Ухвала суду № 68394635, 17.08.2017, Апеляційний суд Чернівецької області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 серпня 2017 року м. Чернівці

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Чернівецької області у складі:

головуючого Половінкіної Н. Ю.

суддів Кулянди М.І., Одинака О.О.

секретаря Чебуришкіної Н.Ю.

з участю прокурора відділу представництва інтересів громадянина або держави у суді та виконанні судових рішень прокуратури Чернівецької області БалукОлени Миколаївни

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів за апеляційною скаргою керівника Сторожинецької місцевої прокуратури в інтересах держави на ухвалу Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 13 квітня 2017 року,

встановила:

ОСОБА_2 у квітні 2017 року звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів.

Посилалась на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вчинено договір позики, за яким ОСОБА_2 передано ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 120000 грн. з виплатою 14% річних на строк до 11 лютого 2016 року.

Посилаючись на невиконання зобов»язання, ОСОБА_2 просила стягнути з ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 120000 грн., відсотки за період з серпня 2016 по лютий 2017 року в сумі 12000 грн.

Ухвалою Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 13 квітня 2017 року визнано мирову угоду, укладену ОСОБА_2 та ОСОБА_3, визнано право власності ОСОБА_2 на нежитлову будівлю літ.А-Ш площею 927,20 кв.м, склад ПММ літ. Б, сторожку літ. В, піднавіс літ. Г, що розташовані по АДРЕСА_1.

Закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів.

Прокурор Сторожинецької місцевої прокуратури в інтересах держави в апеляційній скарзі просить ухвалу Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 13 квітня 2017 року скасувати, постановити нову ухвалу, якою відмовити у визнанні мирової угоди та направити справу для продовження розгляду до Сторожинецького районного суду Чернівецької області, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга прокурора Сторожинецької місцевої прокуратури в інтересах держави підлягає задоволенню.

Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що мирова угода, укладена сторонами з метою врегулювання спору, стосується лише прав та обов'язків сторін, предмета позову, не суперечить закону та не порушує права, свободи та інтереси інших осіб.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення не відповідає наведеним вимогам.

Так, частиною 3 статті 31 ЦПК України визначено, що сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу.

Згідно частини 1 статті 175 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову.

Відповідно до частини 5 статті 175 ЦПК України закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд.

Згідно пункту 4 частини 1 статті 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо сторони уклали мирову угоду і вона визнана судом.

Судом встановлено, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, за яким ОСОБА_2 передано ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 120000 грн. з виплатою 14% річних на строк до 11 лютого 2016 року.

Сторони уклали мирову угоду, відповідно умов якої ОСОБА_3 визнає, що ним було отримано від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 120000 грн. з виплатою 14% річних.

ОСОБА_3 передає ОСОБА_2 в рахунок погашення заборгованості коштів нежитлову будівлю літ. А-ІІІ площею 927,20 кв.м, склад ПММ літ.Б, сторожку літ.В, піднавіс літ.Г, що розташовані по АДРЕСА_1.

Сторони просять суд визнати право власності ОСОБА_2 на нежитлову будівлю літ. А-ІІІ площею 927,20 кв.м, склад ПММ літ.Б, сторожку літ.В, піднавіс літ.Г, що розташовані по АДРЕСА_1.

ОСОБА_2 визнає, що з моменту підписання цієї мирової угоди та у випадку належного її виконання не матиме жодних майнових претензій до ОСОБА_3 з приводу позовних вимог.

Будь-які витрати, пов'язані з виконанням мирової угоди, що виникатимуть чи можуть виникнути після затвердження судом умов мирової угоди, покладаються на ОСОБА_3

Сторони вважають, що спір, який виник між ними, вичерпаним повністю і в майбутньому не будуть пред'являти будь-яких майнових претензій одна до одної.

Сплачені сторонами судові витрати по справі їм не відшкодовуються.

За змістом статті 175 ЦПК України мирова угода - це складена сторонами з урахуванням інтересів усіх заінтересованих осіб, що беруть участь у справі, угода, яка затверджується судом лише після встановлення законності й обґрунтованості її умов, а також з'ясування думки усіх заінтересованих осіб щодо можливості її затвердження.

Умови мирової угоди мають безпосередньо стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмету спору, тобто матеріально-правової вимоги позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Не може визнаватися судом мирова угода, умови якої не пов'язані зі спірними правовідносинами.

Предметом позову ОСОБА_2, тобто матеріально-правовою вимогою, стосовно якої остання просила ухвалити судове рішення, є стягнення грошових коштів.

При цьому підставою позову, тобто обставинами, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, ОСОБА_2 зазначалося невиконання ОСОБА_3 зхобов»язання за договором позики.

Суд першої інстанції не врахував, що укладена сторонами мирова угода в частині визнання права власності на нерухоме майно не стосується предмета позову та не пов'язана зі спірними правовідносинами.

При цьому, затвердження судом мирової угоди, якою вирішується питання переходу права власності, передбачає необхідність у з'ясуванні чи можливий такий перехід від однієї особи до іншої, чи не може бути порушено право інших осіб та чи відсутні інші перешкоди для визнання такої угоди.

Відповідно до частини 1 статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

На підставі ч.1 ст. 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Статтею 120 ЗК України передбачено перехід права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду.

Згідно статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 331 ЦК України встановлено порядок набуття права власності на новостворене майно та об'єкти незавершеного будівництва.

Згідно частин 1-3 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Відповідно до частини 1 стаття 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Судом першої інстанції не врахувано, що будівництво будь-якого об'єкта має відповідати вимогам законодавства, містобудівної документації, а також містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки (Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності»). Контроль же за додержанням законодавства та містобудівної документації при забудові територій здійснюють виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад . Ці повноваження виконавчих комітетів місцевих рад передбачені статтею 31 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та статтею 14 Закону України «Про основи містобудування».

Судовий розгляд щодо визнання права власності є правовим способом визначення відповідності самочинно збудованого об'єкта вимогам законодавства, а також тієї містобудівної документації, умовам і обмеженням забудови, які діють на відповідній території та допускається лише з залученням органу, який, здійснюючи контроль, визначить відповідність об'єкта самочинного будівництва вимогам чинного законодавства.

З повідомлення Сторожинецької міської ради від 03 липня 2017 року №1218 вбачається, що Сторожинецькою міською радою не надавався дозвіл на будівництво по АДРЕСА_1. Земельна ділянка під нежитловими будівлями за вищезгаданою адресою розташована за межами населеного пункту, а її розпорядником є Чернівецька облдержадміністрація.

З приєднаного до матеріалів справи повідомлення управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області від 30 червня 2017 року №1024-12011-846/1077 вбачається, що інформація щодо реєстрації декларацій про початок виконання будівельних робіт, а також декларації про готовність до експлуатації нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 відсутні.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 на час постановлення оскаржуваної ухвали не набув право власності на нерухоме майно, яке розташоване по АДРЕСА_1.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Таку правову позицію Верховний Суд України виклав в постанові від 28 вересня 2016 року № 6-1243цс16.

Ураховуючи встановлений державою особливий порядок набуття права власності на новостворене нерухоме майно, самочинно збудоване майно з урахування встановлених санітарних, протипожежних, архітектурно-будівельних норм та правил, укладена між сторонами мирова угоди порушила інтерес держави, оскільки позивач набув право власності на нежитлову будівлю літ. А-ІІІ площею 927,20 кв.м, склад ПММ літ.Б, сторожку літ.В, піднавіс літ.Г, що розташовані по АДРЕСА_1, та право користування земельною ділянкою на якій розташовані вказані будівлі з порушенням порядку, визначеного діючим законодавством.

З огляду на наведене суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що мирова угода стосується лише прав та обов'язків сторін, предмета позову, не суперечить закону та не порушує права, свободи та інтереси інших осіб.

За таких обставин суд першої інстанції постановив ухвалу з порушенням норм матеріального та процесуального права,

Відповідно до п.4 ч.1 ст.311 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

Тому судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції з підстав, передбачених 4 ч.1 ст.311 ЦПК України.

За змістом пункту 2 частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13 - 18, 20, 24 - 29, 31 - 33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку та ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Отже, у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Ухвала апеляційного суду про направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції подальшому провадженню у справі не перешкоджає, отже, не може бути предметом касаційного перегляду.

Керуючись п.4 ч.1 ст.311 ЦПК України, колегія суддів,

ухвалила:

Апеляційну скаргу керівника Сторожинецької місцевої прокуратури в інтересах держави задовольнити.

Ухвалу Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 13 квітня 2017 року скасувати з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий - підпис/Половінкіна Н.Ю./

Судді - підписи / Кулянда М.І., Одинак О.О./

З оригіналом згідно: