Ухвала суду № 68450894, 22.08.2017, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/13999/16 Головуючий у 1-й інстанції: Мазур А. С. Суддя-доповідач: Файдюк В.В.

У Х В А Л А

Іменем України

22 серпня 2017 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Файдюка В. В.

суддів: Мєзєнцева Є. І.

Чаку Є. В.

При секретарі: Марчук О. О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 червня 2017 року у справі за адміністративним позовом громадянина Ірану ОСОБА_5 до управління Державної міграційної служби України у Київській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В :

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Ірану ОСОБА_5 з позовом до управління Державної міграційної служби України у Київській області, Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування наказу управління Державної міграційної служби України у Київській області від 30.06.2016 р. № 46 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Ірану ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 18.08.2016 р. № 37-16 про відхилення скарги на рішення управління Державної міграційної служби України у Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву громадянина Ірану ОСОБА_5 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 червня 2017 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ управління Державної міграційної служби України у Київській області від 30.06.2016 р. № 46 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Ірану ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язано управління Державної міграційної служби України у Київській області повторно розглянути заяву-анкету громадянина Ірану ОСОБА_5 від 07.06.2016 р. №16 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, з урахуванням висновків даної постанови.

В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, відповідач - Державна міграційна служба України подав апеляційну скаргу, в якій просить апеляційну інстанцію скасувати незаконну, на його думку, постанову суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог та постановити нову в цій частині, якою позовні вимоги залишити без задоволення, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Свої вимоги апелянт мотивує тим, що заява шукача захисту в Україні є очевидно необґрунтованою, оскільки позивач не зазначив достатньо деталей щодо обставин проживання та побоювання повернення до Ірану, які можна кваліфікувати як індивідуальні переслідування щодо нього в разі повернення в країну громадської належності.

Крім того, відповідач вважає, що заявник не переслідувався та не зазнавав насилля за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а причина, яку позивач зазначає як підставу для неможливості повернення в країну приналежності, виникла в 2015 році, в той час як позивач звернувся до відповідача аж 07.06.2016 р.

Також апелянтом зазначено, що проживання дружини та дитини в Україні є підставою для отримання позивачем дозволу на імміграцію, однак, не може вважатися підставою для надання статусу біженця чи особи, що потребує додаткового захисту.

У відповідності до ст. 195 КАС України справа переглядається в межах доводів апеляційної скарги.

Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, громадянин Ірану ОСОБА_5 звернувся до органу Державної міграційної служби України із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 07.06.2016 р. № 16, в обґрунтування якої вказано про неможливість позивача повернутися до країни-походження - Ірану у зв'язку зі зміною релігії, а саме: навернення у християнство, що у разі повернення до Ірану загрожує життю та безпеці заявника (а. с. 45 - 47).

За результатами розгляду даної заяви та вивчення матеріалів особової справи, управлінням Державної міграційної служби України у Київській області на підставі висновку від 30.06.2016 р. прийнято наказ від 30.06.2016 р. № 46, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та повідомлено про відповідне рішення позивача 04.07.2016 р. повідомленням від 30.06.2016 р. № 24 (а. с. 91, 104).

Скориставшись правом на адміністративне (досудове) оскарження вказаного наказу, позивач звернувся до Державної міграційної служби України з відповідною скаргою, за результатами розгляду якої прийнято рішення про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 18.08.2016 р. № 37-16 (а. с. 105).

Позивач вважає такі рішення неправомірними, оскільки останній прийняв християнство: у 2014 році став постійним членом Київської єврейської месіанської громади та у 2015 р. прийняв хрещення.

Також позивач вважає, що відповідачами не прийнято до уваги при винесенні рішень загальновідомі факти про країну проживання позивача та не враховано, що за умови повернення до Ірану у позивача виникне загроза бути вбитим або ув'язненим.

У зв'язку з наведеним позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

Задовольняючи адміністративний позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що позивач перебуває у шлюбі з громадянкою України та є батьком дитини, що є громадянкою України з ІНФОРМАЦІЯ_2 р.

Також суд першої інстанції встановив, що після прийняття християнства позивач відвідував ісламські релігійні заходи з метою донести до людей інформацію, що мусульманська віра не є істинною, після чого консул Ірану схиляв позивача до написання заяви про відмову від християнства і через небажання позивача виконувати дану вказівку останнього позбавили паспорта, після чого почалися погрози повернення до Ірану.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Згідно із статтею 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями 17 липня 1997 року) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 р. № 3671-VI (далі - Закон).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

З метою підвищення ефективності боротьби проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання Державами ООН було підписано 10 грудня 1984 року Конвенцію «Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання», ратифіковану 26 січня 1987 року.

Конвенцією «Про статус біженців», підписаною Державами ООН 28 липня 1951 року, та Протоколу до неї 1967 року визначено термін «біженець», який означає особу, яка через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Пунктом 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року № 3 передбачено, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, а саме:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Частиною сьомою статті 7 Закону передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Водночас, частиною 6 статті 8 Закону передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами: які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону; якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу; за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Статтею 10 Закону визначено, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виписані у статті 6 Закону.

Відповідно до абзацу 4 частини першої статті 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Пунктом 10 Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року « 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» зауважено, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Як вбачається з заяви-анкети позивача, протоколу співбесіди від 22.06.2016 р. та наявних в матеріалах справи доказів, позивач після закінчення школи навчався з 2007 р. в м. Києві та у 2013 році закінчив медичний університет імені Богомольця, що підтверджується дипломом спеціаліста НОМЕР_1 (а. с. 69).

30.09.2013 р. позивач легально приїхав до Києва з метою продовження навчання та 26 листопада 2014 р. одружився на громадянці України ОСОБА_6, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб від 26.11.2014 р. Серії НОМЕР_2 (а. с. 63).

Згідно свідоцтва про народження ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 р. н., виданого повторно 06.03.2015 р., Серії НОМЕР_3, батьком дитини зазначено: ОСОБА_7 (а. с .64).

Відповідно до довідки № 524/2015 від 12.05.2015 р. дитина набула громадянства України з ІНФОРМАЦІЯ_2 р. (а. с. 65).

Після одруження та прийняття християнства позивач до країни походження не виїжджав, так як мав погрози від консула Ірану, як зазначено позивачем під час співбесіди.

Також з протоколу співбесіди вбачається, що позивач був матеріально забезпеченим на території Ірану, що дає підстави суду вважати відсутніми економічні складові при виборі країни захисту.

З листів Єврейської Месіанської релігійної Громади від 24.10.2014 р. № 167 та Київської Єврейської Месіанської Громади від 16.02.2015 р. № 14 вбачається, що позивач з 2014 року є членом вказаних громад та в січні 2015 року прийняв хрещення (а. с. 88, 89).

З протоколу співбесіди вбачається, що позивач володіє інформацією про протестантизм, відрізняє вказаний напрям від католицизму та православ'я, досконало описує процедуру хрещення, обізнаний з релігійними святами.

Посилаючись на протокол співбесіди, відповідач у висновку від 16.08.2016 р. ОС № 2016 KV 0016 зазначив, що за словами позивача останній наприкінці 2014 р. (тобто будучи вже християнином) виїжджав до Ірану, однак, про факти утиску на релігійному підґрунті не повідомив (а. с. 107).

З даного приводу колегія суддів зауважує, що у відповідності до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Натомість, доказів такого перебування позивача в Ірані після прийняття християнства відповідач не надав, так само як і не встановив факту, що позивач афішував прийняття нової релігії у країні походження.

Як вбачається з відкритих джерел в мережі Інтернет: доповіді Міністерства внутрішніх справ Великої Британії, спеціальний доповідач ООН з питання про становище в галузі прав людини в Ірані зазначив, що 49 християн були затримані в Ісламській Республіці Іран станом на січень 2014 року, вироки різняться в діапазоні від 1 до 10 років позбавлення волі, Іранська влада розглядає домашні церкви і євангельських християн як загрозу національній безпеці (http://refworld.org/docid/561f53164.html) (а. с. 18).

За таких обставин, колегія суддів вважає побоювання позивача повернутися в країну походження обґрунтованими та реальними, а висновки відповідача такими, що прийняті без належного врахування всіх обставин справи.

В свою чергу, приймаючи рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач, як вірно встановлено судом першої інстанції, не надав належної оцінки перебуванню позивача у офіційному шлюбі з громадянкою України, народженню та проживанню на території України доньки позивача.

В апеляційній скарзі відповідач зазначає, що право на возз'єднання сім'ї, зазначене у оскаржуваному судовому рішенні, в розумінні Закону не є саме по собі підставою для надання позивачу статусу біженця чи визнання особою, що потребує додаткового захисту.

Дійсно, у відповідності до п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію» від 07.06.2001 р. № 2491-III дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

В розмінні вказаного закону, імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.

Процедура отримання дозволу на імміграцію не перебуває у правовому зв'язку з наявністю/відсутністю у особи права отримати статус біженця чи особи, що потребує додаткового захисту.

Натомість, як визначено Директивою Ради ЄС 2003/86/ЄС про право на возз'єднання сім'ї від 22 вересня 2003 року, возз'єднання сім'ї є необхідною умовою перетворення життя у сім'ї на можливе. Воно сприяє створенню соціокультурної стабільності, полегшує інтеграцію громадян третіх країн у держави-члени, що також дозволяє посилювати економічну й соціальну єдність, що є основною метою Співтовариства, визначеною у Договорі.

Право на возз'єднання сім'ї застосовується, за будь-яких умов, до членів нуклеарної сім'ї, тобто подружньої пари та їх неповнолітніх дітей.

Пункт 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод закріплює право людини на повагу до її приватного і сімейного життя.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції розцінює факт постійного проживання сім'ї позивача на території України як додатковий доказ реальності побоювань позивача залишитись в країні походження і через можливе обмеження свободи на її території бути позбавленим на тривалий час або назавжди права возз'єднатися з сім'єю та права на охорону дитинства для своєї доньки, про що вірно зауважив суд першої інстанції.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваного рішення судом першої інстанції в частині його оскарження було порушено норми матеріального та процесуального права, які впливають на правильність вирішення справи.

Таким чином, обґрунтованою є позиція суду першої інстанції щодо правомірності вимог позивача в частині їх задоволення.

Отже, при винесенні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.

Відповідно до статті 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 160, 195, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 червня 2017 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили в порядку, встановленому статтею 254 КАС України та може бути оскаржена безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції в порядку і строки, встановлені статтею 212 КАС України.

Головуючий суддя В. В. ФайдюкСуддя Є. І. МєзєнцевСуддя Є. В. Чаку

Головуючий суддя Файдюк В.В.

Судді: Чаку Є.В.

Мєзєнцев Є.І.