Постанова № 68424170, 16.08.2017, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2017 року Справа № 914/2376/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоМачульського Г.М. (доповідач),суддівКоробенка Г.П., Кравчука Г.А.,розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргуФізичної особи-підприємця ОСОБА_4на постановуЛьвівського апеляційного господарського судувід20.02.2017у справі№914/2376/16Господарського судуЛьвівської областіза позовомДепартаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської радидоФізичної особи-підприємця ОСОБА_4простягнення суми та зобов'язання вчинити діїза участю

- відповідача:ОСОБА_5 (довіреність від 23.05.2016)В С Т А Н О В И В:

Звернувшись у суд з даним позовом, Департамент житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради (далі - позивач), уточнивши свої вимоги, просив стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (далі - відповідач) 4865,06 грн. заборгованості, 9587,77 грн. пені, 4400,89 грн. інфляційних втрат, 1340,41 грн. три відсотки річних, 18507,12 грн. недоотриманих коштів у місцевий бюджет, на які нараховані інфляційне збільшення у розмірі 55,52 грн., 141298,60 грн. збору від незаконної господарської діяльності, на який нараховані 40042,21 грн. інфляційних втрат та 5660,70 грн. три відсотки річних та зобов'язати відповідача звільнити земельну ділянку, площею 598 кв.м, спеціально визначену для забезпечення паркування транспортних засобів у АДРЕСА_1 (транспортна розв'язка).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач має заборгованість у вигляді несплати відповідних зборів, яка утворилася внаслідок її несплати відповідачем до міського бюджету, та зважаючи на закінчення терміну дії договору, відповідач безпідставно займає земельну ділянку, яку відмовляється у добровільному порядку повернути позивачу.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 28.11.2016 (суддя Яворський Б.І.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 20.02.2017 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Марко Р.І., судді: Желік М.Б., Костів Т.С.), провадження у справі в частині стягнення коштів. припинено, позов задоволено частково, зобов'язано відповідача звільнити земельну ділянку площею 598,00 кв.м, спеціально визначену для забезпечення паркування транспортних засобів у АДРЕСА_1 (транспортна розв'язка), вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати вказані судові рішення в частині зобов'язання відповідача звільнити земельну ділянку та відмовити у позові, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права.

У відзиві позивач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на те, що судові рішення є законними та обґрунтованими та відповідають вимогам чинного законодавства.

Учасники судового процесу відповідно до приписів статті 1114 Господарського процесуального кодексу України належним чином повідомлялися про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак позивач не використав наданого законом процесуального права на участь свого представника у судовому засіданні, що не перешкоджає розгляду касаційної скарги.

До початку розгляду касаційної скарги по суті представник відповідача заявив усне клопотання про визнання явки позивача та третьої особи обов'язковою та відкладення розгляду касаційної скарги, яке було обґрунтоване тим, що судами неповно встановлені усі обставини справи.

Відповідно до приписів статті 27 частини третьої Господарського процесуального кодексу України питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу.

Із прийнятих судами ухвал не вбачається, що до участі у справі було залучено третю особу.

Згідно із положеннями статті 11110 Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням приписів стаття 43 цього кодексу, підставою для скасування судових рішень у касаційному порядку може бути, зокрема, порушення або неправильне застосування норм процесуального права, яке призвело до неповного встановлення судами попередніх інстанцій усіх обставини справи.

Разом з тим, приписами статті 1117 вказаного кодексу визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Із заявленого клопотання не вбачається, що визнання судом касаційної інстанції явки позивача обов'язковою та відкладення у зв'язку із цим розгляду касаційної скарги вплине на об'єктивність розгляду останньої та перешкоджатиме перевірці доводів, викладених у касаційній скарзі, щодо повноти встановлення судами попередніх інстанцій усіх обставини справи.

За вказаних обставин усне клопотання представника відповідача не підлягає задоволенню.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Відповідно до приписів 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної норм матеріального і процесуального права, а згідно статті 11111 ч.2 п.4 цього кодексу у постанові суду касаційної інстанції мають бути зазначені стислий виклад суті рішення місцевого господарського суду, рішення, постанови апеляційного господарського суду.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 01.04.2011 між позивачем та відповідачем було укладено договір № 132 П/Т про використання земельної ділянки, спеціально визначеної для забезпечення паркування транспортних засобів, згідно умов якого позивач надав відповідачу у користування спеціально визначену земельну ділянку для забезпечення паркування транспортних засобів на АДРЕСА_1 (транспортна розв'язка), площею 598,0 кв.м (далі-земельна ділянка) згідно з планом майданчика для паркування, терміном до 31.12.2013.

Актом перевірки зон паркування від 21.01.2016, який складено працівниками управління транспорту та зв'язку Львівської міської ради встановлено, що на земельній ділянці, яка розташована у АДРЕСА_1 (транспортна розв'язка) відповідач здійснює діяльність по збору коштів за паркування згідно наведеного договору, який був укладений сторонами до 31.12.2013.

03.11.2016 працівниками управління транспорту та департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради проведено перевірку роботи зони паркування у АДРЕСА_1 (транспортна розв'язка), за результатами якого складено акт, яким встановлено, що на земельній ділянці відповідачем здійснюється підприємницька діяльність без відповідних погоджень та договорів, що підтверджується поясненнями охоронця, який був присутній на цій ділянці під час її обстеження.

В обґрунтування позовних вимог, позивач посилався на те, що відповідач не оплачував збір за місця паркування транспортних засобів, який під час дії договору збільшувався, та продовжував здійснювати підприємницьку діяльність на земельній ділянці після закінчення дії договору, у зв'язку з чим у відповідача виникла заборгованість, на яку було нараховані інфляційні втрати та три відсотки річних. При цьому позивач зазначав, оскільки договір № 132 П/Т припинив свою дію, а згоду на його продовження позивач не надав, відповідач повинен звільнити займану ним земельну ділянку.

Приймаючи рішення місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що провадження у справі в частині позовних вимог щодо стягнення грошових коштів підлягає припиненню, оскільки спір про стягнення збору за місця для паркування транспортних засобів, який належить до місцевих податків та зборів, підлягає вирішенню адміністративним судом, тобто такий спір не підвідомчий господарському суду. При цьому суди вказали на те, що оскільки договір припинив свою дію, а відповідач не звільнив займану ним ділянку, вона підлягає звільненню в судовому порядку. Також суди зазначили про те, що позивач звернувся до суду з даним позовом в межах строку позовної давності, відтак відсутні підстави для застосування наслідків спливу строку позовної давності на застосуванні яких наполягав відповідач.

У касаційному порядку відповідачем оскаржено судові рішення лише в частині задоволення позову щодо звільнення земельної ділянки.

Підстави для скасування оскарженої постанови відсутні виходячи із наступного.

Відповідно до приписів частини 1-ї статті 93 Земельного кодексу України та статті 1 Закону України "Про оренду землі" право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Отже оренда землі передбачає, що орендар платно володіє і користується земельною ділянкою, необхідною йому для підприємницької та інших видів діяльності.

Відповідно до приписів статті 31 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Положеннями статті 34 цього Закону встановлено, що у разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором (ч.1). Орендар не має права утримувати земельну ділянку для задоволення своїх вимог до орендодавця (ч.2).

Із встановлених судами обставин вбачається, що відповідач здійснював використання земельної ділянки на підставі укладеного між сторонами договору № 132 П/Т про використання земельної ділянки.

Також встановлено, що після закінчення дії договору відповідач продовжує використовувати земельну ділянку в господарській діяльності, про що свідчать відповідні акти перевірки зон паркування, а також подані відповідачем відповідні документи до Львівської міської ради для продовження терміну дії договору, відповіді на які він не отримав, у зв'язку з чим звернувся до суду щодо продовження терміну дії договору.

Враховуючи викладене, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення на підставі встановлених фактичних обставин справи суд касаційної інстанції зазначає, що суди обох інстанцій дійшли до правильного висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позову в частині зобов'язання відповідача звільнити земельну ділянку, так як відповідач користується земельною ділянкою безпідставно, відтак земельна ділянка підлягає звільненню.

Відповідач цих висновків суду апеляційної інстанції не спростував.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності оскарженої постанови суду апеляційної інстанції.

Твердження відповідача про те, що суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, яке виразилося в тому, що справу розглянуто за відсутності відповідача, є безпідставними, оскільки згідно повідомлення про вручення поштового відправлення (т.2 а.с.9) відповідачу були вручені процесуальні документи суду про час та місце розгляду справи, а також згідно клопотання відповідача (т.2 а.с.30) останній ознайомлювався з матеріалами справи 17.02.2017, а відтак був обізнаний про судове засідання, у якому було прийнято оскаржувану постанову суду.

При цьому слід зазначити, що Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 03.04.2008 зі справи "Пономарьов проти України" роз'яснив, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Доводи, викладені в касаційній скарзі з посиланням на відповідні акти перевірки зон паркування та листи Сихівського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та частково зводяться до необхідності додатково перевірити докази, досліджені судами, що, відповідно до приписів ст.1117 ч.2 Господарського процесуального кодексу України, при здійсненні у касаційному порядку перегляду судових рішень не допускається.

Посилання відповідача на те, що позивач не є власником чи належним землекористувачем земельної ділянки є безпідставними та спростовуються матеріалами справи, зокрема ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 18.04.2016 у справі № 876/195/16 (т.1, а.с.87-90), ухвалою Господарського суду Львівської області від 19.06.2014 у справі № 914/1390/14, згідно яких відповідач звертався із позовами до судів щодо зобов'язання позивача укласти додаткові угоди до договору № 132 П/Т та визнання даного договору продовженим.

Крім того, згідно присів статті 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Кожна сторона, відповідно до приписів статті 33 Господарського процесуального кодексу України України, з урахуванням статті 111 частини 2-ї, статті 1117 цього кодексу, повинна доводити ті обставини справи, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, у суді першої та апеляційної інстанції.

Отже посилання відповідача на недоведеність обставин справи у наведеному контексті не може бути підставною для скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Безпідставними є твердження відповідача про не застосування судами наслідків спливу позовної давності, так як згідно встановлених судами обставин, позивач звернувся до суду в межах строку позовної давності, яка визначена статтею 257 Цивільного кодексу України, що виключало підстави для застосування судами таких наслідків, і наведеним обставинам суд апеляційної інстанції дав належну правову оцінку вказавши, що строк дії договору закінчився 31.12.2013, а із даним позовом позивач звернувся у суд 15.09.2016 у межах трирічного строку позовної давності.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови немає.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 п.1, 11111 Господарського процесуального кодексу України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 20.02.2017 у справі Господарського суду Львівської області №914/2376/16, залишити без змін.

Головуючий суддя Г.М. Мачульський

Судді Г.П. Коробенко

Г.А. Кравчук