Рішення № 68418299, 18.08.2017, Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Справа № 185/1174/17

Провадження № 2/185/1696/17

18 серпня 2017 року м. Павлоград

Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі: головуючий суддя Бабій С.О., за участю секретаря судового засідання Шмик К.Д., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщені суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання участі працею та коштами у створенні спільної часткової власності, визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

10.02.2017 р. позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, яким, із урахуванням уточненої позовної заяви від 18.05.2017 р., просив встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 01.06.1993 року по 01.10.2004р. ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 з ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, померлим ІНФОРМАЦІЯ_3, визнати участь працею й коштами ОСОБА_1 у створенні спільної часткової власності нерухомого майна, а саме: квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, визнати право власності за ОСОБА_1 на 3/4 частини квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 залишити за ОСОБА_8 померлим ІНФОРМАЦІЯ_3.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 01 травня 1993 року позивач ОСОБА_1 познайомилась з ОСОБА_8, та з червня 1993 р. вони стали спільно проживати однією сім'єю в однокімнатній квартирі, що належала позивачу за адресою: АДРЕСА_3. Маючи погані спогади про шлюбні стосунки, жоден з них не поспішав з реєстрацією шлюбу. Спільних дітей вони не мали, наміру про спільних дітей також не було, тому не вважали за необхідне реєструвати шлюб одразу на початку стосунків. За рахунок спільних заощаджень позивача та ОСОБА_8 у сумі 6 000 грн. 27.02.1998 року у відповідачів ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 (як продавців нерухомого майна), представлених відповідачем ОСОБА_7, за договором купівлі-продажу було придбано квартиру АДРЕСА_1. Договір купівлі - продажу нерухомого майна був укладений лише на ім'я ОСОБА_8 Вказує, що за ст. 128 ЦК УРСР право власності в набувача майна за договором виникало з моменту передачі речі, тому право власності на частину в спірній квартирі у позивача виникло з 27.02.1998 року. Після придбання спірного майна позивач та ОСОБА_8 весь час разом там проживали. У період з 1993 року по 2004 рік позивач та ОСОБА_8 проживали без реєстрації шлюбу, під час спільного проживання без реєстрації шлюбу жоден з них не перебував в іншому шлюбі з іншою особою. 01 жовтня 2004 року одружились та в подальшому проживали вже в зареєстрованому шлюбі. Позивач стверджує, що спільно дані особи прожили 23 роки.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_8 помер. Спадкоємцями ОСОБА_8 за законом є позивач та дві його доньки, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3.

Позивач звернувся до Павлоградської державної нотаріальної контори з приводу заведення спадкової справи та отримання свідоцтва про право на подружню частку у спільному майні подружжя, проте 14 січня 2017 року державним нотаріусом Павлоградської державної нотаріальної контори Шкицькою Ю.А. було винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, оскільки договір купівлі-продажу квартири був укладений в 1998 році тобто у період спільного проживання однією сім'єю, але без реєстрації шлюбу. Позивачу необхідно було надати нотаріусу документ підтверджуючий її право власності на частину у спадковому майні, за даних обставин, це може бути лише відповідне рішення суду. З огляду на норми Кодексу про шлюб та сім'ю, Закону України "Про власність", позивач звернуся до суду.

Позивач про дату, час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, подав заяву про розгляд справи без його присутності, наполягав на задоволенні позову.

Відповідач ОСОБА_2 про дату, час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, подав заяву про розгляд справи без його присутності (а.с.71).

Представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Ткач Т.В. про дату, час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, подав заяву про розгляд справи без його присутності, позовні вимоги не визнав. 27.07.2017 р. надав письмові заперечення на уточнену позовну заяву. Вказує, що ІНФОРМАЦІЯ_3, помер ОСОБА_8, який є батьком відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Після його смерті залишилася спадщина, яка складається з двохкімнатної квартири АДРЕСА_1. Спадкоємцем першої черги за законом після смерті, ОСОБА_8 є його доньки, відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Відповідачі звернулися до нотаріуса з заявами про видачу Свідоцтва про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1, після смерті батька, ОСОБА_8. ОСОБА_2, відмовилася від прийняття спадщини померлого батька, ОСОБА_8 на користь, ОСОБА_3, відтак відповідач ОСОБА_3 має право на 2/3 частки у спадковому майні.

Спірна квартира була придбана ОСОБА_8 27.02.1998 р. на Павлоградській товарній біржі, реєстраційний номер 2/31-НД, в якому зазначено місце реєстрації ОСОБА_8, АДРЕСА_12. В зазначеній квартирі, ОСОБА_8, був зареєстрований та проживав з 27 березня 1998 року. Невідомо чи виготовляв ОСОБА_8, технічний паспорт на зазначену квартиру, чи провів реєстрацію та отримав витяг з реєстру на право власності на квартиру АДРЕСА_1. 01 жовтня 2004 року, ОСОБА_8 зареєстрував шлюб в органах ЗАГСа з ОСОБА_1. До 15 квітня 2016року ОСОБА_1, була зареєстрована у 2-х кімнатній квартирі АДРЕСА_3, яка була приватизована нею та її сином, ОСОБА_15, на склад сімї 2чол., та належить їм на праві власності. 31 серпня 2016 року, ОСОБА_1 звернулася з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1, після смерті ОСОБА_8

31.08.2016року, була заведена спадкова справа №761, зареєстрована в Спадковому реєстрі за № 59434258.

Постановою державного нотаріуса Першої Павлоградської нотаріальної контори, Ю.А. Шкицької, від 14 січня 2016 року, ОСОБА_1, було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії - видачі Свідоцтва про право власності на 1/2 частку в спільному сумісному майні подружжя після смерті її чоловіка, ОСОБА_8 (копія постанови перебуває у матеріалах цивільної справи).

Вказує, що позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_8, дійсно проживали разом, починаючи з 1999 року до 01 жовтня 2004року, без реєстрації шлюбу, шлюб зареєстрували тільки в жовтні 2004року. Згідно Кодексу про шлюб та сім'ю України, який діяв до 01.01.2004 року визнавався тільки шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану; реєстрація шлюбу встановлюється як в інтересах державних і громадських, так і з метою охорони особистих і майнових прав та інтересів подружжя і дітей, тільки такий шлюб породжує права і обов'язки подружжя, час виникнення цих прав і обов'язків визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану; при здійсненні прав і виконанні обов'язків, що виникають із шлюбних і сімейних відносин, громадяни повинні додержувати законів. Відтак, до набрання чинності СК України, тобто до 01.01.2004 року, правовий інститут проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу законом не був передбачений. Не реєструючи шлюб сторони не врегулювали свої відносини відповідно до закону, тому таке спільне проживання не породило цивільних прав і обов'язків саме подружжя (не є юридичною підставою для цього), а для встановлення судовим порядком до запровадження законом відповідного правового інституту факту проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу передбачених законом підстав немає. Термін проживання позивача зі спадкодавцем однією сім'єю без реєстрації шлюбу має обраховуватися з 01.01.2004 року до дня реєстрації шлюбу, до 01жовтня 2004року. Вказує, що спір щодо визнання квартири АДРЕСА_1 спільною власністю подружжя може бути лише між подружжям, однак ні ОСОБА_8 при житті, ні ОСОБА_1, це питання не ставили і спір між ними не виникав щодо спірної квартири.

Відповідач ОСОБА_4 про дату, час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, у судове засідання не з'явився, причини неявки суду невідомі. Подав до суду заяву від 26.05.2017 р., у якій за змістом позовних вимог вказує, що 27.02.1998 р. він продав спірне майно за 6 000 грн., які йому особисто передав позивач ОСОБА_1. Факт передачі грошових коштів підтверджує п.4 Договору купівлі-продажу, який був засвідчений Павлоградською товарною біржею (а.с.174).

Відповідач ОСОБА_5 про дату, час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, у судове засідання не з'явився, причини неявки суду невідомі.

Відповідач ОСОБА_6 про дату, час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, у судове засідання не з'явився, причини неявки суду невідомі.

Відповідач ОСОБА_7 про дату, час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, у судове засідання не з'явився, причини неявки суду невідомі.

Вислухавши пояснення представника позивача ОСОБА_17, адвоката відповідача Давидова Д.О., допитавши свідків ОСОБА_19, ОСОБА_20, (у судових засіданнях 14.03.2017 р., 11.04.2017 р.), вивчивши матеріали справи, перевіривши докази на належність, допустимість, достовірність та достатність, оцінивши докази кожний окремо та у сукупності, суд приходить до висновку, що позовна заява підлягає частковому задоволенню за наступних підстав.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтями 3, 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

За приписами ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, якими, зокрема є: справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого або майнового інтересу.

Способом захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, може бути визнання права.

Судовим розглядом встановлено, що 27 лютого 1998 року між відповідачами ОСОБА_4, який діяв від себе особисто, від імені відповідача ОСОБА_5, відповідачем ОСОБА_6, як продавцями, які були представлені відповідачем ОСОБА_7 (за довіреністю) та ОСОБА_8, як покупцем був укладений Договір купівлі-продажу нерухомого майна та зареєстрований на Павлоградській товарній біржі за реєстраційним № 2/31-НД. За вказаним договором ОСОБА_8 придбав у власність двохкімнатну квартири №81 (загальною площею 53,5кв.м та житловою площею 27,6кв.м) в буд.АДРЕСА_1. (а.с.14).

Відповідно до свідоцтва про одруження НОМЕР_1 від 01.10.2004 р., позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_8 одружились 01.10.2004 р. (а.с.9).

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_8, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 (а.с.10).

Як вбачається із матеріалів спадкової справи № 761/2016 до майна померлого ОСОБА_8 (а.с.58-70), позивач ОСОБА_1 31.08.2016 р. звернувся до Першої Павлоградської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_8 (а.с.59), а 25.10.2016 р. подав заяву про видачу свідоцтва про право власності на 1/2 частку в спільному сумісного майна подружжя, а саме квартиру АДРЕСА_1 (а.с.62). Листом від 28.10.2016 р. Перша Павлоградська державної нотаріальної контори повідомила позивача про неможливість видачі запитаного свідоцтва до спливу шестимісячного строку після відкриття спадщини, а саме 14.01.2017 р. (а.с.63).

02.12.2016 р. відповідач ОСОБА_3 звернувся до Першої Павлоградської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_8 (а.с.65), відповідач ОСОБА_2 було складено заяву про відмову від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_8 на користь відповідача ОСОБА_3 (а.с.66).

14.01.2017 р. позивач ОСОБА_1 знову звернувся до Першої Павлоградської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право власності на 1/2 частку в спільному сумісному майні подружжя, а саме квартиру АДРЕСА_1 (а.с.67).

Постановою державного нотаріуса Першої Павлоградської нотаріальної контори Шкицької Ю.А. від 14 січня 2016 року, ОСОБА_1, було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії - видачі Свідоцтва про право власності на 1/2 частку в спільному сумісному майні подружжя після смерті її чоловіка, ОСОБА_8 (а.с.68).

Як випливає із змісту позовної заяви, позивач пов'язує виникнення у нього права власності на 3/4 частини квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 з дати придбання квартири (з 27.02.1998р.), з огляду на те, що вказане майно було придбано за 6000 грн. у відповідачів ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, при цьому вказані кошти було отримано від участі працею та коштами позивача ОСОБА_1 спільно із спадкодавцем ОСОБА_8 Іншу 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 позивач вважає такою, що належить ОСОБА_8, тобто є на час розгляду справи спадковим майном.

Згідно із частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Офіційне тлумачення вказаного положення Конституції України міститься в Рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, відповідно до п. 2 якого дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Відтак, суд застосовує відповідні норми права, які діяли під час виникнення відповідних правовідносин між сторонами у справі.

Оцінюючи позовні вимоги позивача до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, які випливають із факту укладення 27 лютого 1998 року між відповідачами ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, представлених відповідачем ОСОБА_7 та ОСОБА_8, договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна, суд виходить із наступного.

За даними інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 14.02.2017 р. у вказаних реєстрах відсутні відомості про реєстрацію будь-яких речових прав (чи обтяжень) на спірне нерухоме майно (а.с.40). Відтак, оскільки предметом позову є визнання права власності на спірне нерухоме майно, попередніми власниками якого були ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, вони є належними відповідачами у справі у частині даної вимоги. Проте, ОСОБА_7 є неналежним відповідачем у справі, оскільки не є суб'єктом спірних правовідносин, з огляду на положення ч.1. ст. 62 ЦК Української РСР, за якою угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки особи, яку представляють. Відтак, вказане зуміє відмову у задоволенні позову в частин вимог до відповідача ОСОБА_7 повністю.

Що стосується вимог позивача до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 суд. враховує наступне.

Згідно ст. 224 ЦК Української РСР, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України «Про власність», який діяв на момент укладення угоди, громадянин набуває права власності на майно, отримане внаслідок укладення угод, не заборонених законом.

Так само відповідно до вимог ст.328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК Української РСР, договір купівлі-продажу житлового будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоч би однією із сторін є громадянин. Недотримання цієї вимоги тягне недійсність договору, що встановлено ст. 47 ЦК УРСР. За клопотанням представника позивача судом було витребувано у КП Павлоградське міжміське бюро технічної інвентаризації інформацію щодо проведення реєстрації права власності за ОСОБА_8 на спірну квартиру, за якою 03.03.1998 року ОСОБА_8 зареєстрував за собою право власності на квартиру АДРЕСА_1. (а.с. 129 ).

