Ухвала суду № 68336415, 15.08.2017, Апеляційний суд Тернопільської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 серпня 2017 р. колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Тернопільської області в складі:

головуючого - Міщія О.Я.

суддів - Ткач З. Є., Шевчук Г. М.,

при секретарі - Шмигельська І.З.

з участю представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, ОСОБА_3, її представника - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якого діє ОСОБА_2, на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 31.03.2017 р. по справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, визнання права власності на 1/2 частину квартири,-

ВСТАНОВИЛА:

В листопаді 2016 р. ОСОБА_5 звернулася в суд із вказаним позовом, посилаючись на те, що вона із відповідачем під час перебування у шлюбі придбали квартиру по АДРЕСА_1 яка була зареєстрована за ОСОБА_1,

Позивачка вказала, що об'єкт нерухомості набутий подружжям за час шлюбу, є спільною власністю сторін, тому просила визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаної квартири в порядку поділу спільного майна подружжя.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 31.03.2017 р. позов задоволено. В порядку поділу майна подружжя, визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частину квартири № АДРЕСА_1. Стягнуто з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_5 551,20 грн. судових витрат.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2, який діє в інтересах ОСОБА_1, просить рішення суду скасувати, відмовивши у задоволенні позову, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи та порушення норм матеріального права.

Апелянт вказав, що судом не з'ясовано джерело набуття коштів для придбання квартири № АДРЕСА_1, не враховано того, що житло придбано за кошти його матері, тому не може бути об'єктом спільної власності подружжя, оскільки у день укладення договору дольової участі вказаної квартири він, діючи як довірена особа своєї матері - ОСОБА_6, продав належне їй нежитлове приміщення, а виручені від його продажу кошти спрямував на купівлю спірного об'єкта нерухомості.

Апеляційна скарга до задоволення не підлягає.

Вирішуючи спір, суд виходив з того, що квартира АДРЕСА_1 придбана ОСОБА_1 за час шлюбу із ОСОБА_5, тому є спільною власністю подружжя.

З таким висновком суду слід погодитись, оскільки він відповідає вимогам закону та ґрунтується на матеріалах справи.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі з 23.07.2011 р. (а.с. 10).

20.11.2013 р., під час перебування сторін у шлюбі, між споживчим кооперативом «Тернопільтехгаз ЛХЗ» та ОСОБА_1 укладено договір дольової участі на будівництво двокімнатної квартири площею 65,65 кв.м. в багатоквартирному будинку по АДРЕСА_1.

Згідно прибуткового касового ордера, виданого СК «Тернопільтехгаз ЛХЗ», 20.11.2013 р. ОСОБА_1 вніс кошти в сумі 344 662, 00 грн. за договором про пайову участь.

Крім того, з матеріалів справи видно, що згідно договору купівлі-продажу, посвідченого 20.11.2013 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Савка В.І., ОСОБА_1, як представник по довіреності ОСОБА_6, продав гр. ОСОБА_8 нежитлове приміщення творчої майстерні № 191, що знаходиться в будинку АДРЕСА_2, належне ОСОБА_6, за ціною, визначеною висновком про вартість майна від 28.10.2013 року в розмірі 190830,00 грн. та погодженою домовленістю сторін договору.

29.07.2014 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Частиною 1 ст. 60, 63, ч.1 ст. 69, ч.1 ст.70 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з ч.1 ст. 321 і ст. 392 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Конструкція норми ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до ч.1 ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

В судовому засіданні ОСОБА_5 пояснила, що вони з ОСОБА_1 придбали спірну квартиру за спільні кошти. Зокрема, вона працювала і мала заробіток, а також гроші на придбання житла давала її мама.

Враховуючи принцип презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції із врахуванням доказів, наданих ОСОБА_1, та із врахуванням вимог ст. 70 СК України вірно визнав за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частину спірної квартири.

Доводи апелянта про те, що спірна квартира була придбана за кошти його матері, тому не може бути об'єктом спільної власності подружжя, оскільки у день укладення договору дольової участі квартири він, діючи як довірена особа своєї матері - ОСОБА_6, продав належне їй нежитлове приміщення, а виручені від його продажу кошти спрямував на купівлю спірного об'єкта нерухомості, колегія суддів вважає безпідставними, виходячи із наступного.

Згідно ч. ч. 2, 3 ст. 10 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 57 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна із сторін зобов'язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

В матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про те, що спірний об'єкт нерухомості - квартира № АДРЕСА_1. була придбана за особисті кошти ОСОБА_1, виручені від продажу нежитлового приміщення творчої майстерні. При цьому, суд вірно вказав про те, що сума коштів, отриманих від продажу нежитлового приміщення, становила 190830 грн., а вартість придбаної сторонами спірної квартири становить 344622 грн.

Посилання апелянта на те, що судом не враховано правову позицію, висловлену Верховним Судом України в постанові від 01.07.2015 р. у справі № 6-612цс15, колегія суддів вважає необґрунтованим. Як видно із змісту вказаної постанови Верховного Суду України, при визнанні частини спірного будинку особистою приватною власністю, суд виходив з доведеності факту придбання майна за особисті кошти особи, отримані за договором позики. Тобто, сторона у відповідності до ст. 10, 11 ЦПК України подала докази, щодо факту придбання спірного майна за особисті кошти. Отже, обставини справи, на яку посилається ОСОБА_1, не є тотожними тим обставинам, які встановлені при вирішення спору за позовом ОСОБА_5 про визнання права власності на квартиру.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів не знаходить підстав для її задоволення і скасування рішення суду.

Керуючись ст. ст. 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє ОСОБА_2 - відхилити.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду від 31.03.2017 р.- залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня проголошення.

Головуючий - підпис

Судді - два підписи

З оригіналом згідно: