надання фізичній особі підприємцю ОСОБА_1 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки по вул. Миру, на яку поширюється право сервітуту»; зобовязати фізичну особу підприємця ОСОБА_1 повернути територіальній громаді м. Тростянець в особі Тростянецької міської ради земельну ділянку площею 30 кв.м. по вул. Миру в м. Тростянець, яка була передана на підставі договору про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми від 10.12.2015 року, у стані, що існував до надання її у користування, шляхом підписання акту прийому-передачі.

Відповідач-1 у відзиві на позовну заяву просить відмовити у задоволенні позовних вимог та вважає їх безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки оскаржувані прокурором рішення та договір строкового сервітуту не суперечать чинному законодавству та не порушують жодних інтересів держави.

Відповідач-1 у своєму відзиві на позов звертає увагу суду, що прокурор в порушення вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» не повідомив її про наявність підстав для представництва з питань, які є предметом судового розгляду, не обґрунтував відсутність органу державної влади чи місцевого самоврядування з питань, що є предметом позову; в спірному випадку відсутній державний інтерес щодо земельної ділянки в межах населеного пункту, так як відповідні земельні ділянки є власністю територіальної громади (комунальною власністю).

Також відповідач-1 вважає, що нормою статті 99 Земельного кодексу України передбачено право встановлення сервітуту для встановлення тимчасової споруди (ТС).

Відповідач-2 у своєму відзиві на позовну заяву заперечує проти позову та зазначає, що оплату за договором особистого строкового сервітуту здійснювала вчасно, відповідно до визначених міською радою ставок (відсотків) для таких обєктів та щорічної грошової оцінки земельної ділянки. На сьогоднішній день підприємницька діяльність в тимчасовій споруді не здійснюється, тобто земельна ділянка по вул. Миру в м. Тростянець знаходиться в тому стані, що існував до надання її в користування міською радою 10.12.2015 року, як і вимагається у позові.

Крім того, відповідач-2 31.07.2017 року подала заяву від 24.07.2017 року, в якій зазначає, що у звязку з погіршенням стану здоровя не може прибути в судове засідання, заперечує проти позовних вимог та просить розглядати справу без її участі.

21.08.2017 року від в.о. керівника Охтирської місцевої прокуратури до суду надійшли письмові пояснення, відповідно до яких позивач зазначає, що відповідач-2 на момент укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту не була ані власником, ані землекористувачем сусідньої земельної ділянки, чи обєктів нерухомості, прохід до яких неможливий без використання суміжної (сусідньої) земельної ділянки, а тому не є субєктом, який має право вимагати встановлення сервітуту.

В обгрунтування порушення інтересів держави прийняттям оспорюваного рішення та укладанням спірного договору позивач зазначає, що саме державою здійснюється особлива охорона землі як національного багатства в силу статті 14 Конституції України, а недотримання відповідачами встановленої статтями 124, 134 Земельного кодексу України та Законом України «Про оренду землі» процедури передачі оспорюваної земельної ділянки відповідачу-2 у платне володіння та користування порушує ці інтереси.

За змістом статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. .

У звязку з чим позивач просить суд відхилити доводи відповідачів про порушення прокурором порядку представництва інтересів держави та заперечення щодо їх наявності у спірних правовідносинах, оскільки даний позов спрямований на задоволення суспільного інтересу у сфері землекористування, відновлення законності при вирішенні суспільно значимого питання передачі в оренду земельної ділянки, враховуючи, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 14 Конституції України); незаконна передача у користування спірної земельної ділянки порушує інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання земельних ресурсів; дотримання у цій сфері суспільних відносин законодавства становить суспільний інтерес, тому захист такого інтересу відповідає функціям прокурора.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача та представника відповідача-1, всебічно і повно зясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, обєктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Статтею 121 Конституції України визначено, що прокуратура становить єдину систему, на яку покладено функцію представництва інтересів держави в суді у випадках, передбачених законом.

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до частини 2 статті 2 та частини 2 статті 29 Господарського процесуального Кодексу України в редакції Закону України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, у позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до статті 36-1 Закону України «Про прокуратуру», представництво інтересів держави у суді полягає у здійсненні прокурором від її імені процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави у випадках, передбачених законом.

Конституційний суд України в рішенні від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 визначив, що прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних чи інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та визначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. При цьому, інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Прокурор самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту.

У будь - якому випадку додержання законів, прийнятих єдиним законодавчим органом України, беззаперечно становить державний інтерес, а порушення, допущені у сфері земельних відносин посягають на встановлений законодавством порядок щодо охорони та використання земель як основного національного багатства.

