Ухвала суду № 68471988, 23.08.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/1762/17

У Х В А Л А

23 серпня 2017 року м.Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Балан Я.В. розглянувши у порядку письмового провадження клопотання представника відповідача про залишення адміністративного позову без розгляду по справі №815/1762/17 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб по ліквідації Акціонерного товариства «Банк Фінанси та Кредит» про зобов'язання внести в реєстр інформації про повернення вкладу, сум нарахованих відсотків та моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

До суду з адміністративним позовом звернулася ОСОБА_1 до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб по ліквідації Акціонерного товариства «Банк Фінанси та Кредит» про зобов'язання Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб по ліквідації ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ» Валендюка Владислава Сергійовича внести в реєстр про повернення вкладів фізичних осіб вкладів ОСОБА_1 для отримання, згідно рішення Южненського міського суду Одеської області від 09 листопада 2015 року, вкладу в сумі 2345837(два мільйона триста сорок п'ять тисяч вісімсот триста сім) грн. 54 коп., а також сум нарахованих процентів з банківських вкладів за Договорами-заявами від 20 травня 2014 року №328823/35946/370-14, від 20 листопада 2014 року №328823/95967/5-14, від 25 березня 2015 року.

01.06.2017р. до суду від представника відповідача надійшло клопотання про залишення адміністративного позову без розгляду по справі №815/1762/17. Зазначене клопотання обґрунтоване тим, що інформація про запровадження тимчасової адміністрації в АТ «Банк Фінанси та Кредит» у зв'язку з прийняттям Постанови Правління Національного банку України від 17.09.2015р. №612 «Про віднесення ПАТ «Банк Фінанси та Кредит» до категорії неплатоспроможних» була розміщена на офіційних сайтах Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 18.09.2015р. При цьому, представник відповідача зазначає, що 14.04.2016р. на сайті Фонду гарантування вкладів фізичних осіб було опубліковано оголошення про затвердження акцептованих кредиторів АТ «Банк Фінанси та Кредит».

У поданому представником позивача до суду 08.08.2017р. відзиву на клопотання про залишення адміністративного позову без розгляду по справі №815/1762/17 зазначено, що ОСОБА_1 не знала про сайт банку і не зобов'язана про нього знати.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 КАС України, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Виходячи з рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом як принципу здійснення правосуддя в адміністративних судах (п.3 ст. 7 КАС України), правила ст. 99 КАС України поширюються і на звернення до адміністративного суду особи з позовом у випадках, встановлених законом.

Згідно з ч. 1 ст. 99 КАС України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим кодексом або іншими законами.

Частиною 2 ст. 99 Кодексу адміністративного судочинства України, встановлено зокрема, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Строк звернення до суду обчислюється, за загальним правилом, з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

День, коли особа дізналась про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення їх прав, свобод чи інтересів.

Дотримання строків розгляду адміністративних справ одна з обов'язкових передумов ефективності адміністративних проваджень, оскільки результат правозастосовчої діяльності безпосередньо залежить від часових меж їх реалізації. Будь-який вид адміністративного провадження базується на процесуальних принципах, серед яких оперативність і швидкість, що забезпечується чітко регламентованими строками, закріпленими в законах та підзаконних актах.

Строк звернення до адміністративного суду - це строк, в межах якого особа, яка має право на позов, повинна звернутися до адміністративного суду для захисту своїх прав у публічно - правових відносинах або для реалізації владних повноважень.

Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними.

Суд зазначає, що поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звертається до суду, та пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.

Приписами ч. 1 ст. 100 КАС України встановлено, що адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.

Ключовою є фраза "поважні причини" а отже, це і є предметом доказування при вирішенні питання щодо встановлення поважності причин для позивача тобто, якщо строк був пропущений з поважних причин це повинно підтверджуватися незаперечними письмовими доказами.

Слід зазначити, що процесуальний Закон не дає визначення терміну "поважні причини". Між тим в Рішенні Верховного суду України від 13.09.2006 року по справі № 6-26370кс04 (№ в ЄДРСРУ 135558) вказане наступне: "Поважними причинами пропуску строку позовної давності вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред'явлення позову стає неможливим або утрудненим".

Як вказує практика Верховного Суду України, оцінюючи обставини, що перешкоджали здійсненню процесуального права на оскарження, суд повинен виходити з оцінки та аналізу всіх наведених у клопотанні доводів, а також з того, чи мав заявник можливість своєчасно реалізувати своє право на оскарження (Лист Вищого адміністративного суду України від 19.05.2010 N 708/11/13-10).

Постановою Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 15 жовтня 2013 року у справі № 21-240а13 (№ в ЄДРСРУ 36171760) передбачено, що обставини, з якими сторона пов'язує поважність причин пропуску строків звернення до суду, доводяться стороною і встановлюються судом тільки у випадку, якщо заявлена вимога про застосування цих строків.

Аналогічна правова позиція щодо застосування статті 100 КАС вже була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 5 грудня 2011 року (справа № 21-369а11(№ в ЄДРСРУ 20968416).

Необхідно вказати, що поновлення процесуальних строків на оскарження судових рішень є дискреційними повноваженнями суду, а під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний або судовий орган, приймаючий рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин (Ухвала ВАСУ від 29.09.2016 року по справі № 522/6069/14-а (№ в ЄДРСРУ 61821829).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі "Ілхан проти Туреччини" (№22277/93 від 27.06.2000 року §59) зазначено, що правило встановлення обмежень звернення до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватись з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи.

З урахуванням вказаного слід зазначити, що у суду є "свобода розсуду" або дискреційні повноваження суду на поновлення процесуальних строків, адже за таких обставин лише суд вирішує яка причина є поважною і які докази можна приймати до уваги, разом з цим суд повинен обґрунтувати свою позицію відповідними доводами, а не лише зазначити "визнати поважними причини пропуску процесуальних строків" (Ухвала ВСУ від 26.01.06 справа № N 6-7307кс04).

Також суд звертає увагу на практику ЄСПЛ, засновану на принципах Європейської конвенції з прав людини, що узгоджується із приписами ст. 19 Конституції України, яка встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України, тобто забезпечувати "відповідні гарантії" проти свавільного порушення прав, свобод та інтересів юридичних та фізичних осіб.

Позитивні зобов'язання сформульовані Європейським судом під час застосування окремих статей Конвенції, зміст яких визначає усталена судова практика ЄСПЛ.

Основною характеристикою позитивних зобов'язань держави виступає те, що по суті вони вимагають від національних органів влади застосувати необхідні засоби для гарантування прав людини, а точніше - вжити прийнятних (розумних) та належних засобів для захисту цих прав.

Було встановлено, що такі обов'язки можуть виникати на підставі безпосереднього застосування статей 2-6, 8, 10, 11, 13 Конвенції, ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції.

Сучасна тенденція спрямована на визнання Судом позитивних обов'язків держави під час захисту майже усього переліку конвенційних прав і свобод.

Так, у справі "Новоселецький проти України" (Novoseletskiy v. Ukraine), рішення від 22 лютого 2005 р., заява № 47148/99 ЄСПЛ розглядав позитивні зобов'язання за ст. 8 Конвенції та ст.1 Першого Протоколу. Зокрема, ЄСПЛ зазначив: Якщо розглядати справу зі сторони позитивного зобов'язання з боку держави або з огляду виправдання втручання державної влади відповідно до пункту 2, то є очевидним, що принципи, які застосовуються є достатньо суміжними. В обох випадках необхідно звернути увагу на дотримання справедливої рівноваги між конкуруючими інтересами осіб і суспільства в цілому. Більше того, навіть для позитивних зобов'язань, які випливають з пункту 1, випадки, перераховані в пункті 2, можуть відігравати деяку роль при пошуку бажаної рівноваги (див. Морено Гомес п. Іспанії, N 4143/02, п. 55, рішення від 16 листопада 2004р.).

У кожній справі, в якій йде мова про порушення вищезгаданого права, Суд повинен перевірити дії чи бездіяльність держави з огляду на дотримання балансу між потребами загальної суспільної потреби та потребами збереження фундаментальних прав особи, особливо враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та непомірний тягар (див. Рішення Спорронг та Лонрот п. Швеції , рішення від 23 вересня 1982 року, серія A N 52, стор. 26, п. 69).

Європейський Суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Отже, однією з передумов забезпечення доступу до суду є наявність в особи права на судовий захист. Це право випливає з ч. 3 ст. 8, ч. 1 ст. 55 Конституції України. Таке право забезпечує можливість особи відстоювати свої права у будь-якій життєвій ситуації, зокрема, пов'язаній з незаконними діями (бездіяльністю) органів державної влади.

З урахуванням викладено, а також те, що однією з передумов забезпечення доступу до суду є наявність в особи права на судовий захист, суд дійшов висновку що клопотання представника відповідача про залишення адміністративного позову без розгляду по справі №815/1762/17 задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 6, 7, 11, 99, 155, 160, 165 КАС України, -

У Х В А Л И В:

У задоволенні клопотання представника відповідача про залишення адміністративного позову без розгляду по справі №815/1762/17 - відмовити.

Ухвала суду може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Ухвала набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Я.В. Балан