Проте, згідно ст. 15 Закону України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991р., в редакції, що діяла на момент укладення договору, договори, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню і вважаються укладеними з моменту їх реєстрації на біржі.

Згідно зі статтею 22 Конституції України, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Судом встановлено, що договір купівлі-продажу нерухомого майна від 27.02.1998 р. було укладено їх сторонами у відповідності до вимог ЦК в редакції 1963 року, їх дії були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що були ними обумовлені, а саме набуття покупцем права власності на вказане нерухоме майно. Тобто сторони досягли згоди з усіх істотних умов угод, які не містять протизаконних умов, які не були нотаріально посвідчені та даними угодами не були порушені права інших осіб. Таким чином, вищевказаний договір купівлі - продажу виконаний сторонами в повному обсязі, що випливає як із його змісту, так підтверджується нотаріально посвідченою заявою відповідача ОСОБА_4 від 26.05.2017 р. (а.с.174). Так само, вказаний договір недійсним не визнавався, зареєстрований на товарній біржі, що допускалося законом на момент його укладання.

За вимогами позивача про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 01.06.1993 року по 01.10.2004р. ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 з ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, померлого ІНФОРМАЦІЯ_3, та визнання участі працею й коштами ОСОБА_1 у створенні спільної часткової власності нерухомого майна, а саме: квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 належними відповідачами є ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які не визнають наявність відповідних обставин.

Суд частково погоджується із доводами представника відповідача ОСОБА_3 відносно того, що до набрання чинності СК України, правовий інститут проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу законом не був передбачений.

Одночасно, виходячи із принципу процесуальної економії, насамперед суд має перевірити, чи не перебували особи, про встановлення факту проживання яких однією сім'єю як жінки та чоловіка без шлюбу у період з 01.06.1993 року по 01.10.2004р. просить позивач, в будь-якому іншому шлюбі.

Як підтверджено свідоцтвом про розірвання шлюбу НОМЕР_3 від 23.07.1987 р., 23.07.1987 р. було розірвано шлюб між позивачем ОСОБА_1 та ОСОБА_23 (а.с.72). Так само, 23.11.1992 р. було розірвано шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_24 (а.с.73).

До 01 січня 2004 р. (набрання чинності Сімейним кодексом України) при врегулюванні сімейних правовідносин застосовувалися положення Кодексу про шлюб та сім'ю України, яким не передбачено можливості визнання факту спільного проживання без реєстрації шлюбу як підстави для визнання набутого майна спільною сумісною власністю.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин з 1997 року до 01 січня 2004 року) спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

Згідно ч.1 ст. 13 Закону України «Про власність» (що діяв на час виникнення спірних відносин) об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про власність» майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР в редакції 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

За змістом пункту 5 Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. п. 1, 2 ст. 17, ст. 18 Закону України «Про власність») тощо.

Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету; 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Саме до такого правового висновку дійшов Верховний Суд України по справі № 6-135цс13 у постанові від 25 грудня 2013 року, який у відповідності до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-102цс15.

Аналізуючи наведене, слід дійти висновку, що сам факт перебування у незареєстрованих шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету сам по собі не може бути підставою для визнання права за позивачем власності взагалі на будь-яку частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Одночасно, зважаючи на те, що під час допиту свідки ОСОБА_19, ОСОБА_20 підтвердили факт спільного проживання позивача з ОСОБА_8 у період з 1993 року по 1994 рік в квартирі, що за адресою: АДРЕСА_3, також повідомили, що їм відомо про те, що ОСОБА_1 вела спільне господарство, мала спільні права та обов'язки притаманні подружжю з ОСОБА_8, спочатку проживаючи разом за адресою: АДРЕСА_3, а після придбання спірної квартири разом переїхали до неї, де подовжили в ній спільно проживати. Дані свідки на той час тісно спілкувались і відвідували позивача в неї вдома і тому можуть підтвердити факт ведення спільного господарства та спільного проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_8 Крім цього, свідки повідомили про те, що їм відомо, що ОСОБА_1 і ОСОБА_8 разом працювали на одному заводі, з початку їх спільного проживання обговорювали з друзями свій намір придбання спільної квартири і в зв'язку із цим спільно накопичували на неї кошти в продовж всього часу спільного проживання. Дані покази щодо вказаної обставини не суперечать одні однім та є взаємопов'язаними. Показання всіх указаних свідків містять конкретні приклади щодо ведення сторонами спільного господарства, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї в період з червня 1993 року до 01 жовтня 2004р. Тому суд вважає доведеним факт спільного проживання позивача з ОСОБА_8 однією сім'єю без реєстрації шлюбу із 01 червня 1993р. по 01.10.2004р. (тобто дня укладання між ними шлюбу). Обставини спільного проживання позивача з ОСОБА_8 підтверджуються також фото таблицями (а.с75-94).

Суд критично сприймає посилання позивача про наявність у нього та ОСОБА_8 домовленості про те, що розмір частки в придбаній квартирі ОСОБА_1 буде становити 3/4. Те, що відповідачем ОСОБА_4 визнано, що за продане спірне майно за договором 27.02.1998 р. він отримав 6 000 грн. особисто від позивача, не є прямим доказом того, що саме 3/4 вказаних коштів були результатом особистих доходів позивача, об'єднаних із доходами ОСОБА_8 для набуття спільного майна, проте побічно доводить участь позивача у придбанні спірного майна (а.с.174).

Оцінюючи ступень участі працею й коштами ОСОБА_1 у створенні спільної часткової власності нерухомого майна, а саме: квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, суд виходить із відомостей про доходи позивача та ОСОБА_8 Підтверджений письмовими доказами доход позивача є більшим ніж доход ОСОБА_8 Так, доход останнього за період з 01.12.1993 по 31.01.1995р. складав 43 656 168,00 карбованця, з яких 50% він сплачував як аліменти на утримання своїх дітей, тобто розмір його фактичного доходу становив 21 828 084, 00 карбованців, а розмір доходу ОСОБА_1 за період з 01.01.1993р. по 1995 р. складав 104 151 700,91 карбованців. Отже розмір доходу позивача значно більший ніж розмір доходу ОСОБА_8

При цьому відповідачами не надано жодних доказів в обґрунтування іншого розміру доходу ОСОБА_8, ніж вказано у наданих позивачем письмових доказах. Суд враховує, що доход позивача у 1993р. становив 47 239 56,91 карбованців, у 1994р. становив 25 756 028,00 карбованців, у 1995 р. становив 73 671 716,00 карбованців, у 1996 р. 66 577 462,59 карбованців, у 1997р. 1722,55 грн. що доводить реальну можливість часткового заощадження ним коштів для придбання спірного майна.

Відтак, суд приходить до висновку, що з огляду спільне проживання без шлюбу чоловіка та жінки, тобто проживання однією сім'єю позивача та ОСОБА_8 майно, придбане внаслідок їхньої спільної праці, є їх спільною частковою власністю, а враховуючи, що письмової угоди щодо відповідного майна сторонами не було, суд дійшов висновку про те, що розмір частки кожного є рівним, що зумовлює часткове задоволення позову із визнанням права власності за ОСОБА_1 на 1/2 частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 з дати придбання квартири з 27.02.1998р., право власності на іншу 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 залишити за ОСОБА_8, померлим ІНФОРМАЦІЯ_3.

Суд виходить із того, що визнання права прямо визначено законом як спосіб захисту порушеного цивільного права у ст. 16 ЦК України.

Одночасно суд вважає за необхідне в задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 01.06.1993 року по 01.10.2004р. ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 з ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, померлого ІНФОРМАЦІЯ_3, та визнати участь працею й коштами ОСОБА_1 у створенні спільної часткової власності нерухомого майна, а саме: квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, самостійним порядком відмовити, оскільки, по-перше, такі способи захисту порушеного права не можна визнати ефективними та такими, що відповідають ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, а по-друге, відповідні обставини справи встановлюються та викладаються судом в мотивувальній частині рішення і є контекстним предметом розгляду спору, що унеможливлює їх визначення та застосування як способу захисту цивільних прав окремим порядком із зазначенням у резолютивній частині судового рішення як спосіб захисту цивільних прав позивача.

Керуючись ст. ст. 3-4, 6-8, 10-11, 15, 59-60, 79, 88, 109, 208-209, 212-215, 218, 224-226, 232, 294 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву задовольнити частково.

Визнати право власності за ОСОБА_1 на 1/2 частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, право власності на іншу 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 залишити за ОСОБА_8, померлим ІНФОРМАЦІЯ_3.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана апеляційному суду Дніпропетровської області через Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя С. О. Бабій