Як передбачено частиною першою статті 14 Конституції України, частини першої статті 1 Земельного кодексу України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Дотримання належного економічного регулювання земельних правовідносин, забезпечення надходжень платежів з орендної плати до місцевих бюджетів у законодавчо визначених межах шляхом їх вірного правового, у тому числі договірного, врегулювання, що виключає невизначеність у правовідносинах сторін, безгосподарське використання землі, безпосередньо належить до інтересів держави.

У даному випадку вбачаються порушення інтересів держави, які полягають у наданні в користування відповідачем-1 відповідачеві-2 земельної ділянки комунальної форми власності всупереч вимог закону, що свідчить про порушення інтересів держави та наявність підстав, передбачених частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», для представництва прокурором у цій справі інтересів держави.

Позивач у своїй позовній заяві зазначає, що під час здійснення представницької діяльності Охтирською місцевою прокуратурою встановлено, що рішенням 2 сесії 7 скликання Тростянецької міської ради (відповідач-1) № 388 від 10.12.2015 року фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 (відповідач-2) надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки по вул. Миру в м. Тростянець Сумської області, на яку поширюється право сервітуту, площею 30 кв.м. для розміщення та обслуговування тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності.

В обгрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідачем-1 будь-яких рішень стосовно надання дозволу на встановлення чи поширення земельного сервітуту для відповідача-2 стосовно земельної ділянки по вул. Миру в м. Тростянець попередньо не приймалось. Тому позивач вважає, що вищезгадана земельна ділянка передана в оренду з порушення вимог статті 124 Земельного кодексу України, у звязку з чим оспорюване рішення відповідача-1 прийнято із порушенням положень Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України та підлягає скасуванню, а земельна ділянка поверненню територіальні громаді м. Тростянець.

Пунктом 3 зазначеного рішення сесії зобовязано відповідача-2 у десятиденний термін з моменту його прийняття укласти договір особистого строкового сервітуту на земельну ділянку по вул. Миру в м. Тростянець площею 30 кв.м. для розміщення та обслуговування тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності строком на 10 років.

На виконання вказаного рішення сесії Тростянецької міської ради 10.12.2015 року між відповідачами укладено договір про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми на строк 10 років (далі - договір).

Відповідно до пунктів 1.1, 1.2 договору, його предметом є особистий строковий сервітут, встановлений ФОП ОСОБА_1 на територію вул. Миру в м. Тростянець, яка буде використовуватись для провадження підприємницької діяльності малих архітектурних форм площею 30 кв.м. Обєктом особистого строкового сервітуту за цим договором є земельна ділянка по вул. Миру в м. Тростянець, площею 30 кв.м.

Згідно пункту 3.1 договору, нормативна грошова оцінка земельної ділянки на 2015 рік становить 16743,60 грн. Відповідно до витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 03.12.2015 року за № 1697/03-06, виданого відділом Держгеокадастру в Тростянецькому районі Сумської області, нормативно грошова оцінка 1 м2 земельної ділянки на 2015 рік становить 588,12 грн.

Відповідно до пункту 3.2 договору, визначення розміру плати на кожен наступний календарний рік здійснюється «сервітуарієм» самостійно на підставі даних витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки на відповідний календарний рік.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Відповідно до частини третьої статті 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України.

Згідно статті 12 Земельного кодексу України, сільські, селищні, міські ради на території сіл, селищ, міст здійснюють надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього кодексу.

Відповідно до частини першої статті 122 Земельного кодексу України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до статті 395 Цивільного кодексу України, сервітут є речовим правом на чуже майно, яке полягає у обмеженому користуванні чужим майном для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом.

Статтею 98 Земельного кодексу України встановлено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.

Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею (частина третя статті 98 Земельного кодексу України).

Статтею 100 Земельного кодексу України визначено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Відповідно до частини першої статті 401 Цивільного кодексу України, право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Частиною першою статті 404 цього ж Кодексу встановлено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Таким чином, правовідносини земельного сервітуту виникають між власниками (володільцями) сусідніх земельних ділянок, а саме між власником земельної ділянки, яка має бути обтяжена сервітутом, тобто, між особою, яка зобовязана надати свою земельну ділянку в обмежене користування, і особою, яка вимагає встановлення сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки (іншого нерухомого майна) і якій належить право на встановлення земельного сервітуту.

Тобто, земельний сервітут може бути встановлений лише для задоволення певних потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом, ніж встановлення сервітуту.

