Рішення № 68279991, 11.08.2017, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/580/2017(м)

264/1847/17

Категорія 53 Головуючий у 1 інстанції Литвиненко Н.В.

Суддя-доповідач Кочегарова Л.М.

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 серпня 2017 року м. Маріуполь

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області в складі:

головуючого Кочегарової Л.М.,

суддів: Зайцевої С.А.,Ткаченко Т.Б.,

з участю секретаря Герасимової Г.Є.,

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю «Співдружність», в особі Маріупольської філії товариства з обмеженою відповідальністю «Співдружність», про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 22 червня 2017 року,

в с т а н о в и л а:

18 квітня 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. В обґрунтування позову зазначив, що з 28 жовтня 2015 року він працював в Маріупольській філії ТОВ «Співдружність» на посаді водія транспортних засобів. 25 жовтня 2016 року він підписав контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України, про що в цей же день повідомив роботодавця, надав йому копію контракту та витягу з наказу. В листопаді 2016 року отримав від відповідача повідомлення № 91 від 02 листопада 2016 року, в якому йшлося про те, що його звільнено з роботи 24 жовтня 2016 року за наказом № 393\10-01-0000000398 від 26 жовтня 2016 року на підставі п.3 ст. 36 КЗпП України. Ніяких заяв про звільнення позивачу він не подавав, трудову книжку не отримував, розрахунок при звільненні з ним проведений не був. Просив поновити йому строк звернення до суду з даним позовом, поновити його на посаді водія автотранспортних засобів Маріупольської філії ТОВ «Співдружність» з 24 жовтня 2016 року, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 25 жовтня 2016 року по день винесення рішення суду.

Рішенням Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 22 червня 2017 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, задовольнивши позовні вимоги ОСОБА_2, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зокрема у скарзі зазначається, що оскільки звільнення позивача відбулося в особливий період, який триває з часу оголошення часткової мобілізації, тобто з 17 березня 2014 року, і до теперішнього часу, то це свідчить про порушення роботодавцем положень ст.119 КЗпП України щодо гарантій військовослужбовців на збереження робочого місця та недопустимість звільнення з роботи.

Порушене право підлягає захисту шляхом поновлення ОСОБА_2 на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_2 ОСОБА_3, заперечення проти апеляційної скарги представника ТОВ «Співдружність» Зверевої С.С., дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні

Згідно ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають з встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Вказане судове рішення зазначеним вимогам не відповідає.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 з 28 жовтня 2015 року працював водієм автотранспортних засобів Маріупольської філії ТОВ «Співдружність».

25 жовтня 2016 року позивач уклав контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України.

Відповідно до наказу №298 від 25 жовтня 2016 року ОСОБА_2 призначено на посаду водія протитанкового артилерійського взводу протитанкової артилерійської батареї протитанкового артилерійського дивізіону частини польова пошта В2095. Позивач прибув з Кальміусько-Нікольського ОРВК Донецької області для подальшого проходження служби і з 25 жовтня 2016 року зарахований до списків особового складу частини.

Наказом № 393\10-01-0000000398 від 26 жовтня 2016 року ОСОБА_2 звільнений 24 жовтня 2016 року з роботи у зв'язку зі вступом на військову службу на підставі п.3 ст. 36 КЗпП України, що підтверджується записами в трудовій книжці позивача.

Відмовляючи ОСОБА_2 у позові про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції виходив з того, що позивач уклав контракт на проходження військової служби в той час, коли не діяв особливий період, відповідно до Законів України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та «Про оборону України», а тому, на позивача не розповсюджуються гарантії, передбачені трудовим законодавством щодо збереження робочого місця та заробітної плати на час проходження служби у Збройних Силах України.

Проте з таким висновком суду першої інстанції погодитися на можна, оскільки при звільненні позивача з роботи роботодавець не дотримався гарантій для працівників на час виконання державних або громадських обов'язків.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 3 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно п.3 ст. 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору, крім іншого є, призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Згідно ст. 119 КЗпП України (в редакції на час звільнення позивача) передбачено, що на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Відповідно до частини 2 вказаної вище статті, працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України "Про військовий обов'язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Гарантії по збереженню місця роботи (посади), середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності за громадянами України, які призвані на строкову військову службу почали діяти з 08 лютого 2015 року відповідно до Закону України від 15 січня 2015 року № 116-УІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду».

Згідно з частиною 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» передбачено, що за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та

четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п'ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п'ятою статті 61 Закону України "Про освіту".

Пункт 10 Прикінцевих положень Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» визначає, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.

Як вбачається зі справи, позивач з 2015 року був працівником ТОВ «Співдружність».

25 жовтня 2016 року ОСОБА_2 добровільно взяв на себе обов'язок проходити військову службу у Збройних Силах України і підписав контракт з 56 окремою мотопіхотною бригадою про проходження громадянином України військової служби у Збройних Силах України до закінчення особливого періоду або до оголошення мобілізації (а.с.15-16).

