Рішення № 68396131, 16.08.2017, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/399/2017(м)

265/6582/16-ц

Головуючий в 1 інстанції Адамова Т.С.

Суддя доповідач Ткаченко Т.Б.

Категорія 34

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 серпня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області у складі:

головуючого судді - Ткаченко Т.Б.

суддів - Гаврилової Г.Л., Кочегарової Л.М.

секретар - Герасимова Г.Є.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Маріуполі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі ОСОБА_2 Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди, за апеляційними скаргами ОСОБА_2 Міністрів України, в особі Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2017 року та на додаткове рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 14 червня 2017 року,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом до Держави Україна,в особі ОСОБА_2 Міністрів України, Державної казначейської служби України, в якому збільшив розмір позовних вимог, просила відшкодувати їй за рахунок коштів Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом за пошкоджений торгівельний обєкт комерційної нерухомості, розташований в м. Маріуполі по вул. Київській, буд. 37 б, в сумі 888715 грн. та судові витрати, повязані із проведенням судової оціночно-будівельної експертизи у розмірі 3000 грн.

В обґрунтування позову посилалась на те, що 24 січня 2015 року у мікрорайоні «Східний» міста Маріуполя в результаті терористичного акту (обстрілу військовою зброєю) було зруйновано належне їй на праві власності зазначене вище торгівельне приміщення.

Того ж дня, комісією уповноважених представників влади було складено акт про пожежу, де вказано, що в результаті вибуху, що стався внаслідок артобстрілу, було знищено крамницю непродовольчих товарів «Ева», розташовану в м. Маріуполі, вул. Київська, буд. 37 б. На теперішній час Управлінням СБУ в Донецькій області проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні № 22015050000000047 за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 258 КК України, в ході якого її залучено в якості потерпілої. Згідно висновку судової оціночно-будівельної експертизи, розмір спричиненої їй в результаті пошкодження обєкту нерухомості складає 888715 грн.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 до держави України в особі ОСОБА_2 Міністрів України та Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди задоволено.

Стягнуто з держави України в особі ОСОБА_2 Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 заподіяну терористичним актом за пошкоджений торгівельний обєкт комерційної нерухомості, що розташований за адресою: Донецька область місто Маріуполь вулиця Київська, буд. 37 б у розмірі 888715 грн., а також судові витрати, повязані із проведенням судової оціночно-будівельної експертизи у розмірі 3000 грн., а всього 891715 грн.

Додатковим рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 14 червня 2017 року стягнуто з держави Україна в особі ОСОБА_2 Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь держави судовий збір у розмірі 8000 грн.

В апеляційній скарзі на рішення суду представник відповідача ОСОБА_2 Міністрів України, в особі Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, посилаючись на неповне зясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави України в особі ОСОБА_2 Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди відмовити у повному обсязі.

Зокрема зазначає, що звертаючись з позовом ОСОБА_1 мотивує свої вимоги як тим, що належне їй нерухоме майно було зруйновано у результаті терористичного акту (обстрілу військовою зброєю), так і внаслідок обстрілу житловий районів в період проведення антитерористичної операції . З наведеного вбачається, що позивач не може дати оцінку в наслідок яких саме обставин пошкоджено його майно (терористичного акту (злочину), антитерористичної операції чи надзвичайної ситуації). Проте вказані підстави відшкодування збитків є різними самостійними підставами позову, вирішення яких регулюється різними нормами матеріального права та відповідно підлягає доказуванню на підставі різних фактичних даних.

Посилаючись на положення ст.19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», якими передбачено відшкодування шкоди, заподіяної громадянам лише терористичним актом, та не передбачає відшкодування шкоди, заподіяної громадянам в результаті проведення антитерористичної операції, позивач не надала належних доказів пошкодження торгівельного приміщення саме від терористичного акту.

Акт про пожежу від 25.01.2017 року та звернення позивача до ММР та Донецької обласної державної адміністрації з приводу відшкодування спричиненої їй 24 січня 2015 року шкоди знищенням належного їй нежитлового приміщення, що було встановлено судом з наданих матеріалів, не можуть бути підтвердженням завдання збитків ОСОБА_1 внаслідок терористичного акту.

Здійснення терористичного акту є кримінальним правопорушенням, кваліфікація та обставини якого можуть бути встановлені тільки вироком суду .

На даний час досудове розслідування у кримінальному провадженні за ознаками злочину, передбаченого ч.3 ст. 258 КК України, у якому ОСОБА_1 залучена у якості потерпілої у звязку із пошкодженням в результаті обстрілу належного їй нерухомого майна, триває. А отже, обовязковою умовою застосування положень ст.19 Законом «Про боротьбу з тероризмом» є наявність обвинувального вироку суду, який набув чинності.

При вирішенні питання про відшкодування шкоди суд зобовязаний на підставі повного, всебічного й обєктивного дослідження всіх обставин справи зясувати характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, наявність причинно-наслідкового звязку між вчиненими діями і шкодою, що настала, й дати належну оцінку зазначеним обставинам, навести відповідні розрахунки сум, що підлягають стягненню, і вказати матеріальний закон, на підставі якого вирішено цивільний позов.

Відповідно до Закону України «Про ОСОБА_2 Міністрів України», Закону України «Про боротьбу з тероризмом», Бюджетного кодексу України, ОСОБА_2 Міністрів України не є належним представником держави у цій справі, не є розпорядником бюджетних коштів, а отже позовні вимоги до Держави Україна в особі ОСОБА_2 Міністрів України не відповідають положенням ст.170 ЦК України, ч.4 ст.38 ЦПК України. Відшкодування шкоди, завданої терористичним актом не відносяться до повноважень ОСОБА_2 Міністрів України.

Безпідставні є посилання ОСОБА_1 на положення ст. 19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» та позицію Європейського суду з прав людини (рішення у справі ОСОБА_3 та інші проти Туреччини).

Позивач не оскаржує правомірність проведення АТО, яке спрямоване на припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки всього населення України, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності та відновлення миру і правопорядку у східних регіонах України.

Не погоджуючись з додатковим рішенням представник відповідача ОСОБА_2 Міністрів України в особі Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, посилаючись на порушення судом Закону України «Про судовий збір», просить його скасувати та ухвалити нове рішення відповідно до вимог цього закону ( в редакції від 08.10.2016 року).

Зокрема зазначає, що судом помилково застосовані положення абз.2 п.п.1 п.1 ч.2 Закону України «Про судовий збір» ( в редакції від 06.12.2016 року) та стягнутий судовий збір у розмірі 8000 грн. ( 1600 грн. х 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб).

На час звернення ОСОБА_1 із позовом діяв Закон України «Про судовий збір», в редакції закону від 08 жовтня 2016 року, відповідно до якого судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, ставка якого становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 5 розмірів мінімальної заробітної плати, що становить 6 890 грн. (не більше 5 розмірів мінімальної заробітної плати).

Відповідно до ч.2 ст.305 ЦПК України апеляційний суд розглядає справу у відсутності відповідача Державної казначейської служби, яка належним чином повідомлена про час і місце судового розгляду справи, факсом (т.2 а.с.122). Із заявою про відкладення розгляду справи зазначений відповідач до суду не звернувся.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника відповідача ОСОБА_2 Міністрів України ОСОБА_4, яка підтримала доводи апеляційних скарг, просила рішення суду і додаткове рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, заперечення позивача і представника позивача ОСОБА_5, які просили апеляційні скарги відхилити, рішення суду та додаткове рішення суду залишити без змін, обговоривши доводи апеляційних скарг та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга на рішення суду підлягає відхиленню, апеляційна скарга на додаткове рішення підлягає частковому задоволенню, а додаткове рішення суду першої інстанції зміні з наступних підстав.

Відповідно до ст.309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або його зміни є: неповне зясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішення судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглянув справу.

Судом встановлено, що позивачу ОСОБА_1 на праві приватної власності належить нежиле приміщення (торгівельний павільйон), розташоване по вулиці Київській, 37б в місті Маріуполі на підставі свідоцтва про право власності, виданого 27 березня 2006 року Маріупольською міською радою ( т.1 а.с.20, 21).

Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 724450, земельна ділянка, що розташована за адресою: місто Маріуполь, вулиця Київська 37 б, належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 04 лютого 2009 року, цільове призначення: для обслуговування магазину продовольчих та непродовольчих товарів та кафетерію (т.1 а.с.15).

З акту про пожежу від 25 січня 2015 року вбачається, що 24 січня 2015 року пожежею повністю знищено крамниця непродовольчих товарів «Єва», розташована за адресою: місто Маріуполь вулиця Київська 37б. Причина пожежі встановлена: вибух внаслідок артобстрілу ( т.1 а.с.12).

Судом встановлено, що позивачка зверталася до Маріупольської міської ради та Донецької обласної державної адміністрації з приводу відшкодування спричиненої їй 24 січня 2015 року шкоди знищенням належного їй нежитлового приміщення. Проте у цьому їй було відмовлено з посиланням на невизначеність законами органу державної влади відповідального за відшкодування шкоди в даному випадку та відсутністю державних програм щодо компенсації втрат, понесених населенням через терористичні акти (т.1 а.с.48, 49,50).

За даними, які містяться в листі СВ Управління служби безпеки України в Донецькій області від 02 березня 2017 року, слідчим відділом УСБУ в Донецькій області проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні № 22015050000000047 від 24 січня 2015 року за ознаками злочину, передбачено ч.3 ст.258 КК України. За вказаним провадженням 17 березня 2015 року ОСОБА_1 залучена у якості потерпілої у звязку із пошкодженням в результаті вищезазначеного обстрілу належного їй нерухомого майна, розташованого за адресою: Донецька область місто Маріуполь вулиця Київська будинок 37 «б». На даний час досудове розслідування у кримінальному упровадженні триває(т.1 а.с.146, 157).

За відомостями вказаного досудового розслідування встановлено, що було здійснено артилерійський обстріл мікрорайону «Східний» Орджонікідзевського району міста Маріуполя 24 січня 2015 року, внаслідок якого 30 осіб загинули, отримали тілесні ушкодження різного ступеню тяжкості не менш 119 осіб, пошкоджені житлові будинки та нежитлові приміщення, ринки Київський та Денис (т.1 а.с. 57, 147, 148).

Відповідно до висновку судової оціночно-будівельної експертизи, складеного 21 березня 2017 року судовим експертом ОСОБА_6, розмір шкоди завданої ОСОБА_1, в результаті пошкодження 24 січня 2015 року обєкта комерційної нерухомості, що розташований за адресою: Донецька область місто Маріуполь вулиця Київська 37б, з урахуванням даних, що зафіксовані у звіті про оцінку ПП «Центр експертних послуг» від 15 червня 2015 року, та по кошторисному розрахунку ФОП ОСОБА_3, станом на теперішній час складає 888715 грн. (т.1 а.с.159 180).

Задовольняючи позовні вимоги про відшкодування майнової шкоди, суд дійшов висновку, що позивачу заподіяна шкода терористичним актом. Відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом, регламентується спеціальною нормою статтею 19 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-1У «Про боротьбу з тероризмом». Обовязок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особі, переходить право вимоги до винної особи. Встановлення осіб, які вчинили терористичний акт, які здійснювали терористичну діяльність, наявність щодо них обвинувального вироку суду, виходячи з системного аналізу статей 1, 11, 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», не є умовою відшкодування шкоди потерпілому. Судом не прийнято доводи відповідача про те, що Державним бюджетом України не передбачено загальнодержавних видатків на відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, як такі, що не відповідають правовій позиції Європейського суду з прав людини, зазначеній у рішенні від 8 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України». Реалізація особою права, що повязане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

Ухвалюючи додаткове рішення про стягнення з Держави Україна в особі ОСОБА_2 Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь Держави судовий збір у розмірі 8000 грн., суд виходив з того, що відповідачем по справі, з якого стягнуто шкоду на користь позивачки, є Держава України в особі ОСОБА_2 Міністрів України, а також те, що стягнута судом сума відшкодування є більшою ніж 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Не погодитись в висновком суду про відшкодування позивачу майнової шкоди, заподіяної внаслідок терористичного акту, не можна з огляду на наступне.

