Постанова № 68399721, 04.07.2017, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ04 липня 2017 р. Справа № 804/2986/17 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О. при секретарі судового засіданняВоробйовій П.В. за участю представників сторін: від позивача: від відповідача: Катрич Є.О. Резніков Ю.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровську адміністративну справу за адміністративним позовом Приватного акціонерного товариства «Нікопольський завод технологічного оснащення» до Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень №0001071407, №0001081407 від 02.02.2017р., -

ВСТАНОВИВ:

16.05.2017р. Приватне акціонерне товариство «Нікопольський завод технологічного оснащення» звернулося з адміністративним позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області та просить:

- визнати протиправними та скасувати повністю податкові повідомлення-рішення Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області від 02 лютого 2017р. №0001071407 про збільшення суми грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств в сумі 447 228,00 грн. і нарахування штрафних санкцій в сумі 71335,00 грн.; від 02.02.2017р. №0001081407 про збільшення суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість із вироблених в Україні товарів (робіт, послуг) в сумі 317045,00 грн. і нарахування штрафних санкцій в сумі 79261,25 грн.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що посадовими особами контролюючого органу було проведено документальну планову перевірку позивача з питань дотримання податкового законодавства за період з 01.01.2014р. по 30.09.2016р. за результатами якої був складений акт №14/04-36-14-03.31760880 від 10.01.2017р. на підставі якого було встановлено порушення ст.ст. 138.1, п.138.2 ст.138 з урахуванням норм п.44.1 ст.44 ПК України та п.6-7 П(С)БО 16 «Витрати», п.7 П(С)БО 10, п.п.14.1.11 пп.14.1.84 п.14.1 ст. 14 ПК України, п.44.1 ст.44, п.50.1 ПК України (з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу), п.п. «г» п.п.138.10.6 п.138.10 ст.138 ПК України в результаті чого підприємством занижено податок на прибуток на загальну суму 447228,73 грн. та порушено ст.185, п.188.1 ст.188, ст.198 п.198.3 ст.198, ст.201 ПК України в результаті чого підприємством занижено податок на додану вартість на загальну суму 317044,63 грн. На підставі вказаних вище висновків контролюючим органом були прийняті оспорювані вищевказані податкові повідомлення-рішення. Позивач не погоджується із вказаними вище рішеннями та висновками контролюючого органу, вважає їх протиправними та просить скасувати посилаючись на те, що перевіряючими неправомірно зроблені висновки про те, що договір оперативного лізингу №09-1/179 від 01.05.2002р. не відповідає вимогам Цивільного кодексу України, так як додаткова угода №3 від 15.10.2003р. до зазначеного договору нотаріально не посвідчена та не проведено державної реєстрації такої додаткової угоди, а тому така операція є нікчемною. Позивач вважає, що такі висновки суперечать вимогам чинного цивільного законодавства на момент підписання вказаної додаткової угоди, оскільки станом на підписання договору ЦК УРСР 1963р. не містив вимог щодо обов'язковості нотаріального посвідчення договору «майнового найму» різновидом якого є договір лізингу, при цьому, ст.128 ЦК УРСР 1963р. передбачала виникнення права власності на речі з моменту її передачі, якщо інше не передбачено законом або договором. Не передбачено було і обов'язкової державної реєстрації такого договору станом на момент його укладення - 01.05.2002р., оскільки Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» був прийнятий лише 01.07.2004р., а ЦК України від 16.01.2003р. №435-ІУ набрав чинності лише з 01.01.2004р., тобто вже після укладення додаткової угоди №3 від 15.10.2003р. За викладеного, позивач вважає, що положення ст.793 ЦК України про нотаріальне посвідчення договору найму будівлі не можуть бути застосовані до даних правовідносин, оскільки не мають зворотної дії в часі, не поширюються на правовідносини, які існували до введення його в дію згідно до вимог ч.1 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України та ст.58 Конституції України. А тому, при укладенні додаткової угоди №3 від 15.10.2003р. між позивачем та ПАТ «Енергоресурси» дотримано всіх умов передбачених цивільним законодавством чинного на момент її укладення, угода відповідає дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав і обов'язків та створення правових наслідків у зв'язку з чим позивач вказує на хибність висновків акту перевірки щодо нікчемності як договору №09-1/179 від 01.05.2002р., так і додаткових угод до нього. Щодо висновків акту перевірки про те, що позивачем було включено до складу інших операційних витрат безнадійну дебіторську заборгованість ТОВ «ЧПУ та Системи» у сумі 899380,00 грн. за рішенням господарського суду Харківської області від 28.04.2010р. у справі №42/290-09, строк пред'явлення якого до виконання становив до 13.05.2013р., яка не є витратами 2015р., оскільки виникла у 2013 році, то позивач також із ними не погоджується, оскільки вважає, що за приписами п.4П(С)БО10 «Дебіторська заборгованість» безнадійна дебіторська заборгованість - поточна дебіторська заборгованість, щодо якої існує впевненість про її неповернення боржником або за якою минув строк позовної давності. Оскільки позивач у жовтні 2015р. довідався із Єдиного державного реєстру судових рішень про наявність постанови суду від 17.04.2015р. про припинення юридичної особи - ТОВ «ЧПУ та Системи» у справі №820/2208/15, а тому саме у жовтні 2015р. у позивача склалась впевненість про безнадійність зазначеної дебіторської заборгованості та її відповідність ознакам, визначеним у п.п.14.1.11 ст.14 ПК України. Таким чином, позивач вважає, що він діяв у зазначеній ситуації виключно на підставі діючого законодавства і підтвердженої документальної наявної інформації та правомірно відніс в 2015р. до витрат 899380,00 грн. безнадійну дебіторську заборгованість, що відповідає критеріям п.п.14.1.11 ст.14 ПК України та щодо якої виникла впевненість про її неповернення боржником. На переконання позивача, в діях позивача та його посадових осіб будь-які порушення податкового законодавства відсутні, а висновки перевіряючих абсолютно не ґрунтуються на фактичних обставинах та протирічать договорам та іншим документам.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував, у письмових запереченнях на позов просив у задоволенні позову відмовити повністю посилаючись на те, що як свідчать матеріали перевірки, ПАТ «НЗТО» було укладено договір з ПАТ «Енергоресурси» додаткові угоди №13 від 30.12.2011р. та №17 від 14.10.2014р. до договору №09-1/179, якими відповідним чином змінювався пункт 5.1 вказаного договору та викладався наступним чином: « 5.1.Термін дії договору оренди настає з моменту передачі об'єктів оренди, яким є дата підписання акту прийому-передачі об'єктів оренди і продовжується до 30.10.2014р. (додаткова угода №13),… до 30.12.2014р. (додаткова угода №17)». Згідно з п.9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України до договорів, що були укладені до 1 січня 2004р. і продовжують діяти після набрання чинності ЦК України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати її укладення. У пункті 2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №12 від 20.05.2013р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна» роз'яснено, що у разі якщо внаслідок внесення змін до договору така істотна умова, як строк дії сторонами визначено більше ніж три роки ( а саме, якщо додатковою угодою відповідним чином змінюється пункт договору, який передбачав менш ніж трирічний строк), то, за загальним правилом, передбаченим статтею 654 ЦК України, відповідна додаткова угода чи договір у редакції такої угоди підлягають нотаріальному посвідченню, якщо інше не встановлено договором. За викладеного, вважає, що висновок перевірки щодо нікчемності додаткових угод №13 від 30.12.2011р., №17 від 14.10.2014р., №15 від 31.12.2012р., №16 від 31.12.2013р. до договору №09-1/179 від 01.05.2002р. укладених з ПАТ «Енергоресурси» є правомірним. Щодо віднесення позивачем до складу інших операційних витрат безнадійної дебіторської заборгованості у 2015р., яка виникла у позивача у 2013р., то відповідач зазначає, що відповідно до п.п. «г» пп.138.10.6 п.138.10 ст.138 ПК України (у редакції, що діяла на момент спірних відносин, 2013 рік) визначено, що до складу інших витрат звичайної діяльності відносяться витрати на створення резерву сумнівної заборгованості визнаються витратами з метою оподаткування в сумі безнадійної дебіторської заборгованості з урахуванням підпункту 14.1.11 п.14.1 ст.14 ПК України, зокрема, заборгованості за зобов'язаннями, щодо яких минув строк позовної давності, який за ст.256 ЦК України становить три роки та розпочинається з дня виникнення права на позов.

Судом у ході судового розгляду справи встановлені наступні обставини у даній справі.

Приватне акціонерне товариство «Нікопольський завод технологічного оснащення» зареєстроване як юридична особа 01.11.2001р. за адресою: Дніпропетровська область, м.Нікополь, проспект Трубників, буд. 56, перебуває на обліку у Нікопольській ОДПІ ГУ ДФС у Дніпропетровській області, що підтверджується копією виписки з ЄДРПОУ від 05.10.2016р. та відомостями, наведеними в акті перевірки від 10.01.2017р., які не оспорюються сторонами (а.с.11, 14-зворот).

З 21.11.2016р. по 30.12.2016р. посадовими особами контролюючого органу на підставі направлень, наказу №1352 від 15.12.2016р., була проведена документальна планова виїзна перевірка позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2014р. по 30.09.2016р. за результатами якої було складено акт №14/04-36-14-03.31760880 від 10.01.2017р. за висновками якого встановлені наступні порушення, а саме:

- п.138.1, п.138.2 ст.138 з урахування норм 44.1 ст.44 ПК України (в редакції, що діяла на момент вчинення правопорушення) та п.6-7 П(С)БО 16 «Витрати», п.7 П(С)БО 10,, п.п.14.1.11 пп.14.1.84 п.14.1 ст.14 ПК України, 44.1 ст.44, п.50.1 ПК України (з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу) ПК України, п.п. «г» п.п.138.10.6 п.138.10 ст.138 ПК України в результаті чого підприємством занижено податок на прибуток на загальну суму 447228,73 грн., у тому числі за 2014р. - 285340,33 грн. та за 2015р. - 161888,40 грн.;

- ст.185, п.188.1 ст.188, ст.198, п.198.3 ст.198, ст.201 ПК України ( в редакції, що діяла на момент вчинення правопорушення) в результаті чого підприємством занижено податок на додану вартість на загальну суму 317044,63 грн. за січень - грудень 2014р.(а.с.14-50).

На підставі вищевказаного акту, контролюючим органом 02.02.2017р. були прийняті наступні податкові повідомлення-рішення, а саме:

- за формою «Р» №0001071407 за яким позивачеві збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств на загальну суму 580563,00 грн., у тому числі за податковими зобов'язаннями - 447228 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 71335 грн. (а.с.12);

- за формою «Р» №0001081407 за яким позивачеві збільшено суму грошового зобов'язання з ПДВ на загальну суму 396306,25 грн. за податковими зобов'язаннями - 317045 грн. штрафними (фінансовими) санкціями - 79261,25 грн. (а.с.13).

У подальшому, позивачем вищевказані податкові повідомлення-рішення були оскаржені в адміністративному порядку шляхом подання скарги до ДФС України за результатами розгляду якої скарга позивача залишена без задоволення, а оспорювані податкові повідомлення-рішення без змін (а.с.60-71).

Позивач оспорює вищевказані податкові повідомлення-рішення та просить їх визнати протиправними і скасувати посилаючись на те, що зміст договору оперативного лізингу №09-1/179 від 01.05.2002р., а також всі укладені в подальшому додаткові угоди до нього не суперечать актам цивільного законодавства, відповідають дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав і обов'язків та створення правових наслідків, що обумовлюються цим правочином, вказаний договір та додаткові угоди є виконаними. А щодо включення до операційних витрат безнадійної дебіторської заборгованості по взаємовідносинах з ТОВ «ЧПУ та Системи» у сумі 899380,00 грн., яка була стягнута за судовим рішенням, яке перебувало на примусовому виконанні у органах виконавчої служби, то позивач вважає, що, відносячи у 2015р. до витрат вказану суму як безнадійну дебіторську заборгованість, позивач діяв виключно на підставі діючого законодавства і підтвердженої документально наявної інформації та з урахуванням критеріїв, визначених п.п.14.1.11 п.14.1 ст.14 ПК України та щодо якої виникла впевненість про її неповернення боржником через припинення юридичної особи-боржника, що підтверджено було рішенням суду від 17.04.2015р. про яке позивач довідався саме у жовтні 2015р.

Заслухавши представників позивача та відповідача, які брали участь у судовому засіданні, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, проаналізувавши норми чинного законодавства України, оцінивши їх у сукупності, суд находить підстави достатніми для задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.

Зі змісту акту перевірки від 10.01.2017р. вбачається, що підставою для збільшення позивачеві грошових зобов'язань за оспорюваними податковими повідомленнями-рішеннями були порушення, пов'язані з укладенням та виконанням договору оперативного лізингу №09-1/179 від 01.05.2002р. між ВАТ «НПТЗ» та ЗАТ «НЗТО» за якими були передані будівлі та споруди цехів на умовах оперативного лізингу зі строком дії до 01.01.2012р. та з можливістю продовження його дії після закінчення терміну дії договору. В подальшому додатковими угодами до вказаного договору термін дії цього договору продовжувався кожного разу на певний термін та за останньою угодою строк дії його був продовжений до 30.12.2014р.(додаткова угода №17). При цьому, за додатковою угодою №3 від 15.10.2003р. до вказаного договору у зв'язку з переходом права власності на об'єкти лізингу від ВАТ «НПТЗ» до ЗАТ «Енергоресурси» договір оперативного лізингу №09-1/179 від 01.05.2002р. зберігає свою силу стосовно нового власника - ЗАТ «Енергоресурси» на тих самих умовах та передбачено, що остаточні розрахунки з вказаним договором повинні бути здійснені до 31.12.2014р. ( п.2 додаткової угоди №3 від 15.10.2003р.). Як зазначено в акті, у ході проведення перевірки було встановлено, що вказана додаткова угода №3 від 15.10.2003р. не завірена нотаріально та не має державної реєстрації відповідно до вимог ст.ст. 654,793, 794 ЦК України (які діяли у 2005-2006р.р.), які передбачають, що договір найму будівлі та споруди строком на один рік і більше підлягає нотаріальному посвідченню, а договір найму будівлі або капітальної споруди укладений на строк не менше одного року підлягає державній реєстрації, а зміни до договору вносяться у тій самій формі, що договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. Отже, посадовими особами відповідача при перевірці зроблені висновки про те, що якщо передбачено посвідчення договору нотаріально, то і при внесенні змін до договору, який був укладений до 01.01.2004р., такі зміни вже повинні бути посвідчені нотаріально, що передбачено і п.9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, яким встановлено, що до договорів, що були укладені до 1 січня 2004р. і продовжують діяти після набрання чинності ЦК України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав,порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладання. З огляду на викладене, на думку посадових осіб контролюючого органу, які проводили перевірку, якщо сторони бажали внести зміни до основного договору - договору найму будівлі або іншої капітальної споруди, який було укладено за правилами ЦК УРСР 1963р.та у разі, якщо нові відносини між ними містили ознаки, закріплені у ст.793 та 794 ЦК України, то сторони мали укладати додатковий договір, який підлягав нотаріальному посвідченню та державній реєстрації у Державному реєстрі правочинів. До перевірки надані додаткові угоди (2003-2014р.р.) заключні з ЗАТ «Енергоресурси» з порушенням норм ст.793 ЦК України, що дає змогу визнати вище перелічені додаткові угоди недійсними відповідно до господарського та цивільного кодексів України, так як за ч.3 ст.640 ЦК України договори, які не пройшли державну реєстрацію вважаються неукладеними, не мають юридичної сили та не породжують у сторін ні прав,ні обов'язків. Крім того, зазначено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення і державній реєстрації, такий договір є нікчемним (п.13 постанови пленуму Верховного суду України №9 від 06.11.2009р.). З огляду на викладені порушення, податковими інспекторами зроблені висновки про те, що підприємством позивача було включено до складу витрат суми по орендних платежах, які вважаються ЦК України неукладеними і не має юридичної сили у сумі 1585223,16 грн. (а.с.16-19).

Разом з тим, вказані висновки посадових осіб контролюючого органу не відповідають вимогам ЦК УРСР 1963р. на момент укладення договору оперативного лізингу та додаткової угоди №3 від 15.10.2003р. до вказаного договору, які були чинними на 2002р. та 2003р.

Так, договір оперативного лізингу є одним із різновидів договорів майнового найму.

За приписами ст. 256 ЦК УРСР 1963р. (на момент укладення договору лізингу) було встановлено, що за договором майнового найму наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування.

Згідно ч.2 ст.257 ЦК УРСР 1963р. договір найму майна державних, кооперативних та інших громадських організацій повинен бути укладений у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених окремими правилами.

Строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством - ст. 258 ЦК УРСР 1963р.

Відповідно до ст.259 ЦК УРСР 1963р. коли договір майнового найму укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на невизначений строк і кожна із сторін вправі відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це у письмовій формі другу сторону за три місяці.

У разі продовження користування майном після закінчення строку договору при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк і кожна з сторін вправі у будь-який час відмовитись від договору, попередивши про це другу сторону за один місяць - ст.260 ЦК УРСР 1963р.

Також і статтею 128 вказаного ЦК УРСР 1963р.(у редакції, чинній на 2003р.) було передбачено, що право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Отже, аналіз цивільного законодавства вищевказаних норм чинного на момент укладення договору оперативного лізингу 01.05.2002р. та укладення додаткової угоди №3 від 15.10.2003р. до даного договору, свідчить про те, що згідно наведених норм, договір майнового найму (в тому числі і оперативного лізингу, що є різновидом майнового найму) не передбачав будь-яких обмежених строків укладення такого договору та не передбачав нотаріального посвідчення чи державної реєстрації таких договорів.

Окрім того, ст. 128 ЦК УРСР передбачала виникнення права власності (права оперативного управління) у набувача майна за договором з моменту передачі речі, що свідчить про те, що у 2003р. перехід права власності, у тому числі і на об'єкти майнового найму, відбувався шляхом передачі речі, майна та вказаним законодавством будь-яких додаткових вимог не вимагалося, крім як визначення такого переходу права у договорі.

При цьому, слід звернути увагу на те, що перехід права власності до ПАТ «Енергоресурси» на об'єкти оперативного лізингу згідно додаткової угоди № 3 від 15.10.2003р. до договору оперативного лізингу №09-1/179 від 01.05.2002р. відбувся у 2003р. не шляхом укладення вказаної додаткової угоди, а виходячи з вимог договору міни №14-506/045/553 від 03.10.2003р. з дотриманням вимог ст. 128 ЦК УРСР 1963р. (а.с.160).

Зазначені норми ЦК УРСР 1963р. були чинними у момент укладення договору оперативного лізингу №09-1/179 від 01.05.2002р. та були чинними і на момент укладення додаткової угоди №3 від 15.10.2003р. та втратили чинність з 01.01.2004р.

При цьому, слід зазначити, що станом на момент укладення договору оперативного лізингу - 01.05.2002р. та укладення додаткової угоди №3 від 15.10.2003р. до вказаного договору взагалі не було законодавства, яке б зобов'язувало позивача здійснити в обов'язковому порядку державну реєстрацію такого договору, оскільки Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» №1952-ІУ було прийнято 01.07.2004р., а набрання ним чинності відбулося лише 03.08.2004р., тобто уже після укладення додаткової угоди №3 від 15.10.2003р.

Згідно до вимог ст.58 Конституції України, яка є нормою прямої дії, закони та нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

З огляду на викладене, доводи посадових осіб контролюючого органу про визнання договору оперативного лізингу та додаткової угоди №3 від 15.10.2003р. до вказаного договору, недійсними (нікчемними, неукладеними) з посиланнями на норми ЦК України від 16.01.2003р., які набрали чинності з 01.01.2004р. та норми цього ЦК України не могли бути застосовані до правовідносин позивача, які виникли у 2002р. та 2003р., що суперечило б як вимогам вказаного ЦК УРСР 1963р., так і ст. 58 Конституції України, а тому такі висновки та доводи податківців є безпідставними та необґрунтованими і суперечать нормам Конституції України.

Також судом критично оцінюються доводи посадових осіб контролюючого органу про те, що додаткові угоди, які були укладені до зазначеного вище договору оперативного лізингу упродовж 2003-2014р.р. з порушенням норм ст.793 ЦК України, тобто без нотаріального посвідчення та державної реєстрації, а тому вказані додаткові угоди, на думку перевіряючих є недійсними (нікчемними) та не породжують будь-яких правових наслідків у сторін з огляду на те, що відповідно до норм цивільного та податкового законодавства посадовим особам контролюючого органу не надані повноваження по визнанню правочинів недійсними (нікчемними) у ході проведення перевірок платників податків та такі доводи суперечать як функціям і повноваженням посадових осіб контролюючих органів, які визначені нормами Податкового кодексу України, так і нормам цивільного законодавства, які врегульовують питання щодо недійсності(нікчемності) правочинів.

Так, згідно ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч.2 ст.203). Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч.3 ст.203). Правочини мають вчинятися у формі, встановленій законом (ч.4 ст.203). Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.5 ст.203).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним - ст.204 ЦК України.

За ч.1 ст.215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним - ч.2 ст.215 ЦК України.

Згідно ч.3 ст. 215 цього Кодексу, недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом дійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином аналіз вищенаведених норм цивільного законодавства щодо визнання недійсності/нікчемності правочинів свідчить про те, що у разі, якщо заінтересована особа заперечує дійсність правочину на підставах встановлених законом, такий правочин є оспорюваним правочином та такий оспорюваний правочин може бути визнаний дійсним лише судом.

Разом з тим, у судовому засіданні із наданих суду документів, зокрема акту перевірки, встановлено, що посадові особи податкового органу у порушення вимог вказаних норм самостійно визнали правочин недійсним (нікчемним, неукладеним) без будь-якого звернення у встановленому порядку до суду та без визнання таких фактів судом.

Зазначений факт того, що вказаний правочин не був предметом судового розгляду з підстав його оспорення податковим органом у суді підтверджено і представником відповідача у ході судового розгляду справи, що свідчить про перевищення наданих посадовим особам контролюючого органу своїх повноважень, визначених ст.ст.19,20 ПК України.

При цьому, судом враховується і те, що ст.102 ПК України встановлені строки давності, у тому числі і щодо проведення перевірок, які не повинні перевищувати 1095 днів, та згідно акту перевірки видно, що проводилася перевірки за період з 01.01.2014р. по 30.09.2016р., разом з тим посадові особи вийшли за межі своїх повноважень та з порушенням строків, визначених ст.102 ПК України, здійснили перевірку у тому числі і правочинів та визнали їх недійсними за період з 2002р. по 2013р., що не охоплювався періодом перевірки, яка проводилася.

Отже, виходячи зі строків давності, встановлених статтею 102 ПК України, посадові особи відповідача мали можливість надати оцінку лише правочинам, зокрема додатковим угодам укладених до договору оперативного лізингу, які діяли та були укладені сторонами з 01.01.2014р. ( період перевірки).

За приписами ст.102 ПК України, якщо протягом 1095 днів контролюючий орган не визначає суми грошового зобов'язання, платник податку вважається вільним від такого грошового зобов'язання, а спір не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку.

Отже, виходячи з наведеного, доводи контролюючого органу у акті про те, що додаткові угоди, які були укладені до вказаного вище договору на строк дії один рік і більше підлягали нотаріальному посвідченню відповідно до вимог ст.793 ЦК України ( у редакції, чинній з 2004р.) упродовж 2004-2013р. є неспроможними, оскільки податковим органом не доведено будь-якими доказами факту нарахування грошових зобов'язань за вказані порушення у періоди перевірки, які були раніше до 01.01.2014р., спірна перевірка не охоплювала ці періоди, а отже платник податку вважається вільним від такого грошового зобов'язання з урахуванням вимог ст.102 ПК України.

Водночас, згідно ч.2 ст.793 ЦК України(у редакції, чинній на 2010-2014р.р.) встановлено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до закону - ст.794 ЦК України.

Разом з тим, відповідачем жодними доказами не підтверджено факту того, що додаткові угоди до договору оперативного лізингу №09-1/179 від 01.05.2002р., які були укладені упродовж 2011р.-2014р. були укладені сторонами більш як на три роки.

Окрім того, матеріали перевірки, а також і наявні в матеріалах справи докази свідчать про реальність виконання сторонами вказаного договору оперативного лізингу та укладених до нього угод, рух активів та інше, що не спростовано представником відповідача у ході судового розгляду справи та свідчить про відсутність будь-яких підстав для визнання вказаного договору та укладених до нього додаткових угоди недійсними(а.с.73-159).

Також у акті перевірки та у ході судового розгляду справи представником відповідача не надано жодних доказів та не наведено жодних підстав, які б свідчили про те, що вказані додаткові угоди суперечать інтересам держави або суспільства, моральним засадам, не доведено відповідачем і наявності умислу у посадових осіб укладеного правочину направлених на порушення інтересів держави і суспільства чи нереальності цих господарських операцій з урахуванням як цивільного законодавства, так і повноважень та функцій посадових осіб контролюючих органів, наданих Податковим кодексом України.

Є безпідставними, у даному випадку та посилання контролюючих органів на приписи Пленумів Верховного Суду України та Вищого господарського Суду України з огляду на те, що вказані роз'яснення приймаються вказаними судами з метою однакового застосування норм матеріального права судами України та не стосується діяльності і повноважень податкових органів під час проведення перевірок платників податків та перевіряючим під час перевірки не надано повноважень здійснювати аналіз вказаних висновків.

До того ж, слід зазначити, що посилаючись у своїх запереченнях на п.2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України представником відповідача не враховано та не підтверджено жодними доказами, що додаткові угоди до договору оперативного лізингу укладались (продовжувались) більш ніж на три роки.

Окрім того, слід зазначити, що відповідно до ст.6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, договір укладається за волевиявленнях двох і більше сторін у письмовій формі та строки дії договору можуть продовжуватися саме за волевиявленням сторін шляхом укладення додаткової угоди і норми цивільного законодавства не передбачають обов'язковості укладення окремого договору у разі необхідності лише продовження строку його дії, що також закріплено і у ст.ст.627, 652,654 ЦК України, а тому доводи податкового органу про те, що позивач повинен був укладати окремий договір є неспроможними та такими, що суперечать наведеним нормам.

Враховуючи вищевикладене, твердження посадових осіб контролюючого органу про недійсність договору оперативного лізингу №09-1/179 від 01.05.2002р. та укладених до нього додаткових угод упродовж 2003р. - 2014р. без нотаріального посвідчення та без держаної реєстрації є безпідставними та такими, що суперечать вимогам ЦК УРСР 1963р., ЦК України від 16.01.20103р., який набрав чинності з 01.01.2004р., а також і нормам ст.58 Конституції України.

Що стосується висновків акту перевірки про те, що позивачем було неправомірно включено до складу інших операційних витрат безнадійну заборгованість, яка виникла у результаті непогашення боргу перед позивачем у сумі 899380,00 грн. ТОВ «ЧПУ та Системи», яка, на думку перевіряючих не є витратами 2015р., оскільки виникла 13.05.2013р.(строк закінчення пред'явлення до виконання виконавчого документа), то вказані висновки також не ґрунтуються на нормах чинного податкового та бухгалтерського обліку, виходячи з наступного.

Відповідно до п.п.14.1.11 п.14.1 ПК України (у редакції, чинній на 2015р.) безнадійною заборгованістю є, зокрема, заборгованість суб'єктів господарювання, визнаних банкрутами у встановленому законодавством порядку або припинених як юридичні особи у зв'язку з їх ліквідацією.

Згідно з п.5 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 10 «Дебіторська заборгованість» затвердженого наказом Міністерства фінансів України №237 від 08.10.1999р. дебіторська заборгованість визнається активом, якщо існує ймовірність отримання підприємством майбутніх економічних вигод та може бути достовірно визначена її сума.

За п.4 П(С)БО 10 «Дебіторська заборгованість» безнадійна дебіторська заборгованість - поточна дебіторська заборгованість щодо якої існує впевненість про її неповернення боржником або за якою минув строк позовної давності.

Аналіз вказаних норм свідчить про те, що визначати дебіторську заборгованість як безнадійну має саме підприємство у разі, якщо минув строк позовної давності або у підприємства існує впевненість про неповернення боржником таким сум.

Проте, як свідчать матеріали справи, застосування податківцями, у даному випадку, терміну спливу позовної давності, є недоцільним,оскільки позивач скористався своїм правом на звернення до суду та у визначений законом строк звернувся до суду про стягнення суми (суми авансу та переданих матеріалів) з ТОВ «ЧПУ та Системи» за договором №9КМ 02-4/151 від 12.03.2008р. на виконання капітального ремонту п'яти верстатів та за рішенням господарським судом Харківської області від 28.04.2010р. у справі №42/290-09 було стягнуто на користь позивача 980475,50 грн., що не оспорюється сторонами та підтверджено матеріалами справи та доказами наведеними і у акті перевірки (а.с.166-170).

Отже, позивач мав упевненість упродовж примусового виконання вказаного судового рішення отримати майбутні економічні вимоги від отримання вказаної вище суми.

Зазначене підтверджується тим, що позивач упродовж всього терміну з 2010р. по 2015р. вживав заходів щодо примусового виконання вказаного судового рішення через органи державної виконавчої служби, звертався неодноразово із запитами та скаргами на невиконання рішення до органів юстиції, проте, постанова про закінчення виконавчого провадження через неможливість виконання рішення суду позивачеві не надходила про що свідчать наявні в матеріалах справи докази переписки позивача, яка велася з державними органами з примусового виконання судових рішень, та лише у жовтні 2015р. позивачеві із Єдиного державного реєстру судових рішень стало відомо про постанову суду від 17.04.2015р. у справі №820/2208/15 про припинення юридичної особи - ТОВ «ЧПУ та Системи» завдяки якому у позивача зникла надія на повернення дебіторської заборгованості, що перетворило її на безнадійну саме у жовтні 2015р. (а.с.171-183).

Таким чином, позивачем саме у жовтні 2015р., після отримання постанови Харківського окружного адміністративного суду від 17.04.2015р. у справі №820/2208/15 про припинення юридичної особи - ТОВ «ЧПУ та Системи», у відповідності до вимог п.п.14.1.11 п.14.1 ст.14 ПК України було прийнято рішення про визнання вказаної дебіторської заборгованості ТОВ «ЧПУ та Системи» в сумі 899380,00 грн. безнадійною та її виключення з активів підприємства з відображенням у бухгалтерському обліку у відповідності до вимог п.11 П(С)БО 10 «Дебіторська заборгованість», якою визначено, що поточна дебіторська заборгованість щодо якої створення резерву сумнівних боргів не передбачено, у разі визнання її безнадійною списується з балансу з відображенням у складі інших операційних витрат.

З огляду на вказане, доводи перевіряючих у акті перевірки про те, що вказана безнадійна дебіторська заборгованість виникла саме 13.05.2013р., тобто у день закінчення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання, нічим не підтверджена, а посилання на сплив у цей термін строків позовної давності є безпідставним, оскільки визначення поняття спливу строку позовної давності застосовується лише до права особи на звернення до суду з відповідним позовом та не може бути застосовано у ході примусового виконання такого судового рішення за умови, що позивачеві не надійшли документи від органів державної виконавчої служби про закриття виконавчого провадження та повернення виконавчого документа у зв'язку з чим у позивача існувала до жовтня 2015р. (дата отримання рішення про припинення юридичної особи - боржника) ймовірність на отримання у майбутньому економічних вигод від стягнених сум заборгованості на користь позивача за судовим рішенням.

При цьому, є помилковими і висновки посадових осіб контролюючого органу про те, що строк позовної давності спливає саме у день закінчення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання з огляду на те, що навіть після цієї дати з 13.05.2013р. виконавчий документ з примусового виконання вказаного судового рішення перебував на виконанні у органів державної виконавчої служби, до того ж, згідно норм господарського процесуального кодексу України позивач наділений правом і на звернення до суду з заявою про поновлення строків пред'явлення виконавчого документа до виконання у разі його пропуску, окрім того, Закон України «Про виконавче провадження» дозволяє позивачу подавати виконавчі документи на виконання декілька разів у межах строку його пред'явлення або у разі строку його поновлення судом.

Отже, визначення посадовою особою контролюючого органу дебіторської заборгованості позивача як безнадійної 13.05.2013р. (день закінчення пред'явлення виконавчого документа до виконання), замість позивача є протиправним, оскільки визначення дебіторської заборгованості та віднесення її до статусу безнадійної віднесено до прав позивача, у випадку, коли у позивача зникає надія на повернення дебіторської заборгованості з урахуванням наявних у нього підтверджуючих документів.

Також слід зазначити, що згідно з п.7 П(С)БО 10 «Дебіторська заборгованість» поточна дебіторська заборгованість, яка є фінансовим активом (крім придбаної заборгованості та заборгованості, призначеної для продажу), включаються до підсумку балансу за чистою реалізаційною вартістю. Для визначення чистої реалізаційної вартості на дату балансу обчислюється величина резерву сумнівних боргів.

Проте, резерв сумнівних боргів формується тільки під грошову заборгованість, яка передбачає надходження грошових коштів, а не товарів. Тобто, під дебіторську заборгованість з виданих авансів за якою очікується надходження товарів, якою є заборгованість ТОВ «ЧПУ та Системи» перед позивачем, резерв сумнівних боргів не формується, про що також зазначено і відповідачем у акті перевірки на сторінці 25.

Оскільки за правилами бухгалтерського обліку суми перерахованих авансів, які набули статусу безнадійної дебіторської заборгованості, включаються до складу витрат, а не списуються за рахунок резерву сумнівних боргів, бухгалтерський запис в Дт 944 «Сумнівні та безнадійні борги» з Кт 371.2 «Розрахунки за виданими авансами (за послугами сторонніх організацій) на суму 899380 грн., то і у податковому обліку сума такої безнадійної заборгованості потрапляє до витрат в сумі 899380 грн. При цьому, у даному випадку, коригування фінансового результату у цілях оподаткування у сторону збільшення для таких обставин розділом Ш Податкового кодексу України в 2015р. не передбачено. Одночасно зі списанням з балансу суми дебіторської заборгованості ТОВ «ЧПУ та Системи» у жовтні 2015р. було нараховано податкові зобов'язання з ПДВ та виписано податкову накладну на суму 149896,67 грн. згідно до вимог ст.198 ПК України.

Відповідно до ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Частина 1 статті 71 КАС України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а ч. 2 ст. 71 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Представником відповідача у ході судового розгляду справи не було надано суду жодних доказів та не наведено жодних підстав, які б свідчили про правомірність та обґрунтованість прийнятих податковим органом оспорюваних податкових повідомлень-рішень з урахуванням наведених вище встановлених судом обставин та норм чинного податкового законодавства України у відповідності до вимог ч.2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку

Приймаючи до уваги викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем прийнято оспорювані податкові повідомлення-рішення від 02.02.2017р. не у спосіб, що передбачений Конституцією та Законами України та без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), а тому зазначені вище податкові повідомлення-рішення підлягають визнанню судом протиправними та скасуванню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що відповідно до ч.1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

За таких обставин, підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області на користь позивача судові витрати позивача по сплаті судового збору понесені позивачем згідно платіжних доручень №5339 від 04.05.2017р., №5611 від 29.05.2017р. у розмірі 14653 грн. 04 коп. (а.с.9,189).

Керуючись ст.ст. 2 - 10, 11, 12, 71, 86, 94, 122, 160, 161, 162, 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов Приватного акціонерного товариства «Нікопольський завод технологічного оснащення» до Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень №0001071407, №0001081407 від 02.02.2017р. - задовольнити.

Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області №0001071407, №0001081407 від 02.02.2017р.

Стягнути з бюджетних асигнувань Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області (49600, м. Дніпро, вул. Сімферопольська,17) на користь Приватного акціонерного товариства «Нікопольський завод технологічного оснащення» (53201, Дніпропетровська область, м. Нікополь пр.Трубників, 56, р/р №26003011623243 в ПАТ «Укрсоцбанк» м. Київ, МФО 300023, код ЄДРПОУ 31760880, ІПН 317608804079) - судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 14653 грн. 04 коп. (чотирнадцять тисяч шістсот п'ятдесят три грн. 04 коп.).

Постанова може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції з одночасним направленням копії апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня проголошення постанови, або протягом десяти днів з моменту отримання копії постанови відповідно до вимог ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова суду набирає законної сили у порядку та у строки, визначені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст постанови складений - 10.07.2017р.

Суддя С.О. Конєва