Адміністрація ТОВ «Співдружність» 26 жовтня 2016 року видала наказ про звільнення позивача з роботи 24 жовтня 2016 року у зв'язку із призовом на військову службу.

Обґрунтовуючи свої вимоги про поновлення на роботі, ОСОБА_2 посилався на те, що ТОВ «Співдружність» не дотрималося вимог закону щодо збереження за ним робочого місця та виплати середнього заробітку на час проходження військової служби за контрактом, чим порушило положення ст.39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та ст.119 КЗпП України.

Згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Аналогічне положення міститься й у ч. 1 ст. 3 ЦПК України.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

Ухвалюючи рішення про відмову ОСОБА_2 у позові, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача відбулося у той час, коли припинилася дія особливого періоду, встановленого Указом Президента України від 14 січня 2015 року №15 «Про часткову мобілізацію», який набрав чинності 20 січня 2015 року, і яким було оголошено часткову мобілізацію строком на 210 діб, тобто настав особливий період, тривалість якого пов'язується з тривалістю мобілізації, а саме: з 20 січня 2015 року по 22 серпня 2015 року, а звільнення відбулося 26 жовтня 2016 року.

Однак, такий висновок суду не відповідає нормам матеріального права, а тому, в силу ст.309 ЦПК України, є підставою для скасування рішення.

Згідно статті 1 Закону України «Про оборону України», особливий період - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудований період після закінчення воєнних дій.

Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначає, що особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Відповідно до Указу Президента України від 17 березня 2014 року N 303 "Про часткову мобілізацію", затвердженого встановленим порядком, оголошено часткову мобілізацію, у зв'язку з чим в Україні настав особливий період.

За висновками, викладеними у рішенні Вищого адміністративного Суду України від 16 лютого 2015 року у справі № 800\582\14 у справі за позовом до Президента України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, закінчення періоду мобілізації не є самостійною підставою для припинення особливого періоду. Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не визначено чіткого порядку припинення особливого періоду.

Враховуючи викладене, з огляду на зміст заходів мобілізації та демобілізації, визначених Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", закінчення заходів мобілізації не припинило особливий період, який діє в Україні з 17 березня 2014 року.

Оскільки встановлено, що особливий стан в країні діє дотепер і рішення про його припинення не виносилося, то висновки суду про відмову ОСОБА_2 у позові у зв'язку з тим, що на час його звільнення особливий період не діяв, є невірними.

Згідно з положеннями ч.2 ст.119 КЗпП України, передбачені законом гарантії стосуються осіб, які прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.

Зважаючи на кризову ситуацію, що виникла на сході України у квітні 2014 року та безпосередньо загрожувала національній безпеці України, відповідно до Указу Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" було розпочато проведення Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей.

Період проведення антитерористичної операції - час між датою набрання чинності Указом Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" від 14 квітня 2014 року № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України (ст.1 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції»).

На цей час проведення Антитерористичної операції триває і наразі існує кризова ситуація, що загрожує національній безпеці України.

Згідно ст.4 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України», зі змінами внесеними Законом України «Про внесення змін до Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України" щодо вдосконалення координації і контролю у сфері національної безпеки і оборони від 25 грудня 2014 року, кризовою ситуацією вважається крайнє загострення протиріч, гостра дестабілізація становища в будь-якій сфері діяльності, регіоні, країні".

Згідно ст.1 Закону України «Про основи національної безпеки України» національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров'я, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв'язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження, функціонування природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державного управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам.

Стаття 23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» втзначає, що для громадян, які приймаються на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення правового режиму воєнного стану та призначаються на посади, строк військової служби в календарному обчисленні встановлюється до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію.

Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" передбачено такий захід, як демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію та штати мирного часу.

Зі змісту контракту, який укладений ОСОБА_2 25 жовтня 2016 року вбачається, що контракт діє до закінчення особливого стану або до оголошення рішення про демобілізацію.

Згідно зі статтею 11 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" рішення про демобілізацію із внесенням його на затвердження Верховною Радою приймає Президент України.

На цей час відповідних рішень Президентом України не приймалося.

Дослідивши наявні у справі докази, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач уклав контракт під час дії кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, а особливий період в Україні не скасовано. На час дії контракту, як військовослужбовець, ОСОБА_2 користується пільгами, передбаченими ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та ч. ч. 3, 4 ст. 119 КЗпП України.

З огляду на встановлені обставини, колегія вважає, що звільнення позивача із займаної посади було проведено ТОВ «Співдружність» з порушенням вимог ст. 119 КЗпП України, тому відповідно до положень ст. 235 КЗпП України позивач, який виконує свій громадський обов'язок по захисту Вітчизни, підлягає поновленню на роботі зі стягненням з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Згідно ст.233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Встановлено, що звільнення позивача відбулося 24 жовтня 2016 року, повідомлення про звільнення за п.3 ст.36 КЗпП України ОСОБА_2 отримав у листопаді 2016 року, а до суду з позовом про поновлення на роботі позивач звернувся 18 квітня 2017 року.