Виходячи зі змісту наведених норм, земельний сервітут може бути встановлений лише для власника або землекористувача земельної ділянки, а також в тому разі, якщо потреби такого власника чи землекористувача не можуть бути задоволені в інший спосіб, ніж встановлення сервітуту.

Така позиція закріплена також у пунктах 2.32, 2.34 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 року № 6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин».

Аналогічну позицію з цього приводу висловлено в постановах Вищого господарського суду України від 11.12.2013 року у справі № 901/590/13-г та від 17.08.2017 року у справі № 920/625/16.

В даному випадку відповідач-1 на момент укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту не була ані власником, ані користувачем жодної земельної ділянки, для задоволення потреб користування якою необхідно встановити земельний сервітут стосовно земельної ділянки по вул. Миру в м. Тростянець площею 30 кв. м.

Зі змісту рішення сесії 7 скликання Тростянецької міської ради (відповідач-1) № 388 від 10.12.2015 року та договору про встановлення особистого строкового сервітуту від 10.12.2015 року не вбачається, що потреби ФОП ОСОБА_1 (відповідача-2) стосовно здійснення підприємницької діяльності не можуть бути задоволені в інший спосіб, ніж встановлення сервітуту.

Враховуючи викладене, ФОП ОСОБА_1, якій надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки по вул. Миру в м. Тростянець та фактично передано в користування цю земельну ділянку, не є субєктом правовідносин, що виникають з приводу встановлення земельного сервітуту. Водночас, оспорюваний договір має ознаки договору оренди землі.

Поряд з цим, відповідно до статті 15 Закону України «Про оренду землі», однією з істотних умов договору оренди землі є: обєкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки). Кадастровий номер земельної ділянки по вул. Миру в м. Тростянець переданої відповідачу-2 відсутній, а тому договір як договір оренди є неукладеним, так як сторони не дійшли згоди щодо основних умов договору визначених Законом.

На підставі частини восьмої статті 181 Господарського кодексу України, у разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (такий, що не відбувся).

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину с недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 Цивільного кодексу України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення.

За фактом неукладеності договору у сторін не виникає жодних цивільних прав та обовязків, а тому тут необхідно застосовувати загальні положення про повернення майна у звязку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави (статті 1212, 1213 Цивільного кодексу України).

Згідно частини першої статті 93 Земельного кодексу України, засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності, є правом оренди земельної ділянки.

У відповідності до статі 8 Земельного кодексу України, пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», рада здійснює передачу у власність або надання у користування земельних ділянок виключно відповідно та в порядку, визначеному Земельним кодексом України.

Підстави та порядок передачі в оренду земельних ділянок комунальної власності встановлений статтями 124, 134 Земельного кодексу України та нормами Закону України «Про оренду землі».

Згідно статті 1 Закону України «Про оренду землі», оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Відповідно до ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Згідно частини першої статті 134 Земельного кодексу України, земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них обєктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

З огляду на викладене, фактично правовідносини між відповідачами мають характер правовідносин щодо оренди земельної ділянки. При передачі відповідачеві-2 земельної ділянки по вул. Миру в м. Тростянець площею 30 кв.м. для розміщення та обслуговування тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності згідно з вимогами законодавства відповідачу-1необхідно було провести земельні торги, як це передбачено Земельним кодексом України для випадків передачі землі в оренду. Проте зазначені торги відповідачем-1проведено не було.

Таким чином, в порушення вимог земельного законодавства вказана земельна ділянка передана в оренду, а саме в порушення вимог статті 124 Земельного кодексу України, відповідно до якої передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки, за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Згідно з приписами частини першої статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Фактично наслідком прийняття спірного рішення стало надання відповідачу-2 спірної земельної ділянки у строкове користування без дотримання встановленої процедури та підстав.

За таких обставин, рішення 2 сесії 7 скликання Тростянецької міської ради № 388 від 10.12.2015 року про надання ФОП ОСОБА_1 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки по вул. Миру в м. Тростянець, на яку поширюється право сервітуту, площею 30 кв. м. для розміщення та обслуговування тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності прийнято із порушенням положень Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України та підлягає скасуванню.

Аналізуючи положення договору про встановлення особистого строкового сервітуту від 10.12.2015 року, укладеного між відповідачами зокрема, предмет договору, права та обовязки сторін, можна дійти до висновку про відсутність ознак права земельного сервітуту, внаслідок чого цей договір не відповідає вимогам чинного законодавства. В даному випадку відповідна земельна ділянка була фактично передана в оренду.

У звязку з цим вбачаються ознаки удаваного правочину з огляду на статтю 235 Господарського кодексу України, відповідно до частини першої якої визначено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Укладення договору сервітуту замість договору оренди є створенням механізму надання землі у користування підприємцям в обхід проведення земельних торгів (аукціонів). Натомість проведення земельних торгів забезпечує реалізацію принципу рівності прав громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави на землекористування, визначений статтею 5 Земельного кодексу України.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно зі статей 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України та іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Пунктами 1, 2 постанови пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Крім того, зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

В порушення вищевказаних вимог Законів, у спірному договорі відсутній кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні.

Відповідно до частини другої статті 100 Земельного кодексу України, договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Згідно статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державній реєстрації прав підлягає право користування (сервітут).

Частиною першою статті 210 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Зокрема, за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним.

Зазначене відповідає висновкам, викладеним у пункту 2.6 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними».

Як встановлено вище, державна реєстрація спірного договору сервітуту не здійснювалася отже, у відповідності до вищенаведених приписів частини першої статті 210 Цивільного кодексу України, відсутні підстави вважати спірний правочин вчиненим.

Разом з тим, недійсним може бути визнано лише укладений договір - відповідне узгоджується з правовою позицією, викладеною у пункті 8 постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», у постанові Верховного Суду України від 18.09.2013 року у справі № 6-99цс13 тощо.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З огляду на викладене, договір встановлення особистого строкового сервітуту від 10.12.2015 року щодо земельної ділянки площею 30 кв.м. по вул. Миру в м. Тростянець є таким, що не укладений, бо не породив юридичних наслідків.

Враховуючи, що договір є неукладеним, безпідставно використовується відповідачем-2 земельна ділянка площею 30 кв.м. по вул. Миру в м. Тростянець, яка підлягає поверненню.

Відповідно до пп. 6 п. 8 постанови пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги пятої Цивільного кодексу України.

Статтею 1212 Цивільного кодексу України (глава 83) встановлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобовязана повернути потерпілому це майно. Особа зобовязана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобовязанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Набувач зобовязаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі (стаття 1213 Цивільного кодексу України).

Таким чином, відповідач-2 повинна повернути територіальній громаді м. Тростянець в особі Тростянецької міської ради земельну ділянку по вул. Миру в м. Тростянець площею 30 кв.м у стані, що існував до надання вказаної земельної ділянки у користування.

Аналогічна правова позиція викладена в рішенні Вищого господарського суду України від 17.08.2017 року у справі № 920/625/16.

Прокурором обґрунтовано належними та допустимими доказами порушення інтересів держави прийняттям оспорюваного рішення, оскільки саме державою здійснюється особлива охорона землі як національного багатства в силу статті 14 Конституції України, а недотримання відповідачами встановленої статтями 124, 134 Земельного кодексу України та Закону України «Про оренду землі» процедури передачі оспорюваної земельної ділянки відповідачу-2 у платне володіння та користування порушує ці інтереси.

Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до статей 33, 34 названого Кодексу, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються учасниками судового процесу. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Статтею 43 цього ж Кодексу визначено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає позовні вимоги прокурора правомірними, обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України, зважаючи на те, що спір виник внаслідок неправильних дій відповідача-1, витрати по сплаті судового збору в сумі 3200,00 грн. покладаються на відповідача-1 та підлягають стягненню з нього на користь Прокуратури Сумської області.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 32-34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1.Позов задовольнити.

2. Визнати незаконним та скасувати рішення 2 сесії 7 скликання Тростянецької міської ради від 10.12.2015 року № 388 «Про надання фізичній особі підприємцю ОСОБА_1 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки по вул. Миру, на яку поширюється право сервітуту».

3. Зобовязати фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 (42600, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) повернути територіальній громаді м. Тростянець в особі Тростянецької міської ради (42600, Сумська область, м. Тростянець, вул. Миру, буд. 6, ідентифікаційний код 23635190) земельну ділянку площею 30 кв.м. по вул. Миру в м. Тростянець, яка була передана на підставі договору про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми від 10.12.2015 року, у стані, що існував до надання її у користування, шляхом підписання акту прийому-передачі.

4. Стягнути з Тростянецької міської ради (42600, Сумська область, м. Тростянець, вул. Миру, буд. 6, ідентифікаційний код 23635190) на користь Прокуратури Сумської області (40000, м. Суми, вул. Герасима Кондратьєва, буд. 33; отримувач Прокуратура Сумської області, код 03527891, р/р 35214005002983, МФО 820172, Державна казначейська служба України м. Київ) витрати по сплаті судового збору в сумі 3200,00 грн.

5. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Повне рішення складено 28.08.2017.

Суддя ОСОБА_4