Ухвала суду № 68402584, 19.08.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

19 серпня 2017 року м. Київ К/800/22649/17

Суддя Вищого адміністративного суду України Пасічник С.С., перевіривши касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 22 березня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу,

в с т а н о в и л а :

ОСОБА_1 звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з вказаним адміністративним позовом, в якому просила (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог) скасувати пункт 7 з підпунктами 7.1, 7.2, 7.3 наказу Державної міграційної служби України №103 від 23 травня 2016 року, що стосується громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 22 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2017 року, позов задоволено повністю.

Не погоджуючись з прийнятими рішеннями, Державна міграційна служба України подала касаційну скаргу, в якій просила їх скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 06 липня 2017 року касаційна скарга, з врахуванням приписів статей 213, 214 Кодексу адміністративного судочинства України, залишалася без руху в зв'язку з несплатою судового збору із наданням строку для усунення зазначеного недоліку.

У встановлений строк відповідач виконав вимоги ухвали суду.

Разом з тим, дослідивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, у відкритті провадження за касаційною скаргою необхідно відмовити з наступних підстав.

Судами встановлено, ОСОБА_1 є громадянкою Соціалістичної Республіки В'єтнам, в 1987 році прибула до України працювати за контрактом згідно з Угодою між Урядом СРВ та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року. В 1987 - 1995 роках позивач працювала на канатному заводі м.Харкова, в 1995 - 1998 роках навчалася у ПТУ №37 м.Харкова. З 1998 року по 2001 рік навчалась у ПТУ №25 м.Харкова. В 2001 - 2002 роках продовжувала навчання у Харківському інституті управління бізнесом. З 2002 року по теперішній час навчається у ХНАДУ, одночасно з навчанням займається підприємницькою діяльністю.

ВГІРФО ГУМВС України в Харківській області оформило і видало позивачу посвідку на проживання серії НОМЕР_3 від 27 червня 2003 року, на підставі цього рішення ВГІРФО ГУМВС України в Харківській області оформило і видало позивачу посвідку на проживання серії НОМЕР_1 від 24 березня 2005 року з постановленням у її паспорті відмітки про дозвіл на постійне проживання в Україні.

04 липня 2014 року представник позивача звернувся із заявою до начальника Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області щодо обміну бланку посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку з досягненням ОСОБА_1 45-річного віку.

Листом Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 10 липня 2014 року № 12200 позивача повідомлено про неможливість розглянути питання щодо обміну бланку посвідки, посилаючись на те, що особисту справу позивача вилучено співробітниками УБЗПТЛ ГУМВС України в Харківській області на підставі постанови СУ ГУМВС в Харківській області про здійснення виїмки (кримінальна справа №18090089). Також повідомлено про необхідність з'явитися ОСОБА_1 до слідчого СУ ГУМВС в Харківській області.

Позивач звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просила: визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області щодо здійснення обміну посвідки на постійне проживання в Україні, серія НОМЕР_1, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв'язку із досягненням нею 45-річного віку; зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області здійснити обмін ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, її посвідки на постійне проживання в Україні, серія НОМЕР_1, у зв'язку із досягненням 45-річного віку.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 06 серпня 2014 року у справі № 820/13934/14, яка 25 вересня 2014 року набрала законної сили, адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, було задоволено.

Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області на виконання постанови Харківського окружного адміністративного суду від 06 серпня 2014 року у справі №820/13934/14 було здійснено позивачеві обмін посвідки, у зв'язку з чим ОСОБА_1 отримала посвідку НОМЕР_2 від 04 листопада 2014 року.

У серпні 2016 року позивач через свого представника звернулася до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою щодо поставлення в її паспорт відмітки про видачу посвідки на постійне проживання в Україні.

Згодом позивач дізналася, що на підставі наказу Державної міграційної служби України «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» від 23 травня 2016 pоку № 103, зокрема пунктом 7 визначено, що на підставі висновку Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 08 квітня 2016 року стосовно ОСОБА_1 скасовано повністю рішення відділу ГІРФО УМВС України в Харківській області від 27 червня 2003 року про видачу посвідки на постійне проживання громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, видані на підставі цього рішення посвідки на постійне проживання НОМЕР_3 від 27 червня 2003 року, НОМЕР_1 від 24 березня 2005 року, НОМЕР_2 від 04 листопада 2014 року визнано недійсними та такими, що підлягають вилученню.

Згідно з абзацом шостим статті 1 Закону України «Про імміграцію» від 07 червня 2001 року № 2491-III (в редакції, чинній на час видання посвідки) посвідка на постійне проживання - це документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

Відповідно до абзацу четвертого пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» вважати такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземців та осіб без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, при виданні у 2003 та 2005 роках позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні, Управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області проводило перевірку законності залишення її на постійне проживання на території України та керувалося абзацом четвертим пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію», підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявило та видало посвідку на постійне місце проживання в Україні. З моменту видачі позивачу посвідки на постійне проживання не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтування скасування дозволу на імміграцію (не спростовано відповідачем). Державна міграційна служба України, скасовуючи рішення відділу ГІРФО УМВС України в Харківській області про видачу посвідок на постійне проживання громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1, виходила з того, що на момент звернення ОСОБА_1 положеннями законодавства України не було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до абзацу четвертого пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію», оскільки позивач звернулася після передбаченого законом шестимісячного терміну.

Згідно пункту 18 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2012 року № 251, посвідка на постійне проживання скасовується територіальним органом або підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України «Про імміграцію».

Відповідно до абзацу шостого пункту 4 Розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12 - 15 цього Закону.

З аналізу вказаної норми вбачається, що посвідка на постійне проживання видається уповноваженим органом за заявою та не передбачає попереднього оформлення дозволу на імміграцію. А відтак, позивач отримала посвідку на постійне проживання в межах законодавства.

Таким чином, позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки вона прибула до України в 1987 році, а Закон України «Про імміграцію», прийнятий 07 червня 2001 року, передбачив набуття дозволу на імміграцію позивача в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб'єкта владних повноважень. Тобто позивачу у відповідності до положень Закону України «Про імміграцію» правомірно була надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію.

Стаття 12 Закону України «Про імміграцію» передбачає, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

При цьому, відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення не враховано, що перелік підстав для прийняття такого рішення визначений статтею 12 Закону України «Про імміграцію», а «інших випадків», зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавством передбачено не було. Крім того, Порядок формування квоти імміграції, Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядок оформлення і видачі посвідки на постійне проживання було затверджено постановою Кабінету Міністрів України лише 26 грудня 2002 року, тобто поза межами шестимісячного строку, визначеного абзацом четвертим пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію».

Крім цього, доводи відповідача про те, що з 08 лютого 2002 року, тобто після спливу законодавчо встановленого шестимісячного терміну для звернення з заявами про видачу посвідок на постійне проживання, норма абзацу шостого пункту 4 Розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» втратила чинність, є необґрунтованими, оскільки жодним законом ця норма скасована не була, що свідчить про відсутність підстав вважати протилежне.

Таким чином, враховуючи відсутність законних підстав для скасування посвідки позивача на постійне проживання в Україні, висновок Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 08 квітня 2016 року суперечить дійсним обставинам справи, відтак, прийнятий на його підставі наказ Державної міграційної служби України № 103 від 23 травня 2016 року в частині пункту 7 (підпункти 7.1, 7.2, 7.3), що стосуються ОСОБА_1, є таким, що суперечить приписам зазначених норм законодавства й підлягає скасуванню.

У касаційній скарзі Державна міграційна служба України зазначає, що при прийнятті оскаржуваного рішення керувалася пунктом 2.9 розділу II Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15 липня 2013 року № 681 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06 серпня 2013 року за № 1335/23867 (зі змінами)), тобто діяла на підставі та у межах повноважень, визначених чинним законодавством.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати, що судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального чи процесуального права.

Відповідно до пункту 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, зокрема, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

За змістом цієї норми касаційна скарга повинна містити посилання на помилкове та/або неправильне застосування норм матеріального права при вирішенні справи та/або порушення судами норм процесуального права (а у разі оскарження судового рішення по суті - пояснення, яким чином такі порушення вплинули на правильність вирішення справи).

Виходячи із змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, дана касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки не містить належних доводів в підтвердження незаконності прийнятих судами попередніх інстанцій рішень, а тому, з врахуванням наведених приписів пункту 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України, не викликає необхідності перевірки судом касаційної інстанції матеріалів справи, що в свою чергу, є підставою для відмови у відкритті касаційного провадження у справі.

Керуючись статтями 211, 214 Кодексу адміністративного судочинства України,

у х в а л и л а :

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 22 березня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу.

Додані до касаційної скарги матеріали повернути особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя

Вищого адміністративного суду України С.С. Пасічник