За положеннями ст.234 КЗпП України, у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Оскільки ОСОБА_2 з 25 жовтня 2016 року і на момент звернення до суду з даним позовом продовжував проходження військової служби, що підтверджується витягом з наказу № 298 від 25 жовтня 2016 року та довідкою командира військової частини польової пошти В2095, колегія вважає, що позивач з поважних причин пропустив строк звернення до суду, а тому, його заява про поновлення строку звернення до суду із заявою про вирішення трудового спору у справі про незаконне звільнення підлягає задоволенню (а.с.12,13).

Відповідно до ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Визначаючи розмір середнього заробітку позивача, колегія керується Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 та представленими відповідачем даними про розмір заробітної плати ОСОБА_2 безпосередньо перед звільненням.

Так, відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середнього динна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів за цей період.

Положеннями розділу III Порядку передбачені виплати, які підлягають і не підлягають урахуванню, зокрема при обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов'язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження тощо) та допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.

Зважаючи, що позивач звільнений у жовтні 2016 року, для обчислення суми середньоденної заробітної плати слід враховувати виплати за останні два календарні місяці, що передують звільненню, тобто серпень-вересень 2016 року та кількість відпрацьованих робочих днів у цьому періоді.

З наданої представником відповідача довідки та табелів обліку робочого часу вбачається, що у серпні 2016 року позивач відпрацював 7 робочих днів, у вересні 2016 року відпрацював 15 робочих днів. При цьому позивачу була нарахована заробітні плата у серпні 2016 року у сумі 1 601,46 грн., а у вересні 2016 року - 1 248,96 грн. Отже, середньоденна заробітна плата позивача складає 129,56 грн. (1 601,46 + 1 248,96 = 2 850,42 : 22) (а.с.92,101-105).

Період вимушеного прогулу становить 156 робочих днів - з 25 жовтня 2016 року до 11 серпня 2017 року.

Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу визначається в сумі 20 211,36 грн. (129,56х156) і ця сума підлягає стягненню з ТОВ «Співдружність» на користь ОСОБА_2 з відрахування прибуткового податку й інших обов'язкових платежів за роз'ясненнями, викладеними у п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року N 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці».

На підставі ст.367 ЦПК України, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про поновлення його на роботі на посаді водія транспортних засобів Маріупольської філії товариства з обмеженою відповідальністю «Співдружність» з 25 жовтня 2016 року, колегія вважає необхідним допустити негайне виконання рішення в частині поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць в розмірі 1425,21 грн. (1601,46+1248,96:2), з відрахування прибуткового податку й інших обов'язкових платежів.

Враховуючи вимоги ч.5 ст.88 ЦПК України, апеляційний суд, у зв'язку з постановленням нового рішення, стягує з відповідача - ТОВ «Співдружність» в дохід держави судові витрати у справі по оплаті судового збору в розмірі 1 344 грн. (640+704), на рахунок УДКСУ у м. Артемівськ Донецької області, код отримувача (за ЄДРПОУ) 37868870, код класифікації доходів бюджету 22030101, рахунок отримувача - 31212206780015, банк отримувача Головне управління Державної казначейської служби України у Донецькій області, МФО 834016.

Керуючись п.2 ч.1 ст.307, ст.309 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 22 червня 2017 року скасувати.

Поновити ОСОБА_2 строк звернення до суду за захистом порушеного права.

Позов ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю «Співдружність», в особі Маріупольської філії товариства з обмеженою відповідальністю «Співдружність», про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити.

Поновити ОСОБА_2 на посаді водія автотранспортних засобів Маріупольської філії товариства з обмеженою відповідальністю «Співдружність» з 25 жовтня 2016 року.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Співдружність» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 20 211,36 грн. (двадцять тисяч двісті одинадцять грн.36 коп.), з відрахування прибуткового податку й інших обов'язкових платежів, за період з 25 жовтня 2016 року по 11 серпня 2017 року.

Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць в розмірі 1 425,21 грн., з відрахування прибуткового податку й інших обов'язкових платежів, підлягає негайному виконанню.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Співдружність» в дохід держави судовий збір в розмірі 1 344 грн. за наступними реквізитами: отримувач УДКСУ у м. Артемівськ Донецької області, код отримувача (за ЄДРПОУ) 37868870, код класифікації доходів бюджету 22030101, рахунок отримувача - 31212206780015, банк отримувача Головне управління Державної казначейської служби України у Донецькій області, МФО 834016.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржено протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий Л.М. Кочегарова

Судді: С.А.Зайцева

Т.Б.Ткаченко