Відповідно до статті 41 ОСОБА_7 України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. Зокрема, право на справедливий суд (стаття 6), право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла (стаття 8).

Проте в порушення статті 41 ОСОБА_7 України право приватної власності позивача порушено, належне їй на праві власності нежитлове приміщення не з її волі повністю знищено (т.1 ст.12).

Відповідно до ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Звертаючись до суду з даним позовом, позивачка просила відшкодувати їй за рахунок коштів Державного бюджету України, заподіяну терористичним актом за пошкоджене торгівельне приміщення, розташоване за адресою: донецька область, м. Маріуполь, вул..Київська, 37б в сумі 888715 грн. (т.1 а.с.8, 183).

Зазначене приміщення належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 27 березня 2006 року та Декларації про готовність обєкта до експлуатації, виданої Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Донецькій області 14 січня 2013 року ДЦ 202130140673 (т.1 а.с. 16, 17, 20, 21, т.2 а.с. 112 118).

Факт пошкодження обєкту нерухомості позивача саме в наслідок терористичного акту (в наслідок обстрілу) підтверджується: актом про пожежу від 25 січня 2015 року (т.1 а.с.12, 105); витягом №1 з кримінального провадження № 22015050000000047 Слідчого відділу УСБУ в Донецькій області, по якій ОСОБА_1 визнана потерпілою (т.1 а.с.57-59, 147-149); рішенням Маріупольської міської ради від 08 вересня 2015 року № 6/52-5395 (т.1 а.с.45).

Крім того, факт вчинення терористичного акту (обстрілу військовою зброєю) на території мікрорайону «Східний» м. Маріуполя 24 січня 2015 року, в результаті якого загинули люди та було зруйновано майно, в тому числі житлові та нежитлові будівлі, транспортні засоби є загальновідомим фактом, що також освітлювався в центральних засобах масової інформації.

Згідно п.24 ч.1 ст.2 Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗ України) надзвичайна ситуація обстановка на окремій території чи субєктності господарювання на ній або водному обєкті, яка характеризується порушенням нормальних умов життєдіяльності населення, спричинена катастрофою, аварією, пожежею, стихійним лихом, епідемією, епізоотією, епіфітотією, застосуванням засобів ураження або іншою небезпечною подією, що призвела (може призвести) до виникнення загрози життю або здоровю населення, великої кількості загиблих і постраждалих, завдання значних матеріальних збитків, а також до неможливості проживання населення на такій території чи обєкті, провадження на ній господарської діяльності.

Згідно п.4 ст.5 КЦЗ України до надзвичайних ситуацій залежно від характеру походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайних ситуацій залежно від характеру походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайних ситуацій на території України, належать, зокрема, соціальні та воєнні.

Згідно ст. 4, ч.4 ст.5 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» від 20 березня 2003 року № 638-1V (далі Закон № 638-1V) центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері цивільного захисту, які належать до субєктів, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом, підпорядковані їм органи управління у справах цивільної оборони та спеціалізовані формування, війська цивільної оборони здійснюють заходи щодо захисту населення і територій у разі загрози та виникнення надзвичайних ситуацій, повязаних з технологічними терористичними проявами та іншими видами терористичної діяльності; беруть участь у заходах з мінімізації та ліквідації наслідків таких ситуацій під час проведення антитерористичних операцій.

Згідно положень ст.1 Закону № 638-1V: - тероризм - суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоровя ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей; - терористичний акт злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України. У разі, коли терористична діяльність супроводжується вчиненням злочинів, передбачених статтями 112, 147, 258-260, 443, 444, а також іншими статтями Кримінального кодексу України, відповідальність за їх вчинення настає відповідно до Кримінального кодексу України.

Відповідно до ст.4 КЦЗ цивільний захист це функція держави, спрямована на захист населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій шляхом запобігання таким ситуаціям, ліквідації їх наслідків і надання допомоги постраждалим у мирний час та в особливий період.

Одним з субєктів забезпечення цивільного захисту є центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, який відповідно до ч.2 ст.17 КЦЗ України, зокрема, забезпечує виконання заходів з мінімізації та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, повязаних з технологічними терористичними проявами та іншими видами терористичної діяльності під час проведення антитерористичних операцій.

Саме такі функції центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, як субєкта, який безпосередньо здійснює боротьбу з тероризмом, визначені і в ч.4 ст.5 Закону № 638-1V.

Тобто, КЦЗ України також регулюються правовідносини щодо боротьби з тероризмом, але спеціальним щодо цих правовідносин є Закон № 638-1V.

З огляду на наведене вище, не можна погодитись з доводами апеляційної скарги відносно того, що позивач не може дати оцінку в наслідок яких саме обставин пошкоджено її майно (терористичного акту (злочину), антитерористичної операції чи надзвичайної ситуації, а також відносно того, що в позовній заяві наведено декілька підстав на обґрунтування позовних вимог.

Звертаючись до суду позивач посилалась саме на те, що їй заподіяна шкода внаслідок терористичного акту, було пошкоджено належне їй нерухоме майно в період і на території де проводилась антитерористична операція. Позовних вимог заподіяння майнової шкоди внаслідок проведення антитерористичної операції, що врегульовано ст. 13 Закону № 638-1V, ОСОБА_1 не заявляла.

Аналіз діючих норм законодавства приводить до висновку, що по відношенню до терористичного акту поняття надзвичайна ситуація є ширшим. Тобто надзвичайна ситуація серед іншого може бути також наслідком терористичного акту.

Тому, доводи апеляційної скарги, що терористичний акт на надзвичайна ситуація є різними обставинами, в наслідок яких було пошкоджено майно позивача являються необґрунтованими.

Відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом, регламентується спеціальною нормою - ст. 19 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом», згідно якої відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Тобто обов'язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особи, переходить право вимоги до винної особи.

Доводи апеляційної скарги щодо відсутності обвинувального висновку суду, який набрав чинності, як доказу заподіяння шкоди позивачу внаслідок терористичного акту та підстави для виникнення права у позивача для предявлення вимог про відшкодування шкоди, є необґрунтованим. Положення ст.19 Закону № 638-IV, якими передбачено право на відшкодування шкоди, заподіяної громадян терористичним актом, не повязані з наявністю обвинувального вироку суду.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду встановлені статтею 1166 ЦК України, згідно якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Проте, якщо мають місце спеціальні підстави відшкодування шкоди, застосуванню підлягають саме спеціальні правові норми.

Як правильно було встановлено судом, шкода позивачу завдана терористичним актом (артобстрілу житлових районів міста Маріуполя) в період проведення антитерористичної операції.

Відповідно до статті 1 Закону України від 02.09.2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», який визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки в тому числі осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення, період проведення антитерористичної операції - це час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Територія проведення антитерористичної операції - це територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому ОСОБА_2 Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014.

Наказом Першого заступника Голови Служби безпеки України - керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 7 жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» визначено такі райони проведення антитерористичної операції та терміни її проведення, зокрема, Донецька область, в тому числі і м.Маріуполь - з 07 квітня 2014 року. На теперішній час рішення про завершення проведення антитерористичної операції на території Донецької області не прийнято.

На виконання абз. 3 п. 5 ст. 11 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» розпорядженнями ОСОБА_2 Міністрів України № 1053-р від 30 жовтня 2014 року «Про затвердження переліку населених пунктів, на яких здійснювалась антитерористична операція», № 1275-р від 02 грудня 2015 року «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень ОСОБА_2 Міністрів України», затверджено перелік населених пунктів, на території яких здійснювалась антитерористична операція, до яких у тому числі, включено місто Маріуполь, на території якого знаходилось пошкоджене нерухоме майно позивача.

Згідно ст. 4 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються ОСОБА_2 Міністрів України у межах його компетенції.

Центральні органи виконавчої влади беруть участь у боротьбі з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та виданими на їх основі іншими нормативно-правовими актами.

Суб'єктами, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом у межах своєї компетенції, є: Служба безпеки України, яка є головним органом у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльністю; Міністерство внутрішніх справ України; Національна поліція; Міністерство оборони України; центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері цивільного захисту; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань; Управління державної охорони України.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.21 КЦЗ України громадяни України мають право на соціальний захист та відшкодування відповідно до законодавства шкоди, заподіяної їхньому життю, здоровю та майну внаслідок надзвичайних ситуацій або проведення робіт із запобігання та ліквідації наслідків.

Місто Маріуполь Донецької області не включено до Переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, затвердженого Розпорядженням ОСОБА_2 Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення».

З 24 січня 2015 року органи державної влади на території міста Маріуполя Донецької області здійснюють свої повноваження в повному обсязі, проте позивачу до теперішнього часу завдану шкоду не компенсовано. До теперішнього часу спеціальний нормативно-правовий акт щодо порядку відшкодування шкоди заподіяної під час терористичного акту не прийнятий.

Постановою ОСОБА_2 Міністрів України від 29 квітня 2015 року № 250 затверджений Порядок та умови надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на будівництво, капітальний ремонт, реконструкцію) інфраструктури у Донецькій та Луганській областях, яким передбачено надання субвенцій обласним бюджетам Донецької та Луганської областей на відновлення їх інфраструктури. Відповідно до цього Порядку субвенція спрямовується на реалізацію таких проектів і заходів у населених пунктах Донецької та Луганської областей, що постраждали внаслідок проведення антитерористичної операції і на території яких органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі, зокрема що стосується житлового фонду лише на реконструкцію, капітальний ремонт, проектні та вишукувальні роботи на обєктах житлового фонду комунальної власності, що зазнали пошкодження внаслідок проведення антитерористичної операції.

Згідно з частиною першою статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобовязання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.

Проте реалізація особою права, що повязане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

Так, у рішенні від 8 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що Суд не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобовязань (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Бурдов проти Росії, № 59498/00, пар.35 ECHR 2002-Ш).

Відповідно до ч. 10 ст. 86 КЦЗ України розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна.

Будь-який інший порядок визначення розміру відшкодування за пошкоджене приміщення, внаслідок такої надзвичайної ситуації, як терористичний акт, на теперішній час відсутній.

Враховуючи, що спеціальні нормативно-правові акти щодо відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, відсутні, з системного аналізу КЦЗ України та Закону № 638-IV випливає, що вони регулюють подібні за змістом відносини, відповідно до ч. 8 ст.8 ЦПК України до спірних правовідносин щодо відшкодування позивачу шкоди, заподіяної внаслідок пошкодження приміщення терористичним актом, а саме, щодо механізму визначення розміру відшкодування, слід застосовувати норма ст.86 КЦЗ України, яка узгоджується із ст. 19 Закону № 638-IV.

Відповідно до ст.8 ОСОБА_7 України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. ОСОБА_7 України має найвищу юридичну силу.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі ОСОБА_7 України і повинні відповідати їй.

ОСОБА_7 України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі ОСОБА_7 України гарантується (ст. 8 ОСОБА_7).

Відповідно до ст. 7 КЦЗ України одним з основних принципів здійснення цивільного захисту є гарантування та забезпечення державою конституційних прав громадян на захист життя, здоровя та власності.

Згідно із ст.3 Закону № 638-IV боротьба з тероризмом ґрунтується, зокрема, на принципах: законності та неухильного додержання прав і свобод людини і громадянина; пріоритетності захисту життя і прав осіб, які наражаються на небезпеку внаслідок терористичної діяльності.

Відповідно до ст.17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Згідно ч.9 ст.8 ЦПК України забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. У подібних правовідносинах, у рішенні від 8 січня 2004 у справі ОСОБА_3 та інші проти Туреччини (Ayder and Others v. Turkey) Європейський суд з прав людини вказав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об'єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику (social risk). Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (п. 70). При цьому, на думку ЄСПЛ, відсутність об'єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди є самостійною підставою відповідальності держави за дії своїх органів та їх посадових осіб.

У рішенні від 19 жовтня 2012 року у справі «Катан та інші проти Молдови та Росії» ЄСПЛ зазначив, що хоча Молдова не має ефективного контролю над діями "ПМР" в Придністров'ї, той факт, що цей регіон визнається за міжнародним правом як частина території Молдови, тягне за собою обов'язок за статтею 1 Конвенції використати всі доступні їй юридичні та дипломатичні засоби з тим, щоб продовжувати гарантувати здійснення прав і свобод, визначених Конвенцією, усіма особами, які там проживають (п. 110).

Таким чином, правова позиція Європейського суду з прав людини ґрунтується на ствердженні про абсолютну відповідальність держави, зобов'язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і витікаючу з неї особисту і майнову безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського миру і порядку, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду. Причому причиною настання шкоди можуть бути будь-які обставини: не тільки теракти, але і, наприклад, масові заворушення. Таким чином, для виникнення обов'язку держави з відшкодування шкоди не має значення, виходила насильницька дія від посадових осіб держави, або терористів, або невстановлених осіб.

Слід зазначити, що на теперішній час Україна від зобов'язань, визначених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, в окремих районах Донецької та Луганської областей відповідно до статті 15 Конвенції не відступала.

21 травня 2015 року постановою Верховної Ради України № 462-VIII схвалена Заява Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» щодо відступу від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

Відповідно до статей 2, 6 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VШ «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих ОСОБА_7 і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі ОСОБА_7 і законів України та на засадах верховенства права.

Враховуючи зазначене, доводи апеляційної скарги відповідача про незаконність рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог та про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 є необґрунтованими.

Відповідно до ст. 30 ЦПК України держава може виступати стороною у цивільному процесі. Проте держава є особливим суб'єктом цивільного судочинства, оскільки не може здійснювати в суді свої права безпосередньо.

Відповідно до частини 4 ст. 38 ЦПК України державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника, тобто свою цивільну процесуальну правосуб'єктність держава реалізує через відповідні органи державної влади за допомогою особливого інституту процесуального представництва держави.

Механізм представництва держави зумовлюється її внутрішньою побудовою: у цивільних відносинах носієм цивільних прав та обов'язків є держава, а виразником державного (публічного) інтересу - правомочні та зобов'язані особи. Виступаючи стороною у цивільній справі, держава є носієм цивільних процесуальних прав та обов'язків, у той час як виразником інтересів держави в суді та безпосередніми учасниками відповідних правовідносин виступають уповноважені державою суб'єкти - органи державної влади, організації, посадові особи, яким держава делегує свої права та обов'язки, що закріплюються у відповідних нормативно - правових документах.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 в якості відповідача зазначила саме Державу Україна та відповідно до частини 4 ст. 38 ЦПК України як представника держави - ОСОБА_2 Міністрів України (а.с. 1-5).

Відповідно до ст. 1 Закону України від 27 лютого 2014 року № 794-VII «Про ОСОБА_2 Міністрів України» ОСОБА_2 Міністрів України (Уряд України) входить до системи органів державної влади України та є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Згідно ст. 4 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» саме ОСОБА_2 Міністрів України у межах його компетенції здійснюються організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами.

Решта суб'єктів боротьби з тероризмом, які зазначені в ст. 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», зокрема і Служба безпеки України, є лише суб'єктами, які безпосередньо у межах своєї компетенції здійснюють боротьбу з тероризмом.

Відповідно до частини 2 ст. 30 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» контроль за діяльністю суб'єктів боротьби з тероризмом здійснюється Президентом України та ОСОБА_2 Міністрів України в порядку, визначеному ОСОБА_7 і законами України.

Враховуючи повноваження ОСОБА_2 Міністрів України в системі суб'єктів боротьби з тероризмом (організація боротьби з тероризмом, забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами), апеляційний суд вважає, що ОСОБА_2 Міністрів України як представник держави позивачем визначений правильно.

Доводи представника ОСОБА_2 Міністрів України про те, що ОСОБА_2 Міністрів України є неналежним відповідачем у цій справі, не відповідають заявленим позовним вимогам. Позов безпосередньо до ОСОБА_2 Міністрів України ОСОБА_1 не заявлявся і відповідні кошти на відшкодування шкоди позивач просила стягнути з держави, а не з окремого органу державної влади - ОСОБА_2 Міністрів України (з частини коштів Державного бюджету України, які виділено на фінансування ОСОБА_2 Міністрів України).

Відповідно до ст. 43 Бюджетного кодексу України безпосереднє обслуговування державного бюджету здійснюється Державною казначейською службою України і саме тому відповідачем у суді від імені держави у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави повинні виступати і представники Державної казначейської служби України. Саме така правова позиція викладена в п. 28 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07лютого 2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», що роз'яснює подібні за змістом відносини.

Звертаючись до суду позивачем було дано вірну оцінку обставинам, в наслідок настання яких було пошкоджено обєкт нерухомості позивача, надано вірне правове обґрунтування заявлених вимог, які ґрунтуються на положеннях діючого законодавства України та практики Європейського суду з прав людини. Підстав для скасування рішення суду колегія суддів не вбачає.

Разом з цим, погодитися з додатковим рішенням суду першої інстанції в повній мірі не можна, оскільки судом при визначенні розміру судового збору, неправильно застосовані норми Закону України «Про судовий збір».

Вирішуючи питання про стягнення судового збору у розмірі 8000 грн. (1600 грн. х 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб) судом першої інстанції помилково застосовано абз.2 п.п.1 п.1 ч.2 Закону України «Про судовий збір» (в редакції від 06 грудня 2016 року).

06 грудня 2016 року Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України № 1774-VШ, який набрав чинності 01 січня 2017 року, внесені зміни до Закону України «Про судовий збір», а саме було встановлено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Разом з тим, позовна заява ОСОБА_1 була подана до суду 04 листопада 2016 року (т.1 а.с.1), тобто до внесення змін до Закону України «Про судовий збір».

Частиною 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» від 08 липня 2011 року № 3674-VІ (в редакції закону від 08жовтня 2016 року) передбачено, що судовий збір справляється у відповідному розміру від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду,- у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Пунктом 1 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» від 08 липня 2011 року № 3674-VІ (в редакції закону від 08 жовтня 2016 року) була встановлена ставка судового збору для фізичних осіб ( - 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 5 розмірів мінімальної заробітної плати).

У позовній заяві ОСОБА_1 були заявлені майнові вимоги у розмірі 759806 грн., які були збільшені до 888715 грн.

Відповідно до ст.8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» з 01 січня 2016 року було встановлено розмір мінімальної заробітної плати у сумі 1378 грн.

Отже 1% від суми позову ОСОБА_1 складав 8887,50 грн., а максимальний встановлений розмір судового збору склав 6 890 грн. ( 1378 грн. х 5).

З огляду на наведене вище, додаткове рішення підлягає зміні та стягненню з Держави Україна в особі ОСОБА_2 Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України в дохід держави судовий збір 6890 (шість тисяч вісімсот девяносто) гривень на розрахунковий рахунок 31212206780015, код бюджетної класифікації доходів: 22030101 «Судовий збір (Державна судова адміністрація України)», МФО 834016, Банк: ГУ ДКСУ у Донецькій області, ЄДРПОУ 37868870, отримувач: Артемівське УК /м.Артемівськ/22030101, призначення платежу: судовий збір Апеляційний суд Донецької області (м.Маріуполь) ЄДРПОУ 02891428.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 313,314,316 ЦПК України , колегія суддів,

В и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 Міністрів України, в особі Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2017 року відхилити.

Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 квітня 2017 року залишити без змін.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 Міністрів України, в особі Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, на додаткове рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 14 червня 2017 року задовольнити частково.

Додаткове рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 14 червня 2017 року змінити.

Стягнути з Держави Україна в особі ОСОБА_2 Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України в дохід держави судовий збір 6890 (шість тисяч вісімсот девяносто) гривень на розрахунковий рахунок 31212206780015, код бюджетної класифікації доходів: 22030101 «Судовий збір (Державна судова адміністрація України)», МФО 834016, Банк: ГУ ДКСУ у Донецькій області, ЄДРПОУ 37868870, отримувач: Артемівське УК /м.Артемівськ/22030101, призначення платежу: судовий збір Апеляційний суд Донецької області (м.Маріуполь) ЄДРПОУ 02891428.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржено протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий Т.Б.Ткаченко

Судді: Г.Л.Гаврилова

ОСОБА_8